Жилося по-різному, але завжди – у боротьбі, у протистоянні не лише дитячим хворобам і проблемам, а й державі, яка зробила жест зі створення ДБСТ, а потім якось вирішила, що дитбудинки-родини – проблема самих будинків-родин. А її функція: перевіряти і контролювати! Може, й не держава так вирішила, а чиновники на місцях. Оті, які підраховували, скільки це на одну дитину виплачують, – уявляєте! Це ж такі гроші! Ніби діти були безтілесні, віртуальні, й не потребували жодних затрат. І зазирали в каструлі  та під ковдри, бо так розуміли допомогу родинам. І придивлялися, чи не дуже дороге вбрання на мамах, – раптом на дитячі гроші розжилися!.. До речі, не довелося чути, аби  якась із тих чиновниць схотіла такої ж «вигоди» і взяла на виховання бодай одну дитину…

Я знаю, Ніно, як тобі важко буває. Але ти, мов Мюнхаузен, витягуєш себе за власне волосся з чергового болота і пропонуєш нові ідеї, чогось хочеш, про щось мрієш. Бо ти справжня. Не вітаю тебе з річницею, але щиро бажаю, аби твоє життя і життя твоїх дітей були добрими, стабільними, небідними і – в любові!

А я знайшла свій матеріал для «України молодої», який писала 10 років тому – до 20-річчя ДБСТ. Ось таке воно, просте життя простої української жінки… Хочете - читайте!

На початку були проблеми. Її не розуміли: чого вона їздить і яких дітей хоче? Не розуміла й вона: як це – вона має намір взяти дитину до себе в родину, де вже є четверо власних, а їй замість знайомства пропонують теки з особовими справами і кажуть: «Візьмете оцих».

Врешті мить настала. Вони поїхали до Будинку маляти за своєю першою прийомною дитиною. Повернулися з трьома. Виявилося, у хлопчика, якого мали брати за документами, є сестра, дуже хвора, але ж – сестра. А ще один малюк весь час чіплявся за чоловікові штани і кричав «тато», – взяли і його…

Відтоді минуло 20 років життя. Дітей у сім’ї двадцять п’ять – своїх і прийомних. Розрізняти у цій родині не прийнято. «Найстаршій внучці вже сімнадцять», – усміхається Ніна Чернявська. А озирнешся – все було ніби вчора…

КАЗКА ПРО РУКАВИЧКУ

Перше, що зробила Ніна, повернувшись до Шостки із тої поїздки в Будинок маляти, –набрала ванну і посадила до неї своїх нових дітей – двох трирічних і одну дворічну. Хотілося відмити їх від казенного запаху. Вони визирали з теплої води і не ворушилися. Зайшла сусідка, подивилася, не витримала, і вони з Ніною гірко заплакали. Домашня дітвора спочатку трималася на відстані. Та, дивлячись, що дорослі геть деморалізовані, почала хазяйнувати. «Мої діти раптом відчули себе дорослими. Артем почав колотити всім чай, якось інтуїтивно відчувши, що новеньких треба годувати. А наймолодший весь час намагався їх перевернути й перевірити, чи вони не запісялися. Хоча сам був лише на рік старший …» Відтоді їх дім став схожим на чарівну рукавичку, де всім знаходилося місце.

Для того, щоб отримати статус дитячого будинку сімейного типу – вони тоді лише почали засновуватися, – родина мала взяти на виховання п’ятеро дітей. Поїхали за ще двома до сумського інтернату. І знов «незадокументований» хлопчик почав зазирати у очі, ходити слідом і запитувати: «А мене заберете?» Забрали.

…У Шостці співмешканець убив матір. Його засудили, залишилися троє дітей. Ніна забрала наймолодшого. Незабаром із інтернату прийшла друга, згодом – і третя дитина. Звичайно, до закладу повідомили: діти у нас, не турбуйтеся. Навіть не оформляли їх офіційно – хай просто живуть з братом. Числилися ж у інтернаті. Аж раптом дзвінок із прокуратури: «Проти вас справу порушено, ви дітей зі школи украли!» Тут вже й вона не витримала – пообіцяла зустрічну справу: як це дітей можна було «загубити» і скільки часу навіть не шукати? В результаті нові мешканці стали офіційними вихованцями.

