Понеділок, 17 квітня 2017 13:55

У Черкасах «сипляться» справи Євромайдану

Чи багато злочинів проти журналістів розкриваються? Чи багато покараних за такі злочини? Запитання риторичне. Ми маємо приклади побиття сумського журналіста Євгена Положія та тиску на журналістку Олену Адаменко; ми бачимо, як нічим закінчуються справи про журналістів, які постраждали під час висвітлення подій Революції Гідності; ми не впевнені у безпеці журналістів на Сході країни, де вони «всього-навсього» виконують свої професійні обов᾽язки.

Проект Національної спілки журналістів України  «Підвищення рівня інформованості громадськості про порушення прав журналістів і безкарність в Україні», підтриманий Міжнародною Федерацією Журналістів, покликаний нагадати про злочини, що залишилися безкарними, ймовірно – пролити світло на деякі подробиці справ, що не знайшли логічного завершення.

Сумський прес-клуб став партнером НСЖУ у виконанні цього проекту. Що закономірно, бо дві авторки з чотирьох обраних учасників-дослідників – сум᾽янки. А проблема безкарності злочинів проти медійників стосується кожного з регіонів України. Сьогодні ми починаємо публікацію журналістських досліджень за проектом. У його рамках також – проведення майстер-класу з журналістських розслідувань для студентів СумДУ. 

Жорстокий розгін мітингувальників та побиття фотографа Ігоря Єфимова залишаться без покарання – суд виправдав єдиного міліціонера, обинуваченого за цією справою.

Колишній заступник командира патрульної служби УМВС в Черкаській області Петро Паливода – невинен. Таке рішення 30 березня 2017 року ухвалив Апеляційний суд. Паливода – єдиний міліціонер, якого прокуратура намагалася притягнути до відповідальності за розгін Євромайдану в Черкасах 20 лютого 2014 року. В результаті бійні постраждали 16 людей (в тому числі фотокореспондент «Вечірніх Черкас» Ігор Єфимов) і були знищені десятки автомобілів мітингувальників. Через три роки  міліціонери, які брали участь у тих подіях,  не тільки продовжують працювати в органах Внутрішніх справ, але й залишаються впевненими у своїй безкарності.

«Ах, преса! Ну, тоді тримай!»

- Агов, хлопчино, ну що там? Посадили тих ментів, що тебе побили? – незнайомець підходить до Ігоря Єфимова на вулиці, панібратськи плескає  фотографа по плечу і безцеремонно розглядає його.

Ігор Єфимов  такій славі не радий – за роки роботи репортером він звик знаходитись по іншу сторону об’єктива. Та й роль людини, яка намагається «посадити за грати мєнта»,  йому очевидно не подобається.

- Я живий,  не покалічений, камеру не розбили, - розмірковує він, поправляючи окуляри. - Але вбиває впевненість міліціонерів у своїй безкарності. Переді мною ніхто навіть не вибачився. Лише десь в пресі я читав загальні слова співчуття. У той же час, коли патрульні з цього батальйону свідчили в суді, я бачив: вони дивляться на мене з ненавистю. Оцініть весь цинізм ситуації - спочатку вони мене б'ють, а потім приходять до суду і стверджують, що не причетні до мого побиття і не знають, хто це зробив. Хіба можна після такого відступити?

Розглядаю фото Ігоря трирічної давнини: волосся злиплося від крові, на голові  глибока рвана рана. Нещодавно це яскраве фото з'явилося на плакатах, з якими черкаські журналісти прийшли під будівлю місцевої обладміністрації, вимагаючи пояснень від губернатора і керівників обласної міліції та прокуратури. Три роки слідства і суду, десятки списаних сторінок, сотні слідчих дій , а результат  нульовий!

Під кривавою світлиною Єфимова два стовпчики  прізвищ і звань дрібним шрифтом - всього тридцять шість. Саме стільки співробітників міліції, згідно з службовою документацією,  перебували ввечері 20-го лютого в автобусі, який зупинився поряд з Єфимовим в районі так званої Черкаської дамби.

- На редакційне завдання - зйомку мітингу - я пішов вдень, - згадує Єфимов. - Спочатку акція проходила в центрі міста, а потім перемістилася на околицю - там чекали, коли з’являться «тітушки».

Ігор приїхав на місце, де збиралися мітингувальники, в жовтому жилеті з написом «Преса». В руках він тримав велику професійну камеру. Ледве встиг зробити кілька кадрів, як під'їхала колона міліцейських автомобілів і автобусів.

