Четвер, 20 червня 2019 07:58

Андрій Букін: «Має бути потужне інформаційне проукраїнське поле»

Андрій Букін – корінний сумчанин. Отримав дві вищі освіти: за першою – юрист, за другою – практичний психолог. Спочатку працював у центрі дозвілля молоді, займався правовою освітою; як юрисконсульт практикував у центрі надання соціально-психологічної допомоги. У визначений момент Андрій зрозумів, що не можна залишатись осторонь і взяв участь у Революції Гідності, як раніше – у Помаранчевій Революції. Після цього був волонтером на Сході та відслужив рядовим солдатом. Зараз Андрій Букін – громадський активіст, очільник громадської організації «Клуб «Шанс».

У 2013-2014 роках Ви брали участь у Революції Гідності. І це не перша революція, учасником якої Ви стали. Чи можете сказати, в який момент зрозуміли, що не вправі залишатись осторонь?

– Я був і є громадським діячем, тому для мене дуже важливо завжди брати участь у суспільному житті країни, області, міста. Я не міг стояти осторонь, коли була революція в 13-му році. Насправді, ніхто не думав, що це буде революція – мітинг  та й мітинг… У день, після якого побили студентів, ми були в Києві і увечері поїхали в Суми з тією думкою, що уже нічого не буде. Але влада прийняла неправильне рішення і Майдан зібрався з новою силою.

букін на майдані

Певно, мало хто передбачав, що Революція Гідності переросте у війну, що триває ось уже п′ять років. Довгий час Ви були волонтером у зоні ООС. Що було найважчим у цьому?

– Усі етапи були складними. Перше, те, що ти їдеш на війну. Спочатку це взагалі невизначеність. Тут же все добре – ось коктейлі носять, поряд люди на дискотеки ходять. А як можна зібратися і поїхати кудись на війну? Ось цей дисонанс – він був. Найважчим було втрачати людей, адже це горе, що залишається з тобою на все життя. Також фізично важко. Ми мали дві експедиції на тиждень, у середньому – дві тисячі кілометрів один виїзд. Це займало чимало часу. Намагались їздити однією дорогою, щоб зранку бути там, а ввечері вже назад.

Участь у революції якось допомогла м’якше сприйняти момент війни?

– Усвідомлення війни і того, що вона буде, ми знали вже давно. Просто нам ніхто не вірив, усі сприймали Росію, як «великого брата» та «доброго сусіда». Люди, які ще застали Радянський Союз, тим паче не могли усвідомити, що Росія може піти з агресією на нас. Ми знали, хто прийшов на нашу землю, ілюзій про «місцевих ополченців» не мали; прекрасно розуміли, що це російські солдати та що їх треба зупиняти. Бо якщо б їх не зупинили в Донецьку, їх треба було б виганяти з Полтави, з-під Сум, із Києва…

букін волонтер

Ще була участь в АТО. Чи вплинули ті місяці на Ваші погляди та принципи?

– Ні. Коли, працюючи волонтером, я побачив, що допомога у тих об’ємах, що ми надавали, не потрібна, що держава почала брати на себе функцію забезпечення, я прийняв рішення, що піду добровольцем в армію. Поїхав до Києва, де створювався батальйон імені Кульчинського. Це був перший добровольчий батальйон національної гвардії.

Ви планували чи плануєте ще піти добровольцем на війну?

– Все дуже складно, адже з війни доволі важко повертатися… Можливо, за інших обставин: загострення на фронті або наступ, – так. Звісно, що більшість, яка вже побувала на фронті, за таких обставин буде готова повернутися. Я не військовий, в АТО був рядовим солдатом. Тому там і не залишився – немає сенсу виконувати поточну роботу, набагато більше користі можна принести тут, на великій Україні, беручи участь у громадській роботі.

букін солдат

У Вас є знайомі учасники ООС. Ви говорите з ними про те, як змінилось сьогодні забезпечення армії, настрої вояків?

– Маю багато знайомих, які звільнилися після виборів із лав військових. Забезпечення змінилося на краще, навіть у порівнянні з тим, коли я там був. Потреби зараз дуже специфічні: обладнання, приціли, прилади нічного бачення, квадрокоптери… Для пересічного солдата питання одягу і амуніції закриті. Ставлення держави стало зовсім інше – як до солдата, а не як до «ополченця».

А як, на Вашу думку, взагалі змінилося ставлення людей до війни за ці роки? Чи не здається часом, що більшість ніби не пам′ятає, що відбувається на сході?

