Понеділок, 22 травня 2017 21:40

Міфи і правда про безпеку журналістів

Автор
Оцініть матеріал!
(0 голосів)

Журналістика традиційно є однією з найбільш небезпечних професій сучасності. Причина – у самій професії, адже ЗМІ своїми публікаціями та сюжетами зачіпають інтереси нечесних політиків, корумпованих чиновників, представників криміналу тощо. Актуальним для України є і ризики журналістів під час роботи у «гарячих точках» – і на війні, і під час різних конфліктів, які в нашій державі дуже швидко переростають із мирних протестів у збройне протистояння.

Безпека журналістів має кілька рівнів. Окрім особистої безпеки журналіста, існує інформаційна безпека (загроза втратити одержану інформацію, свідоме та несвідоме використання дезінформації тощо), майнова безпека, юридична безпека. Усе це є необхідними складовими загальної безпеки журналіста.

В ідеалі журналіст має відчувати себе захищеним з усіх перерахованих сторін. І, в першу чергу, тут потрібні адекватні дії самого журналіста, який має тверезо оцінювати ситуацію і розуміти, звідки можуть бути загрози. Але цього замало – потрібні комплексні дії редакції, суспільства і, головне, правоохоронних органів. На жаль, реально існуюча картина є дуже далекою від ідеалу.

Вперше реальне усвідомлення того, наскільки небезпечною в Україні є журналістська діяльність, почалося з убивства Георгія Гонгадзе у 2000 році. І, не дивлячись на максимальний рівень уваги суспільства до цього зухвалого злочину, офіційно замовників вбивства досі не встановлено.

Ще одним важливим етапом, який яскраво висвітлив ситуацію із безпекою журналістів в України, стали події на Майдані 2013-14 років.

Якщо до того можна було сказати, що журналісти просто іноді потрапляли під гарячу руку міліції та охоронців, то під час Євромайдану міліція і «Беркут» прицільно били саме працівників ЗМІ, не зважаючи на посвідчення, не реагуючи на крики «Преса!», вибиваючи з рук і трощачи техніку. Напис «Преса» на жилетці перетворився не на захист, а на мішень. Тобто правоохоронці, які мали б захищати журналістів, з радістю виконали команду «фас» і почали їх винищувати.

Цифри вражають – за даними Національної спілки журналістів України, під час Революції гідності було вбито двох журналістів, від побоїв постраждали 271 журналіст; зафіксовано 9 арештів, 14 нападів на редакції, 31 випадок погроз працівникам ЗМІ фізичною розправою.

Найгірше, що з перемогою Революції гідності ситуація не покращилася. Адже багатьом стало зрозуміло – журналістів можна бити, вбивати, і нікого за це не покарають.

Ось лише приклади з Сумщини: квітень 2014-го – двоє невідомих жорстоко побили у власному гаражі головного редактора газети «Панорама» Євгена Положія; червень 2014-го – журналістці газети «Данкор» Олені Адаменко спалили автомобіль, у лютому 2016-го їй же погрожують через висвітлення роботи нелегальних заправок; квітень 2016-го – у Конотопі невідомі, закидавши «коктейлями Молотова», спалили місцеву студію телебачення.

По жодному з цих епізодів винні не знайдені і не покарані. Не дивлячись на те, що кримінальні провадження були на особистому контролі у найвищих чинів міліції і прокуратури. Та і хто, власне, буде шукати винних – ті, хто три роки тому стріляли в журналістів?

Чого ж очікувати далі? Чи можуть сумські журналісти сподіватися на хоча б мінімальний захист з боку структур, які зобов’язані це робити? Ризикну зробити невтішний прогноз.

Останні півроку в Сумах можна спостерігати прихід напівкримінальних груп активістів у політику. Блокування сесій облради, побиття депутата міськради прямо у приміщенні цієї ради. Ці «активісти» навіть не приховують своїх імен і облич, погрожуючи депутатам у присутності представників поліції. Причина такої поведінки – впевненість у своїй безкарності. За деякими даними, впевненість ця цілком обґрунтована – зрештою, ніхто з цих молодиків досі не покараний.

Однозначно можна констатувати, що правоохоронці обрали своєю моделлю поведінки в подібних ситуаціях невтручання. Тобто б’ють – то нехай б’ють, розбиратися будемо потім. А в комплекті з тим, що жодне розслідування по факту побиття чи погроз сумським журналістам до фінального результату не доведене (і, схоже, доведено вже не буде), картина вимальовується досить песимістична.

То чи варто у такій атмосфері взагалі говорити про безпеку журналістів? Схоже, що маємо класичний приклад, коли порятунок потопаючих – справа самих потопаючих…

Олексій Захарченко, регіональний представник ІМІ в Сумській області

Прочитано 86 разів

Схожі матеріали