Субота, 15 червня 2019 13:15

Орест Коваль: «Натхнення – це цілий світ, який у тебе в голові»

Український піаніст,  органіст,  педагог,  арт-менеджер,  згідно з опитуваннями – один із найвпливовіших людей міста Сум Орест Коваль поділився в своєму інтерв'ю історією створення громадського об′єднання «Органум»;  розповів, як народилися фестивалі та  чому він був змушений сам організовувати собі концерти; видав секрет фрази  «надо, Федя»; повідав як воно – підготуватися до сольного концерту, а ще – де взагалі треба шукати натхнення.

Як починався  «Органум»
– Перед нашою зустріччю поцікавилася Вашою організацію і звернула увагу, що у реєстрі вказано,  що організація почала роботу в 1995 році. А на   сайті  «Органуму» написано,  що фестивалі проводять із 1993 року.  Отже, раніше почалася діяльність, а вже потім виникла організація?
– Так,  просто я спочатку співпрацював із обласною організацією Всеукраїнської музичної спілки.  А потім  зареєстрував уже самостійну організацію.
– Чому виникла ідея створити ГО «Органум»?
– Органiзація – це просто формалізовані якісь речі,  що дозволяють акумулювати гроші на рахунку.  Це мав бути офіційний статус,  що я не просто працюю сам від себе,  а от організація проводить такі культурницькі ініціативи.
– Отже, громадська організація, по суті, є інструментом для вирішення тих чи інших завдань. Але ж саме слово «організація» передбачає команду. Вона у Вас була? І якою є зараз?
– Звичайно була і є.  Це музиканти,  які розділяють мої уподобання,  прагнення.  Але,  перш за все, це моя дружина,  Марина Коваль, і Володимир Прихожай, джазовий музикант.  Ми втрьох зібралися й створили все, що маємо зараз. Потім ми приймали до організації інших людей,  які згодні були розділяти наші цінності. Моя дружина є головним тилом, до того ж, вона музикант і музикознавець. Ми  обговорюємо з нею різні концепції,  зокрема концепції програм.

З біографії фестивалів, органу та клавесину
– Завдяки  Вам Суми почули багато видатних виконавців.  Чи важко їх залучати і як Ви це робите? 
– По-перше, це мої контакти, контакти  колег і їх рекомендації. До них я прислуховуюся.  Зараз, звичайно, є можливість послухати через  «YouTube» тих музикантів,  які мені пропонуються.  Раніше, в 90-х роках, такої можливості не було. Пропозицій завжди вистачає,  але іноді потрібно розділяти їх під час формування програми. Хочеться мати концерти з різними жанрами, виконавцями,  інструментами, щоб публіці було цікаво.
 
