Вівторок, 05 липня 2022 09:41

#Війна як вона є. Стронг, який повинен повернутися, і Саша, яка дуже чекає цього…

Звітую. Сьогодні зробила два перекази. Звичайно, якби робила це від себе, жодних звітів не було б: моя благодійність – це моя особиста справа. Але тут ситуація інша, тому все ж звітую: Міністерству оборони, для потреб Збройних Сил України – 1000 гривень; Конотопській зоозахисній організації, на допомогу тваринам – 500 гривень (квитанції є). Ця сума, 1500 гривень, є розміром премії, отриманої за перше місце в конкурсі юних авторів Сумщини. Нею нагородили дванадцятилітню Олександру Костюченко з Конотопської загальноосвітньої санаторної школи-інтернату.

Здавалося б, усе за сценарієм: провели конкурс, відзначили переможців, пообіцяли розмістити на сайті «Медіаколо» роботи, що зайняли перші місця… Та тільки в цій історії сценарій весь час ламається, міняється. І не можу собі дозволити сьогодні піти за тим, найпершим варіантом, просто розмістивши на сайті Сашин матеріал, сам по собі зворушливо пекучий. Маю теж зробити відступ від сценарію. Певно, така історія у цієї історії…

Відступ від сценарію перший. Конкурс

Конкурс шкільних видань від кафедри журналістики СумДУ та партнера – Сумського прес-клубу, проводився й раніше. Цього року його традиційно підтримав Департамент освіти і науки Сумської обласної державної адміністрації та вперше – Сумська обласна організація Національної спілки журналістів України. І вперше конкурс мав проходити не сам по собі, а в рамках фестивалю «Медіасвіт веде у всесвіт» під девізом «Кафедра журналістики та філології Сумського державного універститету – школярам Сумщини».

Не будемо перераховувати заходи, що запланував фестиваль. Скажемо лише, що, навчені ковідом і розуміючи складність дистанційної роботи, відразу запропонували конкурс не лише видань, а й юних авторів. Адже зробити газету й написати індивідуальну роботу, як то кажуть, «дві великі різниці». І хотілося створити можливість, аби до творення долучилися не лише ті школярі, в чиїх закладах є якісь медії, а всі, хто бажає реалізуватися в журналістиці. Тобто, як бачимо, було багато хороших «вперше».

Така от завʹязка історії. Залишається тільки додати, що фестиваль було оголошено 2 лютого. До 15 лютого ми отримали заявки на участь у тих чи інших заходах фестивалю. І саме зібралися розіслати бажаючим долучитися до конкурсу видань і авторів умови творчих змагань. Але…

Відступ другий. Війна

Про те, як минули на Сумщині перші два місяці війни, як вони відбилися зокрема у дитячих душах, яким досвідом стали для школярів, можна побачити з творчих робіт. Ми їх таки розмістимо на сайті під рубрикою «Юнпрес».

Але – головне! – наші ЗСУ звільнили Сумщину і повернули нам можливість навчання та спілкування. Тож, вирішили члени оргкомітету, чи може якась наволоч змушувати нас відмовлятися від наших планів? Чому діти будуть позбавлені можливості реалізації?! Конкурс, хай і з затримкою, треба проводити.

Відступ третій. Тема

Для конкурсу юних авторів до війни пропонувалася логічна «школярська» тема – «Рейтинг професій: що обрати?» В оновленому варіанті конкурсу ми запропонували іншу: «Все буде Україна». Виявилося, що не помилилися.

А далі – основне – конкурсна робота Олександри Костюченко, яка у всіх членів журі отримала найвищий бал. І прошу критиків не зауважувати, що робота надто досконала для дівчинки такого віку. Наше завдання – в процесі конкурсу вчити дітей, допомагаючи їм. І якщо тут трішки відчувається редагуюча рука старших, – скажемо їм спасибі за це.

«Марія Свята, Ти їх збережи…»

«…ми намагалися якомога правдивіше передати той біль, який вочевидь відчував кожен захисник, розуміючи, що підмоги напевно не буде і не виключено, що на них чекає вірна смерть. Ми вважаємо цих людей абсолютними героями, символом Незламності, символом віри у Перемогу, віри в Україну».

