Неділя, 29 листопада 2020 15:20

Україна: як подолати мур нерозуміння?

Дмитру, який родом із Луганська, а зараз живе у Харкові і не приховує своєї проукраїнської позиції, постійно доводиться читати в соцмережах погрози від колишніх однокласників. Ларисі, яка переїхала з рідного Донбасу до Києва після того, як там розпочалася війна, не раз доводилося чути на свою адресу обвинувачення в сепаратизмі. Сумчанин Олександр, який у 2014-му добровільно пішов захищати цілісність України, під час зустрічі родичів якось почув від рідної тітки, яка мешкає у Донецьку, докір: «Ти ж ішов нас убивати»!

За даними соціологічної служби КМІС Україна, 40,8% респондентів вважають, що «Україна як країна зшивається, іде шляхом об’єднання», натомість 46,1% дотримуються думки, що «Україна як країна розвалюється, іде до розколу». Тобто більшість опитаних схиляються до песимістичного сценарію. Втім, відомий німецький журналіст, колишній редактор Deutsche Welle Крістоф Ланц стверджує: як показує історія Німеччини, ніколи не можна втрачати надію на возз’єднання.

Свого часу Німеччині вдалося зруйнувати Берлінський мур, який розділив не лише країну, а й суспільство. Відновлення єдності німецької нації стало справою не одного дня. На переконання пана Крістофа, у ситуації розколу країни не можна забувати, що насправді ворогами є не люди, а система та її прихильники.

Розділення суспільства внаслідок воєнного конфлікту на Сході переживає сьогодні й Україна. Десятки тисяч людей втратили свої домівки, будучи змушеними втікати з окупованих територій подалі від війни, або категорично не сприйнявши ідеологію сепаратизму. Тисячі і тисячі родин втратили своїх рідних. Не менше родин втратили взаєморозуміння, врешті розділені невидимим психологічним муром. Поряд з видимою війною набула розмаху війна інформаційна з пропагандистськими стратегіями і фейками як тактикою… Чи є переможці і переможені у цій війні? І чи можливо порозумітися українцям по два боки лінії розмежування?

Юлія Конотопцева, яка очолює правління БО БФ "Станція Харків", переконана: для успішної реінтеграції необхідно досліджувати думки людей із цього питання та залучати до діалогу жителів тимчасово окупованих територій, адже "ми не питаємо, чого вони хочуть". Відсутність подібного діалогу, вважає вона, значно ускладнить реінтеграцію після звільнення Донбасу. Таку думку Юлія Конотопцева висловила під час онлайн-марафону на тему "Безпечна реінтеграція "знизу": як зшити країну за допомогою громадських ініціатив?", організованого Національною платформою “Діалог про мир та безпечну реінтеграцію”.

Власне, і полілог тут буде не зайвим…

Про очікування і гостинність

Олександр Сирцов, донеччанин: «Люди мають бути впевненими, що на Батьківщині на них чекають…»

Що потрібно для реінтеграції Донбасу в Україну, для подолання віртуального/ментального бар’єра? Насамперед, політична воля держави – бажання та зацікавленість у цьому. Запровадження кримінальної відповідальності за заперечення Донбасу як України (як у РФ – за заперечення того, що Крим – це Росія). Ініціювати в інформаційному просторі дискусії про шляхи реінтеграції, і до цього діалогу залучити максимально всі верстви населення.

Ще одне: відмінити адміністративну відповідальність за незаконний перетин кордону – люди мають бути впевнені, що на Батьківщині на них чекають, а шлях і способи не важливі. А також – зняти заборону на постачання в ОРДЛО продуктів харчування і медикаментів.

Щодо переселенців – забезпечити їх житлом: хоча б тимчасовим, і допомогти облаштувати свій побут. Забезпечити безумовне право на отримання ними пенсії. А також забезпечити «податкові канікули» для дрібних підприємців із числа ВПО.

Олена АБАЄВА, голова правління ГО «ЦПСР Світ щасливих дітей»: «Давайте їздити одне до одного в гості»

«Моя родина вже кілька років живе в Сумах. На Донбасі залишилося багато друзів, і ми спілкуємося, але обходимо теми, пов’язані з ситуацією війни на Сході. Звісно, це віддаляє, і це насправді боляче.

