Понеділок, 10 січня 2022 18:20

Сумська журналістика в особах. Юрій Фадєєв: «Лише тоді, коли є думка і осмислення, буде результат»

«…У моїх робочих кабінетах ніколи не було портретів якихось керманичів. Але кілька років висіло велике чорно-біле фото мавпи. Мавпи з осмисленим поглядом, – задума в очах, підборіддя, підперте лапами…Таку думку, такий осмислений погляд не завжди побачиш, на жаль, і у людей. А історія цього фото така. Коли наприкінці 80-х років я працював редактором обласної молодіжної газети «Червоний промінь», ми виходили у форматі тижневика. Щоб привернути увагу читачів до газети, намагалися щоразу на першій сторінці розмістити цікаве фото. Якось натрапили на цю мавпу і вирішили надрукувати знімок. Крупно, на всю першу сторінку.

Фото завжди друкувалося не просто так, а до якогось матеріалу, домінантної теми номера. Того разу йшов матеріал про комсомольську політосвіту. Саме відбувалася перебудова, чи що то було насправді, – ще історики не розібралися. Але ми дали фото і врізку до нього, де йшлося, що перебудова починається з перебудови мислення, що без цього зміни неможливі… Був скандал. Тоді ще компартія керувала пресою. Тупотіли на мене в деяких кабінетах, кричали: «Кто позволил комсомольской газете печатать такое?!.» Ну, ми те переморгали…

Але чому згадав про це й до чого, власне, веду... Все у нашому житті, в будь-якій професії, і в нашій також, визначається тим, чи супроводжується думкою справа, яку ми почали. Бо твердо знаю: лише тоді, коли є думка і осмислення, буде результат».

Про журналістику та причетність до неї ми говоримо з людиною, яка 34 роки віддала цій професії, – Юрієм Фадєєвим.

Юрій Вікторович працював у шести виданнях, певний час очолював комітет у справах преси та інформації Сумської обласної адміністрації. При цьому писав вірші – переважно в шухляду. І вповні відчув, що таке – жити в епоху перемін, від яких людина іншого фаху, може, й здатна відгородитися, але журналіст – ніколи.

– Якщо озиратися на такий немалий шлях у журналістиці, які основні «станції» на ньому?

– У журналістику я прийшов восени 1973 року. Зразу після 10 класу, у 17 років, вирішив спробувати. Так що вірніше, мабуть, буде казати, не в журналістику прийшов, а до редакції районної газети «Радянська правда» в Білопіллі – моїй малій батьківщині. Там запитали: а що ти вмієш робити? Вірші, кажу, можу писати. «Ну, вірші – це таке… А зроби з цього замітку».  Зробив, потім ще одну, ще... За два тижні приїхав редактор, почитав мою писанину і сказав: «Беремо». Далі були прекрасні роки роботи в моїй найріднішій редакції білопільської районки. Заочно закінчив факультет журналістики Київського університету. Вже став дорослим. І мене захопила атмосфера редакції, та робота, люди, спілкування… Я почав думати не так, як думав до цього, не так, як учора. Зрозумів, що ця професія – моя. І то вже була журналістика. Пройшов шлях від літпрацівника до відповідального секретаря редакції, а це – третя посада в редакції. Той період вважаю початком свого творчого шляху, який загалом тривав 34 роки.

Дев’ять років пропрацював у Білопіллі, а потім мені запропонували очолити краснопільську районну газету «Перемога». Так у 25 років я став наймолодшим на той час редактором в Україні. І були в мене три роки роботи в Краснопіллі на чолі хорошого колективу.

Потім знову викликали в Суми, до обкому партії, запропонували очолити обласну молодіжну газету «Червоний промінь». А тоді, крім районок, дві газети були в області – орган обкому партії «Ленінська правда» і орган обкому комсомолу «Червоний промінь». Я, звичайно, погодився.

П’ять років «Червоного променя», потім – створена нами газета «Добрий день». Трохи державної служби у комітеті інформації облдержадміністрації. І знову повернувся на журналістську роботу, очолив обласну газету «Сумщина». Це ще шість років моєї роботи. Ну а на завершення всієї цієї творчої кар’єри я ще створив науковий журнал «Компрессорное и энергетическое машиностроение». Чому кажу «я», бо працювали вдвох: я і помічниця. Журнал діяв на базі концерну «Укрросметал», Сумський держуніверситет допомагав частково…Три роки працював там.