                                                                                            Іван Леньо, фронтмен гурту KOZAK SYSTEM

 Кривава війна, яку приніс моїй країні сусідній «братський» народ, розділила життя на «до» та «після». Російські танки, які увірвалися в моє місто, розчавили не лише трамвайні колії. Вони розчавили моє дитинство. Вони розчавили старість моїх дідуся та бабусі.  Вони розчавили наш з матусею щасливий світ… Наш Всесвіт… Нема в Україні міста чи селища, яке б не зазнало втрат від навали російських окупантів. Але епіцентром страждань та болю, і водночас символом відданості та мужності українських захисників стало місто, яке носить ім’я Діви Марії.

Маріуполь… Місто-герой, місто-мученик… Промисловий порт, в якому до 24 лютого вирувало життя, сміялися діти, працювали дорослі, за декілька тижнів перетворилося на моторошну обвуглену пустку. Мільйони людей, затамувавши подих, спостерігали за тим, як навколо міста Пресвятої Марії стискається та стискається кільце облоги. Останнім бастіоном у блокадному місті залишався комбінат «Азовсталь»…

Вона сидить напроти мене – бліда худенька жінка з втомленими запаленими очима. «Від сидіння в телефоні почервоніли, – ніби виправдовується вона, спіймавши мій погляд, – вишукую бодай якусь інформацію про сина». 

Її син, уродженець нашого міста, назвемо його позивним Стронг, любить свою Батьківщину не на словах. Він боронить східні кордони нашої держави, починаючи з 2015 року. «Скільки я сліз виплакала, – говорить моя співбесідниця, – скільки молитов прочитала за цей час, – але син залишався  непохитним: якщо не я, то хто ж…» Вже  понад сім років Стронг перебуває на контрактній службі  в окремому загоні спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України. За доблесну військову службу наш земляк нагороджений Козацькими хрестами ІІ та ІІІ ступенів, медалями «За військову службу Україні» та «Захиснику Вітчизни», а також численними грамотами від керівництва. За словами матері, боєць постійно працює над своїм самовдосконаленням: багато читає, у тому числі військову літературу, займається спортом, веде здоровий спосіб життя.

стронг2

«Рано-вранці 24 лютого мене розбудив телефонний дзвінок, – згадує жінка. – «Мамо, війна! Вони бомблять Марік! Ти тільки не хвилюйся, прошу…»  «Ти тільки не хвилюйся» і «Все добре» – потім він повторював ці слова дуже часто…

Спочатку Стронг телефонував щодня. Був у повному захваті від мужності та військової майстерності своїх побратимів («Мамо, ми творимо історію! Мамо, їх у рази більше! У них авіація,  танки, кораблі, арта, але ми беремо майстерністю, мамо! Я так пишаюся нашими хлопцями») Поступово дзвінки ставали все рідшими, а в інтонаціях сина жінка все чіткіше відчувала занепокоєння та тривогу. З блокадою міста звістки від нього перетворилися на коротенькі смс-повідомлення: «Все добре», «Я живий», «Воюємо»…

Одного дня, приблизно в середині квітня, Стронг не вийшов на зв’язок… Потяглася низка нескінченно довгих днів – днів повної невідомості та тривожного очікування… «Це був надважкий час. Я майже цілодобово розшукувала інформацію про Маріуполь в інтернеті. Новини були вкрай невтішними. Моя душа нагадувала зруйноване рашистами місто: згарища, понівечені будинки, спустошеність... Розраду та заспокоєння приносила лише молитва. Тривав Великий Піст. Я слізно благала Пресвяту Богородицю – заступницю Маріуполя та покровительку нашого воїнства захистити від ворога мого сина і його побратимів». За словами жінки, після отримання смски з невідомого номера – «Я живий, мамо» – вона перечитала її десятки разів. З’ясувалося, що у Стронга важке осколкове  поранення, що в нерівному бою загинули майже всі його друзі, а сам він, стікаючи кров’ю, зміг дивом дістатися до «Азовсталі»… «Я живий, мамо»… «Я живий, мамо»… «Я живий, мамо»… Листування з сином продовжилося. Важко сказати, хто кого більше розраджував та підтримував. «Не знаю, звідки в сина бралася мужність, – говорить мама Стронга. – Знаходячись у повному оточенні, майже без їжі, води та ліків, під постійними  авіабомбардуваннями, він радив мені, як діяти під час артобстрілів, шуткував, згадував дитинство… Говорив, що про кожного з його побратимів – і про живих, і про полеглих, можна написати захоплюючу книгу…»

Мама бійця дозволила мені опублікувати її смс-листування з сином за 20 квітня 2022 року.