Спочатку, коли я ще тільки переїхала сюди, голосно висловлювала свою думку, навіть вступала в конфлікти з тими, хто думав інакше, ніж я. Осуджувала, що хтось зробив інший вибір і залишився в ОРДЛО. Мені хотілося кричати друзям: отямтеся! Але згодом почала більше поважати іншу думку, навіть якщо її не поділяю.

Уся родина мого чоловіка залишилася на Донбасі. І коли до нас приїздила його мама, яка підтримує «руський мір», між нами спочатку виникали непорозуміння на грунті політичних переконань. Але ми побачили, що це може просто зруйнувати родинні зв’язки, і припинили зачіпати дражливі теми. Ми для себе поки що знайшли саме такий вихід.

Краще їздити одне до одного в гості. Як-от чоловікова мама: приїжджаючи до нас, вона бачить, що тут нормально сприймають вихідців із Донбасу (коли ми переїхали в Суми, нас дуже дружелюбно прийняли і підтримали). Побачивши все на власні очі, людина зможе розрізнити, чи правду їй кажуть по телевізору. Якщо у людей виникне бажання відвідувати Україну не для того, щоб отримати пенсію, а щоб побачити рідних і друзів – це, мабуть, єдиний шлях до порозуміння».

Згідно з даними, оприлюдненими Центром прав людини ZMINA, більше половини українців (53%) висловилися за відновлення транспортного сполучення і повноцінних зв’язків із населенням непідконтрольних уряду України територій. Такими є результати опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, за підтримки Програми розвитку ООН (ПРООН) в Україні у співпраці з центром ZMINA.

Довідково: За офіційною інформацією, 1,5 млн українців сьогодні вважаються внутрішньо переміщеними особами, оскільки зареєстровані у відповідному реєстрі. Але, за деякими даними, постійно проживають на підконтрольній території України 1 млн осіб. За словами віце-прем'єрміністра – міністра з питань тимчасово окупованих територій України Олексія Резнікова, 500 тис. зареєстрованих ВПО насправді проживають на тимчасово окупованих територіях. Такі цифри посадовець озвучив у ефірі телеканалу «Україна 24».

акіменко 2 29.11

Мобільный блокпост Нацгвардії. Фото прес-центру ООС.

Про своїх і чужих та про дефіцит національної єдності

Оксана ІВАНЦОВА, практикуючий психолог, «Людина народжується в соціум»

«Люди – соціальні істоти. Вони завжди об’єднувались у групи задля виживання та існування – проти чогось або когось, що цьому виживанню/існуванню загрожувало. Завдяки механізму розщеплення (який дозволяє людині залишати «своїм» або собі все гарне та добре, а іншим – все погане та негарне) ми маємо поділ на своїх та чужих, що дозволяє при нагоді дегуманізовувати та знищувати чужих.

Отож, усі, хто не поділяє наших «істинних» цінностей – горіть у пеклі! Таким чином, може бути: все, що пов’язане з Україною – це прекрасно, а все, що з Росією – прояви сатанинського плану. Всі, хто залишився на окупованій частині Донбасу – «сєпари», ті, хто виїхав – проукраїнські люди. Або, всі хто живуть на підконтрольній території – проукраїнські люди, а всі, хто «понаїхав» – «сєпари» та соціальні паразити, які хочуть отримувати пільги. Ось і маємо розділення на «своїх» та «чужих».

Усіх нас щось відрізняє одне від одного, але багато чого ми маємо спільного. Наприклад, ми всі маємо однакові вроджені потреби, однаково хочемо бути коханими та кохати, однаково хочемо бути в безпеці та продовжувати себе в дітях, або діяльності.

Зрештою, людина залишається перед вибором і питанням ціни, яку вона заплатить за цей вибір. Наприклад, поступатися власними поглядами та цінностями заради збереження приналежності до сім’ї чи групи, або навпаки, краще доєднатися до маргінальної частини суспільства, аніж втратити власну ідентичність у пропонованих суспільством цінностях. Хтось обирає перший варіант, хтось – другий, хтось займає середню позицію, хтось відсторонюється. Це складний вибір, і кожен вирішує по-різному».