- Один з автобусів зупинився поруч зі мною, - каже Ігор. - Двері відчинилися, з неї вистрибнув чоловік у формі і балаклаві. Ані пари з вуст, накинувся на мене з кийком. Я впав, прикрився руками, закричав, що журналіст... Але міліціонера це лише роздратувало. У відповідь він закричав: «Ах, преса! Ну, тоді тримай!».

Слідом за міліціонером з автобуса вийшли його колеги. П'ятеро з них приклалися кийком до фотокореспондента, що лежав на землі.

- Довкола темно, метушня, люди кинулися врозтіч, - згадує Ігор. - Міліціонери кричать: «Усім лежати!». Я насилу зміг піднятися і пішов в напрямку до центральної дороги, яка веде в місто.

плакатнсжу

Плакат із прізвищами міліціонерів, що були в автобусі, який зупинився біля Ігоря Єфимова. 

 

Додому Ігоря підвіз незнайомий чоловік, який підібрав закривавленого фотографа на узбіччі. Їхати в лікарню хлопець боявся - під час протестів міліція неодноразово забирала побитих мітингувальників прямо з приймального відділення лікарні в райвідділ. Забезпечити захист і підтримку Ігорю зголосився випусковий редактор газети «Вечірні Черкаси» Андрій Кравець та інші колеги. Вони поїхали з фотожурналістом в лікарню. А потім, після огляду лікарів,   простежили, щоб він повернувся додому.

Жертви полишали  місце бійки повзком

-У ті дні в мене було відчуття, що від рук міліціонерів постраждали всі жителі міста, - згадує Кравець. - Особливо багато побитих було «на дамбі». Там дісталося навіть випадковим перехожим. Наприклад, водієві маршрутки, який заради цікавості вийшов зі свого автобуса як раз в той момент, коли приїхала міліція. Але напад на Ігоря я вважаю особливо цинічним. Його жовта жилетка, бейдж і велика камера свідчили про те, що він представник преси, який виконує свою роботу. А отже що міліціонери прекрасно знали, кого вони били.

Розправа над Ігорем була не найжорстокішою, але найдемонстративнішою в бійні на Черкаській дамбі. Як з'ясувалося пізніше, йому дісталося одному з перших. Знешкодивши людину з камерою, міліціонери поводилися з іншими жертвами ще жорсткіше. Адже фіксувати їх звірства було вже нікому.

«Вартові закону» били людей так, що ті не могли піднятися на ноги і, «зібравши волю в кулак», намагалися полишити страшне місце поповзом. Пізніше лікарі діагностують у мітингувальників переломи рук, ніг, забої голови і травми внутрішніх органів. Правда, через страх опинитися за гратами,  постраждалі почали звертатися до лікарів лише на другий- третій день.

- Я, наприклад, пішов до медиків лише після інформації про втечу Віктора Януковича, - згадує Віктор Шуліка, якого міліціонери побили до втрати свідомості , а потім кинули в яр.

Прокинувшись, Шуліка вибрався нагору і сів за кермо свого автомобіля. Проїхав кілька метрів і тільки потім помітив, що в його машині немає скла.

- Швидше за все, мєнти орудували кийками з  металевими наконечниками, - припускає він. - Я відключився вже після другого удару цією штукою. Думаю, вони і машину мою цим же кийком розбили...

«У прокуратурі - безлад!»

Після того, що сталося на Черкаській дамбі, місто лихоманило ще кілька днів. Начальник УВС Володимир Ліпандін зник. Його заступник Володимир Іващенко, який обіцяв, що черкаська міліція (на відміну від столичної) людей не зачепить, немов «набрав в рот води». Очевидці і потерпілі демонстрували журналістам знищені автомобілі мітингувальників та гільзи від автоматів Калашнікова, що залишилися на місці бійні. Цю зброю міліція не мала права використовувати під час масових акцій.

Пожвавилися і в прокуратурі – попросили, щоб місцеві ЗМІ оголосили збір свідків. Не зважаючи на страх, люди відгукнулися.

- Спочатку робоча група діяла дуже активно, - згадує Ігор Єфимов. - Мене неодноразово допитували, ставили кілька разів одні й ті самі запитання. Було і відтворення подій на місці бійки.

Але з іншими постраждалими, які не мали стосунку до ЗМІ і не могли публічно розкритикувати правоохоронців, прокуратура такою наполегливою не ​​була.

- Опитали один раз і все, - каже Віктор Шуліка.

Його слова підтверджує й інший потерпілий Руслан Зоря, якому в тій бійні міліціонери практично знищили автомобіль.

