Вівторок, 04 січня 2022 10:33

Сумська журналістика в особах. Микола Мотренко: «Якщо в редакції залишиться хоч один працівник, газета все одно побачить світ. Вчасно!»

Давно мала намір написати про Миколу Степановича Мотренка – журналіста за фахом, по-батьківськи турботливого й мудрого, доброго наставника. Про це неодноразово просили колеги з творчого цеху. Однак бракувало якогось внутрішнього поштовху, настрою «вихлюпнути» спогади про свого хрещеного батька в журналістиці. А тут відчула, що готова повідати про надзвичайно талановиту, унікальну людину, яка майже півстоліття тому дала мені путівку у свою професію, що стала й моєю улюбленою справою життя. Можливо, у цих одкровеннях дещо й забагато особистісного, але вирішила все одно їх оприлюднити, адже спогади про Миколу Степановича сколихнули цілий шквал інших емоційних вспоминів про колег, перші кроки в журналістиці, вражень, які так чи інакше пов’язані з Учителем чи його творчістю та нашою спільною роботою.

Перше знайомство з Миколою Степановичем, яке змінило моє життя, відбулося далекого 1975 року.  

– Це добре, що пишеш, – сказав тоді. – Нам потрібні юні обдарування. Подавай до газети замітки про шкільні події, про свої враження від навколишнього світу. Можеш приносити дописи мені. Зовуть мене Миколою Степановичем і я – заступник редактора.  

Відтоді я стала постійним і, що важливо, активним дописувачем, або, як говорили, юним кореспондентом місцевої міськрайонки. Миколі Степановичу подавала коротенькі інформації навіть і тоді, коли він очолив видання.

... Десь, коли я вже завершувала навчання у школі, Микола Степанович поцікавився, куди маю намір вступати після закінчення. І я повідала про своє бажання стати вчителем української мови.

– А не хочеш вступати на денну форму навчання факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка? – вислухавши, мене, запитав Микола Степанович.

Я чесно зізналася, що боюся, бо не зовсім упевнена в своїх силах. Навчання на той час у КДУ та ще й на одному з престижних факультетів – це взагалі здавалося захмарним бажанням дівчинки з периферії, навіть і золотої медалістки.

– Нічого, ми тобі допоможемо підготувати доробок для участі в творчому конкурсі, – заспокоїв Микола Степанович, – дамо від газети рекомендацію. У тебе є хист до слова. Переконаний: у тебе все вийде!

 «Але треба чимало потрудитися!» – казав учитель, і я старалася. Саме тоді з’явилися мої перші зарисовки, розповіді про людей праці – прообрази майбутніх нарисів. Микола Степанович ретельно вичитував, робив зауваження, наполегливо радив прискіпливо ставитися до слова, але ніколи суворо не критикував. Думаю, боявся відбити у юнки бажання стати професійним журналістом. 

Дізнавшись, що мене зараховано на перший курс, відправила дві телеграми: першу – батькам, а іншу – улюбленому наставнику з короткою фразою «Я вже студентка». Потім, як принесла диплом, він показав мені її – пожовклий аркуш зберігав усі п’ять років. Зазначу, що протягом навчання не поривала зв’язків із редакцією. Проходила першу виробничу й переддипломну практики, постійно дописувала до газети. Я знала всіх працівників редакції, з деким навіть здружилася.

Пригадую першу редакційну нараду вже у ранзі завідуючої відділом промисловості. Ми, як завжди, зібралися у великому кабінеті редактора. Микола Степанович зайняв місце за великим робочим столом, що, певно, стояв тут ще зі сталінських часів, завжди завалений паперами, газетами, гранками, словниками. Перш, ніж перейти до робочих питань наради, редактор звернувся до мене:

– Шановна Наталіє Борисівно! Раді вітати вас у нашому невеликому, але дружньому колективі. Сподіваюся, будете достойні високого звання працівника газети «Прапор перемоги».

Усі зааплодували, а я просто розцвіла від цих слів, набрала повні груди повітря, готова лопнути від пихи і гордості за себе. Тієї миті, здавалося, увесь світ ліг до моїх ніг. А Микола Степанович витримав паузу і зовсім по-батьківськи промовив:

– Наташо, тільки одне прошу тебе: ніколи не думай, що схопила бога за бороду. Борода може бути з вати...