Володимир ЛУПАЦІЙ, політолог, співзасновник Національної платформи «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію»: «Сьогодні інтеграції потребують не лише тимчасово окуповані території, але й країна у цілому»

«Агресія з боку РФ, окупація Криму та частини Донецької і Луганської областей України консолідувала наших громадян на платформі боротьби із зовнішнім ворогом. Результати президентських виборів у 2019 році також продемонстрували соціальний запит на політику загальнонаціональної інтеграції.
На жаль, сьогодні баланс між очікуваннями щодо інтеграції або дезінтеграції країни знову демонструє негативний тренд, і це підтверджують дані багатьох соціологічних досліджень.

Сьогодні інтеграції потребують не лише тимчасово окуповані території, але й країна у цілому. Дивовижні приклади суспільної мобілізації, взаємодопомоги та патріотизму під час подолання збройної агресії з боку РФ не анулюють того факту, що нам все ще складно домовлятися між собою. Питання «Навіщо нам бути разом?» залишається відкритим.

Тому, коли ми говоримо про реінтеграцію, мова повинна іти не тільки про майбутнє деокупованих територій. Йдеться про всю країну – нашу внутрішню стійкість та здатність об’єднуватися не лише проти зовнішнього ворога, але й для боротьби із внутрішніми викликами, які підривають суспільну згуртованість та безпеку більшості громадян, що пов’язують своє майбутнє з Україною.

Дефіцит національної єдності та криза традиційних моделей національної ідентичності на наших очах перетворюється на глобальний виклик для національної стійкості та розвитку країни. Для України питання національної єдності – це питання національної безпеки та виживання країни. Ідея гідності та свободи вибору, ідея соціальної справедливості та ідея побудови інклюзивного суспільства – ось три кити української формули національної єдності та суспільної згуртованості. Водночас ксенофобія та войовнича українофобія – ключові інформаційні віруси, які несуть загрозу «пандемії національного розбрату» в Україні».

Згідно з результатами соцопитування Центру Разумкова від 21 серпня 2020 року, переважна більшість українців вважають, що заради миру на Донбасі треба йти на компроміс.

diagrdonbas

Про журналістику і пропаганду

За словами Крістофа Ланца, коли мур розділив Німеччину на дві окремих держави, журналісти з обох сторін вдавалися до пропаганди. Західні медіа розповідали, як погано живеться людям на сході, і засуджували не лише владу тієї сторони, а й все населення загалом. З боку східних медіа ситуація була такою ж: там викривлено та однобоко розповідали про життя на заході від муру, що, втім, не спрацьовувало – люди все одно прагнули потрапити до ФРН. Але згодом, з розвитком журналістики, західні ЗМІ почали розповідати про «нормальність» жителів НДР, засуджуючи не їх самих, а режим, у якому вони опинилися.

«Якщо журналістика перестане сумлінно виконувати свою роботу охоронця veritas (правди), репортера фактів, нас затоплять фейкові новини, що змінить нашу реальність, або принаймні її сприйняття, та відкриє двері диктаторам і гнобителям», – говорить Крістоф Ланц.

Алла ФЕДОРИНА, заслужена журналістка України, медіа-експертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика: «Мур не лише руйнують, йому дають рости…»

«Щоб неупереджено приймати ситуацію чи людину, потрібно мати неупереджену інформацію про ситуацію чи про людину. На жаль, на сучасному медійному полі ростуть досить часто не стебла інформування, а бурʹяни маніпуляцій. Як розібратися споживачу, де правда, де брехня? А якщо врахувати, що фейки, напівправда завжди мають привабливішу упаковку, ніж реальність; вони сенсаційніші, вони лоскочуть свідомість і дають можливість відчути себе жертвою або порадіти, що сьогодні жертва – не ти…