- Це розслідування виявилося нікому не потрібним, - говорить він.

Власкор телеканалу «Інтер» в Черкасах Стас Кухарчук, який відчув на собі вагу міліцейського чобота на місяць раніше, дії прокуратури характеризує одним містким словом «безлад».

- У справі Єфимова я і мій оператор проходимо як свідки, - каже Стас. - Хоча, як саме його били, ми не бачили. У цей час ми лише прямували до дамби. Але мої свідчення чомусь здалися прокурорам важливими. Найдивніше в цій ситуації, що одні й ті ж свідчення я кілька разів давав різним слідчим. А одного разу мене викликали на допит, вирішивши, що я не журналіст, а співробітник міліції. Уявляєте, який безлад там у них коївся, якщо телефони свідків переплутались з номерами підозрюваних?

Що довше тягнулося розслідування, то менше цікавості до нього виявляла громадськість. Країну поглинула хвиля інших подій - анексія Криму та війна на Донбасі. У цій метушні колись гучна кримінальна справа поступово загрузла в паперовій тяганині. Впізнання міліціонерів Єфімовим прокуратура провела майже через рік після того, що сталося.

- І це при тому, що номер автобуса, з якого виходили ті, хто мене бив, я назвав відразу, - каже Єфімов. - А значить і список патрульних, які  знаходилися в ньому, у прокурорів був одразу.

Щоправда, впізнати нападників Єфімов не зміг. У момент бійні всі вони були в балаклавах.

- Я тільки пам'ятаю, що один з них дивився на мене, примруживши очі, - згадує Ігор. - Думаю, що ця людина, так само як і я, носить окуляри.

Були міліціонерами, стали поліцейськими

Примітно, що міліціонер зі слабким зором в зловісному автобусі дійсно був. Йдеться про Сергія Альошкіна, який у 2014- му році обіймав посаду начальника штабу батальйону патрульної служби УМВС в Черкаській області.

- Я не стверджую, що саме він мене бив - каже Єфимов. - Але перевірити його можна було. А цього, судячи з усього, так і не відбулося.

Згідно з наказом від 11. 04. 2014 року (менше, ніж через два місяці після подій «на дамбі»!) Сергій Альошкін був відправлений у відрядження до Полтавської області, де благополучно пережив "люстрацію - атестацію" і стрімко злетів кар'єрними сходами. Зараз він служить заступником начальника Управління нацполіціі в Полтавській області.

Втім, немає проблем з кар'єрою і у решти патрульних, що били євромайданівців. У відповідь на запит Національної спілки журналістів України Управління нацполіціі в Черкаській області повідомило, що 17 міліціонерів  з того  продовжують працювати в органах внутрішніх справ! А серед звільнених немає жодного, хто пішов би з органів за результатами службової перевірки, проведеної після подій 2014 року - го року. Деякі полишили службу через стан здоров'я (наприклад, Роман Колдунович - учасник АТО, що залишився без руки). Інші - за власним бажанням. Причому сталося це восени 2015- го року, через півтора року після зазначених подій! З огляду на те, що якраз в цей час в країні йшла активна підготовка до реформи МВС, і перед міліціонерами з'явився привид «атестації», їхнє рішення піти з органів добровільно цілком зрозуміло. Ось тільки абсолютно не зрозуміло, що весь цей час робило слідство.

Стратити не можна помилувати

У січні 2015- року прокуратура виокремила епізод з побиттям Ігоря Єфимова в окрему кримінальну справу і визнала Петра Паливоду обвинуваченим.

Слідство кваліфікувало дії капітана як службову недбалість (ст. 367 КК України), за яку максимальне покарання – це обмеження волі на три роки.

Юристи компанії «АКТІО», які досліджували матеріали кримінальної справи на прохання НСЖУ, вважають, що така кваліфікація вказує на небажання прокуратури проводити ефективне досудове розслідування.

- Дії Паливоди потрібно було кваліфікувати за кількома статтями, - відзначають експерти «АКТІО». - Крім службової недбалості вони підпадають і під статтю 365 (пособництво, яке виявилося в бездіяльності під час перевищення повноважень особовим складом батальйону), і статтю 171 (пособництво в перешкоді законній професійній діяльності журналіста). Санкції цих статей передбачають більш суворе покарання - від двох до п'яти років позбавлення волі.

Юристи припускають, що виділивши епізод Єфімова і неправильно витлумачивши дії Паливоди, прокуратура прирекла справу на провал.

Сам він з пресою не веде відверті розмови. З міліції пішов ще восени 2015 року за станом здоров'я. Чим хворіє - не пояснює.