… Зараз Ніна вже й не пригадує, як потрапила до Ворзельського дитбудинку для дітей-інвалідів, побачила хлопчика із печальними очима дідуся. У два з половиною роки він важив шість кілограмів і ще не ходив. Коли подивилася в ті очі, зрозуміла: «Мій». Забирати поїхала з Артемом – у такі поїздки завжди брала когось із дітей. Хлопчика віддали без документів: все одно не жилець. Два кілометри до станції майже пробігла. «Куди ти біжиш, мамо? –  питав Артем. – Ніхто ж його не забере». А їй здавалося, що зараз наздогонять, заберуть, і вона не встигне йому допомогти.

Допомагати довелося важко. Нянькою малого став Артем. Так від початку завели: «всі старші винні молодшим». До п’яти років носив хлопчика на руках, поки той не став ходити. Спав із ним, бо малий боявся. Якби зараз хтось із колишніх ворзельських вихователів побачив цього симпатичного жвавого підлітка, ні за що не впізнав би дитини, якій колись винесли вирок. Втім, мама дуже уважно відслідковує ту жвавість. Ніхто не попередив, що у хлопчика – гепатит С, який, не виявляючи явних ознак, з’їдає організм. Жвавості не стає, приходять в’ялість, подавленість.

Загострення вже були. Возила хлопчика до Києва і там запропонували лікування… за одинадцять тисяч доларів. Звідки можна було взяти такі гроші?

Допоміг відомий сумський  лікар-інфекціоніст Зіновій Красовицький. Взяв дитину на лікування, застосував якісь ще не прийняті на той час ліки й методи – під свою відповідальність. А щодо грошей сказав: «Це вас не стосується». Пізніше для Ніни смерть лікаря стала важкою втратою: «Я часто молюся за нього».

…Того хлопчика привели зі школи діти. Його батьки загинули від необережності, вибух знищив їх і квартиру. Чотирнадцятилітнього Діми, на щастя, не було вдома. «Його в інтернат хочуть віддати», –  сказали її сини, ніби остаточно вирішивши, що він житиме з ними.

Діма закінчив суворівське училище. Правда, з проблемами – хотіли його відрахувати: не за успішність, за характер. Вона винилася перед генералом, ніби школярка, але хлопчик училище закінчив. Потім – університет. Тепер працює і дуже допомагає сім’ї. 

– …Якось погано було, я заплакала, а Юра запитує: «Мамо, тобі так важко?» Кажу, так. «А я знаю чого, мамо, бо тобі треба і жаліти, і карати», – отакий мудрий! І я подумала: справді, треба «розділяти функції». Тепер, як щось не так, я апелюю до старших: «От скажу Дімі, от скажу Артему» – «Все буде добре, тільки не кажи». …Я й живу так благополучно без чоловіка, бо можу покладатися на старших дітей.

СЛОВО «НІ» НЕ ДЛЯ МАМИ

Чоловіка, зі схвалення та за підтримки якого починався дитячий будинок сімейного типу, поруч немає вже давно. Це окрема тема: у багатьох таких дитбудинках-родинах чоловіків на якомусь етапі не стає. Вони не витримують, ламаються. Бо за психологією здатні швидше на великий, але локальний героїчний вчинок, аніж на постійне напруження впродовж тижнів, місяців, років. А ще тому, що держава, визначивши статус матері як виховательки, для чоловіка статусу не визначила. Він так само має ходити на роботу, повертатися додому, де вже не двоє-троє, а дванадцятеро зі своїми проблемами, має бути господарем у цьому домі, а на ранок знов іти на роботу – і жодних винятків…

