П'ятниця, 26 червня 2020 07:50

«Ми не можемо відвернутися від проблем людей. Ми повинні їх вирішити»

Коли пʹять років тому Сумський місцевий центр із надання безоплатної вторинної правової допомоги лише починав свою діяльність, його клієнтами першого дня стали… вісім іноземців. Ніби парадокс, але закономірний: за кордоном робота подібних служб є цілком звичною. Для українців це було новим. І місцеві прийшли на другий, на третій день.., а потім – щодня. І сьогодні впізнаваність Центру складає 50% – на всій території його діяльності. А, окрім центрального офісу в Сумах, до Місцевого центру належать Білопільське, Краснопільське та Путивльське бюро правової допомоги. І кожен другий мешканець цих районів знає: Центр є, сюди можна звернутися.
Про пʹять років роботи служби і не лише про це ми говоримо з директором Центру Валентиною ТРОШЕЧКО.

«Я мріяла стати юристом»
- Пані Валентино, перші запитання, так би мовити, – для «розминочки». Скажіть, наскільки Ваше сьогоднішнє становище – спеціальність, робота – відповідають Вашому уявленню про себе у 18 років?
– А знаєте, відповідають. Я завжди мріяла стати юристом. Звичайно, про те, щоб стати керівником державної установи, у 18 років не мріють, але юристом – так.
– Чи є у Вас найяскравіший спогад дитинства – добрий чи поганий?
– Труд. Мама у нас одна, тата не стало, коли нам із братом, а ми двійняшки, було сім років. І найперше з дитинства: ми завжди трудилися.
– Є щось у вашому житті, чим ви однозначно пишаєтеся?
– Якщо про сімʹю, то так, – однозначно нею пишаюся. У мене хороший чоловік, два сина, троє внуків. До речі, у меншого сина – двійняшки. І лише коли ми всі гуртом допомагали їх няньчити, зрозуміла, наскільки важко було моїй мамі.
А в роботі – однозначно – створенням консультаційного пункту в Сумській міській бібліотеці імені Шевченка. Це було, коли я ще працювала в управлінні юстиції. Ми бачили: люди потребують допомоги, але в самому управлінні, знаєте, – офіційні стіни. Для консультації треба пройти через охорону, відстояти чергу до кабінету… Щоб спростити те спілкування, ми і створили консультпункт у бібліотеці. Звичайно, було непросто, передусім – знайти адвокатів. Але шукали, розмовляли, і знайшовся, спасибі йому, перший адвокат Сергій Лаврик. Я йому, як і всім потім, казала: треба людям «віддати десятину». А вже через рік, коли проводили тиждень права, у нас було задіяно 102 адвоката, розписано графіки на кожен день. І люди висловлювали задоволення, бо ж у бібліотеці – вільний доступ. Хоча проблеми спілкування, звичайно, були. Та нам пощастило: прийшла психолог, молоденька дівчинка, яка запропонувала обʹєднати юридичну і психологічну допомогу. І це вийшло!
– Є щось у Вашому житті, про що ви однозначно шкодуєте?
– Мабуть, мало приділяла увагу мамі. Вона і зараз далеко, поїхати часто не вдається. Але брат із Харкова їздить щотижня.
– Який вчинок Ви не змогли б пробачити людині?
– Мабуть, зради.
– Уявіть, завтра Вас можуть безкоштовно повезти в будь-яку точку світу. Куди схочете поїхати?
– У Францію.
– Яку книжку читаєте цього тижня?
– Щойно завершила читати «Ніколи не їжте наодинці» Кейта Ферраці.

