Четвер, 16 грудня 2021 12:43

Сумська журналістика в особах. Галина Семенова: «Знизилася планка професіоналізму журналістів»

Галина Семенова – радіо і тележурналістка, а ще – вчителька. Певний час паралельно працювала вчителем іноземної мови і ведучою інформаційних випусків на телебаченні. Кінець кінцем вирішила залишитися у медіасфері й 35 років працювала в обласній телерадіокомпанії на Петропавлівській.

Галина 1979-го закінчила філологічний факультет Сумського державного педагогічного університету, пізніше здобула фах журналіста у Вищій партійній школі.

Автор багатьох радіопередач, зокрема, «Медицина і ми» та «Повернення з паралельного». Зі своїми програмами стала лауреаткою багатьох всеукраїнських конкурсів.

Про професійний шлях, особливості радіожурналістики і загалом про українське радіо – наша розмова.

Як Ви потрапили в журналістику?

– Тут гра долі, як то кажуть. Йшла за направленням в облвно (обласний відділ народної освіти – ред.), і зустріла в центрі міста знайомого з обласного радіо, він навчався в нашому інституті на заочному відділенні. Слово за слово: «Куди ти йдеш?» – «Та за направленням в облвно», – кажу. – «А не хочеш спробувати попрацювати у нас? Якраз вакансія звільняється, Людмила Чугай іде в декретну відпустку, буде оголошено конкурс на її тимчасову заміну».

Я подумала: ну, в принципі, цікаво, – і пройшла. Стала одночасно працювати і в школі під Сумами, і ведучою інформаційних програм, у прямому ефірі, до речі. І там, і там взяли на роботу тимчасово, на один рік. А закінчується цей термін, і виходить: на обласному радіо звільняється місце – й тут цікаво, і в школу мене запрошують працювати далі. Я подумала й зрозуміла, що все-таки журналістика цікавіша.

А пам’ятаєте найперший день на роботі? Те відчуття себе – в кадрі?

– Ой, відчуття до цього часу пам’ятаю, тому що сидиш – коліна трусяться, руки трусяться. Текст читаю, і далі треба слово «кормовидобувники» сказати, а мене все – заклинило. Та впоралася… Тоді прямий ефір був іспитом не з легких.

Галина, сміючись, розповідає історії зі свого життя ведучої. Одного разу, наприклад, під час телесюжету закінчилася плівка з відеорядом, але звук продовжувався, тому вона сиділа в кадрі й задумливо уважно слухала матеріал. Тож вийшло, ніби диктор слухає звуковий ряд.

На запитання щодо особливостей роботи журналіста за радянських часів також відповідає історією.

– …Запросили колись на ефір доярку, і вона так молилась-просилась: «Та я луччє видою п’ять корів, тільки не трогайте мене, я не зможу нічого сказати». Юрій Спиридонов, такий режисер у нас був, відповідає: «Тільки в кадрі, каже, тільки в прямому ефірі». Посадили жіночку за столом, поруч я, а вона говорить два речення – і у неї все пливе перед очима, вона кидає ручку, папір, каже: «Все, я більше не можу, не хочу!» Що робити? Я кажу: «Можна зрозуміти ситуацію, жінка набагато краще працює, ніж розповідатиме це все в ефірі, тому я спробую пояснити основні моменти того, що вона хотіла сказати». І вже по ходу справи переказую. Переказую, бо тексти усі були видрукувані, тоді все повинно було бути видрукуване і перевірене!

У той час була структура в обкомі партії «облліт» (організація, що відповідала за цензуру в області – ред.). І перед тим, як вийти в ефір, журналіст ішов туди, і спеціальна людина кожне слово перевіряла, щоб усе було як слід.

Тобто, якщо порівняти з сьогоднішніми можливостями, то це дві великі різниці, хоча сьогодні залишаються власники каналів і чимало матеріалів замовляються.

Ви дуже багато пропрацювали на радіо, у форматі, що вимагає володіння певними технічними можливостями. Передусім радіо – це звуки: голоси, музика, шуми. Мені переповідали Ваш спогад, як Ви ввечері взимку ходили і записувати звуки рипучого снігу. Тобто у радійника має бути якийсь свій «архів звуків»? А чи є такий загальний архів записів? І як Ви використовували свою «бібліотеку шумів»?

– Так, я записувала і скрип снігу, і звуки звірів, коли приїздили до нас мандрівні зоопарки, ходила на залізничний вокзал, записувала звуки потягу, який прибуває, як у нього колеса гуркають, скриплять.