Мати. Привіт тобі, синку, від усіх наших. Ви  герої! Вами захоплюється весь світ!

Син. Дякую, мам. Та то таке, нам від цього не легше.

Мати. Щось трапилося?

Син. Нас атакують. Шансів небагато.

Мати. Ердоган пропонує евакуювати вас морем.

Син. Путін нізащо не погодиться.

Мати. Ми збираємо підписи на петицію.

Син. Це добре. Але оркам байдуже. І льотчикам, і танкістам. Та ладно, мам. Давай поговоримо про щось інше. Бо так набридла війна. Вона мені навіть сниться. Хлопці уві сні так страшно кричать... Який у тебе улюблений фільм, мам?

Мати. Важко сказати. Певно, «1+1».

Син. Так, класний фільм. А у мене, мабуть, «Гладіатор». Зараз майже нема хороших фільмів.

Мати. А мультики? Тобі подобається «Шрек»?

Син. Та норм. Мені більш до вподоби «Як приручити дракона», «Король Лев», «Балто». Подивись, тобі теж сподобаються.

Мати. У тебе є улюблена книга?

Син. Думаю, «Книга п’яти кілець» Міямото Мусасі. Ти ж знаєш, я обожнюю Японію. Я встиг прочитати багато корисних книжок. Тому  ще й досі живий. Ой, мам, щось так бахнуло… навіть мені не по собі…Щось там недобре відбувається нагорі… щось літає так низько… Літак кудись ракети пустив…

Мати. О Боже… І що, бомблять безперервно?

Син. Остання перерва була п’ятдесят днів тому))

Мати. Синочку мій, що ж це таке?

Син. Та ми ж для них вороги, нацики, фашисти...

Мати. Маячня якась!

Син. Таке. Та  в орків  усе навпаки, точно по Оруеллу… Війна – це мир, свобода –  рабство, незнання – сила… Мам, знову щось бахкає… І знову… Потім спишемося, ОК? Не сумуй! Цьом!

Тільки уявіть собі. Темний холодний бункер. Навколо – важко поранені. Біль. Стогін. Голод. Постійні бомбардування. Майже жодної надії на порятунок. А український захисник згадує свої улюблені книжки… Добре, що він не відав, як плакала матуся, листуючись із ним…

стронг3

«Щоб не збожеволіти від власної бездіяльності, я почала писати звернення по різних інстанціях щодо сприяння процедурі extraction захисників «Азовсталі», – продовжує мати бійця. – Куди я тільки не зверталася! До Міжнародного Європейського інституту омбудсмена і до пресслужби Генерального штабу ЗСУ, до різноманітних посольств і Світового Конгресу українців, до Моніторінгової місії ООН і до Національного комітету Червоного Хреста… У відповідь – або формальні відписки або мовчання. Час спливав, а разом з ним згасали мої надії…»

Щоби трішки відволікти маму захисника від сумних думок, я запитую у неї про найрадісніший спогад, пов’язаний із сином.

Жінка на мить замислюється. «Мої радісні спогади залишилися у довоєнному житті, хоча… можу розповісти про мій нещодавній день народження, але він викликає у мене подвійне почуття – і смутку в ньому набагато більше, ніж радості, – говорить вона і очі її  зволожуються. – Я народилася наприкінці березня. Напівжартома поскаржилася сину, що третій рік поспіль моя днюшка переноситься: спочатку корона, карантин, потім – війна. І от на мій день народження телефонує кур’єр і вручає мені величезний букет тюльпанів, коробку улюблених цукерок та листівку з надрукованими словами «Мама, я тебе дуже сильно люблю!» Із справжнісінького пекла, на відстані понад 800 кілометрів від мене, мій голодний виснажений син зміг привітати мене…»

Декілька хвилин ми мовчимо. Першою порушує тишу мама Стронга: «Останній раз він виходив на зв’язок уночі 16 травня – «Не сумуй, мам, все буде добре. Дуже люблю»…

За інформацією Генерального штаба ЗСУ, оборонцям Маріуполя було віддано наказ — зберегти власні життя. Тож уночі з 16 на 17 травня частину захисників по гуманітарному коридору було евакуйовано на окуповані росією території. Евакуація завершилася 20 травня.