органум

– Двічі на рік Ви проводите фестивалі.  Де берете на них гроші,  якщо не секрет? Можливо,  вже є постійні спонсори,  які Вам у цьому допомагають? 
– Ідея була така,  щоб просто провести один, отой перший, фестиваль.  Вона народилася після хвороби з 40-градусною температурою. Коли вона спала,  у мене й голова враз просвітліла. Я придумав такі серії концертів,  які можна стиснути у тиждень і назвати фестивалем,  запросити своїх друзів,  колег.  Це було о п′ятій годині ранку 9 січня 1993 року.  Дочекавшись восьмої  години,  я почав дзвонити музикантам.  А до 12-ї вже було сформовано  афішу першого  фестивалю, який мав проходити з 1 по 8 березня.  Його відкривав Київський квартет саксофоністів,  а закривав  органіст із Москви Олег Янченко, геніальний музикант і композитор. 
Ідея для назви прийшла до мене трохи пізніше.  Якось ішов із репетиції до зупинки – тоді орган стояв у Троїцькому соборі,  я там займався вечорами – й усе думав, як же назвати фестиваль. Несподівано випливла назва «Органум».  Це, до речі, жанр давнього середньовічного музикування, багатоголосся.  Зокрема, це  співпраця між собою голосів,   співпраця музикантів,  які задіяні  в концерті чи грають під час репетиції,  співпраця між енергетикою музикантів і енергетикою слухачів, а також,  звичайно, співпраця організаторів між собою… Ну й органум – це той же орган.
На той час моїми спонсорами були два бізнесмени. За тиждень до фестивалю приєдналася ще одна фірма. Він дуже легко пішов,  ну і спонсорам сподобалося.  Через півроку, в жовтні, фестиваль повторили. Згодом залишився тільки один спонсор.  Але він  профінансував лише перші п′ять фестивалів... 
Тоді, 1993 року, останнім на жовтневому фестивалі провели концерт джазової музики, який пройшов, до речі, дуже успішно – публіка була в захваті.  Я зрозумів,  що можна робити джазові фестивалі.  І наступного, 1994 року, 5-6 березня оргнізував у Сумах Всеукраїнсьий джазовий фестиваль.  А у квітні ще один «Органум».  І в жовтні знов...  Пам’ятаю, у квітні тоді приіхав французький органіст    Ерік Лебрен. А через півроку він знову повторив візит.  Це видатний музикант світового рівня, він був визнаний в 1995 році найкращим органістом Франції,  до речі.  Йому дуже сподобалося в Україні. Ну а потім 1995 року я подумав про Бахівський фестиваль.  І все не знав,  де ж його   втулити. Тоді я вирішив один із «Органумів» замінити ним.  Ясно,  що Бах народився в березні, і жовтень – це не зовсім його дата.  Але я наважився все-таки проводити жовтневий Бахівський фестиваль.  Перший і відбувся 1995 року.  І пішло-поїхало....
– Як місто Суми і сумський глядач впливають на атмосферу проведення фестивалів? Адже таке ніби провінційне місто і – «Бах-фест»!
– Відповідь така.  Все-таки Суми – це обласний центр,  в якому є вищі навчальні заклади,  підприємства, а також  спеціалізований музичний навчальний заклад, хоч і середнього рівня.  Раніше я був змушений  сам організовувати собі концерти.  Ходив містом,  організаціями,  установами,  навчальними закладами,  ставав перед аудиторіями,  питав,  коли там у них збори загальні. Наприкінці тих зборів я приходив і казав,  що буду їм грати. А на той час у філармонії мені запропонували працювати на контракті й продавати квиточки перед кожним концертом.  Я зрозумів,  що це буде досить важко і вирішив запровадити абонементні вечори,  щоб продати серію концертів.  І я так набрав чотири зали по 300 чоловік. Кожного тижня грав різну програму для публіки.  В цілому було десь 18 концертів. Під час них  я ще показував слайдофільми. Для цього брав книги у бібліотеці.  Мені подарували таку чисту бобіну слайдової плівки. Я фотографував,  сам проявляв,  потім цим заряджав слайдопроектор і показував життя і творчість композиторів;  місця,  де вони перебували, де народилися,  а також місця, пов'язані з їхньою творчістю. Демонстрував, як виглядають органи в тій чи іншій країні. Були «розвідки» такі   про бароко,  про ренесанс, а саме відмінність естетики ренесансу  в архітектурі,  скульптурі,  живописі,   музиці,   органобудуванні.  Все це показував,  ілюстрував слайдами.  Ще брав картини художників і створював слайдофільми на тему творів, які виконував.  І наприклад, під час твору, який звучав три-чотири хвилини, пролітало 50-60 слайдів.  Динамічно все це було.  Ну,  зараз уже технології інакші… Ось так я себе пропонував.  А потім  запропонував фестиваль,  запропонував інших музикантів тій самій аудиторії.  А вона,  якщо  можна так сказати,  була вже трішечки мною вихована.
Я, звичайно, розповсюджував квитки, бігав містом і продавав. Це було багато роботи.  Потім до мене приєдналися ще люди, тепер у мене є адміністратор,  яка цим займається.  В 1996 році отримали грант на 20 тисяч доларів. Я на них купив клавесин,  оргтехніку,  та й на фестиваль трішки залишилося. Того ж року відбувся другий Бахівський фестиваль, який пройшов уже з клавесином. Я розумів,  що для такого фестивалю  він просто необхідний, тому що наш орган – це зовсім не бахівський орган. Він компромісний,  бо не звучать на ньому так Бахівські твори, як у Бахівські часі.  Є ще інструменти, що збереглися до цього часу в Німеччині,  на яких можна послухати,  як насправді мають звучати бахівські композиції: більш ясно,  чистіше,  конкретніше.  Наш орган універсальний.  На ньому можна грати різну музику, адже це концертний інструмент.  Але потрібно весь час  дбати про тембр,  щоб бути подібним до тієї концепції,  яку запропонував Бах.
– Чи грали ви на автентичному органі?
– Ні,  на автентичному не грав.  В Україні є органи,  на яких німецька музика звучить більш-менш краще. Наприклад,  нещодавно я двічі грав в Одесі на німецькому органі.   Хоч і побудовано його в кінці 20 століття,  але звук він має чіткіший.  Є ще в Луганську інструмент,  побудований німецькою фірмою так само в 20 столітті. Але він зроблений в бароковому стилі.  На ньому можна відчути,  як це приблизно звучало за Бахівських часів.  Хороший орган є в Ялті,  побудований  українським майстром. У нього звучання таке,  яке має бути  для тої німецької музики. Також  ще у Дніпропетровську є німецький орган,  в Києві,  ну і в різних церквах....
 