Багато звуків записувала. І ми здавали це у фонотеку, тобто виписали, підписали і здали на зберігання. Воно і зараз, в принципі-то, є, але у цифрі, тоді ж воно було на маленьких плівочках.

Як потрібно, ідеш у зал фонотеки і кажеш: «Мені, будь-ласка отакий, отакий і отакий звук». Потім це накладали на текст, і тоді «під хорошим соусом» матер’ял виходив, його ставало набагато цікавіше слухати.

Коли я шукав інформацію про Вас, в інтернеті знайшов матеріал про те, що Ви у 2012 році посіли друге місце в конкурсі «Здоровим бути вигідно!» з програмою «Повернення з паралельного»; ставали лауреаткою Міжнародного телерадіофестивалю «Перемогли разом» і Всеукраїнського конкурсу «Зупинимо туберкульоз в Україні». Ви спеціалізувалися на проблематиці охорони здоровʹя, чи чим зумовлений такий вибір тем?

– Я вела програми медичної тематики, дуже різні. Наприклад, була програма «Повернення з паралельного» про те, як діє організація, що сьогодні витягує людей з того паралельного світу (наркотичної залежності – ред.). До речі, її очолюють люди, які теж колись страждали від наркотичної залежності. Вони розповідали страшні речі: як страждали сім’ї, наскільки це все було важко і завдяки чому їм вдалося вилізти, і тепер вони допомагають іншим повертатися до нормального життя. Це були дуже вражаючі історії, і сила духу цих людей заслуговує на увагу.

Але були й інші теми?

– Були й інші програми, інші конкурси, і перемог було багато. Скажімо, програма про Конотопську битву. Вона, до речі, є прикладом того, наскільки ми залежні від політичних настроїв, в тому числі й перших осіб. Тобто при Ющенкові стаття про Конотопську битву в Шаповалівці сприймалася на ура і була затребувана, а при Януковичі вона була майже заборонена (йдеться про святкування перемоги козацького війська над московською армією під Конотопом 1659 року, яке запровадив третій Президент України – ред.).

Дуже важко свого часу мені далася тема про «сходки» розбірки між компаніями і районами. Я розмовляла з матерями, чиї хлопці постраждали від тих «зборів», підготувала на конкурс програму, поїхала з нею в Ужгород, але там сказали: «Нам потрібні позитивні». Так що тут теж своє підводне каміння.

Галина Семенова розповіла, що саме завдяки різним конкурсам мала можливість відвідати безліч куточків України: Миргород, Закарпаття, донецькі шахти, де на глибині 300 метрів скрипалі давали концерт для шахтарів, Святогірський монастир… Підкреслює, що це – знайомства, розширення контактів.

Чи не було бажання в якийсь момент змінити роботу повністю?

– Ні, ніколи не було. Була, можливо, якась втома, але що добре було – журналіст міг вільно визначитися із темою. Навіть зараз на суспільному мовленні дуже багато узгоджень по темах, по виступаючих.

Я вела промисловість, об’їздила всі підприємства Сумщини, знала всіх директорів, всю продукцію, нюанси розвитку цих підприємств.

Потім зрозуміла, що хочеться чогось іншого, і переключилась на медицину. До мене потім зверталися, як у реєстратуру, – сміється. – Дуже багатьом людям, колегам, родичам їхнім влаштовувала візити до лікарів, бо все-таки до представників преси по-іншому трішки ставилися. Особливо, в ті часи, коли ми були монополістами: обласне радіо, обласне телебачення, не було ні Відікона, ні Академ ТБ – питання вирішувалися дуже швидко, оперативно, з повагою. Тоді дійсно був культ журналіста.

Журналістика, а радіо особливо – це певною мірою колективна творчість. Чи були колеги, від чиєї роботи або особистості Ви були в захваті? Брали з когось приклад?

– Так, звісно, але це здебільшого старше покоління, ці імена, як то кажуть, вже в історію ввійшли. Кожен журналіст, по-своєму, був зіркою, у кожного свій підхід. Подивишся – ось це непогано, можна і собі запровадити, але заздрості чи чогось такого не було. Десь на одному рівні всі були.

Тоді були дуже ефективними «літучки», тобто розбирали кожен матер’ял, і висловлювалися, давали креативні зауваження щодо поліпшення. Не було образ, не було такого, що хтось говорив: «А міг би й промовчати!», – намагалися допомогти таким способом.

Був у нас Віктор Скакун, гуморист, він на «літучках» завжди доводив, що його передачі найкращі і таких ще не було, – сміється.

Можете пригадати ще когось із Ваших колег?

