Четвер, 23 грудня 2021 15:22

Сумська журналістика в особах. Володимир Коваленко: «Хочеш чи ні, та якщо живий, – іди працювати»

Володимир Коваленко – колишній фотокореспондент. Утім, чи бувають «колишні» фотомайстри?.. Свого часу він працював у таких виданнях Сумщини, як багатотиражка «Фрунзенець», обласні газети «Ленінська правда» та «Червоний промінь», що стояли біля витоків регіональної журналістики. Разом із колегами Володимир Вікторович готував матеріали для «Урядового кур’єра» та «Голосу України»…

Зараз Володимиру Коваленку 66 років, він уже двічі переніс операцію на очах. Але фотографію не полишає, досі тепло згадує часи своєї праці та часто бере до рук камеру. Хоча найскладнішим при підготовці цього матеріалу виявилося …знайти фотографію. Так, у архіві Володимира багато цікавих знімків, а от власної фотографії він знайти не зміг! Що й казати: чоботар – без чобіт. Утім, цю проблему ми вирішили. Тож про те, яким був шлях фотокореспондента та як змінилася сумська журналістика – наша розмова.

– Розкажіть про себе. Яким був Ваш професійний шлях?

– Мистецтвом фотографії я почав займатися у п'ятому класі, коли до нас у школу прийшов керівник фотогуртка з Палацу піонерів Володимир Борисович Лейбович. Усього нас записалося шестеро, дехто, звичайно, відсіявся, але я цю діяльність продовжив, почав робити перші кроки. Батьки придбали мені фотокамеру «Смена-6», і я потихеньку став навчатися. У дев'ятому-десятому класі навіть працював для редакції «Ленінської правди» – вона знаходилася прямо навпроти моєї школи. На перервах між уроками брав фотоматеріал та ніс у газету. Деякі кадри друкували, тож так все і почалося.

Згодом я відслужив у армії, а після сам став керівником фотогуртка в Палаці піонерів. Водночас почав друкуватися у обласній молодіжній газеті «Червоний промінь» і партійному виданні «Ленінська правда» (потім – газета «Сумщина»). Працював також у багатотиражці «Фрунзенець». У 1979 році, коли мені було 24, запропонували стати штатним фотокореспондентом «Червоного променя». Я й погодився.

За все своє життя я майже досконально вивчив нашу Сумську область. Якось із друзями ми порахували, скільки разів за рік я був у відрядженнях. Вийшло, як мінімум, 52 рази по два-три дні. Моя родина тільки й питала: «Ти на вихідних удома будеш?» Були й такі випадки, коли повертаєшся додому з одного відрядження, дві години спиш, а потім знову кудись їдеш.

Взагалі, робота будь-якого журналіста або фотокореспондента – завжди бути в тонусі, постійно про щось думати та тримати у голові. Наприклад, якось ми з колегою знайшли інформацію про так званих «дітей із пробірки». Зараз це, звичайно, інакше називається – штучне запліднення, але тоді це було дуже незвично. Ми дізналися, що в Сумах є така родина: у них було два хлопчики та дівчинка, які тільки починали ходити. Ми завітали до них, я зробив фото, журналістка написала текст, – зробили матеріал. Минув час, і ми знову навідалися до них. Тоді малеча вже йшла до першого класу. І протягом усіх цих років ми тримали в голові, що існують такі діти.

Також у мене була історія: ще молодим я дуже хотів відзняти пологи, але не в якості фізіологічного процесу. Мені хотілося відобразити відчуття матері, її муки, відзняти дитину з ще не обрізаною пуповиною. У мене вийшло домовитися із завідуючою пологовим будинком, що на Троїцькій вулиці. Вона мені сказала приходити вночі. Я й прийшов. Перевдягнувся, взяв найнеобхіднішу апаратуру, познайомився з породіллею, почав працювати. Вийшло два кадри, які потім вдалося надрукувати: з матір'ю та дитиною, як я і хотів.

– Яке місто або село в Сумській області запам'яталося Вам найбільше? Куди б хотілося повернутися?

– Найкраще запам'ятався Путивльський район. Крім того, що це край воїнської слави, там дуже гарна природа, наприклад, Спадщанський ліс. У районі навіть є своя особлива етнічна група – горюни. Мені якось довелося знімати їх громаду: звичаї, певні особливості, одяг… Це дуже яскраво відклалося в пам'яті.

– Що в роботі фотокореспондента найприємніше, а що – найскладніше?

