Заняття харківських медиків у сумському центрі започаткувалися ще в кінці минулого року. Це восьма зустріч психологів із особливими клієнтами. Хоча, власне, як клієнтами – цілком звичайними, просто людьми, які потребують психологічної підтримки. Але складені стереотипи часто заважають визнавати, що ось цим людям – мені?! – також потрібна допомога. Доводилося зіштовхуватися з таким сприйняттям у військових, так само хтось – чи й вони самі – думає про медиків.
– Наше суспільство ще не зовсім підготовлене, що поряд із традиційними лікарями працюють і психологи, – погоджується керівник групи Олександр, з яким розмовляємо після того, як порожніє хол. – Психологічні проблеми чомусь прирівнюють до психічних. І у нас на роботі від багатьох чув: у нас проблем немає. А я бачу – є. У когось око смикається, у когось – якісь мʼязи скорочуються судомно, хтось погано спить… Ідеш вночі перевіряти територію, особливо влітку, – сидять на лавочці, курять. Що таке? – запитую. «Та щось не спиться. Ждем прильоту», – жартують. А вони вдень важко працюють, хтось фізично, хтось інтелектуально. Вони не можуть не спати. А не сплять. І кажуть: проблем немає. Але вигорання є. Я раніше теж думав: як це медики можуть хворіти, що – самі себе не вилікують?! Ні…
Олександр – однин із керівників медичного закладу Харкова. Зразу домовляємося: ні назв, ні прізвищ, – говоримо про проблему, яка існує, але ще й досі визнається далеко не всіма. Як вийшло, що харківʼяни зрозуміли: її треба вирішувати?
Хто лише чує слово «Харків», той не сумніватиметься, в чому коріння біди. Пізніше Олександр так і скаже: найбільше проблема – наявність самої війни. Їх місто відчуло її за повною програмою.
– …Була напружена ситуація, місто зразу опинилося в оточенні. Звичайно, можна було говорити про якусь евакуацію закладу. Але 24 лютого вже о пів на сьому почали надходити перші поранені – військові, цивільні. Їх вивозити було б дуже складно. Найголовніше – не було куди. Звичайно, елементи евакуації відбулися, були вивезені матеріали, документи, але особовий склад залишився на місцях.
Особовий склад – близько 500 осіб, частина – цивільні, що стало великою проблемою. Бо за кілька днів багато з них на роботу не вийшли: постійні обстріли, перестав ходити транспорт, люди просто не могли доїхати до закладу. Військові ж залишалися на місці, аби ще досить довго жити і працювати на території.
– …У нас не було випадків ні дезертирства, ні зради. Поранених надходило багато. Особливо коли вже наші в наступ пішли, – а ви ж розумієте: втрати у тих, хто наступає, значно більші, ніж у тих, хто обороняється, – в день приймали по 180-200 осіб. І завдяки передусім нашому центру – кажу вам відповідально – медична допомога в Харкові надавалася. Інші заклади максимально скоротили роботу, багато працівників просто виїхали. Вже пізніше почали повертатися, працювати. А до нас у ті дні везли всіх: з важкими травмами, пораненнями, опіками, дорослих, дітей… У мене холоднокровна позиція, – каже Олександр, – мене важко чимось дістати. Але зачепило за великим рахунком, коли, з самого початку це було, до нас привезли дітей і двоє померли. Так, зрозуміло, якщо солдати, але діти – це вже край…
Пригадати все, що було за рік, непросто.
– …Наша військова частина не звичайна: ми і лікуємо, і годуємо, і поїмо, і прибираємо… Треба забезпечити харчування і медикаменти, одяг і юридичний супровід. А ще – вода, тепло, електроенергія. Пробили на території свою свердловину, поставили генератори. Навіть коли обстріл, коли весь Харків темний, – у нас є світло і вода. Жоден пацієнт не помер через ці причини!
Вони готувалися до опору, щоб не допустити загарбання закладу. Бої, що точилися в Харкові, до них, на щастя, не дійшли – були поруч, але не дійшли. Хоча одної ночі стався прорив диверсійної групи, був бій на КПП, перестрілка, поранені. Але атаку відбили, на територію ворог не зайшов.
– Пригнічувало, що весь час – під обстрілами. Наша частина була обстріляна пʼять разів – «гради», «іскандери»... Сховище з майном зруйнували, машину розбили. Повибивало шибки у багатоповерховому корпусі – майже всі вікна… Тільки завдяки Богу ніхто з персоналу не загинув. Лягало так, що у людей – ні подряпини. У одній будівлі дах розворотило, а люди не постраждали. Був прильот на КПП, там загинув курсант – із охорони, у другого тяжкі поранення, але вижив. Я по датам усе памʼятаю…
Непричетним можна лише здогадуватися про міру напруження та стресу. Як це переживали працівники закладу?