Я назавжди запам’ятала ці мудрі слова. І коли, бувало, протягом подальшого життя заносило на віражах успіху й слави, у пам’яті зринало Мотренківске попередження від зазнайства й самовпевненості, я спускалася на грішну землю. Неодноразово потім повторювала ці слова своїм дітям, охтирським гімназистам, студентам-журналістам з СумДУ, колегам молодим і не тільки. А як підмивало проголосити оте «не думай, що схопив бога за бороду», коли в обласну раду приходив черговий молодий чи недосвідчений, але амбітний керівник!

... І почалися робочі будні. Один раз за життя будь-хто може написати замітку до газети. Але так, щоб не одну і у кожен номер, а їх було кілька на тиждень, для цього потрібні знання, хист від долі, володіння пером, помножені на працездатність, уміння добути інформацію за будь-яких умов. Микола Степанович вчив будь-яку доручену справу доводити до кінця, покладатися, власне, на свої сили, знання, уміння, досвід. «Якщо в редакції залишиться хоч один працівник, газета все одно побачить світ. Вчасно!» – любив він постійно повторювати, спонукаючи колег до відповідального ставлення до своєї справи, до вивчення всіх азів та етапів творення газети. Толерантний, виважений наставник ніколи не казав, що погано, недолуго написаний матеріал. Навпаки хвалив, зауважував, що автор молодець, але він би розписав деталі, пояснив ось тут, додав би думок чи вражень отам, аби розкрити повною мірою характер мого героя тощо. І кожен, задоволений, виходив з його кабінету й поспішав удосконалювати свій «шедевр», а точніше повністю переписувати.

Якось редактор доручив мені підготувати матеріал про якість продукції на місцевому заводі продтоварів. Керівництво радо зустріло, провело цехами, де виробляли солодкі напої  «Ситро» і «Лимонад», виготовляли смачні пряники. Задоволена відрядженням повернулася в редакцію, але минуло кілька годин у творчих муках – і жодного рядка. І тоді я, ледь стримуючи сльози, пішла до редактора і чесно призналася, що не справляюся з завданням. Ми разом склали цілу низку запитань, намітили план. Повернувшись на завод, я вже зі знанням справи повела зрозумілу для співрозмовників бесіду й отримувала вичерпні відповіді. Матеріал «Якість продукції» побачив світ і був визнаний кращим серед інших за підсумками роботи редакції за тиждень.

Микола Степанович, як ніхто інший, знав, що досвіду журналістського у мене малувато, а тим більше бракує життєвих знань, в тому числі й з основ промисловості. Але вірив у мене. І я вчилася, використовуючи різні можливості й джерела. Мудрий наставник підтримував мої прагнення побільше дізнатися, як кажуть, «пощупати» життя власними руками.

Микола Мотренко був не лише редактором «Прапора перемоги», а й чудовим майстром пера, публіцистом від Бога, про що свідчать його публікації в центральних і місцевих виданнях, художні збірки. Учив писати інших, але разом з тим не соромився вислухати слушні зауваження колег щодо своїх статей.

А ще саме мій наставник відкрив для українців, зрештою, й для всього світу, відкопав з воєнного попелу, відродив з небуття ім’я Прапороносця Перемоги Олексія Береста. Як ми всі раділи разом з шефом і за нього, коли у самій газеті «Правда» було надруковано розповідь про земляка-героя. Тему Береста він розвивав усе своє подальше життя, працюючи головою Охтирської районної ради чи займаючи інші посади. Про яскравий талант автора свідчить документальна повість «Я прикрию», що за його життя витримала два видання.

Микола Степанович, як і бойові побратими Олексія Береста, рідні, друзі, земляки знали, що свого часу героя несправедливо обділили. Усі, хто під шаленим вогнем підняв над куполом рейхстагу Прапор Перемоги, були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу, а Берест задовольнився лише орденом Червоного Прапора. Микола Мотренко виклав у своїх публікаціях зібрану протягом десятиліть усю важливу інформацію з архівів, свідчення однополчан, друзів, рідних. Уже за часів Незалежності неодноразово порушував тему гідної оцінки подвигів Героя. На щастя, він був не один. І через 60 років після вікопомної події Правда восторжествувала – Указом Президента України Олексію Прокоповичу Бересту було присвоєно звання Героя України (посмертно). Невдовзі в Охтирці врочисто відкрили пам’ятник, виготовлений вдячними сусідами-полтавцями.