– Питання у тому, що це гібридна війна, яка йде не лише на сході, а й в інформаційному, політичному просторі. Як ми бачимо, на політичній арені знову з’явилися партійці, що були за часів Януковича, фактично, вони тут є п’ятою колоною. Власники медіа-холдингів, які мають проросійську позицію, ретранслюють її на телеканалах. Більшість ведеться на цю пропаганду і несуть меседж втоми в маси. Те, що вони вважають за допомогу армії 1,5% відрахувань від зарплатні, лише вказує на необізнаність. Власне, якщо припинити стріляти, чого вони вимагають, то є велика вірогідність, що бойові дії можуть перекинутися на Україну. Особисто я не поділяю тверджень і бачення затяжної війни. Люди схильні помилятись. Але якщо знов будуть гарячі бойові дії, вони почнуть казати «де ж добровольці», «де солдати», «чому нас не захищають»…

Вас особисто не засмучує, що пройшло п′ять років, а більша частина громадян досі налаштована на співпрацю з Росією?

– В Україні живе 10% «вати», яка нікуди не зникне. Переважно, це бабусі та дідусі, які хочуть повернення Радянського Союзу у будь-якому вигляді –  з обличчям Путіна, Сталіна, або іншого «вождя». З такими людьми треба працювати, давати їм більше інформації: розкривати таємні справи КДБ, розвінчувати міфи про великих вождів і тому подібне. Все криється в нашій історії і, на жаль, це мало хто робить. У першу чергу, має бути потужне інформаційне проукраїнське поле, яке б говорило на українську тематику і слугувало б поштовхом до розвитку літератури, музики, громадських об’єднань, які на локальному рівні роблять ті чи інші проекти. Ініціатив зараз багато, але, на жаль, без підтримки вони швидко вмирають. Про це треба говорити, писати і розповідати пересічним сумчанам. Треба знімати українські фільми, їх має бути багато. Процес запущений, але чи продовжить його нова влада – велике питання.

Зміни в інформаційному просторі відбуваються дуже повільно. Як ви вважаєте, чому влада приділяє мало уваги питанням культури та українізації?

– Я був досить скептично налаштований на рахунок того, що відбулось за п′ять років. І треба було виїхати за кордон і пожити там два тижні, щоб зрозуміти, що відбулися разючі зміни. Зараз у нас зовсім інша країна, з іншими стимулами та підґрунтям для молоді. Не дивлячись, що йде велика міграція, люди все одно повертаються сюди, бо сподіваються, що все налагодиться. Зроблено великий вплив на поширення державної мови. Влада розпочала легку українізацію шляхом впровадження квот, перекладу фільмів, книгодрукування українською. Перехід садків і шкіл на українську мову – це запорука майбутнього. Якщо діти почнуть говорити українською, старше покоління вчитиметься мові теж.

Чи помічаєте Ви, гуляючи вулицею, більше української мови? Тому, що Суми – російськомовне місто, а живе спілкування – виразний показник українськості та, власне, успішності реформ.

– Багато молодих людей перейшло на українську мову з принципу. Зміни, про які ми говорили раніше, були направлені на молодь. Старше покоління досі говорить російською і це для них нормально. Чи перейдуть на українську? Та хто їх зна. Сумська область – україномовна, але часто можна почути суржик. Якщо взяти Ямпіль чи Путивль – вони етнічно російськомовні і ніколи не перейдуть на українську. У державних структурах вони розмовлятимуть державною, а у колі близьких – російською. Для того, щоб покращити цю ситуацію, потрібно створити україномовне радіо біля кордону та більше наших видань, щоб вони «глушили» всю ту пропаганду, що лунає з іншого боку.

Чому ви вирішили припинити волонтерську діяльність?

– Немає потреби. Ось у 2014 році на фронті не було нічого, ми возили продукти, одяг, побутові речі. Нині зарплата у пересічного солдата дозволяє йому купити собі нормальне, якісне спорядження. Пройшов час, ми не можемо бути дерев’яними, треба постійно змінюватися та реагувати на зовнішні чинники, які відбуваються в місті, області, країні. Ми прийшли і побачили, що це вже не актуально і непотрібно. Зараз волонтери займаються у вужчому профілі: допомагають знайти спонсорів або ж збирають кошти і закуповують європейське обладнання, яке важко дістати в Україні, привозять певні види ліків.