Моя співрозмовниця обурюється, коли чує, як дехто намагається знецінити подвиг її сина та інших захисників «Азовсталі», дорікаючи, що вони здалися в полон.  Але на відміну від закидів диванних експертів, радник голови Офісу Президента Михайло Подоляк заявив, що оборонці Маріуполя змінили хід війни. Окремий загін спецпризначення Азов, 12-та бригада Національної гвардії України, 36-та окрема бригада морської піхоти, прикордонники, поліцейські, добровольці, тероборона Маріуполя 82 дні утримували позиції на металургійному комбінаті та заважали наступу росіян. Вони не дозволили противнику перекинути 20 тисяч військових на інші напрямки (Київ, Запоріжжя, Харків). Маріупольські захисники виграли цінний для України час, аби створити оборонні рубежі, перегрупувати свої сили та отримати допомогу від західних партнерів. 

«Мене часто запитують, як я витримую такі випробування, – говорить мама Стронга. – Чесно сказати, сама дивуюся. Напевне, бути сильною мене навчив мій син. Якщо він  стільки протримався там, я не маю права опускати руки тут. Я не знаю, де він і що з ним зараз. Переглядаю відео, фото захисників «Азовсталі», намагаючись побачити там свою кровинку, пишу по різних інстанціях, молюсь.   Адже материнська молитва з дна морського витягне. Повторюю слова пісні «Азов – сталь» хлопців із KOZAK SYSTEM – улюбленого гурту сина:

Марія свята,

Ти їх збережи,

Мене не жалій -

Я вже на межі…»

…Історія бійця Стронга дуже вразила мене. Сподіваюся, що він та його бойові побратими повернуться додому здоровими та неушкодженими. І вони обов’язково напишуть книжки і поділяться своїм досвідом з нами.  Тим, хто  приніс війну на українську землю, немає жодних виправдань. Бо війна – це смерть та руйнування. Війна – це каліцтва та голод. Війна це – поневіряння та хвороби. Війна – це сльози дітей та страждання матерів. Але якщо поруч з нами є захисники зі сталевою силою духа, і матусі, які постійно моляться за них, ми  обов’язково вистоїмо. Ми витримаємо. Ми переможемо. Все буде Україна, друзі!

Олександра КОСТЮЧЕНКО,

учениця 6-а класу, вихованка гуртка «Інтерсвіт» КЗСОР Конотопської загальноосвітньої  санаторної школи-інтернату

(Із зрозумілих причин справжнє ім’я захисника «Азовсталі» та його мами  не повідомляємо)

Відступ четвертий. Премія

Зазвичай конкурс завершувався нагородженням дипломами, грамотами, за можливості – якимись подарунками. Минулого року членкиня журі, кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри журналістики та філології СумДУ; регіональна експертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика Алла Ярова запропонувала впровадити нову постійну номінацію конкурсу – «Кращий матеріал, спрямований на популяризацію української мови як чинника національної ідентичності, безпеки, конкурентоспроможності».

Підтримав таку ідею голова Товариства польсько-української взаємодії «Контакт» із польського міста Глівіце Богуслав Лесько. І цього року Богдан підтвердив свою благодійну участь у названій номінації. Навіть більше! Зважаючи на час, у який відбувався конкурс, прочитавши дитячі роботи, Богдан Лесько зініціював збільшення преміального фонду: Товариство вирішило нагородити всіх учасників, які посіли, перші, другі та треті місця у різних номінаціях.

Отож, цілком несподівано, Олександра Костюченко стала володаркою премії в 1500 гривень.

Відступ пʹятий. Лист учительки

Він прийшов відразу після урочистої онлайн зустрічі з підбиття підсумків. Ірина Романова, керівник пресцентру «Інтерсвіт» школи-інтернату написала:

«Перш за все, дякуємо Вам і всім членам журі за таку високу оцінку нашої з Олександрою роботи. Ми дуже тішимося з цього.

