Цього року мені вперше випало долучитися до роботи відбіркової комісії конкурсу. Потрапила до групи «Найкраще інтервʹю». Загалом на номінацію було заявлено 115 робіт, 56 із яких мала прочитиати/послухати, аби вибрати для журі 18 матеріалів.
Зразу скажу, що з цих 56-и жодної роботи з Сумщини не було. З різних регіонів були, а від нашої області…
Відбіркова комісія та оте число, що тебе обмежує, – справа, певною мірою невдячна. Спочатку відчула себе отією школяркою, яку послали на допомогу колгоспу. Хто зі старших памʹятає? Треба прополоти буряки чи кукурудзу й залишити на відповідній площі певну кількість ростків. Звісно, зрізаєш сапою слабші, менші, але ж буває, що всі – як на підбір, а все одно мусиш із них вибрати: щось залишити, а щось зрізати. Хоча, чесно зізнаюся, таких сумнівів у процесі виявилося не надто багато. Справді, є інтервʹю, які починаєш читати, і вони втягують тебе і темою, і запитаннями, і розумними цікавими відповідями розумних цікавих респондентів. На жаль, таких матеріалів було менше, ніж сподівалася, починаючи роботу.
І саме про це хочеться сказати. Бо чи треба посилати на конкурс твори, які наперед непрохідні?
Як виявилося, деякі колеги не розрізняють двох видів інтервʹю – 1) як методу збору інформації та 2) як жанру. Конкурс був для матеріалів, написаних у жанрі інтервʹю. Проте кілька публікацій були просто звітом, переказом, ще чимось, де зустрічалися кілька цитат людей, з якими спілкується автор. Деякі навіть рубрику мали «Репортаж» чи «Розслідування». Цитування в матеріалі – це потрібно, але чому текст самого журналіста з кількома цитатами треба називати «інтервʹю»?
Власне, вся робота журналіста, коли він обирає джерелом інформації людину, полягає у розмові, у випитуванні інформації, тобто – в інтервʹю. Забула, в якому підручнику прочитала, що спілкування складає 80% всієї роботи журналіста. Але жанр – це трішки інше. Тому ці неінтервʹю відразу випадали з числа претендентів на подальшу участь у конкурсі.
Наступне. Якщо я посилаю матеріал на конкурс, апріорі він має виділятися з-поміж інших, бути кращим. І тут важливо показати свою роботу як автора: представити свого героя, поставити цікаві запитання, адекватно передати відповіді… Відверто: не знала, як у цій ситуації оцінювати інтервʹю-монологи. Наприклад, матеріал про нову книжку, яку презентує її автор. Так, є врізка-представлення, а потім – три розділи, заголовки яких називають певну тему. Під заголовками – монологи письменника на цю тему. Запитань немає. Текст від письменника хороший. Але, якщо врахувати, що це – письменник, як бачу: він сам пише цей текст і віддає редакції… Що саме тут треба оцінити?
Окремі, переважно телевізійні, інтервʹю дещо віддавали джинсою. Ні, звісно, можуть і мають бути інтервʹю з посадовими особами, – як без цього? Але це має бути ініціатива редакції та тематика, важлива для аудиторії медіа. Тобто, як казали видатні, журналіст має бути диригентом цієї музики. Та уявіть, ви дивитеся інтервʹю з посадовцем, все «по-модньому»: кореспондент і респондент сидять у мікроавтобусі, їздять «підвідомчою територією» і спілкуються. Стає цікаво: яка ж задумка журналіста, куди він хоче привезти посадовця, що йому показати, що цим зʹясувати чи засвідчити? Аж тут на черговій зупинці журналіст, виходячи з машини, запитує свого героя: «А це ми куди приїхали?» Тобто машина – посадовця, маршрут теж його, і музику замовляє, виходить, він, сам диригуючи процесом? Це – лише один нюанс із зауважених із запахом замовсності.
Ну хай журналіст зробив цей матеріал – скільки їх зараз (ще й набагато гірших!), але ж для чого посилати його з цим «душком» на конкурс «Честь професії»?
Траплявся і «паркет звичайний», скажімо, міцно збитий для міцного медіа діалог із певним очільником: про «велике будівництво» (започатковане не респондентом і не за місцеві кошти); про карантин (на який очільник ну ніяк не впливає, жодним чином до вірусології і взагалі медицини не причетний)… Знову ж таки: хай. Ну, комусь потрібне таке інтервʹю – самому очільнику чи редактору. Але конкурс тут яким боком?..
Найприкріше: принаймні в половині матеріалів не було того, що має бути не лише в конкурсній роботі, – соціальної значущості. От просто поговорили… А якась новизна, а узагальнення, а філософія, а небуденний смисл, а зверхзавдання, – адже про діалог ідеться, а, відповідно, про хоча б найменшу драматургію?
От презентує автор співрозмовника: на регіональному рівні чемпіон із цікавого спорту рівня зовсім не регіонального. І посада цікава – можна привʹязати до спорту. Клас! Але все це не піднімається вище інформативного рівня: а скільки разів на тиждень у вас тренування; а чи маєте ви тренера; а чи не хочете самі стати тренером… І ні людини, ні самого спорту я не відчуваю, не розумію; і якби не мусила, до кінця б не читала. Книжка залишилася нерозкритою. Клас?
Та ж навіть сільська вчителька може сказати значущі речі про освітню рефому та дистанційне навчання, важливі не тільки для сільської школи. Але ж її треба запитати не про кількість уроків на тиждень чи перевірених зошитів.
…Іноді підводила композиція. От починаєш читати, і супер – краща підводка до розмови з усіх, що прочитала! І героя представлено, і тему, і чому саме з цією людиною – на цю тему. І виписано майстерно. Читаєш: добре, добре, добре, і хоп – ніби на півдиханні матеріал обривається, розмова не завершена, почуваєш себе обдуреним – а далі, а кінець якийсь?! Тут, сподіваюся, справа в досвіді: той колега «випишеться» й завоює свої першості.
Гірше, коли читаєш інтервʹю, надіслані на конкурс, а вони не вичитані. Ну реально – з помилками! Особливо це, на жаль, часто зустрічаєш на сайтах. Але ж це – сайт, тобто можна повернутися і відредагувати, ну хай не для людей, а хоча б перед надсиланням на конкурс. Так і хочеться гукнути: давайте ж поважати для початку самих себе! А потім говорити про і честь професії…
Матеріали на конкурс, напевно ж, не пишуться спеціально на конкурс. Просто серед множини буденних справ, трапляється така, що стає небуденною – і для тебе, і для читача/глядача/слухача. І просто треба не сплутати її з чимось «середнім арифметичним».