Микола Степанович прожив за мірками світових подій зовсім не довге життя. Але встиг залишити після себе добру славу. 2006 року одержав почесне звання «Людина року Охтирського району». Славний творчий доробок – підсумок його життя. А скільком юним обдаруванням дав путівку у велику журналістику! Він стояв на сторожі рідного слова, відстоював чистоту материнської мови.

А ще разом з коханою дружиною Валентиною Олександрівною подарував життя сину і доньці, які віддячили їм чотирма онуками. Один з них Дмитро Мельник у 2010 році, тоді ще школяр, став переможцем конкурсу молодих авторів у жанрі журналістики «Ми всі діти часу», який провели журналісти Охтирки в пам’ять майстра слова Миколи Мотренка.

«Спогади, що хвилюють душу» – твір, пронизаний теплом і щирістю. Дмитро з ніжністю розповідає про те, як дідусь навчав онуків простим життєвим істинам та прищеплював найгідніші людські риси, свято шанував пам'ять про наших предків. У батьківській хаті створив своєрідний музей, де зібрані речі тата і мами, а на стіні висять їхні портрети. «Скільки себе пам’ятаю, він був сильним, мужнім, добрим, – згадує хлопець. – Очі, ніби два вогника, випромінювали ласку. Дідусь щедро ділився спогадами про дитинство і юність. Особливо про війну».

Мені теж було відомо, що тема Великої Вітчизняної війни була для мого вчителя завжди особливою. Чого лише вартує – не зайве ще раз нагадати – творчо-пошукова робота-дослідження про життя й подвиги Прапороносця Перемоги. Це за ініціативою шефа ми,  працівники «прапорця», створили цілу низку розповідей про земляків – героїв війни:  рядових і офіцерів, працівників тилу, дітей, які пережили лихоліття. Нам би записати спогади й самого редактора, але їх він залишив своїм онукам у спадок. Водив малих у ліс, показував місця, де була землянка, у якій разом з рідними переховувався від фашистів, де стояв шпиталь з облаштованим неподалік погостом для померлих від ран і вбитих ворожих солдатів.

мотренко родина

Миколи Мотренко з родиною.

Здається, Микола Степанович не писав віршів, але, однозначно, був поціновувачем справжньої поезії, особливо, якщо рядки виходили з-під пера молодого автора. І все ж уявити мені керівника видання, державного солідного мужа, палкого публіциста ліриком навіть зараз якось складно. А ось рідні стверджують, що він був романтиком – у його серці жила палка любов до рідної природи. Ранньої весни, тільки-но сходив сніг, дідусь з онуками рушав до лісу по проліски. Дозволяв вирвати зовсім не багато, бо, казав, тоді наступного року не розквітне синьооке озерце серед дерев. «А влітку ми збирали дзвіночки, пшінку, медуницю… І для нас відкривалася незвичайна краса рідного краю! – згадує Дмитро Мельник. – Восени мені подобалося з дідусем ходити по опеньки. Він знав такі місця, де їх і шукати не потрібно. Присядеш біля пеньочка – і назбираєш повнісінький кошик грибів». Навесні, коли ще листя немає і кора на ліщині м’яка, дідусь робив онучатам свисточки.   

… Творчі зерна, посіяні колись Миколою Мотренком у благодатну землю журналістської ниви, проросли новими колосками – майстрами пера. Серед них і моя скромна особа – дитини свого часу, а кожен час заслуговує на свого майстра…

Наталія РОЗТОРГУЄВА

 Про автора

Наталія Розторгуєва закінчила факультет журналістики  Київського державного університете імені Тараса Шевченка 1982 року. Розпочала трудову діяльність заввідділом промисловості охтирської міськрайонної газети «Прапор перемоги». Редагувала чотири газети в Охтирці й Сумах. Викладала профільні дисципліни студентам-журналістам та протягом шести років очолювала екзаменаційну комісію в СумДУ за спеціальністю «журналістика». Друкувалася у місцевих і республіканських виданнях. Автор трьох художньо-публіцистичних збірок. Лауреат Сумської літературно-краєзнавчо-мистецької премії в номінації «Журналістика».

____________

«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.