Вівторок, 20 серпня 2019 14:06

Катерина Левченко. Питання сімейної та ґендерної політики – актуальний погляд у майбутнє

Національний прес-клуб «Українська перспектива» пропонує ЗМІ новий матеріал для безкоштовного передруку.

У новообраному українському парламенті стало значно більше жінок-депутаток. Як це позначиться на розвитку тих сфер суспільного буття, які найчастіше пов’язують саме з участю представниць жіночої статі? Чи опиняться в пріоритетах питання сім’ї та забезпечення ґендерної рівності?

2019 рік – рік виборів, президентських та парламентських  в Україні і виборів до Європарламенту. Саме тому ГО «Ла Страда-Україна» в рамках спільної кампанії з Європейською мережею жіночих організацій «Жінки проти насильства» (WAVE) розпочинає серію інтерв’ю з експертами у сфері ґендерної рівності. Виборча кампанія в Європарламент супроводжувалася меседжами жіночих організацій європейських країн – «Проголосуйте за ЄС, в якому жінки можуть жити вільно від насильства та утиску!». 

Яким буде представництво жінок у нових парламентах України та Європи? Як це вплине на державну ґендерну політику в Україні та в країнах ЄС? Сьогодні розмовляємо про це з Урядовою уповноваженою з питань ґендерної політики Катериною ЛЕВЧЕНКО.

 – Яким буде представництво жінок в українському парламенті нового скликання?

– Верховна Рада ІХ скликання матиме найбільшу кількість жінок-депутаток за всю історію незалежності України – 20,8% від фактичної кількості народних обранців. У попередньому парламенті такий показник сягав 12,5%. А якщо подивитися на більш ранній період, то у Верховній Раді першого скликання було всього 3,5% депутаток.

Тобто в цьому плані є дуже позитивний рух. І він цілком відповідає тим тенденціям, які можна спостерігати й в інших країнах, насамперед, європейських.

– Чи можна вважати його результатом змін суспільних орієнтирів у ґендерному питанні?

– Думаю, що так. Я позитивно відповідаю на це питання, бо в суспільстві вкорінюється розуміння того, що для розширення бази демократії необхідно активніше залучати жінок до політичного життя, що вибирати владу потрібно не лише з чоловіків. І це фактично є відновленням певної справедливості. Тому що і жінки, і чоловіки як громадяни держави мають право брати участь в управлінні та в процесах ухвалення рішень.

Для того, щоб такі підходи реалізувалися, велику роботу проводили політичні партії, громадські, міжнародні організації, громадсько-політичні об’єднання. Більшість партій, які брали участь у дострокових виборах до парламенту, включали до своїх виборчих списків чимало жінок. Хоча на сьогоднішній день це поки що справа добровільна. Тепер партія «Голос» має 47% депутаток. І партія «Європейська солідарність» має близько 40%. Найбільша кількість депутаток, зрозуміло, обрана від партії «Слуга народу». Але якщо говорити про відсоткове співвідношення, то в двох перших із згаданих мною політсил воно вище.

– У майбутньому під час виборів має працювати «ґендерне квотування». Ваша думка з приводу нього.

– Йдеться про певні новації в національному законодавстві. Нагадаю, що 11 липня Верховна Рада ухвалила в другому читанні Виборчий Кодекс, який передбачає перехід на пропорційну систему з відкритими списками і при цьому запроваджує ґендерні квоти. Значною мірою внесенню змін посприяло міжфракційне об’єднання «Рівні можливості», яке дуже активно працювало у Верховній Раді VIII скликання. Дуже важливо, щоб таке об’єднання продовжило роботу і в новому парламенті – це піде на загальну користь.

Уже не вперше я висловлююся на підтримку «ґендерного квотування». Квота – це тимчасовий спеціальний захід, він відповідає стандартам четвертої статті Конвенції ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок». Квоти якраз допомагають подолати нерівність, яка панує в тій чи іншій сфері. В нашій ситуації – у політичній. Тож при формуванні виборчих списків партія повинна забезпечити в кожній п’ятірці присутність як чоловіків, так і жінок – не менше двох кандидатів кожної статі.

