«Якщо в мирний час оціночні судження й просто неправдива інформація здатна спричинити хіба моральні чи фінансові втрати, під час війни це втрати людські»

– Пане Андрію, Ви закінчили факультет журналістики, співпрацювали з багатьма ЗМІ, брали участь у творенні різних медійних форматів, пишете книги і сценарії, отже, про інформацію Ви знаєте все. Тож і поговорімо спочатку про інформування масової аудиторії. Як Ви оцінюєте наше сьогоднішнє інформаційне поле? Чи можете виокремити певні тенденції інформування під час війни?

– Українське інформаційне поле з розвитком інтернет-видань, а особливо – соцмереж перестало бути тотально контрольованим, що добре. Проте воно зробилося погано впорядкованим, а якщо брати соцмережі – зовсім не впорядкованим. А це дуже важливо. Дмитро Кулеба, чинний голова МЗС України, 2019 року опублікував книгу «Війна за реальність. Як перемагати у світі фейків, правд і спільнот», де чималу увагу приділив саме активному, часто – агресивному домінуванню соцмереж у інфопросторі. Пан Кулеба визначає соцмережі як повноцінні ЗМІ. Відповідно, аккаунт у Facebook чи Twitter уже є засобом масової інформації. Який контролює одна людина, котра може з часом капіталізувати свій ресурс, будучи визначеною лідером думок. Небезпека в тому, що переважна більшість, назвемо їх так, власників індивідуального, ні від кого не залежного ЗМІ насправді мають обмежений доступ до інформації. Тому підміняють правдиву інформацію власними судженнями й оцінками. На які мають право в приватних розмовах,  але поширення яких негативно впливає на якість інформаційного поля. Небезпека збільшується саме під час війни, передусім – із огляду на сказане вище. Якщо в мирний час оціночні судження й просто неправдива інформація здатна спричинити хіба моральні чи фінансові втрати, під час війни це втрати людські.

«Головна помилка формату «єдині новини» – всі, хто обслуговував проросійські сили, задіяні в створенні порядку денного у воєнний час. Саме ці особи й можуть бути джерелами дезінформації або учасниками ІПСО в найближчій перспективі»

–  Як Ви ставитеся до формату «єдиних новин» від початку війни? Чи виправданий він з огляду на потребу уникнути дезінформації?

– Формат «єдині новини» виправдовував себе на початку гарячої фази російського вторгнення. Воєнний стан передбачає державний контроль над інфопростором задля недопущення дезінформації. Також існує правило не повідомляти про втрати з власного боку та уникати розголошення військової таємниці. Проте вже у квітні формат «єдині новини» почав себе вичерпувати саме через одноманітність інформування та посилення контролю з боку влади. Красномовний приклад – вилучення з марафону каналів Еспресо, Прямий та П`ятий. Вводиться не військова цензура, що правильно, а політична, що докорінно неправильно. Причому

антиукраїнських заяв дискриміновані канали не робили ніколи. Як і їхні працівники. Натомість у «єдиному марафоні» присутні особи, які ще за день до російського вторгнення займали публічну проросійську, а отже – антиукраїнську позицію. Головна помилка формату «єдині новини» – всі, хто обслуговував проросійські сили, задіяні в створенні порядку денного у воєнний час. Саме ці особи й можуть бути джерелами дезінформації або учасниками ІПСО в найближчій перспективі.

– Після бомбардувань наші міста часто опинялися в інформаційному вакуумі, бо не було електроенергії. У цей час ширилося чимало неправдивих повідомлень, часто інформування перебирав на себе ворог. На Ваш погляд, які технології слід розвивати, щоб у майбутньому уникнути таких ситуацій?

– Технології в нас досить розвинені. За умов відсутності штучно створеної інформаційної блокади певних регіонів чи територій поширювати інформацію не заважає ніхто й ніщо. Інформаційного  вакууму не буде. Навпаки – інформаційний простір перенасичений. Тож найважливіша технологія, яку треба розвивати щодня, – критичне мислення. В підході до користування інформацією це передусім фактчекінг та порівняння джерел. А також – зважати на ці джерела. Якщо інформацію поширює особа з проросійськими поглядами, вірити цій інформації не можна.

«Маніпуляціям піддаються громадяни авторитарних і тоталітарних суспільств. Або – вихідці з них, яким притаманний пошук вождя й простих рішень, яких від цього вождя треба чекати»

– Ви працюєте для масової аудиторії, знаєте її психологію. Чи насправді так легко маніпулювати свідомістю багатьох? Як пояснити цей феномен російського суспільства, яке переважно не вірить у злочини російської армії в Україні або схвалює їх? Це наслідки пропаганди чи щось інше?

 – Якщо люди мають критичне мислення та навчилися брати на себе відповідальність, самостійно ухвалювати рішення й визнавати помилки, роблячи з них висновки, маніпулювати такими людьми і такими суспільствами дуже важко. Маніпуляціям піддаються громадяни авторитарних і тоталітарних суспільств. Або – вихідці з них, яким притаманний пошук вождя й простих рішень, яких від цього вождя треба чекати. Російське суспільство в цьому плані не феномен. Тут маємо справу з тяглістю поколіннєвих традицій. Коли спершу росіяни вірили в царя, потім – у комуністичного лідера, тепер – у сильну руку, яка покарає всякого, хто ображає, принижує, знецінює Росію. Крім того, російська спільнота ніколи не мала й не культивувала своєї власної культури, користуючись чужими надбаннями. А крадене, як відомо, щастя не приносить. Російське суспільство вірить будь-якій брехні про Україну, бо не може спиратися на власні традиції, культурні практики, котрі є складовими вільних, хай і не ідеальних суспільств.