Як Ви думаєте, ті кроки, що робить нова влада в подоланні кризи, допоможуть чи ускладнять конфлікт?

– Це те саме, як у суспільстві. Той, хто брав хабарі на одному робочому місці і його через це  звільнили, поїде працювати в іншу установу і згодом знов почне їх брати. Все тому, що не настало покарання. Це стосується всіх: працівників поліції, охорони здоров’я, органів місцевого самоврядування. За кожної нової каденції було відкрито багато кримінальних справ, але ще жоден не був притягнутий до відповідальності. Жоден. Схожа ситуація і на фронті. Якщо дві сторони припинять стріляти під лозунгом «давайте жити дружно», цей конфлікт перекинеться на велику Україну. Змоделюємо ситуацію: ми поставили певний кордон і дали їм амністію. Пройшов певний проміжок часу, і їх почали пускати на територію. Вони все одно залишились ідейними бійцями своїх проголошених республік, а ми – ідейними борцями за Україну. З конфліктуючих сторін хтось має вийти переможцем, а хтось має капітулювати. Якщо ми підпишемо мир на умовах Росії, то капітуляцію отримаємо ми. Це призведе до ще більшого конфлікту, бо ті люди, які взяли активну участь у захисті незалежності, не відчувають себе капітулянтами. Тобто вони не отримали поразки на фронті і живуть на своїй землі. Поразку можна визнати політично. Скоріш за все, політично вона і буде визнана через якийсь час. І це призведе до нового конфлікту, який невідомо, чим закінчиться.

Якщо простежити, то Ваша діяльність була ближчою до політики. Зараз Ви очолюєте громадську організацію «Клуб «Шанс». Які основні напрямки роботи Клубу і як Ви визначите Ваше особисте завдання, з яким прийшли на цю роботу?

– Це пацієнтська організація. Ми займаємося супроводом хворих на різні соціально-небезпечні хвороби: туберкульоз, ВІЛ/СНІД, гепатити. Наша цільова аудиторія – люди, які вживають наркотики, засуджені та ті, хто звільнився з місць позбавлення волі. Ми надаємо медико-соціальний супровід, проводимо тестування та скринінг, консультуємо, намагаємось частково вирішити побутові проблеми, надаємо психологічну та правову допомоги, адже ця категорія людей зазнає утисків у суспільстві.

букін і лікар

Чи багато людей взяли участь у недавній акції «Ліки від байдужості»? Наскільки важко чи легко було організувати та залучити містян до подібних заходів?

– Дуже багато людей, які просто бояться приходити. Акція була направлена на те, щоб донести людям, що вони відповідальні перед собою та перед своїм оточенням. Важливо знати свій статус та розпочати приймати антиретровірусну терапію. Зараз люди з ВІЛ при своєчасному лікуванні живуть повноцінним життям: ходять на роботу, будують сім’ї, народжують здорових дітей.

На Вашу думку, чому в школах, університетах приділяють недостатньо уваги темам туберкульозу, ВІЛу, СНІДу?

– Треба змінювати вчителів. У школах, як і в університеті, не вчать жити. Навіть ті, хто ніби викладають про те, як створювати бізнес, не розповідають реалії. Лише дві українські школи з сотні розкажуть, що таке бізнес і як він працює. А потім ми хочемо, щоб діти виходили з освітніх закладів геніями. Так не буває. Треба, щоб вони набили гулі та зрозуміли, що життя – це не те, чому вчать в університеті. Це не колоквіум, і навіть не залік. Це все набагато складніше. Можна вводити, скажімо, курси медичної допомоги для школярів, студентів, але наскільки це буде ефективно з нинішнім складом вчителів – складно сказати.

Андрію, якби Ви мали можливість звернутися до молодого покоління і знали, що воно Вас почує, що б сказали цьому поколінню сьогодні?

– Це важко сказати, адже у свої 18 чи 19 я б нікого не слухав. У кожного свій шлях, який він має пройти сам: зі своїми помилками, набитими гулями. Доволі круто, якщо у ранньому віці знайти собі людину, яка стане порадником і наставником: це може бути тренер, шкільний учитель, викладач, хтось із рідних, просто друг чи знайомий. У мене у житті багато знайомих, які старші мене. Своїм життєвим досвідом, порадами вони допомогли мені не зробити багато помилок, які мене очікували. Кожен має свою життєву стежку, і це прекрасно.

Марина ТИЩЕНКО