-Часу на розмови з журналістами у мене немає - багато працюю, - каже він. - Треба ж за щось жити. Та й сказати мені нічого. Я не винен.

У суді Паливода заявив, що, попри посаду заступника командира, патрульними в тому горезвісному «ПАЗі» він не керував, накази про жорстокий розгін мітингувальників не віддавав, побитого Єфимова не бачив. А якби бачив, то приструнив би своїх колег.

Цікава деталь: вже під час слухання справи в суді захист Паливоди пред'явив документ, згідно з яким в момент бійні він не був заступником командира, а лише проходив стажування на цю посаду.

Парадокс полягав у тому, що документ про призначення датований 10 січня 2014 роком, а про стажування - 14 січня. Другий наказ юристи компанії «АКТІО» вважають незаконним і припускають, що він був складений пізніше - для того, щоб допомогти Паливоді уникнути покарання.

Стратегія захисту зрозуміла - зробити все можливе, щоб уникнути обвинувального вироку. Але чому про цей документ не знали в прокуратурі? Чому не протестували, коли суд підшив його до матеріалів справи?

Відповідь на це питання у прокурорів  невиразна і обережна.

- Оцінку кожному доказу суддя дає окремо, - каже слідчий з особливо важливих справ прокуратури Черкаської області Олег Забой.

Замовкає на секунду і додає:

- Хоча, як на мене, ніяке стажування Паливоді не було потрібне. Він на той час пропрацював в органах внутрішніх справ майже 20 років! Я проводив слідчі дії з ним і його підлеглими і бачив - вони беззаперечно йому підпорядковуються.

На жаль, особисті враження прокурора до справи не пришиєш. А жорстких запитань до Паливоди накопичилося чимало. Наприклад, хто командував операцією на дамбі і віддавав накази на місці? Хто видавав патрульним автомати Калашнікова? У прокуратурі запевняють, що про все це, звичайно, у нього запитали. Ось тільки як: наполегливо або для відписки?

Гра в імітацію

- Опитали 250 людей, провели 40 експертиз.  Всього понад тисячу слідчих дій! - жваво рапортує заступник начальника відділу прокуратури Черкаської області Ігор Олійник.

І тут же рівним голосом продовжує:

- Не встановлені ані ті, хто бив людей, ані ті, хто трощив автомобілі.

Аргументація прокуратури проста як двічі два. По-перше, ніхто з міліціонерів не вказав ні на себе, ні на колег. По - друге, практично немає вагомих речових доказів.

- Ми вилучили одну гільзу, ще десять нам принесли активісти, - підраховує скромний прокурорський улов Олег Забой. - Всі  калібру 5, 45 від автомата Калашнікова. Також серед речових доказів є гільза від помпової рушниці, залишки пластмасової світло-шумової гранати і димової шашки. Балістична експертиза вказала на те, що зброя, з якої були випущені гільзи, на обліку в МВС не стояла.

На тлі цього нечисленного набору доказів обвинувачення Петра Паливоди - дійсно, далеко не найголовнішого учасника подій,  - виглядає як насмішка.

- У колоні знаходився ще начальник батальйону патрульної служби, начальник спецбатальйону судової міліції Грифон, заступник начальника батальйону «Беркут», - пояснюють у прокуратурі. - Виїхали вони за наказом начальника УМВС Ліпандіна. Координатором колони був тимчасово виконуючий обов'язки начальника міліції громадської безпеки Богдан Возняк.

Цікаво, але останній в справі проходить лише як свідок. Хоча всі начальники підрозділів, з якими спілкувалися прокурори, стверджували: саме Возняк був командиром. Сам він при цьому називає себе всього лише координатором операції, який повинен був доповідати про ситуацію екс-голові місцевої міліції (зараз він оголошений у розшук) Володимиру Ліпандіну.  Але в будь-якому разі не бачити, як його підлеглі по-звірячому б'ють людей, Возняк не міг.

- Вам не здається, що командир і координатор - це одна і та ж посада, просто різними словами? - питаю у прокурорів.

- Возняк був в першому автобусі, а Єфимова побили ті міліціонери, які виходили з іншого. Хіба він міг бачити, що відбувається позаду? - вміло оперує фактами Ігор Олійник.

До речі, кар'єра Возняка теж склалася успішно. Навесні 2014- го року він очолив зведений загін міліціонерів Черкаської області в зоні АТО.