Новий Кодекс набуває чинності 1 грудня 2023 року, тобто квоти працюватимуть уже на наступних виборах.

Противники змін нерідко запитують: чи є у нас достатня кількість жінок, які можуть працювати в парламенті? Можу їх заспокоїти: із цим проблем не буде. Сьогодні питання не в тому, що нема представниць жіночої статі, які можуть ефективно працювати, а в тому, що на них менше звертають уваги, тож їх менше серед кандидатів на обрання, а отже, і у Верховній Раді. Нерідко це питання не лише підтримки виборців, але й питання коштів. Жінки не завжди мають доступ до необхідних ресурсів, в тому числі, фінансових.

– Як співвідношення жінок і чоловіків у новій Верховній Раді виглядає на тлі результатів виборів до Європарламенту?

– Цікаве питання. Вибори до Європарламенту відбулися наприкінці травня, і для України дуже важливо було, хто візьме в них гору. Проєвропейські партії хочуть посилення ЄС та його принципів – прав людини, верховенства права, ґендерної рівності, недискримінації. Для популістів і євроскептиків права людини не є такою цінністю та пріоритетом. І хоча в новому Європарламенті кількість популістів зросла, все-таки більшість отримали проєвропейські сили.

Якщо ж говорити про співвідношення жінок і чоловіків, то найвищі відсотки представництва жінок від Швеції та Фінляндії – 55% і 54%, їх навіть більше за чоловіків. Чимало країн представлені 50 на 50 – це Франція, Люксембург, Нідерланди, Латвія, Мальта, Словенія. Але є країна, від якої нема жодної жінки, – Кіпр. Низький рівень представництва у Словаччини – 15%, у Румунії – 22%.

Загалом до Європарламенту обрали 41% жінок, а на виборах 2014 року їх було 37%. З одного боку, можна сподіватися на посилення сучасного правозахисного порядку денного, на підтримку політики рівних прав жінок і чоловіків. Скажімо, Євросоюз підписав, але поки що не ратифікував Стамбульську Конвенцію. Сподіваюсь, що він зробить це потому, як цю Конвенцію ратифікують всі країни-члени ЄС. Поки що ратифікувала абсолютна більшість країн, але не всі. Тут є над чим працювати.

З іншого боку, ми бачимо представництво жінок і в правих та консервативних партіях, наприклад, в політичній групі «Ідентичність і демократія», яка нараховує 73 депутати або 9,72% місць у Європарламенті. Для них одна з головних тем політичної боротьби – міграція, яка є справді серйозною проблемою в Європі. Водночас і погляди на ґендерну рівність, права жінок, на сім’ю і на свободи, які є у жінок і чоловіків, є значною мірою такими, що не завжди сприяють розвитку людської особистості.

– Яку конфігурацію мають сучасні сім’ї?

– Нещодавно ООН-Жінки – структура Організації Об’єднаних Націй, яка займається тематикою прав жінок та ґендерної рівності, провела дослідження «Сім’ї у світі, який трансформується». За її даними, 38% усіх домогосподарств у світі є сімейними парами з дітьми різного віку. 27% – це розширені домогосподарства, які включають дідусів, бабусь, тіток, дядьків, і всі вони живуть разом. Є чимало домогосподарств, які мають лише одного з батьків. У 84% – це мати, яка виховує дітей або сама, або з бабусею. Зростає кількість одноосібних домогосподарств. І важливо знати, що за міжнародним визначенням і за визначенням українського Сімейного Кодексу одна особа також складає сім’ю.

Ми не можемо сьогодні говорити про стандарт в конфігурації сімей, тому що в сучасному світі існує дуже багато їх структурних моделей. Але вони існували і в минулому, це пов’язано з різними традиціями, з умовами, з економікою тощо. Для чого це важливо розуміти? Для того, щоб правильно вибудовувати сімейну політику, яку мають проводити і держава, і громадські організації, і міжнародні організації.

– Чому питання сімейної та ґендерної політики набувають особливої ваги в сучасному світі?