Оце, власне, така творча біографія. Було в моєму житті шість видань, у пʹяти з яких був редактором.

– Бути в журналістиці й бути редактором у роки перебудови, різких суспільних коливань і змін, мабуть, непросто? Пригадайте, як це було.

– Звичайно, непросто. Преса звично була під партійним ковпаком. Ми, молодіжна газета, намагалися визирнути з-під нього, вели себе нахабніше, ніж колеги з партійного видання. Час змінювався, молодіжна преса, молоді журналісти в Україні вдихали вітер змін, про які Цой співав: «Перемен требуют наши сердца».

Наприкінці 80-х у нас була успішна популярна газета. Саме тоді відбулися перші демократичні вибори, сформувався унікальний склад Сумської міської ради. До нього ввійшли й, як тоді казали, «неформали», демократи, люди різних професій, але з чіткою установкою на зміни в суспільстві. Їм потрібен був майданчик, і ми надавали їм такий майданчик на сторінках «Червоного променя». Але і вони, і ми хотіли більшої свободи. Тоді запропонували нашим засновникам, обласному комітету комсомолу, змінити статус газети і поділитися власністю на неї. Тобто зробити так, щоб співвласниками «Червоного променя», окрім обкому, стали колектив редакції і Сумська міська рада. Обком не погодився. І тоді ми сказали, що йдемо і будемо створювати нову газету. Це був унікальний крок. Єдиний такий на всю Україну та, може, і на весь Союз.

Я написав заяву про вихід із бюро обкому комсомолу, про складання повноважень редактора, і разом зі мною заяви на звільнення написав увесь колектив «Червоного променя», від кур’єра до заступника редактора. Так ми висловили свою позицію.

Тоді разом із міською радою створили нову обласну громадсько-політичну газету. Найважче було знайти назву. Зупинилися, коли нам прийшла в голову ідея: «Добрий день» – як вітання, як надія на прийдешнє. Перший номер її вийшов 1 січня 1991 року.

Ми відчули себе абсолютно вільними, незалежними. Ми не переступали ніяких меж, але цензури, власне, не було, і нарешті ми взялися за теми, які досі вважалися забороненими. Ще свіжий був у пам’яті Чорнобиль, ми знали, як поневіряються тут на місці ліквідатори, і писали про це відверто. Писали про дідівщину в армії зі слів тих, хто в ній служив, про дезертирство, про створений тоді комітет солдатських матерів… Писали про проблеми в економіці. Але не просто «ми писали», а залучали відомих людей – економістів, професорів різних вишів, які ділилися своїм баченням проблем… Головне – газета стала трибуною. В нас і рубрика була в газеті «Майдан», – ще задовго до всіх майданів, що відбулися в Україні. У ній ми надавали слово будь-кому, з будь-якого приводу. Єдина була умова, що це буде чесно і толерантно.

Весь колектив був націлений на те, щоб газета була цікавою для людей.

Виявили, де будується дача першого секретаря обкому партії, – дали матеріал із фотографіями. Тоді ж усім забороняли дачні будиночки вище одного поверху, а на фото – два чи й три поверхи, вже не пригадаю… Потім приходять наші журналісти з мітингу біля обкому, кажуть: сторінки нашої газети з тим матеріалом приклеєні на фанерні щитки і їх несли як транспаранти…

Цікавою стала для людей історія – нові пласти тільки почали відкриватися. Ми відрядили нашу журналістку Аллу Федорину до Москви, до архіву центральної бібліотеки – «Ленінки», як тоді називали, і вона вручну переписувала сторінки з раритетного видання про історію сумської землі. Частково перексерити можна було, а сфотографувати, як зараз би на мобілку, – тоді про таке ще й уявлення не мали…

Писали про репресії, про голодомор, про неформальні обʹєднання… Скажімо, є зараз у Сумах вулиця Соборна. А ми років за десять до її появи вели дискусію на наших сторінках, чому у нас немає такої вулиці як Дерибасівська в Одесі чи Андріївський узвіз у Києві. Тепер – є.

На запит аудиторії відкрили рубрику «Давай познайомимося». Це зараз таке – скрізь і поруч, а тоді!.. Рубрика стала дуже популярною. Було, до нас заїжджали з «загсу» молоді пари і дякували за те, що ми визначили їхню спільну долю.

Зверталися й до «модних» тоді тем уфології, екстрасенсорики… Та практично до всього, що могло бути цікавим для читача.

