Субота, 30 липня 2022 19:49

Сумська журналістика в особах. Борис Чикало: «Журналісти мають бути найрозумнішими людьми»

Борис Чикало – редактор охтирської «районки». Зазвичай у рубриці «Сумської журналістики в особах» ми розповідаємо про людей, які повністю присвятили своє життя журналістиці, але це – інший випадок. У «Прапор перемоги» Борис Чикало прийшов лише вісім років тому, але одразу на посаду головного редактора. Хоч і без фахової освіти, але з величезним життєвим досвідом вчителя, держслужбовця і трішки журналіста. Втім, нетривалий стаж роботи в журналістиці нашого співрозмовника врівноважує вік видання, яке він очолює. А газета нещодавно відзначила свій 105-ий день народження.

Сьогодні видання повністю лежить на плечах редактора, бо він – і єдиний у редакції журналіст. Але, попри навантаження та фінансові труднощі, Борис щодня наполегливо працює, щоб видання жило.

Про нього, про газету, загалом про проблеми «районок» і журналістику в час війни – наша розмова.

– Скільки років ви вже працюєте в журналістиці?

– У журналістиці я з 2012-го. Десь близько 10 років, але була перерва майже на рік, десь місяців вісім-дев’ять я не працював. А потрапив тоді у цю професію, можна сказати, випадково. Хоча, у мене досвід співпраці з медіа був досить великий. Так, постійно дописував у газету «Новини тижня», яку ми наприкінці 90-х років видавали в Охтирці разом із однодумцями.

Ви вчилися в Сумському педагогічному за спеціальністю географія, були вчителем, пізніше працювали в міській раді, сьогодні ви головний редактор газети «Прапор перемоги». Як так вийшло, що ви змінили стільки різних видів діяльності і зрештою стали журналістом?

– Дійсно, я за освітою вчитель географії і біології, Сумський педінститут закінчив у 1985 році. Обрав цей вуз не стільки через те, що дуже хотілося бути педагогом, а тому, що мені подобалася географія. Вирішив, що вивчуся, а там видно буде. Будучи на четвертому курсі, виграв всеукраїнську олімпіаду серед студентів педінститутів із географії, і мені пообіцяли, що залишать працювати на кафедрі викладачем. Але коли був розподіл, ректор заявив, що залишити мене не може, оскільки я не маю сумської прописки, і запропонував: «У вас є місяць. Одружуйтеся на сумській дівчині і будете працювати в інституті» – «Ну, – кажу, – я так не можу». І тоді вже, як гірший варіант, мені дали направлення в Охтирку. Хоча потрапити у ті часи в райцентр на роботу після Сумського педінституту було дуже складно. До речі, один із моїх викладачів років так через двадцять п’ять запрошував мене на роботу в педінститут, але я не поїхав – вже і вік, і родина, і все інше.

Багато років займався громадською діяльністю і, до певної міри, політикою – завдяки цьому й змінив свою першу професію. З 1998 по 2002 був депутатом Охтирської міської ради, йшов тоді на вибори у команді одного з кандидатів на посаду міського голови. На цих виборах та людина посіла друге місце, а перемогла вже через чотири роки. Пообіцяла,  що запросить мене на посаду заступника міського голови, однак перед першою сесією сказала, що тодішній губернатор Володимир Щербань проти моєї кандидатури, бо ми були в опозиції до тодішньої влади. Тому більшість депутатів не проголосують за мене. Але в міську раду я таки пішов працювати – був начальником відділу з організації діяльності ради, при цьому відділ займався ще й питаннями внутрішньої політики.

З пресою тоді тісно спілкувався. В Охтирці на той час було аж п’ять газет. Мабуть, в Україні більше ніде не було міста з такою величезною конкуренцією друкованих видань. Одними з перших в області ми запровадили щомісячні прес-конференції очільниці міста для засобів масової інформації, для місцевих осередків громадських організацій і політичних партій. Думаю, така відкритість міської влади мало де була на той час. Так що в якійсь мірі ще тоді був причетний до журналістики.

Згодом закінчив ще один вуз – Академію державного управління при Президентові України, точніше, її Харківський регіональний інститут. Як і першу освіту, – з червоним дипломом. Здається, на той час ні в кого з працівників міської ради диплома професійного держуправлінця ще не було. Навчаючись, назавжди запам’ятав слова одного зі своїх викладачів, який сказав, що у Європі це нормальна практика, коли людина за життя змінює дві-три професії, а не так як у нас: здобула освіту і працює за цією спеціальністю усе життя, до пенсії. І тоді через якийсь час, коли вичерпає себе на цій роботі, коли її кар’єрний ріст зупинився – а може його й зовсім не було, – втрачає інтерес до роботи.