«... не шукайте логіки, сенсів та якихось пояснень у будь-яких діях і рішеннях росіян. Їхня культура закликає дозволяти росіянам усе – на підставі того, що вони росіяни»

– Зараз чимало вітчизняних і західних інтелектуалів, осмислюючи причини війни, говорять про відповідальність російської культури. На Вашу думку, російська культура, література зокрема, причетна до плекання шовіністичного ставлення росіян до українців та й інших народів?

– Якби в Росії була розвинена культура, ця держава не поводила б себе агресивно. Адже культура розвивається й твориться у вільних суспільствах. Якісь традиції відходять, якісь приходять, щось відновлюється в нових формах, щось відмирає назавжди. Відбуваються взаємні запозичення, формується ідея, гуртується суспільство. Скажімо, основа американської масової культури – це вестерни. Кожен із яких – історія про розбудову державності й важливість особистості. Росія ж як агресивна держава завжди культивувала загадковість російської душі. В чому вона виражається – ніхто не може пояснити. Але нинішня війна дала чітке визначення: не шукайте логіки, сенсів та якихось пояснень у будь-яких діях та рішеннях росіян. Їхня культура закликає дозволяти росіянам усе на підставі того, що вони – росіяни. «Он русский, это многое объясняет», – ось слоган фільму одного з російських ідеологів Нікіти Михалкова «Сибірський цирюльник». А за сюжетом фільму американська техніка нищить сибірську тайгу, що є прикладом антизахідного світогляду. Тому вся російська культура – не створення смислів, а протиставлення себе всьому світу, культивування особливості, пасіонарності, месіанства.

«Україна має набути суб`єктності на майданчиках усіх континентів. Авторитарні країни, передусім Росія – виняток, у той бік не треба дивитися»

– Як Ви оцінюєте дерусифікацію нашого українського простору – знесення памʹятників російським культурним діячам, перейменування вулиць тощо?

– Позитивно, але декомунізація, дерусифікація й за великим рахунком – деколонізація мають бути не лише ініціативою знизу, не лише волонтерством, а й передусім – складовою державної політики. Як необхідний елемент – покарання за поширення російських смислів. І, звісно ж, судовий процес над СРСР як окупаційною державою, котра причетна до військових злочинів. Також Україна має провести процес над Компартією й офіційно прирівняти її судовим вироком до нацистської, фашистської.

– А що з українською культурою? Чи потребує вона перегляду? Чи відповідальна вона за формування російськоцентричного світогляду українців? 

– Культура не може потребувати перегляду. Вона завжди і всюди потребує лише розвитку, модернізації, відповідності трендам часу доби, актуалізації. Переглядати в Україні слід не українську культуру, а українську радянську спадщину. І визначитися з кожною персоналією окремо, індивідуально. Наприклад, Микола Хвильовий за життя був комуністом, членом партії – але він не підлягає декомунізації, бо є автором програмного гасла «Геть від Москви!», за що й потерпів від російського більшовизму.

Поет Павло Тичина написав вірш-агітку «Партія веде!». Але він є одним із реформаторів української поезії. Його рання творчість – золотий фонд України. І слід наголошувати: Тичину зламала радянська влада, застосувавши до нього репресивні заходи. Натомість Олександр Корнійчук був колаборантом і віддано служив Кремлю, за що отримував блага. Також був агентом НКВС-МДБ-КДБ. Тож цього персонажа не варто вшановувати, а згадувати про нього лише негативно. Те саме – з Олесем Гончаром, лауреатом Сталінської премії, комуністом, активним партійним діячем. Його творчість у наш час не актуальна, хоча в історії літератури й культури загалом він має право лишатися.

– Зараз спостерігаємо колосальний інтерес до України у світі. Часто цей попит нема чим задовольнити. Як і чим заповнювати цю порожнечу?

– Україна має набути суб`єктності на майданчиках усіх континентів. Авторитарні країни, передусім Росія – виняток, у той бік не треба дивитися. Але треба розуміти: просування себе в світі – це колосальні гроші, причому – не задіяні в корупційних схемах. І тут нема інших джерел, окрім державного фінансування. Відомі гранти від Америки, Канади, Франції, Польщі – а чому ніде не чути про гранти від України? Нарешті, ми станемо цікаві світові  щойно станемо цікавими собі. Коли припинимо розвивати не лише культуру, але й інші сфери життя без зважання на Росію та російське, поза російським контекстом.

– Відома фраза про «рускій воєнний корабль» спантеличила багатьох філологів. Поділила нашу спільноту на тих, хто «за», і тих, хто «проти»  ненормативного гасла як символу українського опору. Водночас світ активно сприйняв це мотто, радо використовує на автівках, одязі, плакатах, щоб засвідчити свою підтримку Україні. Чи імпонує Вам цей вербальний символ нашого національного опору?

– Так, імпонує. По-перше, ненормативна лексика – це все ж таки лексика, є навіть відповідні словники. Нема поганих слів, є погані справи. Ненормативна лексика одним словом може дати спектр емоцій більший, аніж сторінка тексту, написаного фаховим мовником чи поема. По-друге, фраза про російський корабель – це те саме, що згадане вище «Геть від Москви!» Миколи Хвильового. Модернізація культурних смислів, тяглість традицій наочні.

– Які події цієї війни стануть сюжетами Ваших майбутніх творів? Про кого чи що хотіли б написати?

– Щойно закінчив роман «Врятувати березень». Сюжет навіяний десятками історій, почутих після деокупації Київщини, Чернігівщини, Сумщини. В планах серія шпигунських романів, герої яких протистоять російським диверсантам-терористам.

Спілкувався Олександр ПОДОЛЯК,

студент кафедри журналістики та філології Сумського державного університету