Я думаю, що «Добрий день» виконав свою функцію. Бо він був добрим і він був днем.

фадєєв газети

– А перешкоджання роботі все ж були? Чи справді повна свобода?

– Коли працювали у «Доброму дні», ніяких перешкоджань не було. Справа в тому, що суспільна думка на той час уже змінилася, ідеологія була зламана, зникла ота «єдино вірна» точка зору. Але ж у нашій професії, навіть якщо тиску немає, то контроль завжди є. Пригадую, голова міської ради Анатолій Єпіфанов – а міська рада, нагадаю, була співзасновником «Доброго дня» – якось показав мені аналітичну довідку обкому компартії щодо публікацій у місцевих виданнях: «Почитай, що про тебе пишуть». А там чітко: покритикували секретаря обкому партії, дали якесь там не таке фото, покритикували голову міської ради… «О, бач, – каже Єпіфанов, – і мене покритикували. Ну, молодці. Іди, працюйте». Але дав зрозуміти, що все десь відстежується…

А загалом у роботі часом доводилося понервувати… З нами судилися. Пам’ятаю, колись позивався генерал, начальник обласного управління міліції, бо ми покритикували цю структуру. Але у них не вийшло нічого, процес не виграли.

Була ситуація, коли ми зробили публікацію за підсумками виборів, – мова ще про вибори до Верховної ради Радянського Союзу, вже останні. Ще не встигла вийти газета в світ, а з друкарні «доброзичливці» вже подзвонили до обкому компартії. Викликали мене чергового разу до кабінету, кричали, що тираж вилучать. Я згодився: вилучайте. За великим рахунком, у той час кращої реклами газеті, ніж вилучений партією тираж, важко було й придумати. Та вони, певно, й самі це зрозуміли, тож газета з «неправильним» матеріалом вийшла.

Під час путчу 1991-го довелося понервувати. Мені дзвонили і казали: «Ну що, Фадєєв, догрався? Ну, чекай тепер». Я чекав дві ночі, що приїдуть за нами. Але, слава Богу, все минулося.

Це були часи, коли люди справді вдихнули вітер свободи. Згадуючи їх, я думаю, що то були найкращі роки моєї журналістики, та, мабуть, і не лише моєї. І преса тоді була по-справжньому впливовою, ефективною, з нею рахувалися. Шкода, що ті переміни, на які ми так сподівалися, пішли не зовсім у тому напрямку…

– Ви згадуєте про свою роботу і постійно при цьому – про колектив, про журналістів. Назвіть, хто був серед цих людей, можливо, як учитель, може, як надійний колега…

– Мені щастило на справжніх журналістів. У Білопіллі працював із Миколою Теницьким, одним із моїх редакторів. Були роки плідної співпраці з Олександром Козирем у Краснопіллі, за які я й сьогодні вдячний… У «Червоному промені», «Доброму дні» зі мною були прекрасні талановиті колеги. Володимир Чернов, зараз власкор «Голосу України», тричі був моїм заступником – у «Червоному промені», «Доброму дні» та «Сумщині». Це людина з аналітичним розумом. Так писав, що неможливо було правити. Прекрасно було з ним працювати.

Алла Федорина, талант від Бога. Вона, мені здається, народилася, щоб писати. Я колись жартував, що про Єсеніна казали, ніби він – машина для написання віршів, то Алла Федорина – машина для написання журналістських матеріалів. Журналістика б втратила, якби вона пішла в іншу професію.

У «Червоний промінь» колись прийшла молода, яскрава Антоніна Кохан, яка також стала моєю доброю помічницею. Сергій Ханін, прекрасний репортер, прийшов разом із нею. Сергій Руденко, колись – юнкор «Червоного променя», став відомим тележурналістом… Щастило мені на хороших журналістів. І назвати хочеться багатьох. Згадую Петра Гузія, його вже немає з нами, він був дещо старшим, відповідальним, із досвідом, його слово багато важило в колективі. Це й Наталія Даниленко, й Ігор Рекун, і Наташа Зільман, Олена Вовченко, наш «папараці» Володимир Коваленко… Прекрасні люди, прекрасні роки.

У «Червоному промені», «Доброму дні» у нас сформувалася родинна атмосфера. Ми були одна-єдина сім’я. Щирі між собою, у нас не було інтриг. Ми багато сперечалися, але це було лише на користь виданню, читачу. Я ніколи не намагався бути начальником-адміністратором. Розумів, що несу відповідальність за газету, за роботу моїх колег. Але ніколи не намагався їх ламати.