Про натхнення й не тільки…
– Де Ви берете натхнення для роботи? Чим мотивуєте себе,  щоб не зупинятися, продовжувати свою діяльність? 
– Та де воно береться?  Всередині.  От ви щось хочете робити,  у вас і натхнення є  до цього. Це бажання людини... Ясно,  що це натхнення само від себе не з'явиться.  Все це – те, що людина отримала за життя,  що в неї вклали батьки,  середовище, вчителі,  колеги.  Це цілий світ,  який у тебе в голові.  Ось… І ти відчуваєш,  що можеш це зробити…
Ну, у мене була така доля,  що я змушений був організовувати свої концерти. Я був поставлений у такі важкі,  незручні умови для музиканта,  але я  навчився цій справі  і вирішив не себе запропонувати,  а запропонувати своїх друзів,  колег. Так і народились наші фестивалі.
– Так, Ви вже говорили про той період, але цікаво, чи є якась передісторія,  чому саме Ви були змушені самі організовувати себе?
– Довго розповідати,  мабуть… Ще 1978 року вертався я зі Львова,  працюючи вже тут, у Сумах, у музичному училищі. У поїзді зустрівся з професором Арсенієм Котляревським,  який напередодні грав органний  концерт у Львові.  Ну і разговорилися.  Він такий:  «О, ви в Сумах працюєте.  Кажуть,  там скоро буде орган». «Та ви що, – відповідаю,  – Суми і орган це несумісні  речі».  А тижнів через два, може, викликає мене директор і говорить: «Дивіться,  який папір тут,  з Ради Міністрів Радянського Союзу: вкажіть,  будь ласка,  характеристики органу,  який ви хочете поставити в Сумах».   Оскільки я в тому не розбирався,  то звернувся до свого попутника,  професора.  Він дав деякі поради, назвав характеристики. Врешті ми купили для училища електронний орган і я став на ньому займатися. 
У 1979 році  професор Котляревський приїхав в Суми на консультацію до місцевої влади. «Потрібен, перш за все,  органіст,  який має грати на органі, та двоє людей,  які мають його обслуговувати, органний майстер і настрійник, – сказав  він, коли запитали, що потрібно для органу. – У вас  є чоловік, який  зацікавився органом,  у нього непогано виходить.  Допоможіть йому отримати другу професію».
Тоді мені надали скерування від управління культури і я вступив до консерваторії вдруге (у 1974 році закінчив її як піаніст).  Провчився три роки,  а в 1982 році до мене дійшли чутки,  що філармонія взяла на роботу органіста з Ленінграду. Вийшло,  що органу ще немає,  але конкурент, так би мовити, вже є.  Я прийшов до начальника управління культури, і кажу йому: «Ви ж мене посилали вчитися  на органіста,  а тут у філармонію,  взяли на роботу іншого  музиканта». Я вже й не проти був, якби ми грали вдвох.  Але начальник сказав:  «Ви працюєте в музичному училищі,  у вас є робота.  А цій людині також треба дати роботу. І що ви взагалі ділите місце за кермом автомобіля,  якого ще немає!  Буде автомобіль, тоді й будемо вирішувати питання».
Ну а коли «автомобіль»  у 1986 році з'явився, я звернувся до голови облвиконкому.   Та у відповідь почув: «Ви знаєте,  що таке орган ізсередини. Якщо хочете бути біля органу, ось вам викрутка в руки,  будете настрійником».
Ну а коли, як уже казав, мене запросили на контракт до філармонії, я сам продавав квитки,  з них вираховували за світло,  за аренду зала, за амортизацію інструмента, а залишок відходив мені. Ну ви й сами розумієте, скільки там було... І виходило так,  що на одного музиканта ціла філармонія працювала: він тільки приходив до інструменту,  відкривав і грав.  А я мав  і обслуговувати інструмент, і організовувати собі концерти, і насичувати зал публікою – одним словом, займатися всіма організаційними питаннями.  Тобто був поставлений у такі умови,  що якщо хочеш грати – знайди гроші.  Пригадую,  як часто мене запитували,  чому давно не давав концерти. «Приходьте на виставку Кавалерідзе у підвал Троїцького собору, а там я вас проведу нагору  й безкоштовно пограю хвилин 30-40», – відповідав. Принаймні так я не платив за те,  що мені подобається робити…
 