Маніпуляції на те й маніпуляції, щоб приваблювати і обдурювати. А споживач або по-радянському наївний і вірить «друкованому слову», або ж по-сучасному пофігіст і не трудиться, аби це слово осмислити. На тренінгах із медіаграмотності, коли мова заходить про маркери для розпізнавання маніпуляцій, не раз доводилося чути: а ми про це й не замислювалися. І учасники часто дивуються, коли бачать на прикладах, як брехня криється у заголовках, у фото, у так званих думках так званих експертів…

Люди не звикли до того, що отриману інформацію (особливо якщо вона аж он яка викривальна чи емоційна) треба перевіряти. Тому доводиться говорити: прочитали чи почули щось таке, що дух перехоплює, – не поспішайте цим ділитися в плітках, чутках чи соцмережах, – подивіться, з якого джерела отримана інформація, знайдіть отой «початок». Перевірте, чи є ця інформація у офіційних джерелах. Порівняйте, як дають її інші медіа (якщо взагалі дають). Попри повторювані вимоги до якості інформації, медійники дозволяють собі викидати в користування чимало інформаційного сміття.

Так, жовтневий моніторинг Інституту демократії імені Пилипа Орлика, що досліджував обрані друковані та онлайн видання восьми областей України, показав: понад 25% публікацій є неідентифікованими. Тобто не мають жодного посилання на джерело, з якого вони взяті. Добре, хай би то були виключно гороскопи чи кросворди. Ні, інформаційні матеріали так само можуть не посилатися ні на кого. Відповідно, оцінюючи публікації на достовірність (наявність посилань на джерела), експерти поставили в середньому 1,6 бала при максимальній оцінці 2. Тобто четверта частина матеріалів не має вказаного джерела. Відповідно, їм не можна вірити.

Коли ми говоримо про інформування людей за лінією розмежування, то взагалі важко казати про будь-яку якість інформування, оскільки часто мова – виключно про пропаганду. Люди вже роками перебувають у інформаційному полі Російської федерації й отримують відповідну інформацію. До речі, ще до початку військових дій, схід країни так само споживав переважно російський інформаційний продукт із відповідними «приправами». Україна не спромоглася технічно забезпечити свої території нормальним сигналом. Що вже говорити про зараз!.. Тому й складається ситуація, про яку недавно розповідала лікарка, яка як волонтер надавала допомогу в АТО не лише українським військовим, а й тамтешнім мирним мешканцям «сірої зони». Молодь, яка підросла за цей час, та жінки, чиї чоловіки, судячи з поведінки, десь у «ополченні», ставляться до українців, які надають їм допомогу, як до «понаєхавших», «бендерівців» і так далі. Так це – про сіру зону, а що – за лінією?

Чи ж достатньо поінформовані українці в Україні? Знову пошлюся на результати моніторингу. Тема ООС/військових дій максимально – 7-8% контенту – обійняла у двох областях. Решта медій подають її в обсязі 0-2%. Достатньо? Тема вимушено переміщених осіб та постраждалих від конфлікту на сході, майже на нулі.

Держава за всі ці роки не вибудувала інформаційної політики, тим більше, не почала її реалізовувати. Мур не лише руйнують, – йому дають рости».

Згідно з результатами соціологічного дослідження, проведеного Центром Разумкова у серпні 2020 року, нейтральна і незаангажована подача інформації важлива для 30,7% опитаних. Причому (у регіональному розрізі) для мешканців сходу це майже вдвічі важливіше (41,7%), ніж для мешканців заходу України (22,7%).

І ще інформація для роздумів. На запитання, чи будете ви користуватися інформацією ЗМІ, яке постійно підтримує обмеження доступу до російських ЗМІ, - 56,2% респондентів відповіли заперечливо.

акіменко 3 29.11

Ілюстративне фото з відкритих джерел.

Про брак спільних цінностей

Олександр ЛИХОВОЗ, учасник АТО/ООС: «Подолати мур можливо тільки з роками…»

«Між НДР і Донбасом можна провести певну аналогію. НДР свого часу, після ІІ Світової війни, була створена в зоні радянської окупації. Люди на тій території потрапили в соціалістичний блок, під вплив Москви. Так само, як і Донбас, по суті, зараз окупований Росією, і потрапляє під вплив її пропаганди. Але є і дуже велика відмінність: східні німці не ставилися з ворожістю до західних німців. Їх розділили обставини, наслідки ІІ Світової війни. А ми бачимо ворожість жителів Донбасу по відношенню до нинішньої України. З оцими штампами: «бандерівці», «фашисти», «націоналісти» і тому подібне.