– Перша хвиля була страшна не стільки через численних поранених, був шок через те, що все це взагалі відбувається. Ми воюємо не вперше. Я особисто багато років у армії, учасник бойових дій – АТО, ООС. І постійний склад у нас – лікарі, медсестри – майже стовідсотково учасники бойових дій. Так що травми бойові для нас були не нові, ми таке бачили з 14-го року. Звісно, масштаби інші, але стикалися. Та коли обстрілювали Харків, цілили в житлові будинки... Втім, шок був – розгубленості не було. Всі – на своїх робочих місцях, графіки, чергування. Було багато важких, ми підміняли одне одного. Я, скажімо, виконував функції санітара, бо заносити ранених, виносити померлих – все це треба робити… Помітив: стресові стани проявляюся не під час надання допомоги, а вже потім. А під час роботи все рівно: чіткі команди, розпорядження. Я сам не раз бачив оцю злагодженість – лікар тільки очі піднімає, а медсестра вже знає, що треба робити. Санітари, молодші медсестри знають, що робити: ніби автомат включається. Але з часом почала накопичуватися втома. Напружена інтенсивна робота, перебування в одному місці – а це не сьогоднішня проблема, це відомо з існування колективів у підводних човнах, у космосі. Ще – постійно поранені, кров, смерть… Усе накладає відбиток.
Коли зрозуміли, що проблеми накопичилися, мали вдатися до заходів. Щоб не кожен поодинці шукав розрядки – як хто вміє, а допомогти людям сучасно, кваліфіковано. Провели анкетування. За першого ж полегшення життя у Харкові працівників почали відпускати додому, давати короткочасні відпустки, адже зміна ситуації сама по собі вже є розвантаженням.
Хтось скаже: не може бути, аби в закладі не було своїх психологів. Звичайно, були, але ті, хто спеціалізувався на роботі з пацієнтами, а не з медичним персоналом – це різні речі. Запросити психолога, аби допомагав тут же? Тобто перейти з корпусу в корпус, сидіти, прислухаючись до очікуваного сигналу тривоги й думаючи, що вже пора додому?.. Тож урешті став у нагоді контакт із сумським Центром психічного здоровʼя та психосоціального супроводу. Заклад працює завдяки фінансовій підтримці Уряду Німеччини в рамках психосоціального проекту допомоги постраждалим від війни в Україні й реалізується ГО «Підтримка психічного здоровʼя» в партнерстві з Malteser International.
Програма Центру, говорить Оксана Іванцова, якраз і була спрямована на те, щоб групу переміщати в інші обставини. Так приїхали до Сум вперше, вдруге. Тепер, говорить Олександр, мають на меті, аби весь персонал пройшов психологічне навчання.
– Приїздять поки переважно ті, хто прийшов по мобілізації. Ми з ними були не знайомі, а яке у них загартування? Бо якщо, скажімо, жінка працювала медсестрою в дитячому відділенні, а тут потрапила в хірургію, де, буває, руки-ноги заносяться окремо від людини… Ми поставили за мету ніби струснути людей. Щоб поміняли картинку, виспалися – тут таки немає таких прильотів, як у нас, відпочили, пройшлися магазинами. І, звичайно, навички здобули для себе. Це нові відчуття, бо сірим будням немає кінця, а тут – просвіт… У центрі є фаховість, досвід, підготовка, методики.. Ми про такі не знали раніше. Було: погано? – попий таблетки, піди у відпустку – ото й усі методики. І ти у тій відпустці ляжеш спати, а тебе перекручує, тривога не минає… Чи коли вказівки приходять на рівні: не панікуйте! А як це зробити? Навпаки, всі починають панікувати!.. От навчитися сприймати це інакше – це інша справа.
– Аудиторія учасників відкрита, – говорить Оксана Іванцова. – Знаєте, жодного разу не було, щоб людина, яка навіть приїхала зі скептичним ставленням, з цим і поверталася. Змінюється розуміння: ніхто тут не буде вправляти мізки. Ми просто намагаємося дати якомога більше інструментів, якими можна користуватися і поліпшувати свій стан.
– Було всяке, але, коли напруження, використовуєш ці методики і відпускає. Спочатку не дуже вірив, а тепер розумію: воно працює, – підсумовує Олександр. – І медикам це вкрай потрібно. Бо вийдуть зі строю вони, – надавати допомогу буде нікому.
Алла ФЕДОРИНА