Другу свою професію змінювати я не збирався, можливо, працював би й далі у міській раді, якби залишався на тій же посаді. Але у 2011 році, коли був керуючим справами виконавчого комітету міської ради, секретар міськради від «Партії Регіонів» «допоміг» міському голові  подати у відставку, а разом з ним «пішли» і члени виконавчого комітету, заступники. Тож в одну мить залишився без роботи.

Восени 2012 року один із підприємців створив газету «Істина нова», і мене туди запросили працювати журналістом. Отак і потрапив у журналістику. Працював більше року, але пізніше, так трапилося, що разом з колегами змушений був звільнитися. І знову ж таки, відбулось усе в один день.

Так журналістика виявилася моєю третьою професією в житті, якій я вже не навчався. Але, думаю, мого попереднього досвіду було достатньо, щоб працювати в ЗМІ.

Після того, як залишився без роботи, – це чотирнадцятий рік був, відразу після Революції гідності – я займався виборами, а потім наприкінці жовтня голова райдержадміністрації Сергій Гавриленко запропонував мені роботу в районному відділі освіти. Поспілкувались ми з начальницею відділу, після чого вона сказала: «Виходьте у понеділок на роботу». Тобто мав повернутися на роботу чиновника та ще і в освіту. Але наступного дня мені знову зателефонував голова адміністрації і запитав: «Ну що, виходите у відділ освіти?»

Так, – відповідаю, – виходжу в понеділок. «Тут звільнилася посада редактора. Може, редактором підете?»

Ну, я трішки подумав і погодився. І в понеділок знову прийшов до тієї ж будівлі. Бо редакція і відділ освіти РДА знаходилися в одному приміщенні.

Так, із «легкої руки» Сергія Гавриленка, з яким давно були знайомі, я став редактором «Прапора перемоги». Сергія Анатолійовича, на превеликий жаль, уже немає з нами: 12 березня він загинув у Харкові, – останні пʹять років після звільнення з посади керівника району проходив військову службу у Харківському національному університеті Повітряних сил. Вічна йому пам'ять…   

Отже, ви працювали в газеті «Істина нова». Що це була за газета, чим відрізняється від «Прапору»: формат, наповнення, підхід до роботи?

– Тут набагато складніше, набагато більша відповідальність. Бо я ж відповідаю за все: за невеличкий колектив, за випуск газети, за своєчасність її виходу, за фінансування, якого катастрофічно не вистачає... Водночас я і керівник підприємства, і редактор газети, і журналіст, і коректор.

А там я був кореспондентом, причому, редактор зазвичай давав завдання: з ким треба поспілкуватися, про що написати. Якісь були й мої пропозиції, але головні завдання йшли від редактора.

Тут мені самому доводиться все вирішувати: з ким спілкуватися, про що писати і таке інше. Значно важче наповнювати газету «живим» матеріалом стало в минулому році, коли довелося звільнити журналіста, який за цивільно-правовою угодою дописував до газети, тобто не був у її штаті. Ми спільно вирішували, про що він буде писати. Як правило, це були інтерв’ю з тими чи іншими людьми. Основна ж його робота була в іншій, приватній газеті, що виходила в одному з селищ Охтирщини. Але фінансова ситуація катастрофічно погіршувалося, й іншого виходу, як припинити дію угоди з ним, не було. Інакше газета закрилася б ще минулого року. Хоча це було усього пів мінімальної ставки.

Тож навантаження ще зросло. Підсумовуючи, скажу: тут набагато відповідальніше і складніше. З усіх точок зору, бо утримувати газету зараз надзвичайно складно.

– Ви говорили про проблеми з фінансуванням, і в фейсбуці часто наголошуєте на відсутність підтримки. Про яку підтримку йдеться?

– Почну з того, що газета на якийсь час закривалася. Свого часу у неї було два засновники: Охтирська міська і Охтирська районна ради. Але наприкінці 2006 року міська рада вийшла із засновників і створила собі радіокомпанію, вирішивши, що цього достатньо. А вже через пів року районна рада самостійно не змогла потягнути газету і її випуск було призупинено. Тоді газети фінансувалися засновниками, тобто радами, і були комунальними підприємствами. Тож півтора року газета не виходила зовсім, у 2009 році вийшли чотири її номери, у 2010 – два. І лише у 2011 році випуск газети повністю відновився – вона почала виходити щотижня. Але ж за цей час вона втратила своїх читачів, які почали читати інші газети. Через кілька років прийняли закон про реформування державних і комунальних ЗМІ, і в кінці 2018 року, в останні дозволені для цього дні, наша газета реформувалася, тобто районна рада вийшла із числа засновників.