У нас з жителями Донбасу немає спільних цінностей, вони не поділяють ідею «єдиної, незалежної, демократичної України», яка інтегрується з цивілізованим світом, зокрема, з ЄС, а не орієнтується на «золоту орду». Там зовсім інше уявлення про Україну. От у чому проблема. От вони скажуть: ми не хочемо ні в ЄС, ні в НАТО. Ми хочемо дружити з Росією і хочемо в Таможений Союз. І яка після цього може бути інтеграція? Нам доведеться йти на якійсь поступки, відмовлятися від своїх цінностей?

А що стосується «подолати мур», то реально це може відбутися тільки з роками. Коли у нас в Україні почнуться справжні демократичні перетворення, коли не на словах, а на ділі буде подолано корупцію, і західний інвестор це побачить, почнуть заходити інвестиції, почне розвиватися економіка… А там навпаки – валитиметься, а Росія з якихось своїх обставин – політичних, економічних – покине цей Донбас, але спочатку вивезе з нього що зможе… Коли живучи у злиднях, вони побачать, що ось же в сусідній Дружковці чи Краматорську – розвивається економіка, підвищується рівень життя, – звичайно, тоді вже підніметься питання про інтеграцію – але вже на умовах України. Тільки таким шляхом можна інтегрувати Донбас. Але ж для початку треба змінити ситуацію на підконтрольній території. А тут у нас поки що свавілля, жахлива корупція, а влада не знає, що робити із зовнішньою політикою…»

201129 01

Олександр Лиховоз

Про неоднорідність Донбасу

Христина МАРУЩЕНКО, уродженка Донбасу

Як людина, котрій постійно доводиться перетинати блок-пости, можу сказати, що на Донбасі живуть дуже різні люди, і не можна вважати, що на окупованій території залишилися тільки зрадники і прибічники ДНР. Багато хто залишився там через літніх родичів, через фінансові питання і таке інше. Безліч моїх знайомих не змогли знайти добре оплачувану роботу на території України, а оренда "з'їдала" переважну частину щомісячного заробітку, що особливо відчутно було для сімей з маленькими дітьми і коли працює лише один з батьків.

Проте для більшості людей повернення в ДНР найчастіше пов'язане з сімейними обставинами і необхідністю доглядати за літніми родичами. Наприклад, бабуся і дідусь моєї близької подруги пожили в Києві близько року і зрештою повернулися додому. У великому місті вони почувалися самотньо, кілька разів губилися в метро і стикалися з безліччю проблем, які для молоді здаються несуттєвими. Ось такі люди налаштовані абсолютно проукраїнськи та чекають, коли Донецьк і прилеглі території повернуться. Вони хочуть нормально їздити потягами, отримувати посилки "Нової пошти" і користуватися всіма благами, яких зараз немає на окупованій території. Природно, є частина проросійського, я б навіть сказала прорадянського населення, яке живе ідеалами минулого, їм не потрібно нічого, окрім дешевої гречки і гучних гасел. І все ж, на мою думку, найбільше тих, хто розчарувався. Тих, хто в 2014-му злякався "Майдану" і "бандерівців", вбачав у ДНР своїх рятівників, а тепер зрозумів, що це і хто це.

Тому ще раз хочу повторити, що Донбас абсолютно неоднорідний і настрої там панують абсолютно різні. Але важливо пам'ятати ще про одне –- ти не можеш на тій території відкрито говорити, що ти за Україну, бо по тебе прийдуть, і оцінити реальну кількість проукраїнськи налаштованих людей практично неможливо. Але прапори України, які анонімно з'являються на вулицях міста під час національних свят, уселяють надію.

