Четвер, 20 грудня 2018 18:52

Він трішки не дожив до 100… Пам′яті земляка, колишнього командира партизанського загону Григорія Ковальова

У жовтні до редакції Середино-Будської газети «Знамя труда» потелефонувала мешканка села Голубівка Валентина Сугакова. Батько Валентини, Дмитро Васильович, як виявилося, – рідний брат нашого славного земляка Григорія Васильовича Ковальова. Племінниця повідомила: 29 вересня на сотому році життя перестало битися серце її дядька.
Про Григорія Ковальова та його легендарну долю  районна газета писала не раз. Одна з публікацій –  «Партизанськими стежками» Олександра Гончарова, на той час – директора  Чернацької загальноосвітньої школи, була надрукована у 2004 році. Про партизанського командира написано й у книзі Володимира Чухна «Середино-Будський район. Долі людей та поселень краю». Згадаймо про героя-партизана ще раз…

Син свого батька
Прийдешнього січня йому сповнилося б 100 років. Бо ж народився Григорій 27 січня 1919-го у селі Білоусівка, у родині Надії Стефанівни та Василя Васильовича Ковальових. Великі трудівники, вони померли у шістдесятих.
Перед війною Василь Васильович працював шахтарем у Горлівці та Макіївці. На батьківщину, до Білоусівки, повернувся після смерті свого батька. Тут його обрали головою правління місцевого колгоспу. І хоча під час окупації село повністю спалили нацисти, по звільненню району він знов очолив колгосп. Оскільки дім їх згорів, певний час жив у брата в Скрипкіному. Керуючи колгоспом, очолив і Білоусівську сільраду,  відбудовував село. Тож  своїм відродженням післявоєнна Білоусівка завдячує і його організаторському таланту, наполегливості та самовідданості.
У такого батька виріс і син хороший. Григорій закінчив початкову школу, потім неповну середню Стягайлівську, а1939 року – десятирічку у Зноб-Новгородському. Тоді це був перший випуск десятикласників тодішнього Хільчанського району. 
Пройшов педагогічні курси у Трубчевську, а потім пішов на військову службу. Почав її в Можайську, де у лютому 1940 року закінчив полкову школу. До липня 1941-го навчався у Тульському збройно-артилерійському технічному училищі. Отримав звання воєнтехніка другого рангу. Тоді ж, у липні, Григорія Ковальова відправили на фронт.
Став підривником у об’єднанні  Олександра Сабурова, у загоні полковника  Таратуто. Потім –  збройовим техніком 1044 полку 289-ої стрілецької дивізії, що тоді дислокувалася у Лубнах. Бойове «хрещення» воїни дивізії отримали під Богуславом
Неймовірно жорстокими були бої на Дніпрі. Попри  нальоти ворожої авіації наші солдати намагалися перешкодити захопленню мосту у районі Канева. Врешті радянське командування наказало саперам підірвати міст. Після виконання завдання, під неперервним обстрілом, прив′язавши документи хусткою до голови, Григорій Ковальов переплив Дніпро і дістався до решток своєї дивізії. Згодом отримав медаль «За оборону Києва».

Боротися в тилу!
20 вересня у бою під Городищем його поранили; відстав від своїх, та невдовзі з групою бойових товаришів Григорій уже пробирався до лінії фронту, що вже покотився далі. Наздоганяючи, вирішили йти у Брянські ліси. Ледве дісталися Ямпільщини, а 18 листопада Григорій з товаришем добрався до Білоусівки. Важку зиму 1941-1942 років провів у рідному селі. Там у лютому організував із молоді загін самооборони і очолив його. Серед перших самооборонівців були Федір Ковальов, Михайло Поздняк, Омелян Ковальов, Василь Бугримов…
А невдовзі до Білоусівки та Стягайлівки прибули партизанські загони Гудзенка та Покровського. Загін самооборони було реорганізовано та зміцнено, а Григорій так і залишився командиром.
У квітні загін зарахували до складу Ямпільського, четверта група якого стала самостійним Хільчанським партизанським загоном. Його згодом перейменували на загін імені Щорса, начальником боєпостачання якого призначили Григорія Ковальова. Тож знову займався мінно-підривною справою, озброєнням, ремонтом зброї та навчанням новачків.

