Середа, 14 лютого 2018 16:25

Гетто. Театр на межі життя і смерті

Сумська народна вокальна театр-студія «Авів» під керівництвом Єлизавети Шерстюк поставила п'єсу ізраїльського драматурга Ієгошуа Соболя «Гетто. Театр на межі життя і смерті». Постановку здійснили режисер-постановник Вадим Шерстюк та режисер Сергій Сидоренко.
Молодий, сповнений ентузіазму і енергії колектив упорався з досить складним матеріалом, зануривши глядачів у важку, криваву атмосферу, що панувала в гетто. І після вистави вже неможливо не думати про ті багатовікові проблеми цілого народу і про те, що таке людяність і на що вона часом перетворюється тоді, коли інша людина є носієм іншої культури та інтересів.

Зайвий народ на землі
Тисячолітня доля вигнаного народу досягла жахливого піку, опинившись під важкою підошвою Третього рейху. Антисемітизм виступав як один із основних двигунів машини під назвою націонал-соціалізм. І «чорна мітка», що впродовж віків вручалася тим, хто народився євреєм, врешті засяяла смертю, викоріненням на закривавлених стінах гетто по всій захопленій Третім рейхом Європі. 
Але ж за старою, як світ, історією про проклятий народ іудеїв, який нібито зрадив Творця, стоять звичайні люди, віруючі та невіруючі, які, як і всі, хочуть жити. І що робити їм, хто, попри масу трактувань, протиріч і переписувань історії, хоче жити, любити і бути щасливими?  Навіть тоді, коли над ними висить важка, насичена спокутою за якісь чужі гріхи доля вигнанців, а потім – і смертників...
Чи варта та спокута життя? Найдорожчого, що є у кожного? І якщо Господь створив людину за своєю подобою, то чому люди розділилися на різні нації, чому відстоюють власні, ніким не попрані, інтереси, забуваючи, що там, за умовним бар′єром, живуть такі ж, як вони?..
Почуття власної важливості, переваги, вищості, що виникає як спокуса, неминуче переростає у нетерпимість, у згубний націоналізм, а потім і в моторошне явище антисемітизму, поняття якого фігурувало в  європейських інтелектуальних колах 18-19 століття. І в що перетворилися ідеї Ніцше та музика Вагнера, коли мова зайшла про Німецький  міф і дії білявих арій? Тих, що з давніх часів штурмували Європу і Близький Схід і багато в чому заклали камінь еллінської культури. Правитель Третього рейху Адольф Гітлер ніби оживив цих демонів власної нації задля зведення арійської раси в культ. І досі в усьому світі ми чуємо відгомін тієї ідеї від бездумних наслідувачів, які бризкають слиною, зустрічаючи людей з іншим кольором шкіри, «не тим» волоссям чи «не такими» капелюхами на голові. І ці люди часто страшніші за попередників, бо позбавлені у своїх діях історичної, міфологічної підоснови, тож перетворились на бездумних фанатиків.
 
Остання вистава або кладовище на сцені
У постановці народно-вокальної студії «Авів» глядачі побачили кілька тижнів із життя Вільненського гетто, де в голоді, крові, під прицілом німецьких шмайсерів – аби протягнути хоч до завтрашнього дня! – театральна група буде давати вистави і на потіху люцифера в чорній формі, і для тих, хто гине у гетто. Тих, для кого кожна  вистава може стати фінальним акордом; завісою, що спадає на їх болісну долю. Але й тих, для кого театр водночас є нагадуванням про людське у людях. 
Театр у театрі! Бо ж під час вистави глядачі мимоволі перетворюються на учасників жорстокого, фатального видовища. Ключові персонажі запросто проходять через залу і вриваються на сцену, або навпаки, сходять зі сцени до залу, звертаються до глядачів, включаючи їх у трагічний фарс: «Коли ви всі підете колонами на розстріл…»
Розжарені, вибухові сцени вистави різко змінюються на фарс, абсурд,  і при цьому космічне поле дій постановки наповнює прекрасна музика. Від завзятого джазу, де сам чорний диявол майстерно орудує саксофоном, до трагічних, громових пісень, що долинають з надірваних гортаней людей, які перебувають на грані.
 