– Найприємніше – коли в місті тебе впізнають і цінують те, що ти робиш. Коли, наприклад, ти з'являєшся у певному колективі, а там люди вже знають, хто ти, і одразу готові приділити тобі час і увагу. Приємно, коли тобі довіряють. А найскладніше – не помилитися під час вибору героїв для матеріалу.

Непросто також було, коли я ще використовував плівку. Тоді ти не міг побачити результат своєї роботи, поки не прийдеш до лабораторії та не побачиш сам кадр. До цього моменту ти дуже хвилюєшся, адже не знаєш, що у тебе вийде. Бувало таке, що о дев'ятій годині вечора йдеш до лабораторії, проявляєш плівку, і лише тоді зі спокійною душею повертаєшся додому. Зараз, звичайно, набагато простіше. Бо немає тієї відповідальності і є право на помилку.

– Чи замислювалися Ви хоча б раз про те, щоб змінити роботу?

– Ні, ніколи. Навіть зараз, коли я вже на пенсії, хочеться взяти до рук техніку та просто піти знімати. Природу або щось випадкове.

– Є якісь особливі риси або навички, якими обов’язково повинен володіти будь–який фотокореспондент?

– Спостережливість. Це найголовніше, бо це те ж саме, що вміння римувати у поета. Фотокореспондент не може існувати без спостережливості. Він постійно повинен думати, будувати у голові кадр, мислити, як його відзняти. І, звичайно, вміти помічати важливі деталі, щоб не пройти повз вдале фото.

– А яку фотографію, на Вашу думку, можна назвати вдалою?

– Головне, щоб тобі самому подобався цей кадр, щоб ти в нього вкладав власну душу. І дуже добре, коли ти отримуєш задоволення від своєї роботи.

– Чи є у Вас якась фотографія, яку Ви вважаєте найкращою?

– Таких декілька. На жаль, у мене є не весь мій доробок – більшість фото знаходиться в обласному архіві. Але, перш за все, мені згадуються відомі люди, яких мені колись довелося знімати. Серед них, наприклад, Олексій Маресьєв – радянський льотчик, Герой СРСР, син Василя Чапаєва – Олександр; наш земляк Іван Кожедуб, Олексій Федоров – також Герой СРСР, партизанський командир; Антон Байко… Багато людей було. Ось нещодавно з Олександром Вертілем для «Урядового кур'єра» відвідували Володимира Степановича Голубничого – олімпійського чемпіона. Були у нього в якості гостей. Мабуть, ці знімки стали останніми за його життя…

– Розкажіть про випадки з Вашої практики, які найбільше запам’яталися.

– Та… Таких чимало. Ну хоча б такий, який показує наше журналістське буття… Я тоді працював у «Червоному промені». І уявіть собі ситуацію: нам із кореспонденткою Галиною Пахомовою потрібно у відрядження в Шостку, на три дні, зробити матеріал. Я приходжу на автовокзал: сидить Галя в шапці, шубі, з муфтою, з червоними очима – захворіла людина. Але робити нічого, поїхали ми. Зібрали матеріал, відзняли, повернулися в готель. Я збігав, купив молока й пішов у буфет, щоб попросити невеличку каструльку, аби молоко нагріти. У перший день у нас все вийшло, дали нам той посуд, напилася Галя гарячого. А ось у другий зміна в буфеті була інша, тож показали нам відповідний жест. Довелося мені Галиним поясом прив'язувати пляшку з молоком до батареї і отак гріти, щоб її напувати.

– Ви часто згадуєте своїх колег. Кого з них могли б виділити?

– Коли я працював у редакції «Фрунзенця», паралельно друкувався у «Червоному промені». Там був свій фотокор – Микола Іванович Гриценко, якого всі називали Професором, бо він дуже добре знав усі хімічні тонкощі роботи з фотографіями. Ми з ним швидко стали друзями, навіть лабораторія була одна на двох. Бувало, звичайно, що не бачилися тижнями, тому що обидва постійно у відрядженнях. Але, якщо я приходив до лабораторії і відчував запах цигарок (Микола курив), одразу розумів, що він також там. Ми часто допомагали один одному і спільно вирішували різні технічні проблеми. Був колись випадок, коли нас обох відправили у відрядження до села Руднєво. Там нас поселили до гуртожитку і попрохали почекати, поки принесуть щось поїсти. Поки хлопці бігали, ми самі якось знайшли відро з картоплею та й зварили її в звичайному електричному чайнику.

– Чи був у Вас ще якийсь досвід сумісної праці?