Зараз в Україні немає газет, що підпорядковуються радам. Обласна газета «Сумщина» взагалі не пережила цей процес: обласна влада не дала їй роздержавитися і вона зникла. В області із таких як наша газета, «районок», не пережила реформування міська газета в Конотопі. Ми теж не могли роздержавитися, оскільки свого часу райрада прийняла неповне рішення з цього приводу, але в останній момент нас таки «відпустили». Хоч і з великим «скрипом», але газету ми зберегли.

Так ось, щодо фінансування. Навіть тоді, коли районна рада була засновником газети, вона практично зовсім їй не допомагала. Як і райдержадміністрація. За висвітлення своєї діяльності, як це передбачено законом, вони майже не платили – це були такі копійки, що смішно й говорити. Ми практично завжди ледве існували. А що вже тоді говорити про зараз? Хоча згаданим законом про реформування друкованих ЗМІ саме таким виданням надається пріоритетне право на укладення договорів про висвітлення діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Але чи багато керівників органів влади зважають на цю норму закону? Та й не тільки на цю. Можна ж на власний розсуд вирішити, на яке видання вигідніше витратити бюджетні кошти.

А в Охтирці складніше ще й тому, що тут велика конкуренція між виданнями: зараз у нас три газети залишилося, ще рік тому було чотири, років три тому – п’ять, трохи більше – шість! Тобто газети поступово зникають, але конкуренція між ними, – за рекламу, оприлюднення офіційних матеріалів органів влади, за читача, врешті решт, залишається.

 – У фейсбуці ви писали, що «Прапор перемоги» – єдине проукраїнське ЗМІ в місті, і наголошували на тому, що завжди займаєте проукраїнську позицію. Наскільки, з вашого погляду, серед ЗМІ в Охтирці існує проблема відсутності позиції як такої або наявності проросійської?

Мабуть, не зовсім коректно мені коментувати це питання стосовно колег. Та й починаючи з 24 лютого вони поки що не виходять. І справа не тільки у мові газети – тільки її недостатньо. У проукраїнській газеті, як на мене, мають бути публікації, що пов’язані з історією України, боротьбою українців за незалежність, передусім, з трагічними її сторінками, як то голодомори, політичні репресії тощо.

Але на мові хотів би трохи зупинитися. Знаю, що декому в Охтирці «Прапор перемоги» не подобається саме через те, що він видається виключно українською мовою. Але, на мою думку, інакше і бути не може. Принаймні, за цей період, що я працюю в газеті, жодного слова не дозволив написати російською, ну, хіба що так, як на тій картинці, де написано «Известия», у ювілейних номерах видання. Але тут нікуди не дінешся: у 1917 році, коли вийшов перший номер газети, вона називалися «Известия Ахтырского совета Рабочих».

Не дозволяв собі російську мову, тоді як інші видання у місті виходили переважно нею, навіть упродовж восьми років російсько-української війни. Так ось, узявши сумарний тираж охтирських друкованих видань і пропорції української/російської мов у них, можна було зробити висновок, що наше населення відсотків на 70% російськомовне. Але ж це зовсім не так.

Виправити таку ситуацію мали положення закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної», окремі з яких набрали чинності 16 січня 2022 року і стосуються видань державної і обласної сфери розповсюдження. У відповідності з ними, якщо газета видається недержавною мовою, одночасно має видаватися її тираж державною мовою, і він має бути в продажі там, де продається газета недержавною мовою. Теж саме щодо передплати – у читача має бути вибір. Чи всі знають про це, і чи бачили зміни після 16 січня?

– Готуючись до нашої розмови, я переглядав сторінку газети в Фейсбуці і там здебільшого – репости інформаційних повідомлень від офіційних осіб області і країни. Наскільки це відрізняється від контенту в газеті?

– Звичайно, це різний контент. На сторінці у Фейсбук, зазвичай, – інформаційні, довідкові матеріали. Звичайно, частина з них є в газеті, бо це роз’яснення щодо тих чи інших соціальних чи гуманітарних питань. Бо для цього ж газета і потрібна: не в кожного є доступ до Фейсбуку, до інтернету, та й не кожна людина зможе їх знайти. І від фейків ніхто не застрахований. Так склалося, що наразі друковані ЗМІ читають здебільшого люди пенсійного віку. Знову ж таки через те, що не в кожного з них є смартфон, в якому можна щось знайти…

Є кримінальна хроніка, яка офіційно оприлюднюється головним управлінням поліції в Сумській області, чи прокуратурою тощо.

