Вівторок, 25 жовтня 2022 04:33

Сумська журналістика в особах. Анатолій Луговський: «Газета буде працювати дієво, якщо у тебе є справжній колектив однодумців»

Анатолій Луговський –  редактор газети «Путивльські відомості». 2010 рік. Анатолій Луговський – редактор газети «Путивльські відомості». 2010 рік.

Серед митців Сумщини, напевно, немає того, хто не знає Анатолія Васильовича. Справжня «людина-оркестр» культурної сфери. Змалечку писав вірші та малював, займався театральною діяльністю, досконало вивчив путивльську громаду як краєзнавець. У районній газеті працював ще за радянських часів, потім пішов на посаду директора Путивльського історико-краєзнавчого музею. Але у 2001 році знову став редактором і протягом 15 років газета виходила під керівництвом принципової руки, що завжди бажала захищати інтереси простих людей.

–  Творчість та культурна діяльність простягались червоною ниткою через усе Ваше життя. Як розпочинався цей шлях?

– Якось так сталося… З цього приводу навіть жалкую іноді. Думаю, краще був би якоюсь майстровитою людиною, умів цвяха забити чи відремонтувати техніку, або хату побудувати. А воно склалося… Я ж із селянської родини. Багатодітна сім’я, я – третя дитина, ще були старші брат і сестра. І якось із самого дитинства у мене виник потяг до малювання. Пам’ятаю епізод: коли мій старший брат Микола пішов до першого класу, йому було сім, а мені  – два рочки (іноді, як аналізую цю ситуацію, самому не віриться, що таке було).

Так ось. Купили Миколі кольорові, прості олівці, зошити… Одним словом, мені страшенно захотілося, щоб мені дали олівця і зошиток оцей! І просив, і плакав…Але мати мені не дала ні зошита, ні олівця. Вона потім пояснювала: «Ну оце б тобі застругали олівця, біг би ти по хаті і впав би, око собі виколов». Така материнська психологія: ну що можна довіряти дворічній дитині?

 Батько прийшов із роботи, він постійно приносив мені «гостинця від зайця» і завжди запитував: «А де молодший?». Мати каже: «Під столом сидить, плаче» – «А чому ж так?» – «Просить олівця та зошит. Навіщо?» – «А що він хоче?» – «Та малювати ж хоче…Куди там йому малювать, дитина зовсім!».  Батько каже: «Дай дитині те, що просить...». Я пам’ятаю, він мені застругав так красиво, ножичком, олівця, відкрив зошит отой, дав олівець й сказав: «На, малюй!». І я почав малювати.

 Коли пішов до школи, помітили вчителі, що я краще всіх у класі малюю. А потім виявилось, що краще всіх у школі… І цей потяг до творчості переслідував мене все життя. Наприклад, вірші я почав писати у третьому класі. Може, це в якійсь мірі доля, що саме тоді мене обрали редактором шкільної стінгазети за те, що добре малював, непогано писав різні літературні твори, які нам задавали в шкільній програмі. Стінгазету я регулярно випускав зі своїми помічниками.Так воно з дитинства і склалося…

А потім пішло таким чином… Після восьмого класу я поступав до художнього училища у Харків, не зовсім вдало – з об’єктивних причин.Тому закінчував 10 класів Юнаківської середньої школи. І писав вірші, як кажуть, повним ходом. Було, навіть самвидав зробив, тому що малювати ж умію, склеїв  брошурки… У мене в 9-10 класі були вже дві збірки віршів, ілюстрованих мною.

Одного разу зустрілася мені студентка культосвітнього училища, яка зацікавилась моїми віршами, а потім, я так розумію, їй треба було підготувати на практиці якогось читця, бо вона закінчувала режисерське відділення.

Згодом я вже брав участь у районних, обласних конкурсах читців. Ну а підкупало членів журі те, що я читав авторські вірші. Таким чином, зарекомендував себе як майбутній культпрацівник. І тому після 10 класу вступив до Сумського культосвітнього училища, якраз на режисерське відділення. Досить успішно його закінчив і за розподілом, – була така форма працевлаштування, коли навчальний заклад давав направлення випускнику і всі завжди були працевлаштовані, – я потрапив до Путивльського народного театру. Сподобалось там, що я можу і грим робити, і малювати оформлення, декорації…

Спочатку працював художником, а потім керував молодіжною театральною студією. Одним словом, дуже захопився театральною діяльністю: ставив спектаклі, писав сценарії. Вступив до Орловської філії Московського інституту культури на режисерський факультет. Закінчив, повернувся до Путивля, працював керівником театральної студії. В процесі не забував про захоплення літературою. Писав вірші, друкувався в путивльській «районці». І настав момент, коли мене запросили на журналістську роботу. Через якийсь час, вступив, заочно вже, до Київського університету імені Тараса Шевченка  на факультет журналістики. Працював кореспондентом, потім відповідальним секретарем районної газети…

А потім доля привела мене на посаду директора нашого районного краєзнавчого музею, напевно, зважаючи на моє захоплення історією рідного краю… І ця творча лінія провисіла наді мною Дамоклевим мечем усе життя. Особисто вдалося створити експозиції декількох музеїв. Де був істориком і художником. Я і зараз працюю у Путивльській публічній бібліотеці  художником. Ну це так, якщо коротко…

–  Ви відзначились як краєзнавець, але не своєї маленької батьківщини, а Путивльщини. Чому так?

– Це також доля. Я з дитинства цікавився Путивлем, вітчизняною історією, мене захоплювало «Слово о полку Ігоревім»… А коли вперше побував на древньому  городищі, хоча там ще не було скульптури Ярославни, мене буквально зачарував оцей історичний дух,  путивльський колорит. Коли походив, подивився на мальовничі засеймські далі, у мене від захоплення навіть подих перехопило. Гармонічне поєднання славетних сторінок історії з мальовничою природою! Якийсь магнетизм мене  притягнув до себе врешті-решт…

луговський картина

–  Ви згадували про районну газету радянських часів. Які були особливості роботи?

– У«районці», чесно скажу, працювати було важко. Газета виходила тричі на тиждень, на чотирьох сторінках. Формат А3. Колектив  не дуже чисельний. Кілька журналістів на чолі з редактором. І це був такий…конвеєр. Весь час потрібно було працювати, без «перекурів»,  щоб виходив номер. Оскільки це було тричі на тиждень, інформація не втрачала актуальність. Єдине, що було важко, – знайти матеріали, які б зацікавили читача.

Щодо специфіки роботи. На верхівці соціалістичного ладу була комуністична партія, яка вирішувала буквально всі питання. В тому числі  це стосувалося і засобів масової інформації. Наші бажання, приміром, щодо свободи слова, – все це тотально контролювалося. Такого поняття взагалі не існувало…

Єдине, що більш-менш влаштовувало працівників газети – не треба було перейматися тиражем... Я працював майже 15 років редактором уже за часів незалежної України, і ця проблем була головною, тому що від накладу газети залежало все: в якій друкарні друкуватися, чи буде колір, на якому папері, яка буде зарплатня, чи зможеш оплачувати поліграфічні, транспортні послуги…

До ЗМІ за радянських часів, до журналістів взагалі влада ставилася дещо поблажливо. Журналіст мав право висловити свою точку зору стосовно якоїсь проблеми, звичайно, якщо це не зачіпало ідеологію… А щодо питань промисловості, сільського господарства – будь ласка… Або, якщо проблема стосувалася безпосередньо людини,  трударя, якого, може, треба було захистити від недбалого керівника. І на газету реагували. У ті часи до критичних публікацій ставилися з підвищеною увагою. Уявляєте, про місцевого  «начальника»: голову колгоспу, директора підприємства  і т. д., коли він порушував якісь людські норми,  з’являлась критична стаття в газеті, розтиражована в 11 тисячах примірників, і всі в районі її прочитали… Це був досить болісний  психологічний вплив на розкритиковану особу. Тому газету навіть трішки побоювались… Звісно, це нагадувало пародію на демократичні країни, та все-таки просту людину можна було захистити.

 –  Цензура дуже заважала працювати?

– Якщо брати період, коли я вперше прийшов до газети, то це – 70-ті роки минулого століття. Спочатку  працював кореспондентом, потім відповідальним секретарем  (1978-1983 роки ).  Хоча і називали цей період «застоєм», соціально-економічний стан нашого сільськогосподарського району був більш-менш стабільний. Люди мали роботу, отримували, нехай і мізерну, але регулярну зарплатню, потрясінь суспільних не було, тому гостро не стояло питання, аби якісь антирадянські речі писати. Та  їх би ніхто не надрукував… Слід зазначити, що районна газета знаходилась під повним контролем партійних органів.

А вже в період, коли довелось мені працювати редактором, це 2001-2015 роки, газета була колективним органом. Співзасновниками стали  районна державна адміністрація, районна рада і  трудовий колектив редакції. Однак владні структури завжди намагалися диктувати свою волю. Це було інколи досить жорстко, я вам скажу. Влада ніколи не любила критику… Як десь сказав щось не так, комусь щось не сподобалось, і редактора  – на «килим». Та справедливість завжди перемагає.

У нашій газеті було так налаштовано, що існував зворотній зв’язок. Багато людей  на місцях співпрацювали з нами: писали дописи, замальовки, статті. Голос народу всі чули. Та інколи якась проблемна ситуація виникала, особливо це стосувалося скарг, коли точки зору були прямо протилежними. Ми завжди  принципово друкували обидві точки зору. Потім давали читачам на розсуд, резюмували і знаходили «істину в останній інстанції». Таким чином, нам вдавалося примирити конфліктуючі сторони, і в цьому я, як редактор, вбачав повноваження і заслугу газети. Хоча б на районному рівні люди знаходили порозуміння.

А найкраще, найлегше було працювати після Помаранчевої революції. Тоді, дійсно, я відчув, що, як журналіст, маю право висловити свою точку зору, що свобода слова  насправді існує.

Потім знову все закрутилося, почали «затискати гайки», працювати було не дуже комфортно. Словом, тебе буквально «зверху» давлять і тут же декларують свободу слова… Відчувати це було вище моїх сил.

–  Що у Вашій роботі було найприємнішим?

– Я завжди вважав, без пишномовних слів, що місцева газета – «районка» повинна стояти на захисті простої людини. І коли вдавалося відстояти чиюсь честь, коли газета розібралась, провела журналістське розслідування і зберегла комусь «добре ім’я», то це було задоволенням. Або ж  викрити антисуспільні діяння якихось «нуворішів», які з’являлися тоді цілими пачками.  І, таким чином, з’являлися критичні статті, що дуже дратували фігурантів критики. Було все: якісь погрози,  психологічний пресинг… Та від того, що ти відстояв правду, захистив добру людину, або викрив того, хто поводив себе негідно, перемога ця приносила моральне задоволення.

–  Розкажіть про цікаві випадки з Вашої професійної практики.

– Випадків було багато різних, зокрема й стосовно друку. Коли ми перейшли на офсет, а високий друк увійшов в історію,  довелось друкуватися в різних друкарнях, шукати цікаві форми роботи, щоб зберегти тираж, публікації були цікаві… Одним словом, журналістика – це творча робота і було дуже багато епізодів, коли можна було піти на компроміс, хоча б із тією ж владою, та ми намагалися відстояти свою точку зору.

луговський 2010 рік

–  Якщо згадувати Ваших колег, хто спадає на думку одразу?

– Газета буде працювати позитивно, дієво тільки в тому випадку, якщо у тебе є справжній дружній творчий колектив. Треба, щоб команда складалась з однодумців. От мені пощастило. У нашому колективі не існувало жорсткої субординації, тому що ми всі були майже одного віку і ніхто не підкреслював: «я редактор», «я метр», «я заслужений журналіст» і тому подібне. Всі працювали з віддачею.

Я з великим задоволенням згадую мого товариша, члена Національної спілки письменників України і Національної спілки журналістів Олександра Педяша. Це була прекрасна людина,  дуже здібна. Він і поет талановитий, і художник… Дуже багато зробив позитивного для нашої газети.

Часто згадую і Олександра Лепьошкіна. Ми з ним активно займалися краєзнавчою роботою, у співавторстві видали кілька книжок із історії краю.

Молоді були кадри, такі,  як Олексій Сисоєв. Він працював потім у «Комсомольській правді» – київському відділенні; зараз співпрацює з  відомими столичними виданнями. Таміла Лях – вона також, хоча сама за професією художниця, працювала у нас кореспондентом. А нині також у Києві.

Одним словом, у нас був хороший колектив, творчий. Я згадую свою роботу, усіх працівників газети з великим позитивом. У той час ми робили все, що могли, з користю для простих людей.

А свій редакторський портфель я передав талановитій журналістці – Тетяні Анатоліївні Каушан.

–  Журналістика раніше і зараз: коли було краще і чому?

– Журналістика раніше все-таки контролювалася партійними органами, тому що відносилася до так званого «ідеологічного фронту» – передусім, мала домінувати точка зору керуючої партії.

У часи «застою», коли почали говорити про можливі демократичні зміни у державі, ЗМІ отримали, не з повеління когось, а якось так само собою вийшло, більше свободи. Особливо це стало помітним за часів так званої перебудови. Можна було відкрито щось сказати, подискутувати на теми суспільних перетворень.

Після отримання Україною незалежності, особливо після Помаранчевої революції і революції Гідності,  ми отримали право на свободу слова.

А зараз війна… Тому ЗМІ повинні бути насторожі, точка зору повинна бути одна – проти ворога.

–  Наскільки важливу роль грають «Путивльські відомості» в житті громади, адже оперативність, порівняно з тим же путивльським телеграм-каналом, залишає бажати кращого?

– Це проблема не нова і не тільки наша, а багатьох газет, особливо тих, що були районними. Та все одно, читачі у газети є. І переваги газети в тому, що її можна розгорнути, перечитати. Посмакувати епізод чи подію. Тому так, без патетики, люди люблять свою газету, передплачують. В основному, це громадяни середнього та похилого віку, за звичкою. Навіть у селах якусь інформацію оперативну одержують із телевізора, наприклад, але, все одно,всі чекають на  СВОЮ газету. Як сказав один передплатник: «Вона мені душу гріє …».

 –  Як ви гадаєте, що газету чекає в майбутньому?

– Як я казав, передплачують газету люди старшого покоління. Зараз активно розвиваються електронні носії інформації, тому газетярам  важкувато буде конкурувати на інформаційному ринку.  І є побоювання, що через деякий час друковані засоби масової інформації втратять свою актуальність. На жаль…

–  Ви працювали у багатьох сферах і є відомим українським поетом. Скажіть, на Вашу думку, чи існує проблема браку талантів і фахівців у Путивлі?

– Я сказав би, що не існує. Славне історичне минуле спонукає до того, що Путивль буквально притягує до себе видатних діячів культури, мистецтва, науки. І зараз у нас дуже багато талановитих людей.

Вважаю, що Путивль не втратив свого творчого потенціалу . Обов’язково прийде  час і  він скаже своє вагоме слово, як місто з великої літери.

луговський біля дерева

І спокій тільки сниться... 2022рік

–  Зараз гостро постало питання доречності російської мови, особливо у творчості. Як Ви до цього ставитесь?

– Для мене це – особиста проблема. Поясню, чому. Я у свій час закінчував українську школу, виховувався в українській родині. Одним словом, справжній етнічний українець. А, як ви знаєте, на Путивльщині, де я прожив більшу частину свого життя, населення російськомовне. Історично так склалося. І у моїй творчості так склалося, що я писав і російською, і українською мовами. У мене вийшло друком більше десяти поетичних збірок, з яких половина – російською мовою, історико-краєзнавчі книжки, десь вісім було видань, всі – російською. Не виникало раніше ніяких пересторог із цього приводу… Та коли розпочалася війна, загарбницький напад росії на Україну, то мене буквально відвернуло від мови окупантів. Нині я її сприймаю на рівні отих  мерзенних російських «матів»…

Щиро жалкую про те, що багато часу приділяв чужинській мові і менше писав українською… У мене навіть є вірш на цю тему, стосовно двомовності… Прочитати?

–  Звісно, цікаво послухати.

– Ну, щоб було зрозуміло, він такий…простенький, на перший погляд, але змістовний.

Так трапилось зі мною у житті,

Що я з дитинства ріс, як є, двомовним.

Долаючи шляхи буття круті,

Знав і «язик», і рідну нашу «мову».

Писав вірші, теж мовами двома,

І «солов’їною», і «язиком велікім»,

Ще  навіть  мовив якось жартома,

Що для душі поета мови – ліки.

Пишався тим, що можу володіть

І знаю мови майже досконало.

Це було доти, як настала мить,

Коли ворожі танки загарчали.

Одразу став огидним цей «язик»,

Яким звучать лише мерзенні мати.

А українською дітей передсмертний крик.

«Все буде добре»,всіх втішає мати.

Життя моє вже майже на краю,

Жалкую, що «язик» забрав багато,

Душі моєї, віршів врожаю,

Які б могли лиш «мовою» звучати.

Ну, що ж тепер, як виправити це?

Та вже ніяк, бо доля фінішує.

А Україна, все ж, понад усе,

За мене хай хтось краще повіршує.

 

Спілкувався Вадим ДЗЕКУНОВ,

студент кафедри журналістики та філології Сумського державного університету.

«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.