«Надо,  Федя,  надо»
– …Стосунки з музикантами мене хороші, навіть, я би сказав, довірливі. Мене поважають, до мене прислухаються. Іноді я навіть можу втрутитись у концепцію їх гри, порадити як краще буде – у рамках фестивалю, звичайно. І ось пригадую ситуацію з японською клавесеністкою Асако Хірабаяші.  Це був перший раз,  коли вона приїхала.  Чотири дні читала майстер-класи, а в останній день мала грати концерт. І за обідом ми їй кажемо  що у нас сьогодні зустріч зі студентами музичного училища. А вона з Америки прилетіла,  бо там живе.  І коли ти прилітаєш з Америки,  то зазвичай день змінюється на ніч.  Тому Асако була дуже втомлена,  хотіла ще поспати перед  концертом і ні на які вмовляння не реагувала.  Я то  знав,  що через хвилювання перед виступом не заснеш,  а 200 студентів уже чекають у залі.  Аргументи,  чому треба піти на зустріч, скінчилися й тут зрештою я кажу: «Надо,  Федя». «А що це означає «надо, Федя», – питає японка. В мене словниковий запас не настільки великий був, тому я попросив перекладачку пояснити. Вона розповіла, що був такий фільм «Операція «и» або пригоди Шурика».  Так він там доглядав за кримінальними,  яких на будівництво посилали.  А вони ж,  зрозуміло, лайдакували.  Через це головний герой закатав одного в шпалери,  вирізав їх ззаду й узяв різку.  Той питає Шурика:  «А може, не треба?» – «Надо, Федя, надо», – пролунало у відповідь.  Асако дослухала цю історію до кінця, зітхнула й каже: «Ну що ж, як надо, так надо…»
А потім було продовження того випадку.  Сидимо вечеряємо з голландкою та цією японкою (Асако вже вдруге приїхала). Я голландці й кажу, що завтра у нас концерт, потім обід, а після нього зустріч зі студентами. «У нас у контракті такого немає», –відповідає вона. «А ми з вами контракту не підписували», – говорю я. І тут втрутилася в розмову Асако: «Зустріч із студентами музичного училища входить у формат концертів фестивалю. Він шеф,  його треба слухатись.  І взагалі – «надо, Федя». Голландка зніяковіла й питає:  «Ащо це таке?» І тут вже Асако  починає пояснювати їй.  Ми з перекладачкою просто завмерли:  японка пояснює голландці,  що таке «надо, Федя». Кінцева відповідь, до речі, була така ж,  як і в першій історії.  Ось так ми і домовились.
 
Трохи анонсів
– Знаю, що у Вас 16 червня сольний концерт у філармонії. Це складно – підготувати музиканту такий виступ?
– Ну,  треба вчитися 22 роки мінімум (усміхається). Ось я 16 років не грав (бо , в основному, мене не допускали до органу), і для того, щоб поновити форму,  мав мінімум рік тренуватися.
До речі,  формат  концерту буде, майже як і минулого року.  Тоді вирішив людей посадити на сцені, бо там акустика дещо краща. Але цього разу всі будуть сидіти у залі. 
 
орест

– Ну й неминуче запитання: коли плануєте провести наступний фестиваль? І що буде очікувати на глядача цього року?
– Наступний фестиваль хочу провести десь у кінці жовтня-на початку листопада. Планується приїзд німецьких музикантів. Звичайно, українські також будуть. Звісно, я ще думаю,  у процесі,  як то кажуть.  Але концертів шість точно  буде.
Спілкувалася Анастасія ДЄДОВА