– Суспільства зазнають трансформації, державна політика повинна вчасно реагувати на нові виклики, пропонувати сучасні підходи до їх вирішення. Йдеться про різні сфери, але питання сімейної та ґендерної політики – це дуже важливий та актуальний погляд у майбутнє.

Сучасна сімейна політика держави не має передбачати втручання у справи родини. Вона насамперед має бути спрямована на посилення інституцій, інфраструктури, котрі допомагають родині ефективно жити. І отут ми бачимо, наскільки сімейна політика гармонізується з ґендерною. Тому що сімейна політика, будучи спрямованою на підтримку сім’ї, також має бути спрямованою на розширення можливостей кожного з її членів, реалізацію їх як особистостей.

Наприклад, коли ми говоримо про створення доступного середовища, йдеться не лише про людей з інвалідністю, але й про малорухливі групи населення, зокрема й людей з дитячими візками.

Коли говоримо про аудит безпеки, це передбачає безпечні території з освітленням на вулицях та в під’їздах, зручними переходами через дорогу.

Дуже важливим є розвиток різноманітних соціальних послуг. Сьогодні однією з найсуттєвіших проблем є гармонійне поєднання сімейних та професійних обов’язків. Нині ж вони непропорційно лягають на жіночі плечі. Приміром, якщо хтось із членів сім’ї потребує постійного догляду, цією роботою переважно займаються жінки. За неї вони не отримують заробітної плати, трудового стажу, можливості для пенсії і, відповідно, складають найбільшу групу бідних людей.

Такі речі мають знаходити реагування в державній політиці. Будучи фаховою юристкою, я люблю посилатися на закони. Так от, стаття 3-я закону «Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків», який ми ще називаємо базовим законом для ґендерної політики, визначає її основні напрями. Серед них – недопущення дискримінації за ознакою статі, застосування позитивних дій, запобігання та протидія насильству, в тому числі, й домашньому насильству, насильству в сім’ї, забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних і сімейних обов’язків, формування відповідального материнства та батьківства, виховання та пропаганда серед населення України культури ґендерної рівності.

Тож підтримка сім’ї є складовою державної ґендерної політики, і це відображено в законодавстві. І це дуже сучасний та актуальний підхід. Бо, наприклад, не можна вирішити проблеми розширення участі жінок у Збройних Силах або в секторі безпеки та оборони в цілому, знизити рівень безоплатної праці жінок і підвищити рівень зайнятості, не розвиваючи інфраструктуру, яка спрямована на підтримку сім’ї – дитячих садочків, груп продовженого дня для школярів, соціальних закладів для осіб старшого віку, для людей з інвалідністю, а також взагалі для проведення сімейного дозвілля.

 – Якою є конфігурація сучасних українських сімей?

– Вони також різноструктурні. І державна сімейна політика повинна брати до уваги всі групи. Бо раніше вона розглядалася здебільшого як політика підтримки сімей з дітьми чи сімей у складних життєвих обставинах. Водночас поза увагою фактично залишалися сім’ї з людьми старшого віку або сім’ї самих людей старшого віку. А це серйозне питання, особливо в суспільствах, які старіють і де зростає тривалість життя. І тому перед державою стоїть завдання формування концепції державної сімейної політики, і дуже важливо, щоб у ній враховувалися всі види й типи сімей. Я подаватиму свої пропозиції до цих документів, які є дуже важливими.

18 липня  Всеукраїнська громадська організація «Національна рада жінок України» разом із Київською міською державною адміністрацією за підтримки ООН-Жінки в Україні та Апарату Урядового уповноваженого з питань ґендерної політики провели круглий стіл «Сімейна політика в Україні в контексті Цілей Сталого Розвитку». Я також брала участь у цьому заході. На ньому була створена однойменна Платформа як постійно діючий майданчик для обміну думками та пропозиціями, що допомагатимуть формувати актуальні підходи до державної сімейної політики та державної політики забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Це хороший механізм для співпраці з громадським сектором у цих питаннях. Сподіваюся, що до роботи з ним долучатимуться й новообрані депутати, і новий сформований Уряд. Це посилило б адвокацію на користь сімейної та ґендерної політики.

Володимир ДОБРОТА,

Національний прес-клуб «Українська перспектива»