Неділя, 01 листопада 2020 18:19

Комунікація під час кризи. Війна очима капелана

Невидимі бійці видимого фронту або як капелани рятують душі солдат і при цьому самі не з'їжджають з глузду, - про це розмова з людиною, яка вже кілька років служить капеланом.

Віталий Нартов
- 35 років,
- діючий капелан Першого Українського Батальйону Військових Капеланів,
- служитель Об'єднання Українських Християнських Церков (УХЦ) «Нове Покоління» протестантської конфесії,
- їздить на війну практично з її початку, 5+ років,
- за освітою соціолог-психолог

У 2014-му, з початком війни в Україні, життя цього молодого чоловіка раптово перевернулося. Він почав їздити на фронт, у найгарячіші точки конфлікту, в ролі капелана. На грані зіткнення життя та смерті він із колегами вже шостий рік рятує душі солдат, ризикуючи при цьому своїм життям. Як воно – бути капеланом, брати на себе тягарі інших людей в умовах крайнього стресу і при цьому не втратити здоровий глузд самому? Наскільки важливо те, що роблять капелани, не тільки для солдат, але й для всього суспільства? І чи можемо ми, звичайні люди, допомогти їм в їх добрій справі?

Хто такі капелани і що вони роблять?
Капелан – це священик, який завжди, де б не була військова частина, знаходиться поруч і до нього завжди можна звернутися. Якщо солдат віруючий, – всі його духовні потреби будуть задоволені; якщо потрібна психологічна допомога, – капелан компетентний і у цих питаннях; якщо починається штурм позицій, – він уміє надавати першу медичну допомогу.

капелан 1
Капелани на позиціях, 2017 рік.

Для нашої армії та країни «капелан» – це нове поняття, чи воно було і раніше?

Я чув, що у військових частинах і раніше існувала ця посада. То був офіцерський склад, і на одну бригаду мав бути один капелан. Але це було швидше формально, про їхню роботу ніхто ніколи не чув. А в 2014 році це стало масовим поняттям, тому що духовна потреба у людей проявилася в повній мірі. Солдатам потрібна була підтримка. Вони там не можуть піти до церкви, тому церква мала їхати до них.

Ви ніколи не служили в армії. Як вийшло, що вирішили стати капеланом?
Відповідь дуже проста. У мене на це було одкровення. Я молився Богу, коли почалася війна, питав, що мені робити, як я можу допомогти в цій ситуації? І саме в капеланство Бог мене направив.
Коли починається війна, неважливо, служив чоловік до цього в армії чи ні, борг будь-якої людини – піти і послужити своїй Батьківщині, Богу. Бо це є воля Божа, щоб людина захищала межі своєї країни, коли вторгається ворог.
Взагалі я виріс у віруючій сім'ї. Мій батько був пастором. Тому для мене це невід’ємна частина життя – служіння Богу, воно стоїть у пріоритетах над роботою та кар’єрою. До війни я займався дітьми та молоддю, вів недільну школу, брав участь у християнських таборах…

капелан 2
Спілкування капеланів із солдатами.

Чи всі ваші виїзди відбуваються саме на нульові позиції?
Так. У мене таке бачення на цей час, що потрібно їхати безпосередньо в місце дотику, де життя і смерть борються за людину. Щоб дати надію в цей момент, щоб допомогти, послужити, щоб хтось не загинув. Якщо до тебе підійшов солдат, ти помолився за нього і він сказав, що йому легше стало, – то він, можливо, не зробить якусь дурницю через п'ять хвилин, його не вб'ють... І таких випадків, слава Богу, було багато за цей час. Коли бачиш, що Бог дав чомусь запобігти, врятувати людину, бачиш плоди цього служіння, – то розумієш, що ти на своєму місці перед Богом і перед людьми.
Капелани потрібні тільки під час війни чи після війни теж?
Дайте відповідь самі на своє запитання: чи потрібні капелани після війни? Коли статистика самогубств серед військових зростає як на дріжджах; коли ми знаємо, що небойові втрати перевищують бойові... Чи потрібні капелани? Звичайно, вони потрібні! Це кричуща потреба в такий час.
Ви чули коли-небудь про таке поняття, як «афганський синдром» або посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), які у військових поширюються після бойових дій? Вони є також і у поліцейських, і у рятувальників. Це коли люди проходять через травматичні події, які впливають на їхню психіку, на душевний, духовний стан. Ми їдемо на лінію фронту, служимо там і самі потрапляємо під вплив стресових факторів, тому ми, як ніхто інший, розуміємо солдатів.

капелан 3
На війні всім буває тяжко.

Розкажіть приклади ситуацій, які з вами траплялися під час виїздів.
У 2015 році ми були з іншим капеланом удвох на позиціях. До нас звернувся командир і сказав, що у нього є суїцидник. Ми прийшли. Хлопець сидів, просто приставивши собі автомат до підборіддя. Його кинула дівчина і він не бачив сенсу далі жити. Ми всі розуміємо, що це був порив, – у піковій стресовій ситуації на кожного може нахлинути. Слава Богу, перше, що він зробив – відвів автомат і почав із нами розмовляти, прибрав палець із курка. Сказав, що не сильно вірить у Бога, але, тим не менш, поговорити не проти. Ми продовжили бесіду. У підсумку мій напарник, капелан-психолог, запропонував йому виплеснути свої емоції. Там був ящик і така стіна імпровізованого піщаного кар'єру, в якому міномети стояли. Хлопець сильно побив той ящик, виплеснув емоції. Ми попросили, щоб командир дав йому час відпочити, щоб той поспав нормально, бо у нього, крім усього, був тотальний недосип, що теж додало стресу в цій ситуації.
На ранок він прийшов, сказав, що йому легше стало. Ми запитали, може, за нього помолитися? Він сказав, що не проти, та і взагалі він насправді не такий вже невіруючий, як учора був. Як ото у знаменитій фразі: не буває в окопах невіруючих. Там, справді, люди замислюються про вічне, де ти будеш через п'ять хвилин, що з тобою може статися, якщо тебе зараз уб'ють? Життя, з одного боку, знецінюється, і цей солдат так легко міг позбавити себе життя. В той же час, це точно, усвідомлюєш також цінність життя кожного, люди стають братами один одному, підтримка там більш щира.


капелан 4
На “нулях” з окопів видно позиції ворога. Смерть зовсім поряд.

…Ще одна історія. Одного разу на позиціях вночі нас накрило артилерією, солдати всі збіглися у наш бліндаж, тому що їх бліндаж з кухнею розбомбило і частково обсипало. Вони, слава Богу, всі живі, притрушені, прибігли до нас. А наш бліндаж був бетонний, щойно збудований. Ми півночі з ними проспілкувались, поки «гупало». На ранок прокинулися, командир мене питає: «Ну що, не боїшся залишитися тут на всі дні ротації?» Я кажу: та ні, нормально, залишуся. Тим же днем чую, поки ми закопували вагончик під нову кухню, як командир каже: «А це нас Бог зберіг, бо капелан із нами на позиціях був».
Оскільки ж кухню розбомбило, їжі майже не залишилося. Командир у поганому настрої «наїхав» на мене: «А що це ви приїхали, такі волонтери-помічники, і нічого з собою не привезли? Залишилося пів мішка картоплі». Я напружився через це, помолився і потім пішов до села у медпункт. Там поруч із ним є будинок культури, і туди приїхали якісь місцеві євангелісти. Ми познайомилися. Я розповів їм, що у нас на позиціях відбувається, що у хлопців розбомбило кухню. Це був 2015 рік, голоднуватий ще і холоднуватий. Волонтери везли продукти, речі. Стріляли кожен день, жорстко було в порівнянні з тим, що зараз.
На наступний ранок вони мені дзвонять: «А ми можемо зараз до вас на позиції заїхати? Ми їжі привезли вам». Я думаю: ну добре, щось привезли. А вони не просто щось привезли, вони привезли купу смаженої риби (жінки з баптистської церкви насмажили), молока домашнього (те, чого солдати вже місяцями не бачили), картоплі нормально навезли, солінь домашніх. Коротше, ми не тільки на цьому опорному пункті, але ще і на сусідньому ходили роздавали їжу. Як у притчі про Ісуса, де Він п'ять тисяч людей нагодував п'ятьма хлібами і двома рибками. Він що тоді міг це зробити, що зараз. Це не проблема, коли ми виконуємо Його волю.

капелан 5
Слава Богу, світанок настав, всі живі!

За рахунок чого капелан здійснює свою діяльність? За рахунок зарплати або якихось спонсорів?
У нашому середовищі всі служителі зазвичай мають роботу і їдуть в основному за свій рахунок, або оголошуються якісь збори в церкві. Але давайте будемо чесними: ці збори ніколи не покривають і чверті нашого служіння.
Чи спілкуєтеся ви зі своїми підопічними поза зоною військових дій?
Я у будь-який час відповідаю на дзвінки тих, хто в колі моєї відповідальності. Моя паства розкидана по всій лінії фронту, я не можу бути весь час поруч із ними, тому ми постійно зідзвонюємося і списуємося. Комусь потрібна підтримка, комусь потрібна молитва. Ми окремо молимося за цих хлопців у церкві.

капелан 6
«Сходинки в небеса», молитовна кімната капелана на фронті.

Які питання найчастіше хвилюють солдат?
Різні. Такі ж, як і всіх людей. У всіх однакові базові потреби: фінансові, душевні, духовні. Когось може мучити совість і йому потрібно про це поговорити. У Біблії написано, що совість – це голос Духа Святого, що живе в людині. Люди не всі це усвідомлюють, але Бог однаково хоче, щоб кожна людина врятувалася і жила життям вічним, мала стосунки з Ним.
Гостро стоїть сімейне питання. Більше 80% солдатів у перші два роки несення служби розлучаються. Питання зазвичай стає так: «Або ти повертаєшся, живеш і працюєш тут, або ми розлучаємося!»
Часто задають питання про священиків. Перші три дні я зазвичай вислуховую скарги на поганих священиків, яких солдати зустрічали в житті. А потім, коли ти перебуваєш з ними на позиціях і спілкуєшся, вони бачать, що ти така ж, як вони, людина, робиш те ж саме, що вони, крім бойових дій (хоча ми навчені і вміємо користуватися зброєю).

капелан 7
Кадр, зроблений на швидку руку, виходячи з двору, залишеного колись господарями, в якому зараз живуть наші бійці. Воно і зрозуміло, адже до позицій тут недалеко…

Капелан бере на себе проблеми солдат, а чи не буває через це депресій або вигорання у нього самого?
Я не вірю у вигорання, у мене є робоча схема з протидії вигоранню. Я приїжджаю додому, втомлений морально і фізично, й іду до свого пастора, ми з ним говоримо, молимося. Зараз у нас відкрився центр соціальної реабілітації та адаптації для учасників бойових дій, капелани також можуть туди приїжджати і перебувати там. Ліс, природа, постійне спілкування з людьми віруючими, домашня, сімейна атмосфера. Чим більше людина переключається на нормальні життєві процеси, тим менша ймовірність усіх цих вигорань.

Віруюча людина і війна – сумісні?

Звичайно, сумісні. Віра існувала тисячоліття, війни за цей час були, християни в різному ступені в них брали участь і залишалися при цьому живими, вірними людьми перед Богом. У Біблії ніде немає прямої заборони носити зброю. Є місце, де написано. що римський сотник підходить до Ісуса і питає: «Я увірував, що мені тепер робити?» Ісус відповідає: «Служи, як служив, тільки не бери ні з кого зайвого, задовольняйся своєю зарплатою». Він не сказав йому покласти меч і в разі наказу – не виконувати його.
Останні два століття йде активне засилля штучного гуманізму, коли релігійне знання починає затьмарювати віру. У Біблії сказано, що все, що не по вірі, – гріх. Якщо людині не по вірі брати зброю, то я її не буду засуджувати. Ну, значить, іди допомагай ближньому, йди у госпіталь перев'язувати рани, молися ...
Якщо дотримуватися логіки, що віруючому не можна давати в руки зброю, інакше він візьме і спокуситься когось убити, то не давайте і грошей у руки людям, інакше, якщо вони отримають ці гроші, то підуть їх витрачати на всякі спокуси. Це логіка заздалегідь слабкої людини, яка визнає свою слабкість перед гріхом. А у Бога зовсім інша логіка. Він кожного бачить сильним, сіллю цієї землі. Якщо сіль втратить силу – її кидають на попрання людям.

капелан 8
На війні немає невіруючих.

Чого, на вашу думку, не вистачає капеланству в нашій країні?
Бракує усвідомленості, підтримки і розуміння з боку своїх же церков. Безліч людей займаються ескапізмом, тобто втечею від проблем і їх невизнанням. Вони кажуть: «Та що там ті військові або біженці! З ними точно так само потрібно працювати, як і з іншими». А коли ці люди приходять до церкви, то виявляється, що з ними не так само потрібно працювати, це зовсім інша категорія. Війна змінює людину раз і назавжди, безповоротно. Цей процес можна послабити постійною підтримкою, спілкуванням, створенням сприятливого терапевтичного середовища.
Я б так сказав, що країні потрібно більше капеланів. Щоб люди виходили зі своїх теплих церков. Де ми молимося за мир у всьому світі та дітей Африки, а самі не їдемо до цих дітей Африки. Я зараз ні в чий город не кидаю камінь, але, на жаль, дуже мало людей із прихожан церкви їдуть кудись на місії та допомагають іншим людям...
Світлана МАЛИНІНА

Матеріал підготовлений у рамках проекту «Медіа-тренінги – від конфлікту до вирішення», що здійснюється громадською організацією «n-ost» і фінансується з коштів Міністерства закордонних справ Федеративної Республіки Німеччини.

civil society und aa

n ost logo groß mit claim