Четвер, 12 січня 2023 03:42

Сумська журналістика в особах. Олександр Козир: «Журналістика – це стан душі, це справа, яка захоплює, не відпускає від себе»

Олександр  Козир – відомий і шанований в Краснопільському районі і за його межами журналіст із понад тридцятирічним стажем, який протягом п’ятнадцяти років очолював районну газету «Перемога». Без довгих прелюдій і зайвої скромності зазначу, що є одним із тих, хто  високо цінує його легке гостре перо, ясний розум, вірність обраному шляху. Скільки людей не знайшли себе у житті, занехаяли своє покликання, талант тільки тому, що десь  на життєвих перехрестях розминулися з тим, хто вплинув би на їх подальшу долю. Так сталося, що мою визначив саме Олександр Васильович, за що завжди буду йому вдячний. Яким був шлях професійного становлення журналіста? Він сам поділяє його на три етапи, але при підготовці цього матеріалу у мене їх виходить чотири.

ЮНКОР

 Коли учень сільської восьмирічки Сашко почав писати перші дописи до «районки», він і мріяти не міг про якісь там журналістські відрядження, подорожі. Все було навпаки: хотів бути вдома, висвітлювати життя простих людей, своїх одноліток  із Тимофіївки. Його невеличкі оповідання друкувалися в «Перемозі», в газеті «Вперед» тоді Сумського району. Сьогодні Олександр Васильович вже й не згадає, про що були ті його перші дописи, але точно знає, що в одному з них з дитячою щирістю захоплювався   революціонером і першим прем'єр-міністром Демократичної Республіки Конго Патрісом Лумумбою.

Зрештою перші публікації принесли і першу славу, але не зовсім таку, на яку сподівався юнкор.

 – Коли почав друкуватись і моє прізвище кілька разів з’явилося на шпальтах газети, деякі односельці почали використовувати його вже для своїх «дописів», – згадує Олександр Васильович. – Напишуть якусь скаргу до районної чи обласної установи, мовляв, дороги нема, чи автобус до села не курсує, а  підписують їх «Олександром Козирем». Довго не міг второпати, чому на мою адресу приходили  відповіді на листи, яких я туди не писав? Але найприкріший випадок стався, коли від мого імені написали скаргу на завідуючого сільським клубом, що той нібито не ходить на роботу. А завклубом був ще й моїм учителем фізкультури у школі… Довго він ображався на ці скарги, я ж тоді й гадки не мав, що є такий напрямок у журналістиці, як критичні матеріали, а ось у селі, виявляється,  вже тоді були такі спеціалісти.

 А роки йшли. Після закінчення школи постало питання – що далі? У редакції тоді вистачало більш досвідчених журналістів, тож шлях Олександра  проліг на курси водіїв, а отримавши водійське посвідчення, повернувся додому, працював у колгоспі.  З цих пір, каже, почалася не лише його юнкорівська діяльність, а й краєзнавча. Поштовхом стала знакова подія – відзначення 20-річчя Перемоги у другій світовій війні. Олександр захопився збиранням матеріалів про  земляків, Героїв Радянського Союзу Івана Марченка, Сергія Коменданта, Михайла Змислі та Федора Лисенка. Зустрічався і занотовував розповіді їх рідних і друзів, листувався з однополчанами. А коли спогадів, розповідей, фотоматеріалу  було зібрано чимало, організував у школі виставку. Про славних земляків, звісно, з’явилися  матеріали в «районці». Як не дивно сьогодні це звучить, але свято Перемоги почали  відзначати на державному рівні  лише у 1965 році, тому вчасна ініціатива, завзяття юнкора викликали резонанс не лише в селі, – молодого сількора все ж  запросили на роботу до редакції районної газети «Перемога».

КОРЕСПОНДЕНТ

 Молодий кореспондент із перших днів відчув підтримку досвідчених журналістів Анатолія Загорулька, Олександра Шкирі, Тамари Зеленської, та й часу для довгого входження у курс справи не було, хотілося якнайшвидше виправдати надану йому довіру.

козир з фотоапаратом

 – Робота була напрочуд цікавою, відбулися перші відрядження у Рясне, Велику Рибицю, Угроїди, Мезенівку, – помітно пожвавішавши, згадує ті часи молодості Олександр Васильович. –  Ентузіазму вистачало, тож не звертав уваги на відсутність транспорту, відстані долав де пішки, де на попутках, де на кінній підводі. Не обходилось без курйозів. Якось завітав із журналістським завданням на  тракторну бригаду у Рясне. Зустрів на подвір’ї невисокого чоловіка поважного віку, представився і запитав, де можу знайти агронома? Той без жодних емоцій на обличчі спокійно відповідає: «А він щойно вийшов, десь на території, мабуть. Запитай краще он, у слюсарів». Підходжу, питаю, а ті сміються, мовляв, ти ж щойно з ним розмовляв, хлопче.

Саме тоді з’явились перші знайомства із тоді молодими спеціалістами, тваринниками, механізаторами, з якими і зараз підтримую зв’язки, при зустрічі згадуємо прекрасні роки юності.