– Я вже згадував Олександра Вертіля – з ним ми десь із десяток років працюємо для «Урядового кур'єра». З мене – фотографії, з нього – текстовий матеріал. Також працювали з Аллою Федориною. Наприклад, їздили до села Рижівка, що знаходиться на кордоні з Росією. Оцей двір – ще Україна, а через паркан – уже Росія. І вже не Рижівка, а Тьоткіно. Мені треба було якось показати цей кордон на фото, а там, крім маленького геодезичного знаку – нічого. Ми вирішили просто взяти двох хлопців, на аркушах А4 написали «Україна» та «Росія» і просто поставили їх поряд. Просто посеред сільської вулиці, але, по суті, під їх ногами – невидима лінія кордону…

Я вже говорив: журналіст, фотокореспондент постійно повинен мислити: що і як йому показати.

– Як у часи Вашої роботи фотокореспондентом проходив середньостатистичний робочий день?

– Було по-різному, бо робочий день у мене завжди був ненормований. Іноді міг починатися о шостій ранку: ти повертаєшся з відрядження, йдеш до лабораторії проявляти плівку, а потім – додому, відпочивати. Зранку – знову до лабораторії, поки інші сплять або тільки готуються. Готові фотографії несеш до редакції, а залишок дня приділяєш своїм іншим робочим планам і зйомкам. Бувало й таке, що цілий день взагалі нічого не робиш – коли погода погана і йде дощ. Тоді робота або повністю біля комп'ютера, або десь із друзями. Але про останнє редактор, звичайно, знати ні в якому разі не мав.

До речі, колись у мене був випадок: я мав увечері знімати турецьких дітей. Повернувся з відрядження та вирішив попрати одяг. Коли заходив до ванної кімнати, випадково перечепився і зламав собі палець на нозі. Довелося їхати до травмпункту. Там мене питають: «Вам лікарняний потрібний?» А я їм: «Який лікарняний, у мене о шостій вечора зйомка турецьких дітей!» Так на роботу і ходив з гіпсом. Все ж професія накладає свій відбиток: хочеш чи ні, якщо живий, – іди працювати.

– Якою тоді була сумська журналістика, що собою являла?

– У нас були журналісти, яких і зараз хочеться згадувати. Міша Поборончук, Варя Сонцева, Анатолій Тимченко – це я називаю знакових людей, з якими сам спілкувався. Багато тих, із ким було дуже цікаво.

…Загалом усіх колег потроху згадую – Сергія Ханіна, Володимира Чернова, нашого редактора Юрія Фадєєва, Петра Гузія, Олега Солдатенка, Катю Полтавець, Володю Дьоменка…

– Чи можете порівняти тодішню журналістику із сучасною?

– Це дві величезні різниці. В першу чергу, в сенсі професіоналізму. Якщо раніше людина щось писала, готувала матеріал, вона буде мучитися, поки не перевірить усі факти. А зараз, наскільки я можу судити, у нас говорять про те, що навіть не варте уваги. Не події, а якась дрібнота. Більше за все мене дратує, коли пишуть про ДТП або надзвичайні ситуації. Наприклад, скільки пожежних машин використали рятувальники чи яке обладнання їм стало в пригоді. Це нецікаво, це лише їх робота. Така інформація потрібна внутрішнім звітам, а не ЗМІ. Читачеві нудно це читати. У нас безліч цікавих людей і подій у місті, але, щоб їх знайти, треба шукати. А не брати те, що лежить на поверхні.

– А з точки зору технічних можливостей фотокореспондента, коли було краще: тоді чи зараз?

– Тоді і зараз – дві категорично різні епохи. Тоді всі використовували плівку, редакції закуповували обладнання, фотопапір, хімікати. Зараз усе це можна знайти хіба в спеціалізованих інтернет-магазинах, бо в сучасному світі використовується цифрова фотографія. Звичайно, це зручніше: завжди можна щось виправити, переробити на комп’ютері. Змінити колір, композицію. Я, хоч і сумую іноді за минулими часами, розумію, що час не стоїть на місці і на нього ніхто не може вплинути.

Спілкувалася

Анна НАУМЕНКО,

студентка кафедри журналістики та філології СумДУ

Фото з особистого архіву Володимира Коваленка.

коваль федоров 1

Легендарні. Олексій Федоров - фото вгорі; Володимир Голубничий - фото внизу.

 коваль голубничий12

коваль на купала 1

На Купала...

коваль водохреща 1

Водохреща.

коваль стара фортеця 1

Фестиваль "Стара фотреця".

коваль футбол 1

Тріумф.