Хлопець, про якого ми розповіли, справжній герой. І ми багато чого «залишили за кадром», бо тоді наша розповідь виявилася б занадто страшною. Ми не сказали про те, що Стронг народився 16 грудня 1995 року – в один день з сумчанином Сєвєром, і після його загибелі герой нашого матеріалу вирішив, що повинен захищати Вітчизну замість нього. Не сказали про те, що на Азовсталі  Стронг перебував зі своєю коханою, щоправда, в різних бункерах. Щоб побачитися з нею йому – пораненому, голодному, змученому – треба було йти півтори години, бо територія меткомбінату величезна… Декілька разів такі побачення ледве не коштували бійцю життя… Не сказали про те, що легендарний командир Азова Денис Прокопенко (Редис) за законами воєнного часу зареєстрував шлюб молодят в Азовсталі, на день народження мами воїна… Ми не згадали про те, як після авіабомбардування шпиталю, коли загинуло багато поранених, Стронга дістали з-під завалів напівживого та непритомного, і його дивом повернули до життя… Про те, як на його очах гинули або калічилися друзі… про те, як деякі важко поранені бійці – з страшними опіками, ампутованими без наркозу кінцівками – просили вцілілих товаришів припинити їхні страждання… про власну шкалу болю та стресу нашого земляка – він говорив про неї матусі у найважчі  свої часи: якщо вимірювати біль від  0 до 10, то його позначка на цій шкалі буде десь між трьома-чотирма діленнями… «А скільки ж тоді по-твоєму 9-10?» – «Краще мені про це не знати… Певно, цю десятку пару хвилин перед смертю відчував мій товариш, бо саме стільки ми чули його крики, коли його засипало після бомбардування…» Ми не розказали про те, що інколи на зв’язок з мамою Стронга замість нього виходив Сhechel – добрий, іронічний хлопчина, який підбадьорював її замість сина… Жінка й досі не видалила його номер зі своєї телефонної книжки, хоча жодного разу не бачила цього хлопця і навіть не знала його імені… Сhechel не мучився перед смертю: осколок птура (не знаємо, що це) влучив у шию, розірвавши сонну артерію… Не сказали ми й про те, що у  захисників Азовсталі були шанси вийти з оточення, але вони не могли лишити оркам своїх побратимів – двохсотих і трьохсотих… Ми не наважилися сказати про те, як мама Стронга божеволіла від того, що тоді, коли вона щось їсть, п’є, йде по вулиці, її діти не бачать ні хліба, ні сонця, ні чистої води…

Нам з Олександрою навіть слухати було важко про всі ці жахи… Важко усвідомити, що все це відбувається в наш час, у нашій країні, з нашими людьми… що це не якийсь моторошний фільм, а реальність. Як таке можна було пережити молодим хлопцям і дівчатам, що з ними зараз, у рашистському полоні, про це страшно  подумати…

Але мама Стронга впевнена, що материнські молитви всесильні. Будемо вірити в це і ми.

Вибачте за такий довгий відступ, Алло Олексіївно. Болить, дуже болить… Але і це ще не все. Що стосується нашої Олександри. Золота дитина. Розумничка і красунечка. Гордість своєї матусі, ну, і наша, звісно)) Мама виховує Сашу одна, статки у родині дуже скромні. Та коли я попросила маму дівчинки дати номер картки, щоб перевести грошову винагороду, Саша була категоричною. Вона наполягає переказати гроші на благодійну допомогу нашим захисникам, ЗСУ. Виявилося, що її матуся робить пожертви на потреби  армії регулярно! В липні у Саші день народження. Я запропонувала їй залишити собі хоча б частину грошей на подарунок. Ні, ні, ні. «Хай тисяча гривень піде нашим хлопцям, а 500 гривень – у фонд допомоги безпритульним тваринам». Нема сенсу переконувати Сашу, я пробувала. І я думаю, що це дуже достойне рішення, до якого б я не додумалася. Я відчула, що Саша ладна віддати заради нашої Перемоги, заради того, щоб Стронг, його кохана, їхні побратими і всі наші захисники повернулися живими та неушкодженими, все. У мене просто немає слів…

P.S. На світлинах наш герой Стронг. У Маріупольському зоопарку та військовій базі в Юріївці. Тут не видно його обличчя, тому можна  використати ці фото як ілюстративний матеріал».

*        *        *

…Власне, початкова врізка до цього матеріалу є завершенням історії. Я виконала прохання Саші й зробила ті два перекази. А ми дякуємо дівчинці та помолимося за Стронга, – хай він повернеться до своєї мами.

Відступи від сценарію зафіксувала

Алла Федорина,

голова журі конкурсу