У газеті, справді, не можу дозволити собі ставити будь-що з тих чи інших сайтів, навіть якщо це цікаво для читачів чи замовників. Хоча так значно простіше, просто взяти і поставити якусь статтю, навіть не вказуючи, звідки вона взята. Не можу таке дозволити не тільки за браком газетної площі, а, перш за все, за переконаннями, хіба що передруковується офіційна інформація органів влади чи чиновників, що підтверджена ними.

У газеті контент інший: там інтерв’ю з тими чи іншими людьми, частина з яких живе за межами Охтирки і досягла успіхів у тих чи інших галузях; репортажі з сесій міської і однієї з сільських рад, засідань виконавчого комітету тощо; розповіді про події, що відбуваються у нашому краї; велика увага приділяється спорту, культурі, освіті.

На одному з перших місць стоїть підтримка молоді, обдарованих дітей, тобто намагаюся писати про їхні успіхи, на прикладах показати те, чого можна досягти. Намагаюся завжди дати місце на шпальтах газети таким дітям. У нас тісна співпраця з Малою академією наук, де є гурток юних журналістів. Його вихованці кілька разів приходили до редакції газети. Я брав чотири чи п’ять інтерв’ю з цими дітьми і їхні твори публікував на шпальтах газети. Так само матеріали, статті МАНівців – декому ці публікації допомогли стати призерами всеукраїнських конкурсів.

Розумію, що друковані ЗМІ молодь зараз майже зовсім не цікавлять, все ж такий зараз час, але у нашій газеті вони друкувались, їх читали. Отож, у допомозі людям, підтримці бачу одне з найважливіших призначень газети.

– Щодо гуртка юних журналістів, чи не намагалися ви заохочувати дітей дописувати у газету? Це б трішки полегшило вашу роботу, а вони б набиралися досвіду.

Це справді хороша ідея, і я пропонував керівниці гуртка, дітям, щоб вони дописували до газети. Говорив, що фізично не можу скрізь побувати. Адже в газеті є купа проблем, які треба постійно вирішувати.

Був у них на міському радіо проект – школа радіожурналістики, там діти для виступу готували матеріали, у тому числі й після того, як відвідували загальноміські заходи, чи про цікаві події шкільного життя розповідали. Тож пропонував, щоб і в газету вони подавали свої матеріали. Власне, було кілька публікацій, а згодом все стихло.

З цього приводу згадую себе: моя найперша публікація в газеті «Прапор перемоги» з’явилася, коли навчався ще у шостому класі. Я про неї вже і забув давно, а кілька років тому одна людина її знайшла і надіслала мені. Мабуть, недаремно вона там свого часу з’явилася…

– Знаю, що ви часто друкуєте в газеті вірші місцевих авторів. Наскільки такі публікації важливі для вашої аудиторії і, перш за все, газети?

Мені, перш за все, імпонує, що ці люди пишуть, як би складно їм не було. Практично усі вони пенсійного віку. Комусь, як Георгію Комісарову, 70 років недавно виповнилося, Ніні Багатій – 80-й рік, комусь – більше, комусь – менше. То вони показують приклад іншим. Я вважаю, що поетичне слово теж важливе. Ми зараз нерідко чуємо про те, що у кожного свій фронт, що кожен на своєму фронті має вносити свій вклад у перемогу. Інформаційний фронт і поетичне слово, я вважаю, чимале значення мають. Та і відгуки досить гарні. Тож уже в першому номері після відновлення виходу газети після облоги у ній з’явилася рубрика «Вірші, написані війною». Вважаю, ця рубрика важлива, особливо зараз, для підтримки духу. Буває, люди пишуть надзвичайно гостро і роздумуєш, чи можна в газету таке друкувати. Така от поезія…

– Трішки про війну. Як для вас почалося повномасштабне вторгнення росіян 24 лютого і чому ви не полишили Охтирку?

Почалося з того, що вранці я, як і всі, почув новини. Зателефонував бухгалтеру, сказав, що ми сьогодні лишаємося вдома. Думок полишити місто не було зовсім, хоча колеги із Богодухова, Львівщини, Тернополя пропонували приїхати до них разом із родиною, але це було проти моєї совісті, не міг я місто покинути. Тож хотів би усім їм подякувати за протягнуту руку допомоги.