Чи бачать там можливість возз'єднання колись? Відповідь на це запитання якраз криється в описі тих груп, про які я сказала. Хтось бачить, а хтось ні. Але про возз'єднання я б більше міркувала не в контексті простих жителів, тому що всі розуміють, що від їхньої думки насправді мало що залежить. Це все вирішується між Україною і Росією. Якщо північному сусідові Донбас якоїсь миті стане нецікавим, і він перестане фінансувати ці псевдодержструктури, то все швидко посиплеться, і возз'єднання відбудеться саме собою. А зараз там насильно роздають паспорти, і це дійсно відбувається насильно, людям погрожують звільненням і позбавленням всіх соціальних виплат.

На відміну від того ж Криму, населення Донецька завжди було більш проукраїнським, більш інтегрованим в український контекст. Згадайте Євро-2012, коли Донецьк приймав частину ігор, і він був великим і успішним містом, українським містом, яке ніколи не було частиною Росії.

Що заважає людям почути одне одного і що можна з цим зробити? Моя відповідь – пам'ятати, що не всі однакові по обидва боки. Жителі Донбасу мають зрозуміти, що в інших регіонах живуть на тільки "правосєки" і "бандерівці", і ніхто не змусить говорити їх у побуті українською, а решта українців повинні зрозуміти, що жителі Донбасу – це не бидло і люмпени, і Янукович не найкращий із нас. Коли ми це зрозуміємо, то і повернутися в обійми одне до одного буде набагато легше.

Про порятунок тих, хто тоне, і пошук винних

Наталія ЄСІНА, правозахисниця: «Готуватися до миру треба вже зараз…»

«Я бачила процес захоплення Донбасу зсередини, маю досвід вимушеного переселення, роботи в сфері захисту прав людей, що постраждали внаслідок війни та окупації, а також діяльності, спрямованої на інтеграцію переселенців в місцеві громади. На жаль, низька правова та інформаційна обізнаність, відсутність критичного мислення, нав’язування стереотипів з боку ЗМІ, заважають людям адекватно та логічно дивитися на процеси, що відбуваються, – тим більше, на майбутнє.

Наведу приклад: під час моєї поїздки в Німеччину ми обговорювали робочою групою досвід німців, які пережили поєднання двох частин: Західної та Східної. Дехто з українських делегатів висловився про необхідність «посадити всіх», хто в окупації займає посади чиновників, та звільнити всіх вчителів та лікарів, які зараз працюють в ОРДЛО. Коли запитала, чи вистачить в’язниць в Україні, хто буде вести справи та судити, як з’ясовувати ступінь вини, та ким замінити вчителів, лікарів, тих же чиновників? Хто поїде працювати на розвалений Донбас? – відповідей не почула. Готуватися до миру треба вже зараз, приймати та планувати відповідні закони, визначати порядки та процедури.

У багатьох з українців на окупованих територіях залишилися рідні. Які зараз проживають в жахливих умовах: безгрошів’я, комунальні колапси, тотальне порушення прав людини, пандемія ковіду. Додаємо до цього божевільну пропаганду від місцевої «влади» та сусідньої країни. Причини відмови від переїзду або повернення (а такі випадки є, особливо останнім часом): неможливість далі винаймати житло через низьку зарплату або втрату роботи; рідні, яких важко вивезти через хворобу чи поважний вік. Дуже часто старі люди взагалі не розуміють політичних процесів, але при цьому категорично відмовляються змінювати місце свого проживання, і молоді доводиться або розриватися між територіями, або повернутися, щоб підтримувати їх – намагаючись довезти ліки, гроші, продукти, щоб покращити їхнє становище бодай чимось.

Чи йдеться про примирення? Тут казати треба про те, що порятунок тих, хто тоне, в руках них самих та їхніх рідних, бо, на жаль, держава відсторонюється, водночас, більша частина суспільства поки що тільки розмірковує про можливість примирення та шукає винних серед простих людей, покладаючи на них відповідальність за воєнні дії, початок конфлікту, вибір якоїсь сторони…»

До речі, згідно з результатами соціологічного опитування КМІС Україна, жертвами війни жителів ОРДЛО вважають 55% опитаних українців. На їхню думку, українці в окупації потребують всебічної підтримки держави.