Ніна про те згадувати не хоче. Неймовірно пощастило, що благодійна організація придбала для них будинок у Сумах, – із Шостки вона з дітьми просто втекла. Але пояснює все дуже зрозуміло: «Коли він не летить за мною, а висить каменем – я не можу…» 

Тим паче, мала приклад власної сім’ї. У батьків, рядових робітників, було якесь педагогічне чуття. Були терплячими, щоденник перевіряли хіба раз на півроку: «Для себе вчишся». Але діти мали свої обов’язки, що виконувалися неухильно. Окрім Ніни та брата у домі жили два племінники – діти загиблого на фронті дядька. «Ми всі бачили, як живуть батьки, і до їхнього приходу старалися, щоб у домі був порядок».

Найстрашнішим у родині була неправда. Ніна як зараз пам’ятає той момент, коли мама побачила витерту в щоденнику «двійку». Підпис вчителя залишився, його дівчинка стерти не посміла, і мусила пояснювати, що то він «просто так» розписався…

– …Ми недавно збиралися на мамині 85. Всіх моїх дітей вона приймає, за всіх переживає. А я пригадую, як до останнього приховувала від неї рішення взяти сиріт. Мовчала, тільки перед поїдкою до будинку маляти зайшла, попросила за малими пригледіти, поки ми в Суми з’їздимо. Вже повернулася іти, коли в спину: «Ніно, тільки циган не бери». У цьому вся мама: не відмовляти, не конфліктувати, але поставити крапку…

У їх роду по татовій лінії були цигани, і знаючи їх мандрівну натуру, мама побоялася, щоб згодом не покинули доньки, надірвавши їй серце. Ніна вважає, що саме завдяки її мамі діти розуміють, що для матері слова «ні» бути не може. Сама ж і сьогодні, спілкуючись із мамою, навіть не згоджуючись із чимось, ніколи не заперечить...

До рішення взяти чужих дітей у родину поволі підводила й робота. Була вихователем у колонії, у спецкомендатурі, у дитячій кімнаті за місцем проживання. Всі «важкі» підлітки крутилися навколо неї, приходили додому, з деким і досі спілкується. Вона бачила, як міняє дітей «зона». Дорослі переживають таке легше, а підлітки просто вигорають душею, єдиним принципом більшості стає виживання попри все. І цей принцип вони переносять у звичайне життя, вже не маючи жалості ні до кого. Хотілося якось допомогти таким.

Останньою крапкою стало відвідання Путивльського дитбудинку. Вони поверталися до Шостки і мали пересадку – дві вільні години. Ніна запропонувала: купимо цукерок і провідаємо діток. Малих вишикували в ряд і вони, забравши свої цукерки, відразу ховали їх за спину. Це так болісно нагадало їй колонію: шеренги, руки за спиною. Запропонувала малому синові погратися з дітками. А він сказав: «Я їх боюся», – і втік через паркан. І вона відчула, наскільки в тих дітях втрачена дитячість, і вирішила: де четверо, там і п’ятий…

Тоді познайомилася з першою засновницею сімейного дитбудинку на Сумщині – Галиною Сільванською, пізніше – подругою. І почалося життя у іншому вимірі.

– …Від нас вимагають гарантій, що діти на сто відсотків виростуть позитивними. Це неможливо. Навіть у нормальних родинах бувають проблеми. А ми своїх беремо, коли в них уже закладено дуже багато. Мені на самому початку доктор педагогічних наук Сиротенко казав – якщо хоч один стане справжньою людиною – це буде перемога. А я доводила, що виховання вирівнює все. Пізніше вибачилася перед ним, бо зрозуміла: якщо втрачено перші 36 місяців, змінити щось буває дуже важко. Але вісім моїх мають вищу освіту, один закінчив технікум, троє навчаються у вишах, один у коледжі…

Четверо наймолодших зараз у восьмому класі. Аби сьогодні у Ніни Чернявської був повноцінний сімейний дитбудинок, їх потрібна ще одна дитина. Вона не була б зайвою навіть із огляду на те, що лише з минулого року таким жінкам нарешті почали зараховувати трудовий стаж. Попередні роки вони ніби прогуляли: держава з легкістю сказала мамам своє невмотивоване «ні». Звичайно, якби хтось заплатив «борг» до Пенсійного фонду, все б владналося. Але сумський міський бюджет знайшов ці кошти лише для однієї такої сім’ї… Чернявська ніби визнана країною: нагороджена орденом Княгині Ольги. А от пенсію – «не заробила».