Спочатку поширював на сторінці газети у Фейсбуці відеоролики міського голови, який розповідав щоранку про ситуацію в місті; знаходив чи готував інші необхідні людям матеріали. Потім зрозумів, що не в кожного є такий смартфон, на якому зручно дивитися ці відео. Та й інтернету у місті довго не було, щоб скористатися комп’ютером. То почав їх писати в текстовому форматі – розумів, що дуже важливо, щоб побільше людей почули ті звернення міського голови, дізналися, що відбувається в місті. Так, це забирало чимало часу, але помітив, що такі публікації на сторінці газети у фейсбуці збирали значно більше переглядів, бо для багатьох людей набагато зручніше прочитати в тексті.

Отак тоді щодня працював із Фейсбуком, знаходив найважливіші матеріали, поширював їх, і мріяв, коли вдасться відновити випуск газети.

Щойно вдалося це зробити, як через тиждень ліг до лікарні в Сумах і звідти випустив два наступні номери. І інтерв’ю брав по телефону, і, мабуть, там декого дістав зі своїм ноутбуком. Але ж допустити те, щоб не відправити газету до друку, чи зробити це на день пізніше, не міг. Не допускав такого жодного разу і в попередні майже вісім років роботи, крім півторамісячної перерви у березні та квітні 2022-го. Ні коли хворів, чи навіть тоді, коли їздив у Естонію. Зрозуміло, що й відпустки усі ці роки були лише «на папері».

– В інтерв’ю НСЖУ ви говорили, що після «прильоту» в міськраду, приміщення редакції теж постраждало. Де і як ви зараз працюєте?

Будівля, в якій ми орендуємо приміщення, залишилася без вікон, внутрішні двері порозліталися на шматки, стеля осипалася і таке інше. У приміщення потрапити ми не могли, мабуть, із тиждень, бо не відкривалися вхідні двері. А там ще чимало й інших кабінетів. Коли змогли зайти, всередині було мінус десять. Тож вивезли комп’ютерну техніку додому, дещо вийшло з ладу. Зараз продовжуємо працювати переважно дистанційно, але за потреби ­– й у редакції, зустрічаюся з людьми також в інших місцях, приміром, у них на роботі.

 – Ваша газета – найстарша в області, їй виповнилося 105 років. Як змінювалося її життя на вашій пам’яті? Як сьогодні вона конкурує з іншими охтирськими медіа?

За радянських часів це була єдина газета у місті, а вже з початком української незалежності поступово почали з’являтися й інші. Я вже згадував про кількість газет, що виходили в Охтирці – можливо, в усій Україні не було такого прецеденту, щоб стільки їх було на таку кількість населення.

Звичайно, чим більша конкуренція, тим важче мати великий наклад, та і за той період, коли газета не виходила, вона втратила своїх читачів. До того ж, коли газети підпорядковувалися радам, ніхто навіть не задумувався про таке питання, як продаж газети, через що люди, які її не передплачували, могли навіть не знати про її існування.

Коли я прийшов у «Прапор перемоги» у 2014 році, газета не продавалася зовсім. Пройшов по декількох точках у центрі міста, де продавалися інші видання, але у більшості з них мені відмовили. Причому, без жодних пояснень. Здогадувався, кому це було невигідно.

Навіть зараз, під час війни, в одному з магазинів, де ми продавали газету ще декілька місяців тому, мені відмовили: «Поки що газет ми не продаємо». Ну, я так розумію, до того часу, доки не почнуть виходити інші. Прикро, що таке трапляється, та ще й у воєнний час, коли люди особливо потребують правдивої інформації.

 – Ви говорите про проблеми з продажем, а як взагалі газета заробляє гроші на своє існування?

Це проблема №1, і не тільки у нас. Мабуть, багато людей до сих пір вважає, що газети хтось фінансує. Не виключено, що у багатьох випадках так і є. Але більшість колишніх «районок» кинуті в Україні напризволяще (добре, якщо я помиляюсь, і така ситуація тільки на Охтирщині). Основні кошти – це ті, що надходять від передплати. Принаймні, так у нас, хоча багато хто виживає за рахунок реклами, вітань, висвітлення діяльності органів влади. Але їх украй недостатньо. Щось інколи надходить від реклами, але у нас її дуже мало. Охтирські рекламодавці чомусь віддають перевагу тим газетам, які продаються у кожній крамниці, і вважають, що краще давати одне і те ж рекламне оголошення в якусь із них 52 рази на рік, ніж охопити більше потенційних споживачів їхніх послуг у різних виданнях. Навіть, не зважаючи на ціну. Елементарною логікою, схоже, тут і не пахне.

