Неділя, 18 грудня 2022 11:43

#Герої_мого_часу. «Дорогу життя» прокладали краснопільські водії на вантажівках із хлібом

Ось у таких формах випікали той єдиний вид воєнного хліба краснопільці. Ось у таких формах випікали той єдиний вид воєнного хліба краснопільці.

Я народився в маленькому селі Лісне, що на Краснопільщині Сумської області. Там провів дитинство та юність. Шкільну освіту впродовж 11 років здобував у сусідньому Рясному. Зараз живу в Сумах і вивчаю журналістику в місцевому університеті. Усе б добре, якби не війна…

…Моя мама з’явилася на світ 23 лютого. Цього дня 2022 року ми з дівчиною були вдома, у Лісному. Вітали маму, замовивши великого ведмедя-аніматора, чи то аніматора-ведмедя, з якого лунала святкова музика. А вже наступного ранку о пʼятій прокинулися від інших звуків – перших обстрілів росіянами прикордоння Сумщини. Далі – незабутній гул колон важкої техніки, які щодня йшли трасою за селом. Здавалося, що на ту дорогу не схоче висунутися жоден цивільний транспорт. Проте, як не дивно, один із моїх героїв  називатиме ті небезпечні шляхи «дорогою життя».

Як працював Краснопільський хлібозавод під час часткової окупації Сумщини, як забезпечував Лісне, Рясне та інші села громади свіжими буханками в лютому-березні 2022 року, – ця розповідь.

Чим ближче до Краснопілля, тим менше людей…

Листопад подарував дивовижно сонячний ранок! Доходжу до зупинки на Хіммістечку, чекаю на автобус. За кілька хвилин бачу потрібний: на лобовому склі табличка, де великими, жирними літерами написано «Краснопілля». Меншими:  «Сироватка, Глибне, Самотоївка», – немов проміжні точки на шляху до фінішу. Переді мною в салон заходять ще четверо, і я ледь влізаю, аби хоч дозволити дверям зачинитися.

Особливо приємно під час таких стоячих подорожей у міжміському транспорті виходити на кожній не своїй зупинці, аби ухопити свіжого повітря та, звичайно, випустити інших пасажирів. Після кількох таких виходів зʼявилося вільне сидяче місце. Озираюся навкруги, придивляючись, чи більше ніхто не претендує на нього. Охочі відсутні, тож сідаю сам, готовий поступитися комусь із нових пасажирів. Та такі не зʼявляються. До Краснопілля ще кілька зупинок, залишається кілометрів десять, а в салоні вже більшість місць вільні. Ось така дорога до прифронтового селища сьогодні.

«Серьож, розумію, що ти жити хочеш, але людям теж жити треба», Сергій Миронов, голова правління Краснопільської райспоживспілки

Доїжджаю до зупинки біля пошти, як телефонує Сергій Миронов. Із ним ми домовлялися про екскурсію хлібзаводом. Він розповідає, за яким рогом мені звернути, й уже за кілька хвилин опиняюся перед дверима потрібної будівлі. Пан Сергій запрошує до кабінету, говорить, що вже погукав водіїв, які возять хліб селами.

…24 лютого десь о 4:50 я почув перші вибухи. Одразу подивився на камери спостереження, що там робиться на хлібозаводі, бо вистріли були зі сторони Грабовського. Я перелякався: не дай Бог на наше підприємство. На камерах побачив, що люди в цеху працюють. А надворі стояли машини, загружалися хлібом. Я зателефонував на експедицію хлібохарчокомбінату, а там дівчина зі сльозами: «Федорович, у нас страшне, стріляють, вогонь летить!», – згадує Сергій Миронов перші хвилини «великої війни».