«У вас є обовʹязок: захистити себе»
– Продовжіть, будь ласка, речення: пʹять років у центрі надання вторинної правової допомоги – це…
– …задоволені клієнти. Впізнаваність нашої системи, яка складає 50%, а ми хочемо довести цей відсоток до 75. І, звичайно, наша команда – наших працівників, адвокатів, команда… професійних професіоналів. От саме так я про них скажу. Бо не кожному дано працювати в такому напливі людей. Іноді приходили початкуючі адвокати, щоб після іспитів постажуватися, і далеко не всі витримували: день-два – і все. Бо людей багато, з кожним треба поговорити, а хтось погано чує, а хтось погано бачить, а хтось не може як слід розповісти… Але це – люди, це проблеми, які треба вирішувати, і від них не відмахнешся, бо це ж не приватний адвокат.
Сьогодні карантин, людей менше. А коли потоком ішли, було від 30 до 50 осіб на день. І кожен – не на 15 хвилин, мінімум на 30-40, за які треба в усьому розібратися. Бо це як у медицині: не те відріжеш, і що тоді? Людині зіпсуєш життя… Різні спори, різні ситуації. Було, казали нам: як добре, що створили Центр, бо думав, що й помру зі своєю проблемою. А ти подивишся на цих людей, і, які б у тебе самого клопоти не були, думаєш: та хіба ж у тебе проблеми, та їх, вважай, зовсім нема…
Під час карантину ми телефоном консультації надавали, було десь 20 осіб щодня. А зараз знову збільшується кількість. І нашим працівникам доводиться чимало працювати, адже у нас – правова допомога від держави. А що це? Це представлення інтересів у суді. І таких справ кожного дня – 40-50 відсотків від усіх консультацій.
– Чим Ви вимірюєте ефективність своєї роботи?
– Ефективність вимірюється нашими успішними справами.
– Тобто справами, що отримали логічне завершення?
– Завершення може бути різне. Іноді успішною може бути справа, яка навіть не дійшла до суду. Адже ми використовуємо різні методи роботи. Іноді просто хочемо примирити, – у справах про аліменти, розлучення. Ясно, буває, що у батьків немає нервів одне на одного, та ж страждають діти. Тут потрібна медіація – примирення. Наприклад, хоче мама позбавити батька батьківських прав. Запитуємо: для чого, який сенс? – «А й справді…»
Врахуймо, що успішність залежить від дуже багатьох факторів. Часом від того, наскільки людина слідує порадам юриста, адвоката. Буває, слухає, а потім каже: ні я хочу не так! То й виходить «не так».
Та загалом можу сказати, що успішних справ у нас відсотків 70. Це хороший показник.
– Правова безграмотність – велика проблема нашого суспільства. Завдання центру – допомагати локально громадянам у їх персональних ситуаціях, чи й підвищувати загальний рівень правової освіти? Тим більше, що на посаді першого заступника начальника управління юстиції Ви відповідали зокрема за просвіту.
– Кожна людина повинна знати, де можна захистити свої права. Тому і центральний офіс, і бюро займаються правопросвітництвом. Це можуть бути і лекції, і семінари, і майстер-класи. Відео багато знімається, це зараз доступна форма. Але ж ми розуміємо, що у селах чи інтернету немає, чи просто комп’ютеру у людей. То наші бюро, як спочатку, так і зараз практикують спільні виїзди з керівниками органів влади. У держадміністрації, наприклад, збирають групу – від пенсійного фонду, управління соціального захисту, нашого представника, – і виїжджають у село. Ми виїздили й самі, робили два-три заходи: і консультування, і лекція… Згадується, їхали у дальнє село Путивльського району, а це десятки кілометрів. Погода дощова, водій хотів скоротити дорогу, а вийшло навпаки. Заблукали у полі; кукурудза кругом, не видно, куди прямувати; і штовхали кілька разів ту машину… Брудні, приїхали із запізненням на дві години. І уявіть, люди нас чекали, 25 осіб. Кажуть: так нам треба, до нас практично не приїжджають.
Того дня було заплановано поїздку в три села. До кожного ми приїжджали все з більшим запізненням; до останнього доїхали чи не о шостій вечора. І нас чекали. І запитання були важливі…
Бюро правової допомоги на місцях допомагають людям достатньо серйозно. Коли у райцентрі за день приходять 8-10 осіб – а для району це непросто, – значить, повірили нашій системі.
– Україну мало хто назве правовою державою. Допомога Вашої служби, на Вашу думку, – це системне поліпшення ситуації чи «латання дірок»?
– Вважаю, це системна робота. Якби лише латання – зробили б прийом, проконсультували, попрощалися. А тут все ж є просвітництво. Ми пояснюємо людям їх права, хоча я особисто люблю говорити й про обовʹязки, зокрема – і про обовʹязок себе захистити. Бракує активності самих людей. Бо до кожного ж не постукаєш. Так, було, що ми їздили чи не в кожне село. У 15-у році тижня не траплялося, щоб кудись не їхали, – і на машині, і ніжками, і скидалися, щоб якось дістатися. Головне, що ми хотіли працювати, емоції зашкалювали, ми розуміли важливість нашої роботи. Організаторам наголошували: не вішайте оголошення на сільраді – на магазині повісьте, там прочитають. І приїдеш у віддалене село, як було в Краснопільському районі, а там протягом години 22 людини приходять на прийом! Ми сидимо довго, скільки людям треба, бо ніхто ж їм не розкаже. Було відчуття, що ми можемо щось змінити в цій ситуації.
– За пʹять років це відчуття не втратили?
– Ні. Ні я, ні наші працівники.
– Кому Ви порадите іти до вас за допомогою, а хто має шукати інші методи вирішення своїх проблем? Якщо хтось, ну, до прикладу, на мерседесі і в соболях, чи треба його приймати?
– Нам би хотілося, щоб до нас ішли малозабезпечені громадяни, які визначені законом і яких має захищати держава. Але на консультацію ми приймаємо всіх. Були і в хутрах. Ми запитували: а що, ви не маєте можливості найняти адвоката? – «Так ви ж є!». Звичайно, хотілося б, аби ті, хто має кошти, думали про тих, кому пощастило менше.