Про ставлення органів влади до висвітлення своєї діяльності я уже говорив. Хоча мова навіть не про висвітлення, а усього лише оприлюднення матеріалів органів влади: регуляторних актів, рішень про бюджет і таке інше, що передбачено законодавством. Однак, цю статтю доходів газетярів парламентарі поки що забрали.

Інші платні публікації, що обов’язкові для оприлюднення для окремих підприємств, трапляються нечасто.

Повертаючись до продажу. Прибутку від нього не вистачить навіть інтернет оплатити, зважаючи на те, що вартість друку постійно зростає: за час повномасштабної війни вона зросла майже на 20 відсотків, а за останній рік відсотків на 60-70%. При цьому, вартість газети ми не змінювали: якщо піднімемо ціну, її менше будуть купувати, і так само передплачувати, тобто – це не вихід із ситуації. Та й на ситуацію це ніяк не вплине.

Дякувати, що завдяки своїй співпраці з іноземними грантодавцями, підтримали у скрутні часи Українська Асоціація Медіа Бізнесу та Національна спілка журналістів. Вони допомогли багатьом газетам, в основному з тих районів, які найбільше постраждали.

Допомагала, звісно, передвиборча кампанія, перш за все парламентська. Тоді газета заробляла більше. Газетярі радіють, коли починається виборча кампанія.

 – Тобто, під час виборчих кампаній часто з’являються запити на замовні матеріали…

– Так, вони з’являються, але з цього приводу маю принципову  позицію: друкувати передвиборну агітацію у встановлені законом терміни. Розумію, що зараз строки передвиборної агітації значно скорочені, менше часу на її оприлюднення, тому частина політичних сил починає цей процес раніше, приміром, на місяць. Зрозуміло, що це прихована агітація, і я від такої відмовляюсь. Розумію, що для ЗМІ це спосіб заробити і проіснувати, можливо, ці кошти допоможуть комусь вижити, але я таким чином виживати не хочу. І відчувати свою провину за те, що допоміг пройти до парламенту чи місцевої ради депутатам із заборонених нині проросійських партій.

– Публікуючи такі матеріали, ви їх позначаєте певним чином як агітацію чи рекламу?

– Так, звісно, у нас же й офіційна угода укладається перед публікацією, то ми пишемо «передвиборна агітація». Це все офіційно проходить, відповідний договір, документи. Слідкую, щоб оплата була із передвиборного фонду. Хоча, буває, що деякі партії і політики, можуть собі дозволити і хочуть витратити на агітацію значно більші кошти, ніж це передбачено законом. Але, знову ж таки, маю переконання: усі мають бути в рівних умовах в рамках чинного законодавства.

– Знаю, що ви часто берете участь у тренінгах із журналістики, їздили два роки тому в Естонію у складі делегації українських журналістів у рамках спільного проєкту. Наскільки нові знання і досвід, який ви отримуєте на подібних заходах, впливають на вашу газету?

– Ну, так одразу і сказати важко. Якщо це прес-тури Україною – приміром, двічі був у Чернігівській області, – це, передусім, матеріали для публікацій у газеті та новий цікавий  досвід. Адже завжди намагаються показати те, що найкраще вдається, що можна втілити в життя на своїй території, можна запозичити. Також це спілкування з новими колегами, чий досвід може бути корисним. Якщо брати приклад поїздки до країни-члена ЄС Естонії, це значно більше, справді, є що порівнювати. За радянських часів я з десяток разів був у цій країні, і побачив, настільки вона змінилася. Бо для чиновників, депутатів, які приходять до влади, найголовніше це не власні кишені набити. Можете собі уявити, щоб в Україні заступник міністра, міський або сільський голова чи дрібніший за рангом чиновник сидів у відкритому просторі, а не за масивними дверима? У кабінеті, де є змога «вирішувати» справи? І таких прикладів можна привести багато…

Скажу так: якби нікуди не їздив, а «варився у власному соці», то газета вже б припинила своє існування…

 – В епоху електронних ЗМІ у найстаршої газети Сумщини немає цифрового варіанту, окрім, Фейсбук-сторінки. Ви не намагалися зробити сайт, або започаткувати ПДФ-розсилку на електронну пошту за передплатою?

Якщо чесно, ні. Особливо складно відповісти про ПДФ-розсилку. В усякому разі, якби нею цікавилися потенційні читачі – вихідці з нашого краю, які живуть в інших куточках України чи світу і не мають можливості читати друковану газету, таке б мало право на життя. Проте, мені здається, що люди не готові платити за це. Хоча, знаю, деякі колеги з інших газет це роблять.

