Про цензуру в радянські часи говорилося вже немало, тож навряд чи зможу сказати щось нове. Реально кожен номер газети перед випуском у світ перечитувала офіційна особа – цензор, аби не допустити викриття якоїсь державної таємниці. (Тобто – відомостей про військові частини, їх дислокацію, озброєння; виробників озброєння; стратегічні об᾽єкти і т.д., і т.п.)
Цензура щодо цього (принаймні на моїй пам᾽яті) була не надто дошкульною. Більше тиснули політичні інтереси. І якщо зараз Закон про інформацію чітко говорить, що не відноситься до державної таємниці, то варто лише порівняти ці пункти до минулих часів.
Отже, наприклад, не може бути таємницею інформація «про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян», – пригадаймо, через скільки часу повідомили про аварію на Чорнобильській АЕС.
Не може бути таємницею інформація «про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення», – тоді в Радянському Союзі не було наркоманів, алкоголіків, проституток (і сексу взагалі)…
Не може бути таємницею інформація «про факти порушень прав і свобод людини і громадянина», – тут варто пригадати епопею академіка Сахарова та інших дисидентів і те, як у ЗМІ «доярки» і «токарі» давали оцінку їх «обліко морале»; утримання інакомислячих у псих ушках і т.д…
А вже «про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб» взагалі не йшлося, бо всі були «святі та божі».
Та й не лише посадовці. Пригадую, як довелося розбирати скаргу на першому році роботи після університету. Скаржилися на директора радгоспу, який взимку не налагодив підвіз хліба до невеликих сіл, що входили до господарства. І таки ж не підвозив! Але цей абзац з мого матеріалу редактор викреслив, бо він «паплюжив радянську дійсність», а редактору не хотілося клопоту. Таких прикладів може бути немало…
Коли почався розгул «перебудови», стало вільготніше, хоча б через те, що було не до ЗМІ – функціонери вирішували свої, ближчі до тіла, проблеми. Редактори почали вимагати, аби журналісти писали гостро. Але тут включилася самоцензура. Бо якщо тебе років з десять б᾽ють по рукам, то сигнал у мозок «може бути боляче» медійникам, як і мавпам, успішно надходив.
Україна, яка проголосила себе незалежною, ніби й додала до свободи слова, але владні та навколовладні вийшли з країни, з якої вийшли, і далеко не всі змогли позбутися стереотипу, що преса – це «сфера обслуговування». Звісно, партійний тиск знизився. Але можу пригадати, як керівник обласної адміністрації телефонував на телебачення, де йшла передача саме про становлення незалежності й речі називалися своїми іменами, і гримів: «Хто випустив це в ефір!?». На щастя, наслідків не було, але це залежало, вважаю, виключно від особистої «відхідливості» начальника, який швидко «пересердився».
Тобто система «нагляду» загалом ніби зруйнувалася, все почало залежати від особистостей – як керівників, так і редакторів. Одні лякали чи не зважали на ЗМІ. Інші лякалися або ж ризикували. А журналістам щастило або не щастило з редакторами.
Проте за Леоніда Кучми систему ще намагалися підтримувати. Темники Медведчука – це не легенда. Постійна залежність від влади комунальних видань, – адже носили на вичитку шпальти, аби керівник схвалив чи не схвалив (і зараз, виявляється, подекуди носять, і досі сподіваючись на дотації, – чи ж треба цензура там, де є «відданість»?!). Ставили ті матеріали, які наказувати ставити. Трактували ось так, а не інакше, бо «підказувалося», як правильно…
Хоч як хтось ставиться до Віктора Ющенка, але за його часів свободи було найбільше. Принаймні на рівні вищому, ніж районний. Але ця свобода не набула тверезого фахового та суспільного усвідомлення. Адже свобода – не вседозволеність, а професійність і відповідальність. Друга й третя характеристика для переважної більшості не прочиталися. Перша – так! Оголених жінок – на шпальти, – сміливо! Плітки, чутки, інтриги!.. І для чого це робити професійно? Збільшується кількість ЗМІ, до них ідуть не лише ті, хто прагне опанувати професію, а й ті, хто просто знає букви. Яка вже тут цензура? Гуляй! Особливо – в Інтернеті, не обмеженому жодними нормативами. А недотримання стандартів журналістики ніяк не карається, чого ж їх дотримуватися?!
Оця вседозволеність, підсилена кримінальним нутром влади Віктора Януковича, перетворила принаймні половину (буду толерантною у вимірах) журналістики як роботи на «заказуху». «Джинсовики» дружно виправдовувалися бажанням вижити. І було все як у старому анекдоті: «Жити ж треба! А жити ні з ким. От і живеш з ким попало…»
І теми та тенденції почали замовляти власники/замовники/господарі життя. Цензурувати, що можна, про кого чи проти кого можна і як глибоко копати чи не копати.
Про реальну цензуру ми згадали, коли почалися військові дії. І коли безвідповідальне патякання (переважно в Інтернеті) подекуди спричинило реальні трагедійні колізії, почали розуміти, що цензура за своєю суттю – не завжди негативне явище. Це – встановлення правил, порушення яких може зашкодити людям. Наголошу: людям. Бо щодо чиновників правила інші. Й просто треба виконувати закон (повторюся), який наголошує, що цензури не може бути, коли йдеться «про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб». Тобто варто розрізняти цензуру, що йде на користь суспільству, і цензуру, яку намагаються нав᾽язати заради користі окремих індивідів, їх жінок/дітей/коханок-коханців/незаконних будинків-машин-яхт… тощо… Тобто треба чітко розуміти, що таке цензура та псевдоцензура. Перша має бути виважена й чітко відповідати реаліям. Друга є елементом корупції і її слід викорінювати.
І загалом реально діюче законодавство – це найкраща таблетка проти псевдоцензури. Коли закон однаковий для всіх, ніякий посадовець чи партієць не зважуватиметься посягати на свободу слова.
Що ж до самоцензури… Якщо у журналіста спрацює запобіжник і він не піде брати інтерв᾽ю у мами, чию дитину годину тому переїхав автобус; якщо журналіст подумає про наслідки й не полоскатиме абсолютно не важливу для загалу чужу білизну на людях, – я за таку самоцензуру...