Про поділ світу на чорне і біле

Олена ЗАДОРОЖНА, фахівець з комунікацій: «Бійцем у «війні за серця» може бути кожен»

«Питання "тієї сторони" мене непокоїть відтоді, як ця "та сторона" виникла. У 2014 році ми з товаришем, офіцером ЗСУ, мали багато розмов про "війну за серця" людей, які лишилися на окупованих територіях. Обмежена комунікація з "мирняком", стереотипність суджень і власний біль та переживання не дають зрозуміти, хто ж направду лишився по той бік, і як це співвідноситься з тавром "сепаратист".

Війна в класичному розумінні не дає відповідей на більшість запитань, зокрема, що робити, якщо раптом завтра ОРДЛО повертається під контроль України, і як взаємодіяти з мирним населенням. І немає нічого страшнішого, ніж малювати ворога там, де його може першопочатково не бути, але тим самим підживлювати і породжувати ворожість.

Взаємодію з цією темою спрощує поділ світу на чорне і біле. Легко дорікати тим, що лишилися – "хто хотів, тої виїхав, а ви, значить, сепаратисти". Але якщо запитати "чому саме ти лишився?", легких відповідей не буде. Старші люди лишаються доживати віку у власних будинках, замість поневірятися по чужих кутках. Не кожному під силу витримати сичання "з донецькою пропискою квартири не здаєм". Хтось спробував свої сили ще тоді, в 2014-15-х почати нове життя за межами ОРДЛО, але не втримався і повернувся. Від донеччан, які були свідками перетворення рідного міста на "республіку", доводилося чути про "договорняки" і "нас здали". За весь цей час страх покрученим корінням розрісся на "тій стороні" – обережність у розмовах і натяки замість прямоти, люди "звідти" зайвий раз подумають, ніж сказати про своє добре ставлення до України. Можна до безкінечності писати державні програми з реінтеграції, але в умовах недоступності цільовій аудиторії вони абсолютно безперспективні.

Я глибоко переконана, що бійцем у "війні за серця" може бути кожен з нас, у кого на тім боці є друзі чи рідня, особливо ті, з ким погіршилися взаємини на тлі протистояння. Їх не варто переконувати, де краще, а де гірше. Ліпше запитати себе – чи і чим цінна для мене ця людина? І якщо серце щиро сумує від втрати унаслідок віддалення, сказати про це, пригадати спільне добре, що було у минулому. Відновити тонкі нитки взаємопідтримки між близькими людьми, яка направду, сьогодні потрібна кожному».

акіменко 4 29.11

Падіння Берлінського муру

Мур, про який пам’ятають

Щороку тисячі і тисячі туристів відвідують Меморіальний комплекс «Берлінський мур», розташований у самому серці столиці знову єдиної Німеччини. Як розповідає директор Меморіалу професор Аксель Клаусмаєр, ідея створення музею не була нав’язана згори, вона прийшла знизу. Потім до цієї справи долучилися політики, щоб підтримати фінансово. По суті, Меморіал є місцем вшанування пам’яті жертв поділу Німеччини.

На території Меморіального комплексу знаходиться церква Примирення. На цьому місці вона існувала історично, але була зруйнована за вказівкою влади НДР.

В інтерв’ю Крістофу Ланцу Аксель Клаусмаєр розповів: «У цій каплиці ми молимося за жертв Берлінського муру. Але як директор Меморіалу, я бачу це місце також як форум для дискусій. Коли йдеться про мур, існують принаймні дві точки зору. Обговорити їх – означає спробувати зрозуміти іншу сторону або вступити з нею в діалог. Тому що лише через діалог, обмінюючись протилежними думками, можна прояснити або навіть поставити під сумнів власну позицію…»

Interview Axel Klausmeier subtitles (ukr) 480 from International Media Academy IMA on Vimeo.

P.S. «Примирення є найменш раціональною процедурою з тих, які застосовують з метою врегулювання конфліктів, однак воно є конструктивним за своїми результатами. Необхідність примирення стає очевидною тоді, коли конфлікт стає потенційно небезпечним та шкідливим. Результатом примирення є припинення ворожнечі. (Психологія конфлікту).

Алла АКІМЕНКО

Прочитано 4510 разів