– Можна судитися. Але я подумала: як я буду судитися із державою, яку в принципі підтримую? Буде як буде… А щодо дітей – не в грошах справа. Я просто відчуваю сили допомогти ще комусь. І ще турбує, що мої молодші задовго «маленькі», вони ніким не опікуються, – це недобре…

«ВІДКАТ» ПО-МАТЕРИНСЬКИ

Ніна розкладає свої записи і розповідає про плани. Зараз вона захоплена створенням музею матері й заражає цією ідеєю всіх навколо. І хоча музей – ніби данина пам’яті Галі Сільванської, Ніна переконана: він має бути пам’ятником мамі «нормальній».

– Ми не є прикладом нормальних сімей. Ми ніби усуваємо ту материнську патологію, що трапляється у суспільстві. До нас часом ставляться, як до ненормальних, може, воно так і є. А музей повинен прославляти маму, яка виростила хай двох дітей, але, попри проблеми, не кинула їх, не віддала в інтернат. Потрібно повернути повагу до матері, інакше наше суспільство просто деградує. А особливо зараз, у час кризи, коли для дитини немає іншого захисту, ніж сім’я…

Анкетування, зустрічі за «круглим столом», знайомства з жінками, які віддали себе справі виховання, пересувні виставки, – все це накопичується у її планах. Від маленької жінки ніби струменить енергія, і втягуючись у це поле, відчуваєш: вона зможе зробити те, що задумала.

Ще два дні на тиждень Ніна працює в церкві: допомагає роздавати обіди малоімущим. Віра перейшла від бабусі, яка народилася на Волині, – родина ходить до католицького храму.

Перед Різдвом у їх домі заведено ділитися хлібом. Обмінюючись шматочками, пригощаючи одне одного, кожен говорить іншому все, що має в душі, просить пробачення – ніби сповідується. Іноді це триває цілий день. Кого немає вдома, той телефонує.

Той «ворзельський» син якось нервувався, довго готувався, а потім прийшов і сказав: «Спасибі тобі, мамо, що я живий».

А з найстаршим говорила телефоном, просила пробачення: адже за великою сім’єю йому, своєму первістку, чогось не додала, не приголубила зайво, не сказала ще раз, що любить. А він відповів: «Мамо, я тебе дуже люблю, але ще більше б любив, якби був прийомним…»

– Одних я народила фізично, інших – душею…

«Є якийсь відкат», – висловилася в розмові Ніна, маючи на увазі те зустрічне тепло, яке отримує вона. І це незвичне в контексті слово змусило подумати: якби ж у нашому житті існував лише отакий «відкат» – відкат доброти.

                                                           *          *          *

– … Я перекажу тобі проповідь Любомира Гусара, Володя з католицького університету приїздив, переказав, і я довго ходила і всім переповідала. … Сказали горобчику, що буде велика біда: вночі небо впаде на землю. Засумував горобчик, а тоді пішов у поле, ліг, ніжки задер, лежить. Біжить лисиця: «Ти чого тут лежиш?». «Так небо буде падати на землю, от я і лежу, може, втримаю». Засумнівалася лисиця, подивившись на його ніжки: «Хіба?» – «Я просто роблю, що можу», – сказав горобчик. Подумала вона, лягла поруч і теж лапки задерла. Так проходили інші звірі, запитували і теж лягали серед поля,  піднімаючи лапки, щоб утримати небо. Минула ніч, і небо не впало на землю. Бо всі вони зробили те, що могли… Я думаю: ми ж так багато можемо. Якби кожен хотів… Просто ми не стараємося…