9 травня був контужений і поранений осколками під час штурму управління міліції в Маріуполі, але своїх підлеглих не кинув і відмовився від госпіталізації. За цей подвиг в червні 2014 року-го він отримав з рук голови МВС Арсена Авакова медаль «Захиснику Вітчизни».

Тож не дивно, що і наступний тест на атестацію в оновлені органи Внутрішніх справ Возняк склав успішно. Тепер він заступник начальника управління превентивної діяльності в Черкаській поліції.

Те, що уважний спостерігач назве імітацією,  в прокуратурі гордо іменують результативною роботою.

- За подіями зими 2013- 2014 - років в суди пішли 15 обвинувальних актів, - каже заступник начальника відділу прокуратури Черкаської області Віталій Пономар. - Але вироків мало - всього три. Один виправдувальний (у справі Єфимова) і два обвинувальних. Щоправда, суд їх скасував, і тепер ми проводимо нове розслідування.

Оскаржить прокуратура і рішення суду у справі фотографа Ігоря Єфимова - прокурори готують касаційну скаргу. Але навіть якщо суд її задовольнить, і буде призначене нове розслідування, розраховувати на результат навряд чи доводиться.

Експерти адвокатської компанії «АКТІО», проаналізувавши матеріали справи про побиття Ігоря Єфимова, зробили декілька вичерпних висновків.

- Прокуратура не повинна була виносити матеріали щодо Паливоди в окреме провадження, - вважають юристи. - Але все ж зробила це. Очевидно, щоб не притягати його до відповідальності. А неефективність її роботи ілюструє той факт, що слідчі тільки в лютому 2017- року (тобто через три роки після того, що сталося - прим. Авт.) звертаються до суду з клопотаннями про тимчасовий доступ до речей і документів з метою отримати інформацію від операторів телекомунікацій. Хоча така інформація вже могла бути знищена через термін зберігання. Ці дії говорять про одне - бажання максимально затягнути досудове слідство.

міліція черкаси

Виправданий капітан Петро Паливода, колишній заступник командира батальону патрульної служби УМВС України в Черкській області. 

 

«Під час перевірки визначити причетність вищезазначених співробітників міліції до побиття фотожурналіста Єфимова неможливо» - сухо дають офіційну відповідь на запит від НСЖУ в Управлінні нацполіції в Черкаській області.

У Міністерстві внутрішніх справ запевняють, що зробили висновки з помилок колишнього керівництва і намагаються бути максимально відкритими в роботі з представниками ЗМІ.

- Зокрема це стосується представників патрульної поліції, Нацгвардії, Держслужби з надзвичайних ситуацій, які працюють на вулиці, в безпосередній близькості до людей, - каже радник голови МВС Іван Варченко. - Їх орієнтують на максимальну відкритість там, де це дозволяє КПК. Але потрібно сказати, що зараз ми знаходимося на тому етапі реформ, який не передбачає таку публічність і візуальність, як це було  минулого року. Тоді були яскраві презентації, а зараз це тренінги в кабінетах. Можливо, тому у представників ЗМІ складається відчуття, що поліція стає більш закритою.

Оцінювати дії прокуратури і суддів в поліції не беруться. Але при цьому відзначають, що судова система якісну реформу поліції не підтримала.

- Багато хто з тих міліціонерів, що не пройшли атестацію або були понижені на посадах,  відновилися в поліції завдяки рішенням судів, - продовжує Варченко.

Тим часом, справа Ігоря Єфімова - це маркер свободи в суспільстві. Якщо журналіста, який фіксує злочини проти народу, можна безкарно бити, це означає, що свободи в державі  немає. У такій ситуації надломлена під час Майдану правоохоронна система буде цементуватися з новою силою і ще активніше захищати «своїх». Навіть у тому випадку, якщо вони  злочинці.

Маргарита ЧИМИРИС

*У матеріалі повністю збережена мова оригіналу.

 чимирис copy

Маргарита Чимирис народилася 07.09. 1987 року у місті Суми. Репортерською роботою захопилася ще зі шкільних років, ставши членом студії молодих журналістів «Відлік».

Професійну кар’єру почала у 2007 році з кореспондентської роботи в інформаційному відділі щоденної газети «Комсомольська правда в Україні». Згодом у цьому ж виданні почала працювати спеціальним кореспондентом.

У 2013 –му році стала кореспондентом журналу «Вісті. Репортер», для якого готувала розслідування та спеціальні репортажі.

Автор публікацій  для журналів «Фокус», «Кореспондент». Також була автором спецпроекту «Україна. Живі історії» для інтернет- видання glavcom.ua про долі українських військових, що служили на Сході країни.