– Андрій Тарнаруцький. У нього були дуже розвинуті здібності аналітика, особливо з політичних тем, він був дуже креативною людиною, але, на жаль, його дуже рано забрала хвороба.

Багато пішли з нашого колективу на київські, так би мовити, радіо і телешироти. Аня Мірошниченко у нас працювала, зараз вона на 5 каналі, вела інформаційні програми, зараз у неї своє ток-шоу.

Ви згадували Юрія Спиридонова…

– Це було «на зорі» моєї діяльності. Він був головним телережисером. По-моєму, приїхав із Казахстану. Така творча людина, вимоглива, з дуже гострим почуттям гумору, відповідальна. Я кілька років із ними пропрацювала, а потім пішла на радіо, тому наші шляхи розійшлися.

А як виглядала журналістська кухня?

– Технологія була зовсім іншою. Спочатку ми записали матер’ял, виписали на МЕЗи – такі магнітофони здоровенні були, потім записувалися в чергу, щоб потрапити до кращої друкарки (ми тоді казали «машиністки»), бо знали, що в неї без помилок буде, що надрукує все швидко і оперативно. З часом, коли прийшла комп’ютеризація, ми вже все самі робили: і монтували, і звук накладали, і друкували – настільки скоротився цей ланцюжок. Ти був сам собі режисер.

Як ставитеся до того, що сьогодні радіо все сильніше тяжіє до більш розважального формату? Перехід до форматів talk and music і так далі?

– Дуже непокоїть. Думаю, краще було б, якби мовники схилялися до інформаційного стандарту. Мало того, що контент низькопробний буває, коментарі й мовні вставки – непрофесійні: допускають стільки суржика, стільки непрофесійних термінів!.. Я до цього дуже негативно ставлюсь. Знизилася планка професіоналізму журналістів. І вона, мабуть, не може бути високою і зростати, коли ефір наповнюють отакі програми: веселенькі, дурненькі – аби зайняти ефір.

Сюди ж: як ставитеся до подкастизації радіопередач?

– Негативно. Це не мій стандарт, бо це – втрата і журналістської майстерності, і часом журналістської етики.

Що думаєте про зникнення окремих жанрів журналістики на телебаченні та радіо: художнього репортажу, наприклад?

– Це збіднення ефіру. Тим більше, що репортаж – мій улюблений жанр. Він настільки багатогранний, яскравий, тут можна висловити свою думку і дати можливість висловитись учаснику з його конкретної позиції. Жанри це інформаційна палітра, і вона звужується.

Ми можемо якось вплинути на це?

– Ну, не знаю. Перш за все, має йти розуміння цього процесу згори: і Нацрада, і керівництво наше мало б розвивати багатожанровість, посилювати тенденції до збагачення ефіру: інтерв’ю, репортаж, есе, коментарі…

Яке радіо Вам більше до душі: радіо вашої практики чи сучасне, і чому?

– Є плюси й мінуси і в радіо нашого часу, і в сьогоднішнього. З минулого я б залишила високу відповідальність, чіткість подачі матер’ялу, недопущення легковажних плутанин у прізвищах, у назвах, відповідальність за кожне слово – це б я перенесла у сьогоднішню радіожурналістику.

Із сьогоднішнього дуже імпонує більша свобода, розширився «люфт» подачі матер’ялу. Дуже рада, що з’явилося «Суспільне», бо раніше ми повинні були обслуговувати владу, зараз же поява цього мовника дає можливість бути вільними в подачі критичних матер’ялів, але це стосується тільки суспільного, я так розумію, бо, наприклад, «5 канал», «Україна» – у кожного є свій власник. «Суспільне» ж намагається подати ту думку, яку вважає за потрібне, може дістатися до будь-якого чиновника, будь-якої структури.

На останок, перед прощанням пані Галина додала:

– Журналістика, дійсно, це не професія – це спосіб життя. Я вже не говорю, що була можливість і з усіма президентами поспілкуватись, і з акторами – з Адою Роговцевою ми в дружніх стосунках, – і з космонавтами.

Чи були якісь розчарування, вигорання? Ні. Тому що можна було в будь-який момент запланувати собі тему, поїздку, тут трішки стомився – там тобі пропонують участь у конкурсі, ти занурюєшся у нову роботу, домовляєшся з людьми. Так що, я думаю, що не помилилася, коли обрала професію журналіста.

Спілкувався Анатолій СЕРДЮК,

студент кафедри журналістики та філології СумДУ

Фото з особистого архіву Галини Семенової.

семенова юна

семенова роговцева 22

семенова поплавський

семенова халат

семенова сум тб11

семенова бурулька

семенова югасеменова гриби

Прочитано 772 разів