Приміром, естонські колеги з однієї з газет, з якими спілкувалися під час поїздки, говорили, що на сайті їхньої газети частина контенту є платною. Тобто, частина матеріалів, які вони друкують у газеті, подається на сайті на платній основі. Таким чином, підприємство додатково заробляє кошти. Підкреслю – підприємство: там його власник, директор і редактор – різні люди.

Немає у мене однозначної відповіді й щодо сайту: що саме має там бути і як оперативно. Знаю одне: для наповнення сайту потрібен час, а його у мене катастрофічно не вистачає. А брати заради цього на роботу людину – прискорити закриття газети.

– Ви часто говорите про конкуренцію, це конкуренція між самими медіа, чи, на вашу думку, тут замішані якісь конкретні люди?

Ну, в якійсь мірі, можливо, й медіа, але без політики, якої занадто багато в нашому житті, тут не обійшлося. Узяти хоча б те протистояння, що донедавна було в міській раді з приходом нового міського голови. Газети «Прапор перемоги» воно теж торкнулося.

– А ви займали якусь позицію?

– Намагався, наскільки це можливо, займати нейтральну позицію, об’єктивно передавати те, що відбувається на сесіях. Так, були мої коментарі. А як інакше, коли не приймаються важливі для міста і людей рішення, коли не виділяються гроші на лікарню або якісь інші соціальні потреби, депутати бойкотують чи блокують роботу ради. Тут, вважаю, без коментарів не обійтися.

– Якщо б у вас зараз з’явилася можливість повернутися до попередньої роботи, ви б залишили газету?

– Так. Така можливість була навіть минулого року. Я про це навіть думав, але розумів, що тоді доведеться закривати газету. Лише це й тримає. Мені не хотілося, щоб зникла українська газета у прикордонному з країною-агресором районі.

У мене є і досвід, і відповідна освіта, і не найнижчий ранг для роботи в органах влади, там би й заробітна плата була б більшою, і менше б витрачав сил і здоров’я… Утім, якщо порівнювати ці дві професії, професія журналіста мені подобається більше.

– Як ваш досвід учителювання і роботи в державній установі вплинув на вашу журналістську роботу?

– Безперечно, він мені суттєво допомагає в журналістиці. За роки роботи сформувалося переконання, що журналісти мають бути найрозумнішими людьми. Вони повинні багато знати, багато чим цікавитися. Між іншим, коли працював у міській раді і хтось із учителів приходив туди на роботу, рівень переважно був помітним.

А я прийшов у журналістику після того, як ще й у міській раді попрацював. Це неоціненний досвід – і школи, і, особливо, органів місцевого самоврядування, думаю, навіть профільна журналістська освіта не дала б мені стільки.

Працюючи в міській раді, звик працювати з законодавством, відповідально до цього ставитися. Пишучи на будь-яку тему, якщо там є якийсь стосунок до законодавства, обов’язково відкриваю відповідний документ і перечитую. Так, це забирає багато часу, і в цьому, мабуть, моя проблема, що намагаюся зануритися у неї значно глибше, ніж це необхідно для «простого» написання тієї чи іншої публікації.

– Ви намагаєтеся завжди займати проукраїнську позицію, патріотичну, але чи немає у вас відчуття, що назва «Прапор перемоги» віддає радянщиною?

– Воно в мене завжди було. Навіть був випадок років три-чотири тому, коли один чоловік якось запитав у мене, де я працюю. Сказав: «У «Прапорі перемоги». А він у відповідь: «Це в отій комуняцькій газеті?!» Та ні, – кажу, – можливо, 25 років тому вона й була такою, але зараз це зовсім інша газета.

Справа в тому, що, відповідно до закону про реформування державних і комунальних ЗМІ, щоб розраховувати на державну підтримку, реформовані ЗМІ не можуть протягом 15 років змінювати назву газети. Це донедавна й стримувало. Так ось, у законі зазначено, що реформованим ЗМІ надається перевага у висвітленні діяльності влади, тобто в платних публікаціях, але на Охтирщині цього, насправді, немає. Інше, це не менш 15 років, доки виходить газета, редакція звільняється від орендної плати за приміщення.

Я рік тому звертався до народного депутата по нашому округу, щоб він ініціював зміни до згаданого закону, бо мене дійсно хвилювало це питання. Розповів йому про ситуацію, зазначив, що з чинного закону варто прибрати усього три слова – «збереження його назви» у тій статті, де йдеться про державну підтримку. Але він категорично відмовився. Хоча інколи нардепи ініціюють зміни до законів, яким усього декілька місяців, а тут уже шість з половиною років пройшло.

Між іншим, схожа ситуація не тільки у нас. Тих же «Прапорів перемоги», здається, виходить три в Україні. Раніше було ще більше.