– Журналістика у Ваш час і сьогодні – що суттєво інакше, що добре, що не зовсім?

– Сьогодні все робиться швидко. Зараз газету зробити на компʹютері – дві-три години. Раніше ми робили її два дні. Курʹєр возила у друкарню матеріали, там їх набирали, верстали шпальти. Наші коректори їх вичитували. Іноді доводилося затримуватися допізна, але спільна робота цементувала колектив. Сьогодні все набагато простіше, технічніше, але ця простота, на мою думку, стирає ту романтику, той дух спільної відповідальності за газету. Що ж, друковані видання вже завершують свою історію…

Журналістика в загальному існує. Але я її не бачу. Вона стала розмитою в інформаційному просторі. Цей простір перенасичений, і він сьогодні фонить, як Чорнобиль.

Раніше посади кореспондента, редактора були статусними. Це були люди, які заслуговували на те, щоб сказати щось іншим. А зараз: іди, реєструйся в соціальній мережі, починай писати і ти вже – і редактор, і журналіст, і експерт, − є в тебе що сказати людям чи немає…

Сьогодні журналістика − це симбіоз справжнього і незрозуміло якого. Справжня журналістика десь на другому плані. А на першому я бачу зрежисовані скандали, багато явно проплачених сюжетів, проплачених ведучих… У наші роки навіть мови про це не було. І гроші ніхто не пропонував, та ми й не взяли б. Ми так були виховані. Сьогодні ж… Якщо чесно, щодня обіцяю собі більше не дивитися телебачення, та приходить час новин, і я вмикаю…

− Ідучи за Вашими словами, що писати може будь-хто, а справжня журналістика губиться серед інформаційних «заказух», для чого журналістика сьогодні?

− Розумієте, я, скажімо, можу вирізати з дерева ложку. Але якою буде та ложка і як вона відрізнятиметься від тієї, що зробить майстер?..

Іноді зустрічаєш публікацію чи виступ справді розумної людини, і ловиш себе на тому, що й ти про це ж думав, але не міг сформулювати так доступно, так чітко.

Здебільшого не досить повідомити, що, де, коли. Майстерність професіонала полягає в іншому. Усі все бачать, але лише кілька осіб можуть так розкласти по поличках, аби це стало зрозумілим кожному: і як, і чому… Людина може писати все, що завгодно, та лише той, хто достатньо володіє думкою, аналітичним мисленням, зможе відповісти на всі запитання.

Коли я брав на роботу людей, я іноді просив їх, наприклад, подивитися у вікно і сказати, що вони бачать. Хтось каже: «Дерево». Про що це дерево тобі каже? «Та ні про що». А тут є тема. От чому воно тут стоїть? Хто його посадив? Скільки таких дерев у місті? Що у місті роблять з насадженнями? Скільки посаджено, а скільки спиляно цього року? А куди вивозять спиляні дерева?.. Тема – вона поруч. Журналіст-професіонал її проаналізує, зробить висновки. Проста людина може написати, що он там дерево впало. А журналіст допомагає осмислити навіть маленьку подію і зробити з неї корисний висновок.

…Навчити цьому не можна. У мене був випадок, коли прийшла людина після університету, попрацювала рік, і я їй кажу: «Мабуть, ти сів не в свої санки». А вона мені відповідає: «Ви знаєте, так. У вас тут є вакансія завгоспа, можна я піду?». І людина стала чудовим завгоспом, реально виявилася на своєму місці.

Якщо немає іскри Божої, якщо не заклали тато і мама, то людина не навчиться осмислювати, не стане журналістом.

– Отже, журналістський фах продовжує існувати. Що б Ви побажали сьогоднішнім молодим журналістам?

– Будьте мислячими. Будьте чесними і відповідальними. З огляду на ситуацію, на той фон інформаційного поля, обов’язково будьте ще й світлими. Як казав колись Довженко, треба вміти бачити зорі навіть у буденних калюжах після дощу. Бо інакше – ніяк.

Спілкувався Олексій Туча,

магістрант кафедри журналістики і філології СумДУ

Фото - з особистого архіву Юрія Фадєєва.

 

фадєєв молодий

На початках.

фадєєв крраснопілля

Краснопільські поля.

фадєєв редакція

"Червоний промінь".

фадєєв дд

"Добрий день".

фадєєв на річці

Просто гарний вечір.

______________________

«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.