сакс

Зіткнення протилежностей у цьому дійстві є чи не головним коренем трагедії. Начальник гетто, молодий і начебто привабливий офіцер СС Кітель, дивиться на переляканих виснажених акторів витонченим поглядом «режисера-постановника», який тільки і жадає побачити, на що готові виконавці власної, затиснутою кліщами, долі.
Співачку Хаю, яка приховала півкілограма квасолі, він змушує співати, виконуючи чергові покарання-розіграші, аби кожним вокальним номером спокутувати жалюгідні грами.  Життя співачки не раз рятує комічне втручання ляльковода Ісроеля, чия лялька Ліна з  гумором обіграє провину Хаї.
Ті  кляті грами квасолі будуть фігурувати протягом усього калейдоскопу життя  у гетто.
Пристрасті та біль закипають у багряному освітленні, що падає на сутулі спини, хворобливі обличчя, блискучу тканину чорного плаща СС; коптяться в диму, що ніби виходить від згораючих живцем душ, які мерехтять за руїнами декорацій…
З надією врятувати якомога більше людських життів, начальник поліції гетто Генс співпрацює з нацистської владою і вирішує створити театр. На нього звалюється критика, зокрема від бібліотекаря Крука. До речі, цю роль переконливо зіграв заслужений артист України Семен Немировський.  Крук намагається зберегти моральні цінності, адже як це: створювати театр на кладовищі!.. Зовсім недавно 50 тисяч мешканців гетто були знищені.
Тут і спалахує  один із основних конфліктів п'єси. Заручник конфлікту Генс, чудово зіграний актором Вадимом Шерстюком, іде на все заради порятунку співгромадян. Проте ті часто звинувачують його, називаючи зрадником, колабораціоністом. Хоча він бере гріхи на себе не задля власної вигоди. Віддаючи самого себе, згораючи у протиріччях, на межі самогубства, він намагається виконати свою місію, як він її розуміє. І біль його обрушується на глядача. Чого тільки варта сцена «селекції» дітей…
А ось інший персонаж, енергійний, як він називає себе «продуктивний» Вайскоп, яскраво зіграний Віталієм Нюкіним, навпаки, використовує важке становище в гетто суто для своїх корисливих егоїстичних цілей. Лицемірячи, підлабузнюючись, він створює видимість активного, прихильного добродія.
Відкритий ним швейний цех для лагодження німецьких мундирів стрімко перетворюється на особистий бізнес. І він може дати роботу ще сотням людей. А дати роботу означає врятувати життя, – запевняє його Генс. Та Вайскоп не бачить необхідності у цьому. Відтак конфлікт нагнітається, і зневірений, погрузлий у крові та бруді Генс ледь не розправляється з бізнесменом. Але не встигає, – втручається Кітель, який не любить підлабузників. І невблаганний рок обрушується і на успішного, продуктивного Вайскопа, адже у нього вдома поліція виявила викрадену провізію.
«…Сегодня ты бодр и всех веселей,
А завтра уже – добыча червей…»
Незважаючи на диявольську сутність, офіцер СС Кітель, виконаний Аркадієм Шерстюком, у деякому сенсі співчуває полоненим, принаймні веде з ними розмову. А частенько і зовсім перевтілюється на доктора Поля для  візиту до  бібліотекара, щоб, наприклад, запропонувати останньому роботу у вигляді якихось дивних досліджень і поміркувати про те, що відбувається.
Виявивши у Хаї книгу про створення вибухівки, він не чинить ніяких різких дій. А Генса взагалі намагається переконати кинути гетто і сховатися від неминучої смерті. Хоча – чи співчуття це, чи нові експерименти «режисера-постановника», захопленого дослідженням суті «піддослідних»?.. Тож Кітель залишиться дещо загадковою фігурою: до кінця не ясно, які його мотиви фальшиві, а які істинні.
….Однак, гніт уже запалено…
 
Торг життям
За наказом нацистської влади дві тисячі душ із сусіднього гетто повинні бути ліквідовані. Про це Кітель сповіщає Генса. В непроглядному розпачі, Генсу нічого не залишається, як прилюдно оголювати Хаю, до якої нерівно дихає Кітель, і влаштовувати торг тисяч душ на звабливе тіло. Знищать не дві тисячі, а лише 400 осіб. Але винним і за це число відчуває себе Генс…
І врешті трагедія досягає свого Апогею. Залишився фінальний розіграш, оманливий розстріл. Із нього втішається Кітель, не зважаючи на шок, щойно пережитий жертвами. А потім він, добрий, годує переляканих акторів варенням. Що ж, він справді дарує їм щастя – вони помирають без очікування смерті, з халами, присмаченими варенням, у руках, зі сміхом на вустах. Гуманізм – у розумінні нациста…
Вони завмирають у часі, перетворюючись на відбитки кривавої історії…
 
біля сені

І востаннє на сцену виходить оповідач, бібліотекар, аби розповісти, ким у реальному житті були ті, кого колись знищили ось так… Бо вони насправді були.   «Загинув і я», – говорить старий Крук. Але був врятований зошит, який упродовж усього часу носив старий бібліотекар, записуючи всю хронологію подій. Завдяки цьому і виникла можливість розповісти історію Театру на межі життя і смерті нам…
Андрій ГОЛОВЕНКО