партизани

Щорсівці провели кілька бойових вилазок на річці Знобівка, в Улиці, Зноб-Новгородському, Кренидівці, в інших місцях. Спочатку робили нальоти на дільниці поліцаїв, а 20 травня відбувся перший справжній бій, який завершився успішно. А скільки їх ще було пізніше…

Хоч без Зірки, та – герой
Товариші пригадували, що партизан Ковальов відрізнявся не лише хоробрістю, відвагою, але й ініціативою, кмітливістю. Тож недарма його бойові подвиги описані у майже 40 підручниках із історії та художніх книгах, зокрема – чи не в 20 польських виданнях.
Доктор історичних наук, генерал-лейтенант Анатолій Русак написав про Григорія Ковальова у виданнях «Судний день. Партизани Полісся 1941-42 років», «Партизани: 2-й фронт. Поліські бувальщини 1941-42 років», які вийшли у світ 2009-го року. Писав про славного партизана і сам Сабуров.
У хроніці, що йде на початку відомого свого часу фільму «Червона квітка папороті», є епізоди, де знятий реальний  Григорій Ковальов. Там він зустрічається з очевидцями воєнних подій, спілкується з ними, розповідає про підтримку радянський і польських партизан місцевим населенням, згадує про бої партизанських з′єднань на території Польщі.
Та зустріч відбулася на білоруській землі, у багатостраждальній Хатині.
І саме Григорій Ковальов став прообразом художнього героя стрічки «Червона квітка папороті» майора Судакова, – розповіла племінниця відомого партизана Валентина Сугакова.
Та кіно було пізніше. А у далекому 1943-му наказом по партизанському загонові імені Щорса від 7 листопада «за заслуги у знищенні дев′яти ворожих поїздів,  шести автомобілів, двох танків, чотирьох військових заводів і 37 гітлерівців і виявлену при цьому мужність і відвагу воєнтехнік другого рангу Григорій Ковальов був представлений до звання Героя Радянського Союзу». Зірки, щоправда, не отримав, але був нагороджений орденом. Того ж року став командиром окремого партизанського загону імені Хрущова, що вів бої на території Львівщини та Польщі. І лише влітку 1944-го, з приходом у Польщу радянської армії, завершилася партизанська епопея Ковальова.

В синю даль, в синю даль…
З майбутньою дружиною, Катериною Семенівною Демченко, Григорій познайомився у Хрущовському партизанському загоні. Катю прислали туди після закінчення Саратовської школи радистів. Їх весілля, на той час уже – командира загону Григорія Ковальова та начальника радіовузла загону Катерини Демченко – відбулося у Польщі на початку серпня 1944-го. Зараз у музеї Зноб-Новгородського агроліцею зібрано чимало матеріалів про героїчне подружжя. 
А по війні Григорій закінчив Вищу офіцерську школу при артилерійській академії у Москві, був призначений старшим викладачем кафедри ракетних військ і артилерії Львівського військово-політичного училища. Після звільнення у запас працював на підприємстві «Львівгаз».
Валентина Сугакова згадала, як часто з бабусею Надією Стефанівною Матвєєвою вони подорожували до Львова на могилу до бабусиного сина Івана. Там заїздили до дядька Григорія. Валентина пам′ятає, як дядько, виходячи в місто, одягав військову форму, а військові, проходячи мимо, віддавали йому честь. Ті дитячі спогади міцно закарбувалися в пам′яті. «Дядько Григорій був легендою нашого роду, гордістю сім′ї. Я з великим хвилюванням згадую його»,  – говорить Валентина Дмитрівна.

ковальов 15

Григорій Ковальов часто зустрічався з земляками і розповідав про роки Другої світової війни. Очевидці пригадують одну з таких зустрічей – у Чернацькій школі. То був морозний день грудня 2003-го. Командир загону імені Хрущова Григорій Ковальов та боєць цього загону Петро Богачов спілкувалися з учнями та директором школи Олександром Гончаровим. Скільки було згадано тоді… Мабуть, та зустріч і стала поштовхом для Гончарова до написання матеріалу про земляка.
Адже він мав 32 урядові нагороди, серед яких – десять орденів: отриманих ще у роки війни – Леніна, Червоної Зірки, Червоного прапора, та повоєнних – Вітчизняної війни першого ступеню, ще одна Червона Зірка, польський орден Грюнвальда третього ступеню, польський Хрест хоробрих, та останній, отриманий 1999-го, орден Богдана Хмельницького.
Був почесним громадянином польських міст Бєлограй та Яново, кількох українських міст. Зокрема – й села Нововасилівка Середино-Будського району.
Двічі Григорій Ковальов був учасником параду перемоги у Москві на 9 травня.
… Ідуть в історію наші славні співвітчизники, журавлиними ключами пропливають над землею їх душі, несучи з собою пам′ять про тривожні роки тепер уже далекої війни… Та ми не повинні забувати наших героїв. Добра і світла пам′ять вам, Григорію Васильовичу…
Олена КИРИЄНКО
На фото:  Григорій Ковальов, 2015 рік, а також знімки воєнних років.
Знімки надані Олександром ГОНЧАРОВИМ.