П'ятниця, 09 грудня 2022 08:42

Сумська журналістика в особах. Олена Адаменко: «Або не працювати, або працювати так, щоб не було соромно»

Олена Адаменко – сумська журналістка-розслідувачка. Говорить, що має «загострене відчуття справедливості». І попри погрози та подекуди невисоку ефективність роботи, знаходить мотивацію в людях. Олена порівнює свої розслідування з водою, яка точить камінь.

Про перші матеріали Олени; редактора, який не вірив у неї на початках; дружбу з колегами з «Данкору» та Суспільного; а також про те, чому Суми – найкраще місто у світі, – наша розмова.

Бажання стати журналісткою – це зі школи?

Ні, у школі я мріяла працювати в Інтерполі, бути слідчою, потім мені ще хотілося бути адвокаткою. Тобто прагнула здобути юридичну освіту. Але так сталося, що в 2000 році, коли я закінчила школу й мала вступати до вишу, у Сумах ще не було денної форми навчання (не можна було отримати повну вищу освіту) за спеціальностями цього напряму. Тільки у сумському філіалі Харківського університету внутрішніх справ, але лише заочно. Мама сказала, що заочне – не навчання. Що ж до освіти в іншому місті заявила: «Я тебе не відпущу». Можливо, я й сама не була готова до переїзду, бо все життя прожила в однокімнатній квартирі з бабусею, мамою, сестрою, була такою кімнатною дитиною.

адаменко з мамою11

На руках у мами було надійно...

Врешті мені треба було вступити хоч кудись, тому пішла туди, де був найменший конкурс, – на «російську мову й літературу». На українську було нереально вступити на бюджет. А мама казала: «Платити я не зможу, у нас грошей нема». Тоді ще й моя сестра була маленькою. До того ж тоді не було ЗНО, вступали за результатами іспитів, звичайно, процвітала корупція. Урешті вступила на бюджет, було шість місць таких.

Чим Ви цікавитеся, окрім журналістики?

– Я – рибалка. Із дитинства дуже люблю цю справу. Щоб я влітку три-чотири рази не поїхала на риболовлю, такого не було! Взагалі, я – рибна людина: люблю її і готувати, і їсти, і ловити. Навіть цьогоріч одного разу була на риболовлі: за 20 хвилин спіймала 10 карасів. Була така задоволена…

Також люблю документальні фільми. Можу порекомендувати 26-серійний фільм «The world at War» про Другу світову війну. Розповідь починається з середини 30-х, коли Гітлер прийшов до влади й закінчується Хіросімою та Нагасакі. Цей документальний фільм знятий у 70-х роках минулого століття, але насправді раджу саме зараз його подивитися. Усе те, що робив Гітлер, зараз повторює Путін. Прийнято вважати, що Друга світова почалася вторгненням на територію Польщі, але ж насправді загарбницька політика нацистської Німеччини почалася раніше. Вони спочатку «віджимали» території, які були розподілені між іншими країнами за умовами Версальського договору. У відповідь увесь світ, Європа промовчали, й тоді німці далі пішли. Так само в 2014-му росіяни зайшли в Крим – світ мовчить, зайшли на Донбас – теж мовчить. І тепер маємо повномасштабну війну в 2022-му. Історія повторюється, тому її треба знати.

Ще люблю книги, прочитала їх за все життя дуже багато! Мені навіть ще трьох років не було, а вже читала. Я не ходила до садочку й ми з бабуською засвоювали «Трьох мушкетерів», «Графа Монте-Крісто»... Зараз я намагаюся більше читати сучасну українську літературу. Подобається Жадан, Івченко. Владиславові (Івченка – авт.) «Карпович» (cерія книг про детектива Івана Карповича – авт.), «Ноги», «Стоїмо» – те, що люблю.