пекарі сергій миронов 11

Сергій Миронов

…Я одягнувся, бігом приїхав на комбінат. Усі перелякані. Але водії поїхали по маршрутах. Окрім напрямку «Рясне-Грабовське-Хмелівка-Веселе», цей водій залишився. Бо ми ж почали телефонувати в старостинські округи: «Що там, яка ситуація?». Староста з Грабовського сказала: «Федорович, у нас обстріли, постраждали будинки і вже почали висуватися танки». То ми туди машину не пустили.

Потім телефоную Андрію Верещазі, який поїхав по маршруту «Краснопілля-Покровка-Угроїди-Тур'я-Петрушівка», кажу:  «До Покровки проїхав?» «Проїхав». «Що там на таможні?» «Ну, солдати стоять». «Що? Як!?» «Ну я їду, вони з автоматами на мене спочатку, а потім ближче, побачили, що хлібовозка, тоді стволи опустили».

Тобто, він навіть і не зрозумів, що це були вже російські окупанти…

Сергій Федорович розповідає: до повномасштабного вторгнення на підприємстві випікали 1200-1300 буханок хлібу за добу, а після 24 лютого почали пекти до 6000.

Хліб пекли формовий і подовий… Ні! Лише формовий. Ми перейшли на один, тому що не встигали обидва випікати. Бо піч велику зупинили, а щоб запустити, нам треба було тиждень її гріти. Але ж часу не було, а в людей ажіотаж. Хто й мав достатньо хліба, старався все одно більший запас зробити. Тоді ж із магазинів увесь товар позабирали. Люди були налякані.

– Як ви впоралися з кількаразовим збільшенням обсягів виробництва? Можливо, місцеві приходили допомагати?

Дзвонили люди: «Може, якась допомога потрібна?». Але ми організувалися й впоралися власними силами. Допомагали пекти всі працівники: бухгалтерія, адмінапарат хто як міг.  Працювали по 24 години, бувало, залишалися й спати на хлібзаводі. Бо під час обстрілів часто світло вимикали, а коли воно з’являлося, іноді аж на ранок, продовжували пекти. Ніхто не розходився!

У нас був генератор, але він якби резервний. Ми не могли цілодобово ним користуватися. Запускали лише, коли світло вимикалося, а в печі вже був хліб, аби закінчити процес, допекти. На сьогодні ми придбали ще один дизельний генератор, зараз установлюємо його. Усе своїми силами.

пекарі адмін будівля 11

Сергій Миронов розповідає, що великих запасів борошна та дріжджів перед «великою війною» на хлібозаводі не було. У мирний час постачальники возили все необхідне кожного тижня, тому «зайвого не брали». Але вже на другий день повномасштабного вторгнення чоловіку довелося самому проїжджати через блокпости окупантів, аби купити продукти.

– Я подзвонив сумським хлопцям, які нам продають борошно, приїхав на завод. Водію нашому кажу: «Серьожа, їдемо по муку?» – «Я не поїду», – відповідає він. – «Чого?» – «Я жити хочу». – «Серьож, – кажу, я розумію, що ти жити хочеш, але людям теж жити треба».

Коротше, люди перелякалися. Я ж нічого не кажу, у такій ситуації не бояться тільки одні, пробачте, дураки. А всі нормальні люди… зрозуміло, бо ті ж з автоматами, з гранатами стояли. Ну тоді який вихід? Я кажу: «Давай, Серьож, я їду перший машиною, а ти слідом будеш» Він постояв, подумав і каже: «Ну, якщо ви їдете, знач, і я поїду».

На блокпості перевірили документи й ми поїхали в Суми. Сергій завантажив пʼять тонн борошна, а я — 200 кілограмів дріжджів. Цього навіть і на два дні не вистачало, але більше взяти не могли, у будку влізає тільки пʼять тонн. Наступного дня домовився з хлопцями і ще 400 кілограмів дріжджів привіз. Це ми тягнули, бо боялися, що не вистачить. Знали, що й далі треба хліб пекти, бо коли воно закінчиться і що воно буде — невідомо.