«Для нашої системи мало бути професіоналом»
– Ви назвали свою роботу успішною. В чому запорука цього успіху?
– Запорука? Знову ж – труд, труд і труд. Знаєте, як колись знайомий казав: якщо хочеш, щоб твоя дитина все життя ходила з книжкою під рукою і вчилася, то віддавай учитися на юриста. Буває, завершуються щоденні справи, а увечері ще сідаємо разом – що там за зміни в законодавстві? Наші адвокати, працівники – всі професіонали. Але для нашої системи цього мало, має бути ще й повага до людини, увага до її проблем, доброта.
– Бюро охоплює діяльністю чотири райони, місто Суми, – роботи багато. За пʹять років великою була плинність кадрів?
– Ніби великою. Але насправді це не плинність. Ідуть не тому, що платня мала, умови не влаштовують. Вони тут виростають і потім працюють у різних поважних структурах. Це карʹєрний ріст, а не плинність.
– Якщо я запропоную Вам сказати: робота бюро не була б успішною без…
– Перше – без кваліфікованого працівника; друге – без самого клієнта, і, звичайно, без співпраці з партнерами. Передусім – органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, зараз – із органами обʹєднаних територіальних громад. Бо виїзди до сіл часто неможливі без співпраці з ними. Ми вже пʹять років працюємо на Путивльщині з головою райради Євгеном Южаковим, на Краснопільщині – з Юрієм Яремчуком, який зараз став головою ОТГ, з головою райради Віталієм Савоненком, на Білопільщині з – Володимиром Відуєвим.
Важлива співпраця з громадськими організаціями. Назву в першу чергу голову «Сумського громадського кола» Ніну Чернявську. Добре працюємо з представником представництва Української Гельсінської спілки у Сумах Наталією Єсіною.
Комфортно працювати з нашим регіональним керівником Оленою Демченко. Вона дає нам можливість ініціативи, самостійної роботи.
– Зараз заведено казати про історії успіху. Пригадайте якусь, яка яскраво відображає суть роботи центру.
– Зразу спадає на думку інвалід, який звернувся до соціальної установи за допомогою, а там не стали з ним працювати: їдь у безоплатну. Чому так? Думаю, просто відмахнулися. І він приїхав до нас практично через усі Суми на інвалідному візку. …А знаєте, чому часто залишаються літні люди без кутка? Бо діти виписують, виганяють… І тут сталася така ситуація.
Разом із тим чоловіком наші працівники пройшли флюорографію; звʹязалися з соціальним гуртожитком; зібрали всі документи, що потрібні для поселення. Все – за день! Брали таксі і возили. І коли вже його завезли нарешті до кімнати, де стояло чисто заслане виділене йому ліжко, той літній чоловік не витримав і заплакав. Каже, я навіть не знав, що так буває…
Я тоді була у відрядженні, мені потім про це розповіли. І для мене цей випадок – ще й показник, що у нас справді є команда.
А коли виступаю десь, іноді кажу: любіть своїх дітей, але будьте обережні, коли переписуєте наперед на них своє житло… Чого так трапляється? Моральні цінності втрачені…