Закінчила й музичну школу, але через силу. Інакше мене вигнали б із дому. Поясню. У дитинстві дуже хотілося грати, але в мене не було фортепіано, замість нього я просто на столі малювала клавіші. Щоб пограти на реальному інструменті, ми з бабусею о шостій ранку приходили до школи, сторож нас пускав, ми брали ключі від музичного кабінету й займалися там удвох. Мої батьки не знали, що я ходжу в музичну, за це бабуся платила. Лише коли я закінчила перший клас на відмінно, зізналися, й мама сказала: йдемо купляти піаніно. Пішли в магазин «Мелодія», був такий на Харківській. Мій перший музичний інструмент коштував страшенно дорого, більше мільйону, – гроші тоді такі були. І батько сказав: якщо вона, тобто я, кине цю справу, він тим піаніно по нас «прокатить», – воно було на коліщатках. Тож, щоб цього не сталося, мені довелося нехотя, у 14-15 років, коли було вже не цікаво, закінчувати ту музичну школу з трійками. Мабуть, через це до музики в мене тяги особливої немає.

У яких виданнях та на яких посадах Ви працювали?

– Починала в «Данкорі». Тоді він існував у форматі газети, зараз тільки сайт залишився. Але це – моя альма-матер. Я навіть на своїй фейсбук-сторінці залишила місцем роботи «Данкор».

Коли навчалася на філфаці, у нас була компанія університетська: п’ять дівчат і один хлопець – Олександр Комендант. Сашко влаштувався рекламним агентом у «Данкор», а газета тоді якраз шукала журналістів. У Коменданта запитали, чи не знає когось, хто може підійти під цю вакансію. І чомусь Саша прийшов до мене й сказав: «Я точно знаю, що це – твоя робота, тримай оголошення».

 

адаменко студенти

Студентська компанія.

От я і прийшла в редакцію, сказала, що хочу в них працювати. Кілька місяців ходила навчатися в головного редактора Олександра Берзіна. Писала тоді про своїх одногрупників, викладачів, спортивні заходи. Тільки місяців через вісім, із серпня 2005 року, мене запросили на роботу. Спочатку працювала позаштатною кореспонденткою, а потім взяли в штат на посаду редактора сторінки «Право». Мені подобалася юридична тематика, мама була юристкою. Ось так із 2005-го працюю в журналістиці.

Щодо колег у «Данкорі», усі вони стали чи друзями, чи приятелями, але ми досі спілкуємося. Дуже їх поважаю. Хоча, наприклад, Владислав Івченко, провідний журналіст «Данкору», не вірив у мене спочатку, казав: «Що це за дібілка такий дібілізм написала? Яка дібільна редакція таких дібілів тримає?» (сміється). Не хотів, щоб мене брали на роботу, казав, що нічого з мене не вийде. Але, мабуть, саме це мотивувало вчитися, сидіти ночами й працювати. Мене вдома не бачили, тому що в п’ятницю була здача сторінки, а я в четвер зранку приходила на роботу й починала писати. Добу сиділа над цим, бувало таке, що й дві доби. Хотілося, щоб Владюша побачив, що я можу. Колись уже пізніше при зустрічі я йому це цитувала, він каже: «Боже, мені так соромно, що я таке говорив!». Але насправді – це дійсно те, що мене спонукало ставати кращою. Олександр Берзін і Владислав Івченко були, як добрий і поганий поліцейський. Але це спрацювало, я багато чому в них навчилася. Основам фотографії, відеозйомки мене навчав Олег Дем’яненко, який був більд-редактором «Данкора». На жаль, із Юрієм Ніколовим мені не вдалося попрацювати. Це відомий український журналіст-розслідувач із Сум, який нині працює на сайті «Наші Гроші», зокрема займався справою про «вишки Бойка». Коли я прийшла в «Данкор», він уже переїхав на роботу в Київ. Проте я читала його матеріали й багатому чому вчилася, тому можна сказати, що він – мій заочний учитель із розслідувань.

Близько 10 років працювала в «Данкорі», а в січні 2015-го перейшла на сумську ОДТРК (зараз – Суспільне Суми). Спочатку мене запросили робити програму журналістських розслідувань, тому що 10 років у «Данкорі» я спеціалізувалася на юридичних, судових темах. Крім того допомагала колегам робити новини, знімати сюжети. Хоч моя робота і пов’язана з корупціонерами, злочинцями, різними негативними персонажами, але всі колеги на моєму шляху були протагоністами, мені завжди щастило з ними.