Розповідаю, що в Лісне хліб почали завозити приблизно через тиждень після початку повномасштабного вторгнення. Сергій Миронов продовжує:

Так, у нас був магазин у Лісному, але з часом він став неприбутковим і ми закрили його. А під час окупації, коли інші виробники перестали хліб возити, лісняни звернулися, щоб ми возили їм у село. Одна жінка сказала, що вони будуть його і забирати, і продавати. То ми по дорозі хоч на Рясне, хоч на Грабовське завозили хліб і в Лісне.

Ще хочу розповісти, наскільки люди довіряли своїм у лютому-березні. Бувало, водії нашої хлібовозки привозили по 20 банківських карток. Люди зі Славгорода, Мезенівки давали нам їх, аби ми зняли й привезли потім готівку. До цих карток вони прикріпляли папірець, на якому писали пін-код і суму, яку треба зняти. Олена Сергіївна ви з нею ще поговорите, так само, коли віддавали, писала, хто там Петров, Іванов, і скільки грошей на рахунку лишилося.

Чуємо стукіт приїхав водій…

«Узяв лоток з хлібом і аж присів з ним, коли бахнуло поруч», Микола Смольняков, водій хлібзаводу

Перш за все, запитую, як чоловік зустрів повномасштабну війну, що відучував.

Возив хліб 24-го, розминався з росіянами. Тоді на Бранцівку їхав, посеред їх колони став, вони не пропускали. Підійшов, спитав, кажуть: «Жди». Потім ждав-ждав, ззаду під’їхали ще бензовози, інша техніка. Танки гуділи, а потім вони поглушили їх та й усе. Мені сказали: повертайся назад, бо не пропустимо.

пекарі смольняков микола 11

Микола Смольняков.

На запитання, чи вагався 24 лютого їхати везти хліб, пан Микола, помітно, трішки навіть ображається.

Зовсім не вагався.

Чому?

Ну хліб же треба людям везти. Хто, як не ми?! Хоч і розминався з тими танками. Туди їдеш – вони назустріч, назад повертаєшся – вони знову. То дорогу перекрили: їхав на Порозок, танки стояли, біля одного бензовоз заправляє, стоїть із боку дороги, мабуть, солярка закінчилася. Ще ж морози були, слизько: я їх ледь об’їхав по узбіччю. Назад повертався – уже не було…

Одного разу КамАЗ у них поламався. Підходе до мене військовий російський, років 25-30 йому, каже: «Де можна запчастин на КамАЗ купити?» «Тут немає ніде, тільки в Краснопіллі», відповідаю йому. «А де Краснопілля, скільки хоч кілометрів до нього?» «15», – кажу.  Він пішов собі. Вони, бач, заїхали, самі не знали куди.

Як люди реагували, коли ви привозили хліб?

Ну як, довольні були, казали: «Хоч ви хліб возите». Помагали вивантажувати і в Мезенівці, і в Рясному: лотки брали, бігом носили, тому що хліба багато замовляти почали. Підійдуть мужики, було, швиденько вивантажити допомогли, і я поїхав до наступного магазину.

Сергій Миронов додає:

Окрім хліба, ми організували окольними шляхами підвіз гуманітарки з Сум. По селах розвозити могли лише нашими хлібовозками. Тому один відсік у машині завантажували гуманітаркою і разом із хлібом везли по старостинських округах. Одного разу на перехресті біля Хмелівки росіяни зупинили нашого водія, сказали відкрити машину й показати, що везе. Вони гуманітарку побачили, питають: «Що це?». Водій каже: «Гуманітарка». А вони: «Якщо зараз викинемо це все й, не дай Бог, знайдемо щось заборонене, ми тебе просто тут розстріляємо, на місці». Водій до мене приїхав, перелякався, розповідає. Але я ж знав, що там тільки медичні засоби, памперси, продукти якісь… Як ото під час Другої світової в Ленінграді була «дорога життя» через Ладозьке озеро, а в нас своя «дорога життя» через водіїв та їхні вантажівки з хлібом.

