Неділя, 13 листопада 2022 16:21

Сумська журналістика в особах. Олексій Пасюга: «Головне – перемогти, а друкуватися будемо обов’язково»

Олексій Пасюга – редактор Великописарівської газети «Ворскла», людина, яка присвятила життя газеті й продовжує «горіти» своєю професією, своєю справою. Він здобув освіту агронома, але тенета журналістики затягнули його у свої глибини й не відпускають уже понад 25 років. Завжди на сторожі інформації – саме так можна описати Олексія.

Велика Писарівка знаходиться на кордоні з росією, тому у перші дні війни там почалися обстріли, люди залишалися без світла, комунікацій,  гуманітарних товарів, найгірше – жили практично у невідомості. Олексій прийняв рішення тримати оборону на інформаційному фронті. Так, на звичайному принтері були надруковані перші 500 примірників бойового листка газети «Ворскла», який давав надію на перемогу.

Олексію, що вплинуло на вибір майбутньої професії та як розпочали свою журналістську діяльність?

– Це сталося у так звані бурхливі девʹяності… Як такої роботи тоді не було, бо Велика Писарівка – доволі провінційне містечко. А я з дитинства ходив до гуртка «Юних журналістів», у старших класах уже писав про життя школи в нашу газету. У 1996-му тодішній редактор районки Сергій Анатолійович Дєньгін почав шукав фотокореспондента. Посада була такою собі, адже нормального обладнання, щоб робити якісні фото,  а тим більше кліше для друку, не мали. Мій попередник, щоб  зробити кліше для газети, їздив у сусідній район росії. Але з часом це йому набридло і вакансія пустувала, поки не знайшли мене, такого молодого, енергійного, перспективного (це я так жартую!). Через деякий час ми вийшли на новий рівень, з’явився перший цифровий фотоапарат, перший комп’ютер і фотографом міг себе відчути практично кожен, хто міг натиснути на кнопку «цифровика».  Але  на роботу мене вже взяли – запропонували бути кореспондентом у сільгоспвідділі.  Так і пішло-поїхало. Спочатку – кореспондент сільгоспвідділу, потім заввідділом економіки,  відповідальний секретар, заступник редактора… У 2016 році, тоді ще на сесії районної ради, мене призначили редактором Великописарівської районної газети «Ворскла». До того місяців зо три я був виконуючим обов’язки, ну а на сесії вже призначили офіційно.  Можливо, тому, що не було кого призначати? Чи подумали, що газета «йде на дно» (а там вже була значна заборгованість і по зарплаті, і за папір, і за друк), тому нехай він і займається…

Довелося йти на ризикований крок: ми підняли ціну на газету вдвічі. Дякую землякам, які підтримали рідне видання, дружно передплатили газету й ми швидко вилізли з боргової ями. Газета стала найдорожчою в області, попри те, що друкувалися в  чорно-білому форматі. Щоправда і тоді, й до повномасштабної російської війни виходили в світ двічі на тиждень. Закінчили рік без збитків ще коли я був в.о. редактора. Ну а на посаду редактора вступив на доволі потужній основі. У нас була «фінансова подушка»: за 20 років попередньої роботи у редакції «Ворскли» з’явилося багато знайомих, друзів, які давали рекламу, оголошення, вітання, платні публікації про діяльність сільгосппідприємств тощо.

От із адміністрацією у нас ніколи не було «теплих» стосунків, тому ми ніколи нічого від них не отримували: ні дотацій, ні допомоги, з нами угод практично не вкладали. Напевно, саме тому наше видання серед перших в області стало на шлях роздержавлення. І тут влада почала нас гальмувати всілякими способами, не відпускати у «вільне плавання», хоча вже був закон про роздержавлення! Але все вдалося. І тепер розуміємо: якби ми не стали роздержавленими, ми просто б припинили існування.

пасюга 90 років

Ще в мирні дні. Колектив редакції відзначає 90-річчя газети.

 Наскільки відомо, Ваш батько також був журналістом і редактором газети «Ворскла». Ви хотіли піти шляхом батька?

– Так, певною мірою тато доклав руку до мого вибору. Раніше у селищі була власна друкарня в одному приміщенні з редакцією. Вона була ніби невеличкий завод, де розплавлений свинець перетворювався на друкарські гранки. Я спостерігав, як випадають на лінотипах готові металеві рядки для майбутньої газети... Це, напевно, наклало свій відбиток. Хоча ж то була друкарня, а в редакції все здавалося не таким цікавим. Що там дивитися?! Татові колеги сидять, пишуть щось мовчки, або тарабанять пальцями по клавішам друкарських машинок. Лише потім зрозумів: для того, щоб щось написати чи надрукувати, журналістам доводилося чимало побігати, виїздити, чи в крайньому разі «видзвонити» телефоном. А який там телефонний зв’язок у сільській місцевості!.. Іноді простіше було збігати та взяти інформацію, ніж телефонувати.

Тато, до речі, пішов на пенсію ще до того, як я почав працювати у редакції, але він завжди мене підтримував, казав: «Олексію, якщо щось не буде виходити, я допоможу писати». Допомагати він не допомагав, але коли виходив мій матеріал, казав: треба було зробити так чи от так. Здається, це була найкраща моя школа. Навіть зараз я з ним раджуся щодо написання матеріалу чи щодо того, як вчинити саме як людині на посаді редактора.

Де були надруковані Ваші перші матеріали?

– У нашій рідненькій «Ворсклі». Це був репортаж про свято духового оркестру у Великій Писарівці. Він зайняв газетний розворот. Тоді Велика Писарівка приймала музичні колективи з сусідніх районів, Сум, Чернігівської області, росії. Таким був мій перший «серйозний» матеріал.

Наприклад, журналістських розслідувань в принципі було дуже мало, адже у нас, як у місцевої газети, трохи інший формат. Люди очікують інформацію про місцеві події, розповіді про життя району, життя людей.

Звісно, ми можемо «прижати» якогось дрібного корупціонера, але, як правило, з’являвся цілий ланцюжок, який вів до Сум чи навіть Києва. Тому зазвичай це ставало просто боротьбою з вітряками.  Але головним девізом для себе й тоді, й зараз вважав слова першого редактора Сергія Дєньгіна, який завжди казав: «Олексію, пиши про те, що цікаво людям».

Окрім медійної сфери де ще працювали?

– Я за освітою агроном і працював у місцевому сільськогосподарському підприємстві «Дружба». Його вже давно немає. Пробував себе в іншій діяльності, але зовсім трохи. Так що все моє життя – це газета.

Чим займаєтесь у вільний від роботи час? Можливо, маєте якесь хобі або захоплення?

– З того часу, як став редактором, вільного часу взагалі немає, навіть вдома іноді виникають певні суперечки: посадити город чи випустити черговий номер газети?  Звісно, я обираю другий варіант, на щастя, вдома мене  розуміють. А відпочинок часто один – спілкування з колегами. Ми обмінюємося досвідом, проводимо семінари. Раніше полюбляв рибалку, зараз дуже хочеться сходити по гриби, але наші ліси нашпиговані снарядами та мінами, й ми не ризикнули йти у ліс цього року. А я б дійсно із великим задоволенням пройшовся разом із дружиною лісом.

Не можу оминути тему війни. Як дізналися про повномасштабний наступ? Яким був той початок для вас, у першу чергу, як для людини, сім’янина, а потім вже як для редактора?

– Наша громада зустрілася з ворогом найперша, адже обстрілювати громаду почали хвилин на 10 раніше, ніж інші прикордонні території. Сусіди прокинулися від канонади, зателефонували мені з питанням: «Олексію Борисовичу, що твориться? Невже це напад»? Щоб заспокоїти їх, відповів, що це просто провокація, але і сам уже не вірив у свої слова, тому що вибухи були масовані й, як уже потім з’ясувалося, рашисти розбили наш митний пост.

У наших знайомих – там були супутні служби з митницею – стояли відеокамери на службовому вагончику і ми через них із 6 годин ранку 24 лютого спостерігали ситуацію на кордоні. І от о девʹятій годині побачили, як заходять ворожі колони через митний пост Великої Писарівки й рухаються в наш бік. Колона була настільки великою, що всі шість кілометрів до кордону були заповнені технікою, живою силою ворога. А інша колона зайшла до нас через село Попівку. Із вікон редакції ми бачили, як ці дві колони зустрілися...

пасюга з вікна

Руками окупантам ніхто не махав, квітів ніхто не кидав під ноги, як вони сподівалися. Руські вояки кричали тут: «Здравствуйте, братья! Мы пришли вас освобождать». Але, хоч ми й прикордонна громада, і дуже були пов’язані родинними та приятельськими зв’язками з росією, але дружньої зустрічі у нас не було, зустріли їх насторожено та вороже. Вони це зрозуміли того ж вечора, коли зустрілися з нашою теробороною та підрозділами ЗСУ в Охтирці. І вже увечері в ті відеокамери на кордоні ми побачили, як вороги вночі вивозили свою розбиту техніку. Тоді ми й зрозуміли, що перемога буде за нами.

пасюга вибух

Десь на місяць ми опинились у сірій зоні, де не було поліції, інших силовиків. Але українська влада діяла, бо працювала Великописарівська селищна рада. Керівник громади Людмила Бірюкова виявилася справжньою героїнею і організатором, мужнішою за багатьох чоловіків, у тому числі й на керівних посадах. У Великописарівській громаді вирішувалися практично усі питання стосовно продовольчого забезпечення, доставки ліків і всього необхідного у віддалені населені пункти; сильніші допомагали слабкішим. До речі, пізніше селищна рада, яку ми традиційно критикували, допомогла у відновленні випуску нашої газети у форматі бойового листка. Газету ж випустити – не проблема, якщо є електрика. Але як її розповсюдити серед жителів – отут виникало питання!

Як з’явилася ідея запустити в друк бойовий листок «Ворскли»?

– До нас приїхав мій друг із Києва – Іван Лозовий, відомий меценат, юрист-міжнародник і теж журналіст. Він постійно возить допомогу на фронт, а сюди саме тоді доставляв допомогу нашим тероборонівцям.  Заразом заїхав запитати у керівника нашої громади Людмили Бірюкової, чим може бути корисним. Ми всі зустрілися, говорили, і саме тут завітав гість із прикордонного села. Запитує: «Чому не «ходить» газета?» Пояснюю, що війна, ніхто поки нічого не друкує, пошта не працює, доставляти газету замінованими дорогами та через зруйновані мости ніхто не зможе. А відвідувач почав розповідати, що у їхньому селі з російських джерел розповсюджується інформація про те, що Київ взяли, Харків зайнятий російськими військами, ворог уже в Одесі… А проблему з інформуванням людей про події не лише в країні, а й у громадах ми саме обговорювали  з Людмилою Бірюковою й Іваном Лозовим. В той час на території Великописарівщини взагалі не було інтернету, українського телебачення та радіо, які й у довоєнні часи, якщо чесно, мали невпевнений прийом сигналу. Тут десятками років в ефірі панували російські радіо- та телеканали. От і довелося згадати практику великої вітчизняної війни, коли в ходу були бойові листки, де оперативно повідомлялися найголовніші новини про фронт, допомогу. Надрукувати подібний бойовий листок ми могли. Принтери були у нас у редакції та в селищній раді, проте ми розуміли, що на багато екземплярів їх не вистачить, а в Охтирці, де ми обслуговувалися, все було розбите.

пасюга за бойовим листкоом

За випуском "бойового листка".

Проте нас дуже підтримали місцеві люди, волонтери. Вони почали друкувати газету, яку ми передавали спочатку на флешках у ПДФ-форматі – через відсутність інтернету, потім уже, коли була змога, розсилали і по селам, де прості люди на своїх принтерах друкували і роздавали або читали і передавали іншим. Люди знали, що відбувається у наших Великописарівській і Кириківській громадах, знали, де і коли буде видаватися гуманітарна допомога, в яку аптеку завезли ліки… Ну і найголовніше – ми вселили віру у перемогу! Газету носили і замінованими дорогами, і підірваними містами, і все це завдяки працівникам селищної ради, старостам, волонтерам. Цікаво, що коли приносили людям газету і хліб, вони хваталися спершу саме за бойовий листок під назвою «Ворскла. З Україною в серці!»

Перший такий листок вийшов у березні й налічував близько 500 екземплярів, а четвертий, останній номер у такому форматі, налічував понад три тисячі екземплярів.

пасюга бойові листки

У квітні ми вже повернулися до свого повноцінного формату. Проте, якщо до війни ми виходили в світ двічі на тиждень: на чотирьох і восьми сторінках, то зараз лише раз на восьми сторінках. Але це залежить не від нас, а від «Укрпошти», яка, по суті, зробила більше для знищення регіональної преси, ніж російський агресор. Адже свого часу було обіцяне одне щодо роботи пересувних відділень, а насправді вийшло інше. Обіцяли возити «пересувками» газети під кожен двір, а в результаті викидали «Ворсклу», де завгодно – під дощ та сніг. Звісно, люди почали відмовлятися від передплати.

Зараз іде передплата на наступний рік, листоноші з пересувних відділень не встигають її прийняти, адже це потрібно приділяти час, щоб постояти біля бабусі, яка заповнює бланк, видати квитанцію тощо, а потрібно ще й іншу роботу виконувати. Мені дуже складно і боляче про це говорити, але ми боремося, щоб набрати тираж і щоб газета жила далі.

А про писали у першому воєнному примірнику?

– Писали про діяльність місцевої влади, давали різну довідкову інформацію, наприклад, щодо видачі пенсій. Люди були без коштів, без пенсій півтора місяці… Був матеріал про воїна, який пішов на війну, одружився перед цим, а на цю хвилину пропав безвісти. Були матеріали про волонтерів, рятівників, енергетиків, які працювали і працюють постійно. Багато чого писали, хоч, здається, формат бойового листка зовсім невеликий.

До речі, у перші дні війни у нашій редакції діяв волонтерський штаб. Приємно, що саме редакції довіряли в ті непрості часи. Тут у нас був збір і видача продуктів, роздавали хліб. Дякую нашим сільгоспвиробникам Миколі  Бантову, Миколі Надточію, які надавали цей хліб безкоштовно. Спочатку все відбувалося хаотично, люди заходили й брали по кілька разів, але ми швидко навели лад і вже далі все було по списках. Так – у перші дні, далі селищна рада організувала все на найвищому рівні. А ми почали займатися збором коштів на потреби воїнам: теплі речі, тепловізори, приціли тощо.

пасюга з лозовим

Харківщина, неподалік Ізюма. З Іваном Лозовим (крайній зліва)  Олексій там був за волонтерськими справами. Міномет, відбитий у русні, не мав прицілу, тож Лозового попросили знайти його, щоб використовувати зброю проти рашистів.

Як щодо фінансування газети, чи є зараз із цим проблеми, хто і як допомагає?

– З фінансуванням величезні проблеми. Передплатників у нас мало, 50 відсотків населення стали переселенцями в результаті постійних обстрілів. Зараз ми «крутимося»: відкрили попутний бізнес, виручає Сумська спілка журналістів, Національна спілка журналістів України, які дають можливість брати участь у різних проєктах. Проте ми розуміємо, що це скоріше підтримка, аніж потрібні їм проєкти. Нам приємно, що нас не забувають.

Олексію, а не було у вас страху за редакцію, за своє життя, адже рашисти на той момент творили жахливі речі. Чи не було думок полишити Велику Писарівку і переїхати у більш тиху місцевість?

– Такої думки у мене і не з’являлося. Тут сім’я, друзі, робота. Одного дня мені принесли подяку від  місцевої жительки, з Великої Писарівки, де було написано про газетярів, які не покинули рідний край, залишилися в редакції й допомагали землякам,  вселяли впевненість у найкраще, у перемогу. Тоді зрозумів, що все робили правильно. Так, щодня були обстріли, ворог намагався нас знищити. Проте думок про виїзд не було і немає. Життя іде, газета виходить вчасно, збираємо допомогу нашим захисникам – живемо!

Зараз в Україні ще існує і виходять у друк понад півтори тисячі газет. Як вважаєте, яке у них майбутнє, адже нові технології дійсно почали витісняти друковані видання?

– У місцевих газет дуже великий «запас міцності», саме тому, що вони місцеві. Державні новини можна почитати у соціальних мережах, подивитися по телевізору, почути по радіо, але про місцеві новини, про земляків напишемо тільки ми. На жаль, тенденція йде до зменшення передплатників, люди виїжджають, люди відходять у засвіти. Коли я прийшов працювати у газету, населення на Великописарівщині було до 40 тисяч, а зараз – 18 тисяч жителів, – різниця колосальна. Звичайно, газети колись відійдуть, але буде це не скоро. Головне – перемогти, а друкуватися будемо обов’язково!

Як думаєте, люди зрозуміли, що «друковане слово» повинно існувати, особливо коли ми живемо на кордоні з підступним ворогом?

– Я завжди наводив приклад того, що наша держава приділяла мало уваги друкованим прикордонним виданням. Ми раніше їздили у росію, обмінювалися досвідом, це ж були начебто наші «брати». Ми до них із щирою душею, а вони, бачте, носили камінь за душею. Так от, у них було прикордонне видання «Родной край» і у штаті працювало 24 особи, з яких 14 писали. Розумієте ресурси? Адже у нас на той час працювало 4-5 осіб. Тому не дивно, що люди там просто «забиті» пропагандою, яка велася саме у місцевих виданнях. А за рейтингом кому довіряють більше? Правильно, місцевим виданням. Тому і не дивно, що на Донбасі, де була ще більше розповсюджена російська пропаганда, їх і зустрічали відповідно. У  нас, правда, цей номер не пройшов. Можливо, навіть тому, що й наша «Ворскла» була форпостом, розповсюджувала інформацію патріотичного спрямування.

Я гордий за наших земляків і нашу газету за те, що ми можемо протистояти ворожій пропаганді. Тому вважаю, що прикордонним виданням потрібна увага з боку держави.

пасюга до війни

Фото з добрих мирних часів. Тоді брав матеріал у прикордонному селі Олександрівка, тепер розбитому росіянами. До речі, в цьому селі, зазначає Олексій, народився Володимир Стельмах.

На початку літа Ви були нагороджені орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.  Відповідні подання ініціювала Національна спілка журналістів України для нагородження трьох колег із регіонів. Чи очікували ви побачити у тому списку себе?

– Ні, адже подання завжди робили чиновники, представники влади, з якими ми ніколи не «дружили». Бо преса завжди має бути в певній опозиції до влади, інакше то вже буде не преса. А про те, що представлять до нагороди представника друкованого засобу масової інформації провінційного району і розраховувати не доводилося. Я вважаю, що це взагалі чудо, що  отримав цю нагороду, і я вдячний НСЖУ за те що помітили роботу нашого невеликого колективу. Щоправда, зі всіх нагороджених до свята — більшість були телевізійники, і, безсумнівно, заслужено. Але не можна забувати про друковані, особливо прикордонні видання, які щодня творять маленький подвиг, працюють на ентузіазмі, зберігають робочі місця і пропагують справжній патріотизм.

Був дійсно зворушений і не міг повірити, що нагородили орденом. Я не вважаю, що це особисто моя нагорода, – це нагорода і моїх колег, які рятували газету.

Чи змінилась для Вас журналістика за останні 20 років?

– З огляду на те, що відбувається у нас, то найдужче змінилась медійна сфера після 2014 року, коли розпочалася війна з росією. Змінився формат подачі, журналістика стала більш оперативною і, напевно, більш щирою, відвертою, правдивою. Стала більш насиченою на невеликі матеріали інформаційного плану.  Як і раніше, люблять розповіді про земляків, життєві історії, місцеві новини.

Можливо, журналістика стала більш комерційною, але ж вона мусить заробляти на себе.

На Вашу, думку яким повинен бути сучасний український журналіст, медійник?

– Він має бути чесний перед собою і бути патріотом. Коли це так, журналіст ніколи не стане на бік ворога і не напише неправдиву інформацію. Журналіст має любити своє видання або свій канал  – телевізійний чи радіо, має бути їм відданим. Якщо ж це не його видання чи канал, якщо це суперечить його совісті, – медійник має піти.

Спілкувалася Аліна ШЕВЧЕНКО,

студентка кафедри журналістики і філології Сумського державного університету.

Фото – з особистого архіву Олексія Пасюги.

«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.

Прочитано 1225 разів