адаменко з мікрофоном

На Суспільному це був Олександр Гордус, оператор, який знімав багато випусків «Під прицілом». Він трішечки вчив мене операторським основам: як знімати, як правильно кадри виставляти. Маргарита Єрмак – дуже класна. Ми разом робили «Під прицілом», потім вона поїхала в Київ працювати продюсеркою діджитал-платформ Суспільного. А ще це Михайло Заїка, з яким ми зараз монтуємо відео, дуже талановитий хлопець. Євген Охріменко, із яким ми також багато «Під прицілом» відзняли. Андрій Крамченков, який тепер працює шеф-редактором новин на Суспільному Суми. Ще коли тільки прийшла на ОДТРК, мені дуже не подобалася їхня інфографіка, тому запросила Дмитра Растворцева, шрифтовика, дизайнера, який працював у «Данкорі». Я вважаю, шо він топ-1 в Україні у своїй справі. Він також допомагав робити перші графіки для «Під прицілом».

Про що були Ваші перші тексти?

– Перший матеріал був про підвищення ціни на цукор, тоді діяли обмеження на його продаж. Івченко відправив мене по сумських магазинах, де продавали цукор. Завдання – зробити репортажне дослідження, дізнатися, чи є черги, чи немає. Ще пам’ятаю в 2005-у була річниця Сум. І до дня народження міста наша команда готувала матеріали про його постаті, визначні місця. Я написала історичний нарис про сумський слідчий ізолятор. Моя мама тоді працювала в цьому закладі.

Також із тих часів надовго запам’яталося, як висвітлювала судовий процес над колишнім міським головою Сум Володимиром Омельченком і Ольгою Крутушкіною, правою рукою ексголови ОДА Володимира Щербаня. Це були вибори навесні 2006 року і я приїхала в слідчий ізолятор, – було цікаво, як проголосує Крутушкіна. Ця жінка була персоною номер один в області в ті часи Кучми, коли у нас головою ОДА був пан Щербань. При ньому людей вивозили в ліс, підвішували догори ногами, змушували переписувати акції… Тобто, він підім’яв під себе весь бізнес і це було катастрофічно. Ольга Крутушкіна, його права рука, – це жінка-монстр, вона завжди так виглядала. А в СІЗО я вже побачила її з брудним волоссям, з поганеньким обручем на голові. Зовсім імідж змінився в людини, і я про це написала в репортажі. Потім прийшла на судове засідання і мене в зал пустили трішки раніше. Крутушкіна сиділа за залізними гратами, тримаючи свіжий номер «Данкору», у якому надрукували мій репортаж,  і викрикнула мені: «А ти як виглядаєш?! Уся в секонд-хенді!». Я відповіла, що так,  ношу секонд і того не цураюся. Цю історію запам’ятала надовго.

Як би ви оцінили ті матеріали зараз?

– Не так давно була історія. Зустріла мене письменниця Олена Макарчук і каже: «Лєна, я на основі твоєї статті написала оповідання». Вона мені подарувала цю книжку. Потім читаю й розумію, що не пам’ятаю, що я таке писала. Врешті знайшла на сайті цей текст. Почитала деякі матеріали тих років, думаю: які вони були класні, який був великий словарний запас. Мені здається, зараз я гірше працюю, ніж тоді (сміється). Раніше ночами сиділа над заголовками, над реченнями, філологічна освіта накладала свій відбиток і мені дуже хотілося «вилизати» текст. Інколи трапляються старі роботи і я думаю: «Боже, це я написала? Класно! Зараз так не можу».

Ви займаєтеся журналістськими розслідуваннями, зокрема створюєте передачу «Під прицілом». Яка ваша мотивація працювати саме в цьому жанрі після погроз, після, можливо, не надто ефективних результатів розслідувань?

– Мабуть, продовжую знаходити мотивацію у людях. Це як битва з вітряними млинами. Ти розумієш: якщо на виході є хоча б одна тисячна результату, то це дуже класно, – вода все ж камінь точить. Але, звичайно, не можу сказати, що ніколи не хотілося кинути цим займатися. І навіть кидала, казала: «Більше ніяких розслідувань ми не робимо, ніяких «Під прицілом». Ліпше знімаймо «ЕкоЛюди», історії про класних людей, які хочуть  щось змінювати на краще».

Але воно все одно тебе наздоганяє: знімаєш про хороших людей, а вони тобі розповідають про одну несправедливість, іншу й, мабуть, від бажання виправити ситуацію, зробити життя в своїй громаді більш чесним, продовжуєш займатися розслідуваннями.

Наприклад, ми записували «ЕкоЛюди» про чоловіків, які вивели нову породу черв’яків, що перероблюють опале листя та кавову гущу. І вони хотіли зробити полігон, а міська влада відмовлялася їм виділити територію для цього. Якби їх запустили на той полігон, можливо, у нас не було б стільки сміття.

У нас є одна проблема, але, на жаль, надзвичайно велика – це корупція. В Україні є дуже багато сервісів, послуг, що набагато зручніші, швидші, ніж у тому ж Євросоюзі. Є Дія, масова діджиталізація державних органів. Але корупція та недолугість влади заважають нам зробити крок уперед. Якість послуг залежить від тих людей, які ухвалюють рішення. Я дуже сподіваюся, що після перемоги суспільство буде по-іншому ставитися зокрема до виборів. Ми ж бачимо, що комусь війна, а комусь мати рідна: у нашій облраді зараз посади деребанять, будуть нові призначення. Якщо не робити розслідувань, зокрема про владу, то навіщо взагалі працювати в цій професії?

адаменко антикор1

Ви переважно працювали на рівні Сумщини. Чи були пропозиції зі всеукраїнських медіа? Чи Ви завжди хотіли працювати лише в рідному регіоні?

– Мабуть, на це сильно вплинули сімейні обставини. Я в 20 років народила доньку. Потім мама померла, коли мені було 22, і ми з чоловіком забрали мою молодшу сестру, якій тоді було 13, і бабуську. Тож уся моя родина була в Сумах.

Пропозиції працювати в інших містах були, починаючи десь із 2008 року. Але, по-перше, я розуміла, щоб всю родину перевезти до Києва, мені треба винаймати велику квартиру, тому воно того не варте.

По-друге, я ніколи не любила великих міст. У них себе почуваю некомфортно. Я люблю Суми, де можна пішки за дві години дійти до будь-якої точки міста. Пам’ятаю, як у студентські роки, коли не було грошей навіть на тролейбус, а я ще й палю – це мій найбільший недолік (сміється) – ми з подругою обирали поїхати тролейбусом в університет, чи піти пішки, але купити поштучно кілька цигарок. Урешті діяли за другим сценарієм і доходили від «Берізки» до Роменської менше, ніж за дві години на пари й так само додому. У Києві, Харкові оці широкі вулиці, величезна кількість людей, метро – не моє. Суми – просто найкраще місто, воно зелене, красиве, тому щодо переїзду справа не лише у фінансовій складовій. Навіть коли мені треба в Київ приїхати на якусь зустріч, мене там ковбасити починає вже на вокзалі. Хоча, звичайно, я співпрацювала з різними медіа: колись «Gazeta.ua», «Слідство.інфо», «Голос Америки»…

Ви плануєте залишатися працювати тут?

– Так. Мені більше нічого й не треба. Це Суми, дєтка. Мені дуже сподобалося, як ми минулого року робили для Суспільного «Глушину на кордоні». І зараз такі сльози на очах, коли бачиш, що всі ці населені пункти, де ми були, обстрілюють. Багато чого зруйновано. Дуже боляче, коли бачиш героя, якого нещодавно записував, а чоловік зараз уже без ноги. Я згадую слова Миколи Торяника, голови Хотінської громади, який сам у Кіндратівці живе. Він розповідав: «Ви розумієте, якщо щось трапиться, то ми заснемо, а прокинемося в глибокому тилу». Так і сталося. Я буквально вчора зустріла його на вулиці. На щастя, він живий, здоровий. Говорив, що багато людей виїхало.

Скільки людей працює над випусками програм, над вашими розслідуваннями?

– По-різному бувало. В останні роки – це чотири людини: я, Андрій Крамченков, потім Женя Охріменко приєднався. Ну й Мішу Заїку зустріли, коли йому було 17 років, зараз йому 21. Я дуже вдячна долі, що так сталося. Він дуже талановитий, навчився монтувати з нуля, а зараз робить це краще за багатьох столичних монтажерів. Раніше я його чомусь вчила, а зараз він мене. Ми часто працювали й працюємо нон-стоп. Бувало й по 22 години за добу.

адаменко команда

З Андрієм та Мішею на презентації передачі.

Я дуже не люблю працювати в кадрі, із самого початку не хотіла. Мене заманили на ОДТРК лише за умови, що я робитиму тільки сценарії розслідувань, редактор підправить, а начитувати буде інша людина. Але, коли мені потім сказали, що ось ця людина буде начитувати текст, я зрозуміла, що вона зовсім не шарить у темі розслідування. От так я і почала працювати в кадрі.

Наскільки важлива роль редактора медіа для якого Ви робите журналістське розслідування?

– Можна зробити розслідування і встановити, хто поганець і чому так сталося, усе довести фактажем, але необхідно завжди мінімізовувати юридичні ризики. Останні роки жодного випуску «Під прицілом» не вийшло без юридичної експертизи, нам завжди Інститут розвитку регіональної преси допомагав із цим. Юридична експертиза – це коли професійний медіаюрист вичитує текст і підтверджує, що вся інформація підкріплена доказами. Наприклад, антигерою не подобається, що ми його показали корупціонером. Він, скоріше за все, погрожуватиме подавати в суд, або навіть подасть. Зі мною таке траплялося двічі. Один раз була «мирна угода», а другий – я виграла суд із компенсацією юридичних витрат. Ми готові до таких позовів, бо точно знаємо, що в нас є залізобетонні докази і ми стовідсотково праві. Щодо редактора: тобі, як журналісту, здається, що нарив усю необхідну інформацію, але треба ще й вміти донести її глядачу. Зробити так, щоб людина не вимкнула відео на першій хвилині, або не закрила статтю після заголовку. Саме в цій справі редактори й продюсери відіграють дуже важливу роль.

– Із якими медіа Вам і Вашій команді було працювати найкраще, найкомфортніше? Чому?

– Із Суспільним працювати вкрай складно, але й не менш цікаво. У нас був випуск «Глушини на кордоні», який ми здали з 16-го разу – 16 разів перемонтовували! Ледь до бійки не доходили з продюсеркою (сміється). Я кричала, що розірву контракт. Вони дуже прискіпливо ставляться, а ми не завжди були з ними згодні. Звичайно, Суспільне – це єдине медіа, яке непідкупне, безстороннє, об’єктивне. Але все, що стосується красивостей, того, як історію розповісти, ми дуже-дуже довго робили.

Я зараз рада, що Андрій Крамченков став шеф-редактором новин на Суспільному Суми. Хоча спочатку його вибору не розуміла, говорила: «Де ти, а де новини?». Проте, коли почалася війна і я побачила його роботу, то навіть публічно вибачилася. Ці люди, працівники Суспільного, проявили себе на інформаційному фронті, мабуть, найкраще серед усіх журналістів.

Наприкінці 2021-го ми виграли пітчинг і мали знімати проєкт «Підпілля» про бандерівців Сходу, розповідати як діяла ОУН та боївки УПА на Сумщині. Хотіли розвінчати міф про те, що бандерівці це західне явище, бо ж у нас, у Сумській області, було стільки націоналістів… Одні з останніх криївок залишалися саме на Сумщині. Це важлива історія й ми дуже сподіваємося, що після перемоги про це розповімо. 5-го березня ми мали підписувати контракт, але через російську агресію цього не сталося. Зараз, під час війни, Суспільне працює багато над новинами, а якщо й над чимось іншим, то силами штатних працівників, тобто не закупляють продукти на аутсорсі.

З усіма по-своєму класно працювати, хоча, звичайно, є плюси і мінуси. Якщо запитаєш у когось про мене, скажуть, що гірше, ніж зі мною, ні з ким не працювалося. Але це через те, що завжди хочеться зробити якнайкраще, тому постійно правлю матеріали. А коли в нас із Мішою думки розходяться, то чашки поб’ємо, не розмовляємо, зарікаємося не працювати разом (сміється). Наступного дня зранку телефоную, кажу: «Мішо, досить дутися, приходь на роботу, треба закінчити монтаж».

Із «Голосом Америки» мені дуже подобається працювати, тому що класний редактор – Зореслав Байдюк. Він мене розуміє, я його. Кожне зауваження – надзвичайно слушне. Надсилаєш сценарій і розумієш, що трішки щось не так, а він у відповідь дає просто геніальну ідею. Почали співпрацювати просто через фейсбук, пан Зореслав дізнався про мене зі слів київських колег і написав.

Коли мене скоротили з ОДТРК у 2018-му, почала й донині веду сайт «Суми Тудей». Мені хотілося себе десь реалізовувати, тоді й новини писала, без них неможливо. Сьогодні я рідше це роблю, цим зараз більше копірайтери займаються, наповнюють сайт. Від нього вже нікуди не дінешся, якщо щось важливе відбулося – треба писати.

Скільки годин спите?

– Коли активно працюю, то буває 2-3 години. Буває тиждень так попрацюєш, але потім треба доба, щоб відіспатися. А якщо в середньому, то сплю 5-6 годин.

Які колеги були прикладом для Вас у різні періоди Вашої роботи?

– Із точки зору того, як потрібно робити журналістські розслідування, спочатку мені подобалися «Схеми». Також назву «Слідство.інфо», їхній матеріал під назвою «Нарадча кімната» – дуже якісна робота про те, як журналісти прослухали сотні годин звукозаписів із розмовами голови Київського окружного адміністративного суду Вовка.  Аби глядач краще сприйняв інформацію, вони зробили реконструкцію подій – дуже професійно. Я дивлюся багато розслідувань, документалістики на Нетфліксі, HBO. Останній випустив  дуже класну роботу «The Jinx» про американського мільярдера Роберта Дерста, у якого дружина багато років тому зникла. Він казав, що напевно вона втекла. Журналісти знімали розслідування про це, чоловік погодився на співпрацю й вони дійшли до того, що він зізнався. Так своїми запитаннями довели, що той пішов у туалет мити руки й сам собі в дзеркало вимовив зізнання, коли на ньому залишався мікрофон-петличка. Завдяки цьому змогли його засудити, хоча раніше вже затримували, але не могли довести провину. І те, що журналісти цього досягли, – це дуже класно.

Над чим Ви працюєте в ці дні, станом на восьмий місяць повномасштабного вторгнення?

– Знімаємо історію для «Голосу Америки» про сумських добровольців: від студентів до пенсіонерів, яких через проблеми зі здоров’ям не взяли в ЗСУ, але вони все одно стали на захист України.

Які ще плани на найближче майбутнє?

– Дочекатися перемоги.

Якою була журналістика на самих початках Вашої роботи?

– По-перше, 2005-го року навіть у Сумах було багато друкованих видань, ще існували комунальна газета «Суми і Сумчани», «Сумщина» обласної ради. Був час друкованої преси. А за ці 17 років усе змінилося!

Існував тоді Фейсбук, чи ні, – не пам’ятаю, але я зареєструвалася там точно десь у 2010-му. Тобто, журналістики соціальних мереж в Україні тоді як такої не було. Існували чати, аськи, форуми, але це не була «форумська журналістика», це було просто спілкування користувачів.

Тоді на сайт тексти виставляли раз на тиждень. Публікували онлайн лише після того, як газета або вийшла, або вже в друці. І лише років за п’ять почали думати про оперативність: що треба спочатку писати на сайт, а потім у газету. Хоча, з іншого боку, ти запитував, чому мені старі тексти подобалися, та тому що було більше часу для написання, працювали над структурою, підбором слів! А потім, тим паче в переважно новинному виданні, стандарт оперативності вийшов на перший план. І зараз хіба війна це пригальмувала, тому що об’єктивно ніхто, окрім колаборантів, не хоче допомогти ворогу оперативними відео, фото і текстами з місць влучань. А до повномасштабного вторгнення оперативність – це було все.

Ще журналістика стала більш лаконічною. Зараз треба писати коротко, яскраво й по суті. Більшість людей сьогодні не читають великі тексти.

Інформація стала набагато відкритішою. Коли я прийшла працювати, ще не було закону «Про доступ до публічної інформації». Далі запровадили декларування, відкрили багато публічних реєстрів різних державних органів. Працювати стало з одного боку легше, але з іншого збільшився масив даних і його треба вміти аналізувати. Тому зараз ми говоримо про журналістику даних, раніше цього не було.

Які особливості та проблеми журналістики під час війни?

– Через війну знову доступ до багатьох реєстрів закрили. Ми не можемо побачити, як змінюється майно тих людей, які керують громадами, областями під час війни. Але це важливо, тому що всі розуміємо, що росіяни – це нелюди, які прийшли нас вбивати, це вороги, це погано, але ж ще гірше, коли ворог серед нас. Коли людей убивають, гвалтують, а тим часом якась тварюка вирішує, що може привласнювати гуманітарну допомогу, або умовно занести хабар і потім приймають «потрібні» рішення суди чи якісь посади роздають… Це точно не набагато менше зло, ніж те, що роблять росіяни. І через те, що доступ до реєстрів закритий, важко вчасно перевірити й відреагувати на те чи інше рішення.

Безперечно, в час війни журналістам загрожує більша небезпека. Колеги з Суспільного не розповідають у новинах, проте було випадки, коли вони потрапляли під обстріли під час зйомок. Журналісти працюють на окупованих територіях, де їх шукають окупанти, намагаються вбити, когось уже вбили, про когось не чути по кілька місяців. Складно ще тоді, коли ти знаєш якусь інформацію, але думаєш, чи її оприлюднення не нашкодить країні, громаді. Зараз потрібно дотримуватися правила «Сім разів подумай – один раз скажи».

До чого слід готуватися майбутнім медійникам?

– У першу чергу, пам’ятати, що журналістика – це небезпечна професія. Тим паче, шо йде війна. Журналіст має володіти, окрім своєї професії, навичками медика, щоб надати допомогу як собі, так і тим, хто поруч. Уміти безпечно передавати інформацію, користуватися безпечними каналами передачі цих даних. Якщо раніше можна було нехтувати двофакторною аутентифікацією, то зараз уже чудово розуміємо, що всі персональні дані треба захищати. Треба вміти користуватися альтернативними каналами зв’язку…

Вимог багато до сучасного журналіста, але, перш за все, треба бути чесним. Або не працювати, або працювати так, щоб не було соромно. Хоча в тих, хто працює нечесно, мабуть, сорому взагалі немає. Загалом важко прогнозувати, сьогодні не знаєш, що станеться через годину. Єдине, що точно: треба вірити в ЗСУ, допомагати, щоб якнайшвидше здобути перемогу. Робите те, що вміємо якісно, щоб не було соромно. Робити все можливе, щоб наблизити перемогу.

Спілкувався Артем КОРОЛЬ,

студент кафедри журналістики та філології Сумського державного університету

Фото - з особистого архіву Олени Адаменко.

адаменко мала

Отака маленька Оленка.

адаменко біля суду

Журналістські дороги ведуть багато куди.

адаменко з фотоапаратом

адаменко з чашкою

"Під прицілом" буває і жартома.

адаменко з грибами

Гриби - це класно (з Євгеном Охріменком), але рибна юшка - поза конкурсом!

адаменко юшка

«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.