Було, що в когось із водіїв росіяни взяли три-чотири хлібини на блокпосту. Після деокупації багато хто почав розповідати, що хлібзавод годував росіян. Я казав: «Хай би хтось спробував сісти за кермо, повезти тисячу хлібин і не дати три буханки». Що було б? Водія б розстріляли, хліб сотням інших людей не довезли і після того б не пропускали зовсім.

Як ви зараз працюєте? Чи потрапляли під обстріли? Постійно ж прикордоння обстрілюють, питаю у водія.

– Уже звикли до того, що гупають. Було, приїхав то в Покровку, то в Грабовське, і обстріл починається. Я вигружаю хліб, узяв лоток і аж присів із ним, коли бахнуло поруч. Ну вигрузив і поїхав назад, а що робити?

 

«Ну бехкають і бехкають, а мені хліб віддати треба», Андрій Рудика, водій хлібзаводу

У кабінет заходить іще один водій, який возив хліб по Краснопіллю та громаді в лютому-березні 2022 року, продовжує займатися цим і зараз. Говорить, що 24 лютого зустрічав, як звичайний день. Загалом чоловік багато жартує та щиро посміхається.

пекарі андрій рудика11

Андрій Рудика.

— Ми хотіли везти хліб, а глянули: летять ті снаряди якраз через хлібзавод. Подзвонив Сергію Федоровичу, він каже, що почекаємо поки. Я почекав годину-дві, поки все стабілізувалося. І потім поїхав хліб розвозити по Краснопіллю. Страшнувато було, серце вже не згадаю, де стукало: там чи там, сміється.  

Розкажіть, яким був ваш розпорядок дня під час часткової окупації?

О третій годині ранку підйом. Тоді в автопарк прийду, машину заведу. Приїжджав на хлібзавод, загружав хліб. Як тихо, їхали в рейс, як ні чекали, поки не бахкатиме. Одного разу дивлюся: росіяни в центрі селища стоять, я іншою вулицею їх об’їхав. А що? Грузиться ж треба, хліб возити ж треба.

Чи не було думки, щоб не везти хліб під обстрілами? промовляю і бачу, що це запитання дещо обурює пана Андрія.

Та взагалі такого не було! Взагалі! Навіть Сергій Федорович каже: «Хай переутихне, а я наполягаю: «Та треба хліб везти!». Отак було! Ну а як? Окрім нас же нікому. Ми ж не лише хліб возили, а й гуманітарку, люди передачки давали. Те туди, те сюди. Діти з одного села передавали батькам в інше: харчі, ліки, гроші кому що треба було. І молоко передавали родичам, знайомим, бо його подіти було нікуди. Люди нам, водіям, сильно дякували та допомагали. Об’єдналися всі якось.

З росіянами спілкувалися? Що вони говорили?

Та при мені вони завжди якось мовчки. Я тільки одного разу запитав: «Хлопці, що ви тут забули?». А він відповідає: «Нам сказалі на гражданскіх нє смотрєть». Оце помню.

Як ви зараз працюєте? Чи потрапляли під обстріли?

 Я не звертаю уваги, музику ввімкнув і поїхав (сміється). Жінка буває дзвоне: «Там бахкають, там вибухи». Ну бехкають і бехкають, а мені хліб віддати та їхати далі треба. Ото і все. Приїхав одного разу в Мезенівку, люди під магазином притулилися, бо гучно було, а я кажу: «Прийміть хліб, будь ласка, та я далі поїду». Я ніколи за те не думаю, бехкають – хай собі бехкають.

Чи нема у вас думки, щоб виїхати в більш безпечні населені пункти?

Нііі! Такого взагалі нема! Ми колективом якось дружно живемо. Одне одного розуміємо. Не знаю я… Тікати? А куди тікати?

 

«Ми виготовляємо хліб за традиціями 1969 року», екскурсія хлібзаводом

На цьому закінчуємо розмову, водії поспішають додому. А ми з паном Сергієм їдемо до того місця, де випікали по шість тисяч хлібин у лютому-березні 2022 року. Працівники його поважно називають «Хлібохарчокомбінат» Краснопільської райспоживспілки. Від центру селища до пекарні зовсім недалеко, хвилин п’ять автомобілем. Підприємство знаходиться на краю Краснопілля, за ним уже зеленіють поля, а далі та сама дорога, на якій стояв «незабутній гул колон важкої техніки окупантів».

Заходимо в адміністративну будівлю, відчиняємо двері, на яких висить стара табличка «директор». Тут нас чекають троє жінок, працівниць підприємства. Спершу говоримо з Оленою Балак, директоркою хлібохарчокомбінату:

З 24 лютого в мене мала початися відпустка. Але через те, що почули о п’ятій ранку вибухи, увесь колектив підприємства прибув на свої робочі місця.

пекарі олена балак11

Олена Балак.

Які у вас були відчуття тоді?

Це було, нібито гра. Ми навіть не усвідомлювали, що в нас таке відбувається. Коли поїхали танки, ми дивилися з ганків на них, але страху не було.

Продовжує розмову Олена Зінченко, начальниця виробництва хлібозаводу:

Стріляло, не стріляло на роботу йти треба. Зміна виходила, як завжди, на п’яту вечора й працювала до ранку. Пекли лише хліб одного виду, але обсяги сильно збільшилися, тому довелося залучити більше людей. Ставали всі: і кондитери, і прибиральниці, і бухгалтерія, і слюсарі, бувало, допомагали. Зранку приходили тісто місили, далі формували й садовили в піч.

пекарі олена зінченко11

Олена Зінченко.

Сергій Миронов приєднується до розмови:

Світла не було частенько. Наприклад, приходили працівники на 18 годину, до 21 поробили раз, світло вимкнулося. Але ніхто додому не йшов, поки не вмикали знову. Залишалися, іноді й до ранку доводилося чекати. Люди і на столах, і де могили перечікували. Але ніхто не кидав, не йшов.

Олена Зінченко розповідає, чим займалися, коли доводилося залишатися на підприємстві:

Ділилися одне з одним нерозумінням, як таке може бути в 21 столітті. Просто воно ніяк у здраву голову не влізало. Якщо світла не було, то на дров’яному болер'яні гріли чайник і чай робили. Їжу брали з дому.

…А хліб ми виготовляємо за давніми традиціями: на суміші пресованих і рідких дріжджів. Також використовуємо кефірні закваски. Ми виготовляємо багатофазний хліб, завдяки закваскам, рідким дріжджам. Через це наш хліб має кращий смак. Він не черствіє довго. Ці технології почали використовувати 1969 року, коли хлібзавод запустився, і по сьогоднішній день ми нічого не змінюємо.

Розмовляю з Наталією Супрун, головною бухгалтеркою підприємства:

пекарі наталія супрун 11

Наталія Супрун.

Коли побачила у вікно вибухи 24-го, то якесь оніміння було. Ми не знали, яка ситуація буде далі, тому, перш за все, намагалися розрахуватися з постачальниками. У мешканців не було готівки, банкомати зупинилися, тому нам доводилося працювати й за банкірів. Через термінали карточки пропускали й людям давали готівку.

Страх був, коли вони їздили, коли розверталися тут, біля заводу. Єгорівна, пенсіонерка, яка раніше теж працювала на хлібзаводі, казала: «Виглянула у вікно, а танк став навпроти хлібзавода й викручує башню прямо мені на вікно». Страшно було за дітей, за онуків. А так, слава Богу, ми пережили той період і сподіваємося, що вони не повернуться сюди вже ніколи.

Цілі колони їхали ж недалеко від нас, кілометри за два, прямо гуділо все. Але завдяки тому, що ми допомагали у цеху, то цього шуму не відчували.

Атмосфера в колективі була нормальна: ніхто не плакав, не тужив, всі все розуміли й ставилися відповідально. Ми пережили цей період достойно, ходили на роботу кожного дня, не було вихідних цілий місяць, поки росіяни не вийшли. Тоді нам стало легше.

Цей страшний гул техніки ми теж чули тоді в Лісному. Чи справді в цеху було тихіше? Олена Зінченко відповідає:

На вулиці так, було все чути. А в цеху, коли форми б'ються, стоїть такий стукіт: що колони їдуть, що в нас шум.

Сергій Миронов додає:

Люди також говорили: «Нам легше, коли ми на роботі». Тоді менше замислюєшся про все, бо зайнятий воно простіше.

Чи плануєте виїжджати в більш безпечні населені пункти?

Треба їхати тим, у кого будинки розбиті. А ми сподіваємося, що найстрашніше вже пережили, відповідає Олена Зінченко.

Хочеться, щоб це все скоренько закінчилося. І забути, як страшний сон, каже Наталія Супрун.

Куди нам виїжджати? Ми будемо тут до останнього, підсумовує Олена Балак.

Із кабінету директорки прямуємо до виробничого цеху. Удень тут працюють кондитери, тому бачимо багато солодощів: печиво, безе. Валентина Петрова, пекарка-кондитерка, говорить, що в цеху дійсно було спокійніше, ніж удома: працювали печі, тістоміси, ділителі не було чути того страшного гулу техніки.

пекарі валентина петрова праворуч 11

Валентина Петрова - праворуч.

Виїжджати й не думали, просто знали, що людям треба хліб пекти. Страшно, то страшно, а куди їхати? Все одно працювати треба комусь. Тим більше, тоді росіяни були, а зараз наші захисники тут, маємо своїм допомагати.

Далі йдемо на склад. Наталя Котенко, товарознавиця, всі ті важкі дні намагалася забезпечувати магазини, що входять до складу райспоживспілки, усіма товарами, які залишалися на базах постачальників.

пекарі наталя котенко 11

Наталія Котенко.

– Люди тоді брали, що треба і що не треба. Ми самі почали їздити по товари в Суми два-три рази на тиждень, бо постачальники, зрозуміло, уже не привозили. У Сумах теж ліміт був, не вистачало продуктів – доводилося «вибивати». Я переживала, щоб привезти товар, щоб людям було, що їсти. Це вода, ковбаса, бакалія – які товари лишалися на базах, ми намагалися викупити. Все, що привозили, протягом години розкуповували, бо ми людям говорили наперед, що поїдемо, і вони в чергу під магазинами ставали.

 

Найближча крамниця хлібзаводу

Виходимо з підприємства, кількасот метрів – до одного з магазинів райспоживспілки. Тут продавчинею працює Тамара Лупирь. Весь час окупації була на роботі, на своєму місці:

Сюди хлібовозка приїджала першою, тому люди замовляли багато буханок, бо боялися, що завтра вже не буде хліба. Тоді по 500 хлібин на добу продавала, а зараз 35-40. Інші товари швидко розібрали, майже пусто було. Але хліб продавати треба, тому ми з напарницею сюди ходили. 

пекарі тамара лупирь 11

Тамара Лупирь.

Знову цікавлюся, чи не планує пані Тамара виїжджати? Це питання, помічаю, дратувало волелюбних краснопільців, з якими нам вдалося поспілкуватися.

Ні! Ми тут виросли, живемо, тут мої батьки. Ми ж на своїй землі, наголошує жінка.

Артем КОРОЛЬ,

студент кафедри журналістики та філології Сумського державного університету

– в рамках проєкту Сумського прес-клубу та кафедри журналістики і філології СумДУ «Герой мого часу»

Фото автора.

Прочитано 1693 разів