«Інтуїція підказує: ти щаслива»
– А давайте трішки детальніше – про керівника.
– Я б краще про начальників відділів, вони у нас такі хороші!..
– Та давайте все-таки про Вас… З Вашої біографічної довідки видно, що в 21 рік Ви стали головним бухгалтером колгоспу. Вік невеликий, посада, як на той час, солідна. Пишалися, що зайняли її?
– Дуже просила, щоб мене не ставили головним бухгалтером. Приїхала до Путивльського району, а там – до робити п’ять кілометрів, так це ж іще – літо. А якщо діти? Я ж наперед люблю зазирати. А у мене весілля місяць тому було. Злякалася… Підійшла в полі до одного з керівників району і попросила: відпустіть мене. Ні, каже, ми жодного спеціаліста не віддаємо. Трохи допоміг. І таки прижилася. Син народився… Потім головою сільради обрали… Я ж ще зі школи мріяла юристом бути. Але для вступу потрібно було два роки стажу. Я не схотіла два роки втрачати, пішла на економіста. Та пощастило – потім і на юриста вивчилася.
– Ви можете «відключитися» від роботи, коли приходите додому? І якщо ні, – з ким можете обговорювати робочі проблеми, порадитися, поскаржитися?
– Ну, нас мама привчила не жалітися. Порадитися можу з чоловіком, із синами, один, до речі, теж юрист. Із синами, мабуть, більше, я з ними, як із подружками, можу поговорити. Чоловік теж добре мене розуміє, але все ж не хочеться його «вантажити». Це все ж – робота.
– Жінка може бути керівником і водночас – щасливою жінкою? Сучасні стереотипи це частіше заперечують. Але чи можна все ж поєднати?
– Поєднати можна і потрібно. Бо дім – це дім, а робота це робота. Раніше, мабуть, мені це менше вдавалося. А зараз є оце відчуття, що я й керівник, і родина у мене хороша, і я щаслива мати і щаслива бабуся. Це просто відчуття. Знаєте, ще недавно не було ні інтернету, ні фейсбуку чи чогось іншого. Я книжки дітям замовляла з Києва. А зараз весь світ відкритий ніби – читай про все, дізнавайся про все, така ти чи не така, правильно щось у тебе чи не правильно… Багато філософії, психології в наше життя ввійшло. Але якщо відключити цей телефон, оцей ноутбук, то стаєш сам собою і всі відчуття – з тобою. І всередині інтуїція підказує: так, ти щаслива.

* * *
– Що потрібно, на Вашу особисту думку, щоб у нашій країні всі люди почувалися щасливими?
– Повага до людини… Розкажу вам випадок. Чоловік, давно вже, років 15 тому, підвозив мене до роботи. Сьома ранку. І йдуть троє, двоє хлопців і дівчина – бомжі, без зубів, обшарпані. Але вони такі щасливі були, аж сяяли. Чоловік навіть машину зупинив, каже: подивися, які можуть бути щасливі люди. А вони просто раділи якійсь миті, задовольнялися тим, що є, мабуть, не думали про матеріальне… І я відчула: щастя – від любові. Якщо люди цінуватимуть, поважатимуть одне одного, вони житимуть краще. Як можна комусь допомагати, якщо ти не маєш поваги до людей? Як можна сприймати оту рекламу, коли – той церкву побудував, той допомогу роздав, – і на весь світ!.. Доброта повинна бути тихою. І любов повинна бути тихою. А якщо ти себе рекламуєш, то чи для добра ти це робив чи для себе?..
Країна повинна поважати кожну людину, яка в ній живе. Ще дуже важливо – щоб у країні цінували професіоналів. Щоб уміли спілкуватися одне з одним. Щоб існували моральні цінності…
Спілкувалася Алла ФЕДОРИНА