З жанрами у студентів вічна проблема. Ось і тої пари, памʹятаю, у групі знайшлися полемісти, які почали казати, що я замучила їх цим репортажем: ну як його писати?!! Тоді я витягнула зі стосика робіт одну і сказала: ось так написав ваш однокурсник. І прочитала Ванечкину роботу. Більшість зрозуміла, хто автор. Хтось із дівчат зворушено витирав очі. А я залишила Ванин репортаж, і наступного року прочитала його в «критичній ситуації» наступним студентам…
Цей матеріал Вані Бондаренка нижче. Набрала його без правок: йдеться не про досконалість – про здатність відчувати ситуацію, людей, бачити та зауважувати деталі й народжувати образи. У Вані була ця глибина, шкода, що життя не дало йому часу, аби зайнятися практичною журналістикою. Втім, займався він не менш цікавими справами. Власне, журналістикою також. Хоча б – як незмінний в останні роки член журі Турніру юних журналістів. Улюблений школярами-учасниками.
…Ось уже буде дев’ять днів, як Ванечки не стало. Світлого, щирого… Чогось, згадуючи його, асоціація сьогодні одна: янгол наш…
А ось і репортаж. Легко дихай там у засвітах, Ванечко. Ми памʹятаємо про тебе.
В останню путь
або Хто гідний прощання з героєм
Маршрутка під номером чотири, що зазвичай може похвалитися вільними місцями, цього разу їде до центру переповнена. На кожній зупинці хтось та й зайде. Час від часу салоном пробігає: «Передайте, будь ласка!» А потім знову мовчанка на тлі гулу мотора та веселенького треку з радіоприймача. На черговій зупинці до числа пасажирів приєднується дівчина з букетом червоних троянд, повитих чорною стрічкою. Мотор, музика, мовчанка. У горлі з’являється клубок. Запах квітів.
Зупинка. Звичайнісінька зупинка в центрі міста. Пасажири одним за одним покидають салон автобуса, лишаючи водія сам на сам з його роботою. Біля ЦУМу як завжди людно. При спробі зайти всередину, людський потік просто заносить мене туди. У приміщенні також не проштовхнутися. Біля прилавку з квітами справжный ажіотаж. Люди намагаються зробити хоча б якусь пародію на чергу. Марно. Покупці намагаються докричатися до продавця. Жінка за прилавком нашвидкоруч відраховує чергові замовлені стебельця квітів. Гвоздик не залишилося. Розбирають навіть найдорожчі троянди. З натовпу виринає жінка і просить: «Девушка, дайте букетик роз. Мне на день рождения!» На що квіткарка відповідає: «Вибачте, але сьогодні на день народження не продаєм».
Кострубата черга майже не просуваться. Я подумки підраховую, скільки часу мені доведеться тут простояти, перш, ніж вдасться купити хоч якісь квіти. Раптом жіночка, що стоть переді мною, повертаючись, питає: «Тебя две розы устроят?» Звичайно, я погоджуюсь, заздалегідь дістаючи з кишені гаманця.
Тітонька випрошує у продавця чотири троянди, розплачується однією купюрою, не чекаючи решти. Ділимо виборені квіти між собою. Я дякую, простягаю моїй благодійниці плату за букет. Та відмовляється. Тільки питає: «Студент?.. Молодец!» І знову набридливий і гіркуватий клубок у горлі. Запах квітів.
На вулиці всі люди рухаються в одному напрямку. Іду за ними. Стільки ж бо людей помилятися не можуть? Невідомим мені раніше провулком рухаємося до театру імені Щепкіна. Знову зустрічаю свою нову знайому. Питає: «Какие настроения в университете?» Ніяково піднімаю плечі, мовляв, точно не знаю. «У каждого свое?» – з розумінням перепитує жінка.
Підходимо до театру, вливаючись у масу людей, що там уже утворилась. Натовп не рухається. Серед тисяч незнайомих між собою людей кожен знаходить собі співрозмовника, а то й не одного. Тема для розмов – одна.
Моя знайома, яка, виявляється, працює вчителькою в школі, розповідає жінкам, які стоять поруч: «Прихожу к детям на урок, а они говорят, что расстрелять надо всех, кто у власти. Ну где это видано. Это же дети!» Співрозмовниці співчутливо хитають головами і діляться своїми спостереженнями. Натовп все ще не просувається.
Юрба каскадами розсипалась на сходинках, що ведуть до входу в театр, на площі перед театром і ще далеко-далеко поза нею. Люди намагаються знайти своїх знайомих, телефонують, якнайвище піднімають руки понад людським вируючим морем, щоб їх нарешті помітили. Над натовпом височіє пам’ятник самому Щепкіну. І зараз його знятий капелюх бачиться зовсім не як вітальний жест… Запах чужого одеколону. І знову зрадливе тремтіння в горлі.
Потихеньку просуваємося. Хто на крок. Хто на пів кроку, а хто тільки на пʹядь ближче. Жінкам допомагають піднятися і стати хоча б на краю виступу. Раптом натовп заревів. Усі, мов по команді, обернулися, намагаючись розгледіти причину людського обурення. Мер міста разом зі свитою намагається пройти утвореним поміж людей коридором. У руках – червоні троянди. В жалобі. Чи, може, просто пальто по погоді? Звідусіль лунають невдоволені і розгнівані окрики. Людський коридор звужується і закривається, немовби витискаючи зі свого щільного організму чужоріде тіло. Тремтячим від сліз голосом моя знайома намагається докричатися до натовпу: «Не трогайте его! Пусть пройдет! Пусть посмотрит родителям в глаза!» Не дозволили. Проганяють, ганебно закидаючи яйцями. Жінки поряд плачуть чи то від обурення, чи від жалю. Клубок у горлі піднімається і росте, стискаючи, спазмуючи, перебиваючи дихання. І навіть запахи відходять на другий план.
Біля входу – тиснява і крики. А ми ще за десятки метрів від нього. Стає зрозуміло – усі не пройдуть. Але ж люди прийшли попрощатися… Вирішили передати квіти. Букети хвилею котяться над натовпом. Люди передають одне одному квіти, що кочують у напрямку входу. З гучних колонок починається відправа.
Вічна пам’ять Олексію Братушці. Герої не вмирають!