Зараз, після героїчного протистояння Охтирки російським загарбникам, ця назва, вважаю, стала актуальною. Але що думають з цього приводу інші люди, сказати важко. Не виключаю, що хтось із тих, хто міг би бути читачем газети, принципово відмовлявся від неї через назву, бо, дійсно, від неї віяло радянщиною.

– Наскільки змінилася журналістика від початку вашої медійної діяльності і до сьогодні? Які зміни ви спостерігаєте протягом кількох останніх місяців?

– Думаю, що, журналістика змінювалася всі ці роки, як, власне, постійно змінюється усе, що нас оточує. Головне – з кожним роком друкованим ЗМІ виживати стає значно складніше. Особливо, з поширенням інтернет-ЗМІ, численних новинних сайтів, соціальних мереж. Чи можна їм довіряти, – це вже зовсім інше питання. Чи вся інформація там достовірна? Дуже сумніваюсь. Більше того, діяльність інтернет-ЗМІ до цього часу ніяким чином законодавчо не врегульована.

Так що зміни є, але вважаю, що для друкованих ЗМІ вони не в кращу сторону. Припускаю, що в друкованих виданнях поступово стає менше власних, більш цікавих, «живих» матеріалів. Причина проста: щоб вижити, редактори газет хапаються за будь-яку платну публікацію, яка нікому не цікава, а потрібна лише замовникам.

В останні місяці журналістика, звичайно, теж змінювалася. Воєнні дії негативно вплинули на ЗМІ в тому плані, що вони втратили доходи, рекламодавців. Змінилися й вимоги до ЗМІ: тепер далеко не про все можна писати, не все фотографувати. Далеко не усі люди хочуть, щоб про них зараз писали, згадувати про їхню родину.

Приміром, у нас в Охтирці три тижні працювала кухня благодійної організації зі США, готувала по тисячі обідів щодня і роздавала їх охтирянам. З її працівниками і добровільними помічниками я кілька разів зустрічався, спілкувався, писав про них, але не усі захотіли називати свої прізвища. А одна з помічниць, із Охтирки, навіть імені свого не назвала.

Або інший приклад: один із фермерів з Великописарівщини щодня привозив до Охтирки хліб і безкоштовно його роздавав. Тоді наш район постійно обстрілювали. Я поспілкувався з людиною, яка його роздавала, запитав чий хліб, звідки, прізвище фермера, але постало питання: от я зараз про нього напишу у Фейсбук, а завтра ця людина буде сюди їхати і, не дай Бог, потрапить під обстріл. Я ж собі цього ніколи не пробачу. Всі ж розуміли, що відбуваються наводки, що вороги надто точно іноді в ціль потрапляють. Отак сто разів задумуєшся, що і як варто зараз писати.

Звичайно, є багато задумок поспілкуватися і з військовослужбовцями та їхніми родинами; з волонтерами я в міру можливості спілкуюся, але знову ж таки не усі погоджуються на персоніфікацію. А для мене у цьому випадку головне – не нашкодити людині.

Але в цілому значення журналістів виросло під час війни. В інтернеті чимало фейків, неправдивої інформації, то ж саме від професійних журналістів люди мають отримувати перевірену правдиву інформацію, їм у першу чергу мають довіряти. І від їхнього слова багато що зараз залежить, можливо, навіть життя людей. Це моя думка.

– Яке майбутнє ви бачите сьогодні для найстарішої газети Сумщини?

– На жаль, безрадісне. Думаю, якщо ситуація не зміниться, газету доведеться закривати уже цього року. Я розумію свою відповідальність перед читачами, перед передплатниками, навіть не зважаючи на те, що в Україні продовжується війна, але все до того йде. Оптимізму, чесно кажучи, дуже мало. Врятувати газету зможуть хіба що суттєва підтримка рекламодавців, спонсорів і місцевих можновладців, якби ті нарешті повернулися до неї обличчям. Чимало залежить і від передплатників. Приміром, від тих земляків-охтирян, хто проживає десь за кордоном чи в столиці. Передплатити газету своїм рідним для них було б дрібницею. Та передусім залишаюся з думкою, що на місцеві видання, перш за все ті, що виходять у прикордонних районах, мала б звернути увагу держава та підтримати їх.

Спілкувався Анатолій СЕРДЮК,

студент кафедри журналістики та філології Сумського державного університету

Фото - з особистого архіву Бориса Чикала.

чикало1

чикало3

чикало

Проєкт «Сумська журналістика в особах» започаткований ГО «Сумський прес-клуб» та кафедрою журналістики та філології СумДУ з нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу