Неділя, 20 грудня 2020 15:28

Упокорення голодом: згадують українці Сходу

«Хліб наш щоденний дай нам сьогодні…» — шепотіли знесилені від голоду люди, зустрічаючи новий день. Але хлібу не було, ані шматочка, ані зернятка. Його забрали весь. Урожайні 1932-33 роки не пережили 13% українців. 93% усіх припадає на сільських жителів.

 

Щорічно в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв голодоморів 1921-23, 1932-33 та 1946-47 років. А оскільки 80% українців вважають Голодомор геноцидом українського народу (опитування 2018 року), то про ці трагічні сторінки нашої історії ми згадуємо також 9 грудня, у Міжнародний день пам’яті жертв злочинів геноциду. Втім, згадувати варто не день чи два на рік, а стільки, скільки треба, аби зрозуміти причини ненародження 9 мільйонів українців та осудити їхніх катів.

ПОСУХА, ЯКОЇ НЕ БУЛО

Міф про «страшну посуху», яка нібито спричинила неврожай 1932-1933 років по всьому СРСР, спростовується дуже легко: варто зібрати відомості про тогочасні погодні умови, аж ніяк не критичні. Пшениці було вдосталь: десь в 4 рази менше, ніж до колективізації, але цієї кількості вистачило б, щоб уникнути голодних смертей мільйонів людей. Урожайність 1931 року становила 6,7 центнера з гектара і голоду не було, а 1932 року за «посухи» вона склала 7 центнерів, проте настав голод. А чи ви знали, що 1933 року польська влада на вимогу фермерів припинила розмитнення продуктів з СРСР, бо через безкінечні ешелони, якими комуністи гнали до Європи харч, ціни на зерно та м`ясо у Польщі впали удвічі? Всю живність тоді просто повикидали з вагонів, й тисячі кролів, овець, курей заполонили прикордонні польські міста.

4.05 golod obyava

Створивши селянам пекельні умови існування, влада перекладала провину на «куркулів» (газета «Під прапором Леніна» від 19 січня 1933 року)

— В той рік багатий був врожай, його вивозили. Ми ж бачили, бо нас зганяли із школи хліба полоть: пшеницю, ячмінь, жито, рвати бур’яни, — згадує Антоніна Пилипівна Дронова, 1920 року народження, жителька села Штормового Новоайдарського району нинішньої Луганської області.

Спогади Антоніни Пилипівни та інших тоді ще живих свідків голодоморів записала 2008 року фольклористка Людмила Зборовська, яка тоді брала участь в експедиції по ріці Айдар. А дізналися ми про це від краматорської вчительки Оксани Проселкової, яка через спільноту «Автентична Донеччина» об’єднала людей, небайдужих до історії та культури Сходу України. Через неї ми також познайомилися із книгою «Врятована пам’ять. Голодомор 1932-1933 рр. на Луганщині: свідчення очевидців». ЇЇ авторка Ірина Магрицька зібрала спогади понад 250 селян, котрих опитували науковці та студенти, вчителі та учні місцевих шкіл, працівники музеїв та інші небайдужі люди.

— В 1933 році батько, дізнавшись, що у Воронезькій області урожай, поїхав туди на заробітки і привозив нам муки. Так ми і врятувалися, — наводить Ірина Магрицька свідчення про міфічність «спільного голоду» в СРСР від колишньої жительки села Попівки Краснолиманського району Донеччини Марії Максимівни Зозулі, 1921 року народження. 

— Оце Росія, Бондарево від нас, від Ганнусівки, сім кілометрів, так ото були в матерів ліжники, рушники, всяке таке – виносили туди. А там дадуть чи кусочок хліба… Росія не голодувала. Отже, прямо рядом, так хто дебеліший, хто на ногах держався – усі кинулись у Росію. Ото наміняють трошки, і остались живі. А росіяни… зовсім рядом же, а жили непогано, — свідчить житель села Ганнусівки Новопсковського району Луганської області Іван Поволоцький.

Тож політика «чорних дошок», до яких потрапляли колгоспи з посиленими планами щодо заготівель хліба, стосувалася лише українських сіл та регіонів, де українці на той час становили більшість населення: Кубань, Нижнє й Середнє Поволжя. В жодному іншому місці СРСР, окрім України та Кубані, не були задіяні загороджувальні загони, які 1933 року оточували села і не давали людям втекти від голоду або десь обміняти на їжу одяг чи реманент.

— Моя мати назбирала по дорозі триста грамів колосків, то її забрали із міліцією аж у Херсон, на п’ять год осудили. А скільки зерна пропало задарма! — це знов аудіозапис голосу Антоніни Пилипівни Дронової. — Через три роки відпустили, бо добре працювала, і нас четверо дітей самі дома були… 

Як видно зі спогадів, утиски селян аж до вимушеного голодування почалися задовго до 1932 року:

— Відбирали все у людей активісти такі молоді. А добро ніде від них не заховаєш, бо ходили по селі і ночами, дивилися. Їх ціла бригада була, спеціально спостерігала за народом. В нас була корівка – забрали. Курей забрали, коняку повели. Півмішка борошна було – забрали, сир у погребі був – забрали. А тоді увечері такі гульки влаштували! Отакі активісти були. Відбирали й сорочки, рушники, ковдри, в кого були хороші. Що на тобі хороше є – знімуть, заберуть. А самі вперед нас подохли. Господь покарав. Та в нас майже все село вимерло, так і немає нікого досі, чоловік п’ять чи шість живуть, та й усе. 

4.05 golod lyudy

Поки було можна, люди масово тікали з сіл по їжу

— Прийшли записувати в колгосп нас, а тато сказав: «Я робити ні на кого не буду». Тоді наклали на нас план хлібоздачі такий, що в нас зроду стільки зерна не було, — спогадами Олени Харитонівни Мащенко, 1924 року народження, з села Златоустівки Волноваського району Донецької області  ділиться з нами учасниця народного пошуково-дослідницького фольклористичного гурту «Заграйярочка» Ірина Крюченко. – Тоді вирішили за невиконання хлібозаготівлі батька посадити, дали три роки тюрми. А тоді прийшли розкуркулювати, то забрали велике рядно, яким ми всі разом вкривалися, та майже весь посуд… Голубів переловили (батько багато їх розводив), шибки повибивали взимку – оце таке комсомольці робили. А батька відправили на Біломорсько-Балтійський канал.

А ось спогади Галини Олейнікової про діда, якого заарештували за організацію голодних бунтів у Бахмуті:

— Засудили до розстрілу у 29-році, але бабця його викупила в Петровського до суду. Вони втекли з Ямполя (Лиман) під підробленими паспортами. Їхні батьки в селі залишилися і померли в голод. Вся «організація голодних бунтів» полягала в листі діда до Петровського про те, що в Бахмуті хліб гниє на станції, а люди в селах голодують.

Григорій Петровський – один з номенклатурних творців штучного голоду, організованого в Україні (разом з Косіором, Чубарем, Постишевим, Кагановичем та іншими чекістами). Незважаючи на те, що у червні 1932 року він надіслав листа Сталіну с проханням надати продовольчу допомогу українському селу, саме на ньому лежить відповідальність за примусову колективізацію та грабіжницькі кампанії хлібозаготівель, які залишили українців без прожитку.

РОЗКУРКУЛИТИ РОЗКУРКУЛЕНИХ

Авжеж, ніякої продовольчої допомоги Сталін Україні не надіслав. По-перше, українське село вважалося у Москві на той час  непридушеним осередком повстанського руху. Голодомор 1921-22 року знизив активність селян майже до нуля, але на початку 30-х років протести відновилися. Лише 1930 року в Україні відбулося 30% селянських виступів проти радянської влади з усього СРСР. То чом би знов не приборкати український темперамент? Недивно, що найбільші втрати 1932–34 років — 20% населення — припали на Харківську область, до якої тоді входила більшість нинішньої Луганщини, де селянський спротив комуністам був найбільш потужним. 

По-друге, інтерес Сталіна полягав в тому, аби змусити «куркулів»-українців допомогти державі економічно. Справа в тому, що більшовицька влада з часів розпродажу закордон царського майна накопичила нові величезні борги. Золотовалютний резерв на той час вичерпався, віддавати не було з чого. Тож «потрусити» населення республіки, яка вважалася заможнішою в СРСР, здавалося гарною ідеєю. Зроблено це було за допомогою мережі «Торгсинів» — магазинів, де люди могли обміняти коштовності на гроші чи товари. Просто цифри: якщо у травні 1932 року на всю Україну було 26 «Торгсинів», то в жовтні 1933-го їх стало аж 263. 

Люди здавали золото за ціною лому. Купували переважно їжу, адже містяни також голодували — радянська влада годувала лише службовців, робітників стратегічних галузей та партійну номенклатуру. 

—Тобто робітники ще отримували цю мізерію, цих 750 грамів хліба, але місто було забито селянами, які тікали з сіл і вмирали на вулицях, – згадував про ситуацію у Дружківці син розкуркуленого селянина Теодор Цехмістро, 1929 року народження.

Протягом найголоднішого 1933 року «Торгсини» висмоктали з людей коштовностей на суму, еквівалентну 57 млн доларів. Цифра, як на ті часи, астрономічна. Для порівняння; виторг з врожаю пшениці складав до 10 млн доларів, а з розпродажу Ермітажу вилучили 20 млн. 

«Торгсини» явно були вигіднішими за експорт, але 1936 року їх закрили — населенню, яке вижило, не стало чого туди нести. 

«Я ТЕПЕР ЗНАЮ, ЯК УМИРАЮТЬ – СПАТИ ХОЧЕТЬСЯ»

Єдиний вибір, який залишили українцям, був жахливим – обирати, кому ще пожити, а кому варто померти, аби поліпшити долю інших. Про це — дві історії з луганського села Кабичівки, записані 2004 року Іриною Магрицькою.

4.05 golod trupy

Трупи померлих від голоду лежали просто неба (1932-33 роки). Фото: Олександр Вінербергер

Ірина Терентіївна Кузьменко, 1918 року народження, розповідає, як восени 1932 року у людей забирали по домівках все, що було, залишаючи їм лише їсти одне одного:

— Ой, мої рідненькі, ви якби знали, стіки тоді людей померло, як їх возили возиками! Страшно! А отой, шо у нас по сусідству — цей сам поїв дітей. Нашій матері сусідська баба каже: «Ходім провідаєм Семена». Пішли вони, а він сидить на лежанці, а дівчина на печі плаче. Одна дівчина осталась, Марія, а ті — хтозна. А тоді ж та баба до печі та каже: «Шо в тебе тутечки чавуни в печі, шо ти вариш?». «Та… мнясо». «Шо за мнясо?». А дівчина: «Папка мамку зарізав, так… варе. Каже, шоб і ти їла, а як не їстимеш, і тобі те буде!.

Іван Архипович Тарабановський, 1938 року народження, згадує про подібне під час голоду 1946-47 років:

— Приходе сусідка, а я і Володя, менший брат, лежимо пухлі. Ну, сусідка: «Ганно, та закопай ти їх, я он своїх двох закопала, та і все». Ну, а я ж чую. Думаю: «От радість яка: закопають, не будеш мучиться, харашо!». Весна рання була, мати винесла нас у бушлатах — італьянці відступали, так там залишили. Укутала, посадила нас під сонечком коло хати. Сидимо, сонечко пече, вилазять букашки, «коровки божі» називають їх, красні, ми їх ото беремо і їмо. А они ж такі противні — я до цих пір пам’ятаю, як тіки букашку побачу, і запах — все, ото 46-47-й рік припоминаю. Потім почалась верба, кашки з верби — цвіте, почали ми жувать. Не пропали, живі залишилися ото з Володькою, не закопала нас мати.

— З Полтавщини бігли від голоду два молодших брата дідуся, одного по дорозі люди зловили і з’їли, а один добіг, — ділиться історією своєї родини Вікторія Дворянчикова, прадід якої Михайло Якович Лихолеп з прабабусею Ольгою жили біля Сніжного (станція Мочалино) на Донеччині. 

— Свекруха розповіла, як сусідка зварила молодшу дитину, щоб нагодувати старших трьох, — переповідає Настасія Ковальова з селища Ярова на Донеччині.

А ось спомини селянки з розкуркуленої багатодітної родини Парасковії Григорівни (село Білокуракине Луганської області) зі слів її сина Миколи Опанасовича:

— У трагічний 1933 рік першим від голоду помирає батько матері, мій дід. Після його смерті Домнікія (так звали мою бабусю) зібрала його речі і обміняла на лантух кукурудзяної крупи. Коли вона повернулася в село до бараку, цей мішок із зерном силою вирвав один із десяти- чи двадцятитисячників, яких доправляли в Україну для організації колгоспів. Невдовзі від голоду помирає і моя бабуся. До осиротілих малолітніх дітей приходить сусідка та радить найстаршій дівчині: «Цю корми і цю, і цю, а цю – ні, бо вже слабка і все рівно помре». Найменша – це моя мати, і було їй тоді шість років. Вижила чудом, потрапивши до дитячого будинку в селі Миколайпіллі Донецької області. В цьому ж селі і пережила окупацію, голод 1947 року. 

Досі невідома остаточна кількість людей, яких знищив геноцид. Можливо, вони назавжди залишились непорахованими. Лише в одному селі Благодатному Амвросіївського району Донеччини краєзнавці встановили за спогадами односельців 121 ім’я загиблих від голоду. Якби запитали людей раніше – і загиблих згадали би більше. Бо живі вже не всіх пам’ятали, а вимирали ж сім’ями: Скубченки, Ткаченки, Квасенки, Івашини, Мокрі, Кравченки… 

— Особливо багато смертей було у січні-березні. Везли померлих на санчатах. Якогось дня можна було побачити на вулиці, що біля саней з покійним лежить і мертве тіло того, що віз його на цвинтар… – з розповіді вчительки О. П. Скубченко. — Сорокалітня Леусенчиха з Лиману тягла ще живого чоловіка на санях, а сусіди відбили його, побачивши, що той поворушився. Наступного дня той помер… З Однобоківки Марія Олексієнко поховала чоловіка і чотирьох дітей. Найстарша – дванадцятирічна Віра — вижила: наїлась «вареничків» акації і потрапила в лікарню, там якось годували супом. Все лице стало прозорим пузирем. До смерті у 1996-му мучилась спогадами. Лице скалічене — суцільний страшний шрам… 

— Ми ходили в школу, бо там давали «дитячий сніданок»: борщ зварять із буряка і капусти, картоплі ж не було, і хліба не було, ніде нічого не було. Я тепер знаю, як умирають – спати хочеться. Учителька балакає, а я сплю, і упала під парту мертва вже. Мене взяли та понесли в столову. Розщепили мені рот і залили гарячого борщу, водою холодною облили, і ото мене спасли так. І мені тоді кожен день давали щось на сніданок, обід і вечерю додому, щоб я не здохла, — знову свідчення Антоніни Пилипівні Дронової. — Їли молочай, всякі бур’яни, забудьки, кропиву тушили. Ото нарвем кропиви та кип’ятком обдамо, щоб вона ж не кусалася. Лопуцьки понад річкою скрізь ростуть, салата, ото жовтим саме рано вона цвіте, копали отам її квасолиння, вирвеш – а там зернечко. Тоді пронос, живіт болить, а ми їли, щоб не подохнуть з голоду. Сестричці було п’ять років, вона пішла десь, то вже не вернулася, напевно, хтось з’їв… Був один у нас, що людей їв, таких до тюрми забирали, а другий жаб їв та молюсків…

Усі три голодомори пережив Карпо Євдокимович Савіщенко, 1913 року народження, з села Лозовівки Старобільського району Луганської області:

— В двадцятих роках причиною був неврожай. У 1933-м урожай був. Людей гнали в колгоспи, а хто не йшов, з тих вимагали хлібоздачу. Отак доздавалися, що не залишилося нічого. Хто пішов у колгоспи відразу, тим легше було, бо там хоч трохи годували, а в тих, хто не пішов, забрали все. Ми відразу в колгосп не пішли. Хазяйство було невелике – корова та кобила. Увели, забрали залишки кукурудзи та проса. Старший брат сказав: «Раз таке діло, то давайте запишемся в колгосп, може, будем живі, а то поздихаєм»… Написав заяву, відніс голові колгоспу. На ранок посилають мене годувати овець – в колгоспному дворі 20 штук було… Сестра знайшла мене серед поля, лежу і не маю сил піднятися. Вранці виходжу з хати – повз везуть на бричках померлих. Тоді мерли кожен день то двоє, то троє.

Розповідь жительки села Нижньобараниківки Біловодського району Луганщини Павлини Прокопівни Мележик, 1920 року народження, записала 1999 року Віра Аннусова:

– Десятки мерців привозили кожного дня підводою до цвинтаря і складали в три купи біля воріт. Школа знаходилася поряд, і увесь цей жах був у нас на очах. Дітей у школу приходило все менше, вчителі теж пухли з голоду. Не стало нашої вчительки географії, замість померлої прислали з міста молоденьку вчительку. Ми начебто слухали її — і не чули, бо в школу приходили лише щоб нам дали порцію приварку (маленьку мисочку ріденької затірки), не до навчання було… Якось після уроків вчителька запросила нас до себе на обід. Вона, мабуть, виставила на стіл усе, що в неї було. Після ситного обіду живими нас залишилося лише двоє. Ніхто її не попередив, що багато їжі вже пухлим від голоду дітям давати не можна. Вранці від директора вчителька дізналася про те, що сталося. З криком: «Ні!» та оскаженілим поглядом вона забігла в наш клас, де замість семи сиділо тільки двоє. Простоволоса вискочила на вулицю і побігла Шльопкиним яром. Дід Охрім з дядьком Кирилом вчасно її настигли — живою витягли з криниці… Розумом тронулась бідолашна. 

4.05 голод памятник

Пам’ятник жертвам Голодомору, село Єлизаветівка, Донеччина. Фото: Ірина Димитрова

ТРАВМА ПОКОЛІНЬ

Аби не збожеволіли інші радянські громадяни, а також весь цивілізований світ, радянська влада до останнього приховувала надсмертність в Україні через голодування населення. Розсекречені українські архіві (центральні радянські архіви у Москві нещодавно отримали гриф «Секретно» ще на 40 років) доводять, що дані перепису населення СРСР 1937 року були фальсифіковані. 

Радянські демографи очікували, що в Україні на той момент мало бути 35 млн мешканців. Натомість перепис встановив тільки 29 млн осіб – практично на рівні 1926 року. Тож керівників перепису, зокрема й Олімпія Квіткіна (сторінка з його справи — на фото), звинуватили у підступному заниженні даних та розстріляли.

4.05 golod perepys

Більшість з тих, хто пережив голодомор, змушені були мовчати про це все життя. Але задавлені, непроговорені страх та біль не проходять безслідно, а переходять у спадок. Тому українці й досі не можуть оговдатися від жахливого досвіду голодоморів. Ставлення до навколишнього світу як ворожого, зневіра у собі, відчуження від власного українства (як загрози для життя) та нерозділена «любов» до агресора – все це не є притаманними нам рисами, лише наслідками глибокої травми. 

Науковці вважають, що нації оговтуються від геноциду 3-4 покоління. І подолати травматичний вплив голодомору можна лише через його переосмислення та повернення до світу своїх природніх цінностей. Того, де немає переляканої «маленької людини» та її залежності від влади. Того, де хліб щоденний – це не запорука виживання, а буденний символ гідності та достатку. 

Юлія ЧЕБРЕЦЬ, Євген ТОПОР/Громада Схід №23(32) 2020

https://gromadaskhid.com.ua/upokorennya-golodom-zgaduyut-ukrayinczi-shodu/?fbclid=IwAR2hojEP4PafJ0Hb7eryF9B7Jqq10YGht9OxxcrxChmko1R93E3dBIuRFC0

Прочитано 3610 разів