 Змінивши костюм на військову форму, хлопець і далі не поривав із журналістикою, тепер уже писав про будні захисників Вітчизни і навіть отримав подяку від командуючого Московським військовим округом. Потім знову «районка». Подорожуючи країною, занотовував до  блокноту враження, які згодом втілювались у яскраві репортажі, які залюбки друкували на своїх шпальтах обласні видання.

Побував на Вінничині, відвідав батьківщину кобзаря Івана Чаловського, який у 20-роки минулого століття проживав у Рясному. Там фольклористи свого часу  записали від нього українські народні пісні і думи. Розвідку про Чаловського Олександр надрукував у журналі «Народна творчість та етнографія». Там з’явилося і дослідження про народну творчість на терені нашого району. Навчаючись, мав запрошення працювати й до інших видань України. Оскільки на той час він уже не обмежувався репортажами, а й писав літературні твори, новели, його запросили до участі у першій  республіканській нараді літераторів. Та подія подарувала молодому прозаїку знайомство із багатьма нині відомими письменниками: Володимиром Яворівським, Анатолієм Колісніченком,  Григором Тютюнником, Наталією Околітенко та іншими. У свою чергу письменник із Житомирщини Микола Ярмолюк, ознайомившись із творчістю Олександра, без вагань запросив того до своєї редакції. Але він усе ж обрав рідну Краснопільщину.

В редакції «Перемоги» почав з кореспондента, потім був відповідальним секретарем, завідуючим відділом, заступником редактора, а коли прийшов час, очолив районне видання, тим паче що, вступивши до університету  у Києві, встиг здобути спеціальність журналіста.

РЕДАКТОР

 Так сталося, що редакторство Олександра Козиря припало на історичний період – Україна стала незалежною і самостійною державою. Постали нові завдання, змінилася тематика висвітлення суспільного життя. Тож довелось перебудовуватися для роботи в нових умовах, переходити на нові форми випуску газети,

 – З’явився офсетний друк, за підтримки небайдужих до долі газети, зокрема тодішнього директора  Наумівського спиртзаводу Володимира Горєвого придбали новаторські тоді машини «Елем», – згадує ті часи Олександр Васильович. – Новаторські – не значить досконалі, тому доводилося кілька разів їздити на завод виробника до Кіровограду, де їх на наші прохання удосконалювали. Можливо, сьогодні це комусь здасться не серйозним, але навіть за прозорою клейкою стрічкою, необхідною тоді для випуску газети, спеціально їздив у Київ до інституту хімії. Сьогодні цю стрічку називають скотч і придбати її можна у кожному магазині. А щоб знайти, придбати і привезти папір для друку газети, необхідно було через п’ятого-десятого  обдзвонити  всю Україну і не тільки, а мобільних телефонів ще тоді не було. Придбавали папір у різних фірмах, налагоджували контакти на Харківщині, в Києві. Згодом з’явився перший комп’ютер, спочатку працівники друкарні, а згодом і самі дівчата редакції освоїли комп’ютерну верстку. Інколи до друку газети приступали опівночі, але спільно із  поліграфістами Краснопільської друкарні, директором Олександром Чепусенком, майстром Миколою Лахаєм ми той шлях пройшли гідно, жодного разу не зірвавши випуск «районки»,  одними з перших в області переобладнали поліграфічне обладнання на офсетний друк, цим самим зберегли свої кадри, кошти за випуск залишилися в районі.

 Всі ті негаразди компенсували редактору зустрічі з людьми, звичайними сільськими трудівниками, які згодом ставали героями його публікацій. Ці зустрічі наснажували, надавали сил для роботи, виконання громадських доручень. Невипадково він був чотири скликання депутатом районної ради, і виборці Миропілля, Новодмитрівки, Михайлівського та інших сіл ще й нині пам’ятають свого обранця.

козир з людьми

…Змінювалися часи, разом із ними мінявся й колектив газети, який намагався йти в ногу з прогресом. Беручи участь в одному з міжнародних конкурсів фонду «Відродження», колектив редакції здобув друге місце і як винагороду отримав чотири тисячі доларів. Кошти вклали в оновлення матеріально-технічної бази газети, придбавши тоді надсучасну комп’ютерну техніку, що дозволило на довгі роки районній газеті бути серед кращих не лише за змістом, а й у оформленні.  А сам редактор за ці роки роботи став дипломантом Національної Спілки журналістів України, отримував почесні відзнаки голів районної, обласної держадміністрацій.

 Відрадно, що колектив редакції став кузнею кадрів. Тут працювали відомі тепер люди. Так, кореспондент Іван Корнющенко – автор кількох книг, член Спілки письменників України; відповідальний секретар редакції Олексій Вертій став кандидатом філологічних наук, захистив докторську дисертацію…  Серед дописувачів газети був Михайло Прудник – відомий письменник-гуморист, який тривалий час очолював всеукраїнський гумористичний  журнал «Перець». Кореспонденти  Іван Чичикало, Олександр Цилюрик згодом у різний час очолили рідну газету. З ними усіма в Олександра Васильовича і нині тісні контакти.

 Тривалий час робота  Козиря  як журналіста  була пов’язана із місцевим футбольним клубом «Явір». Більше ста його публікацій про футболістів, тренерів, звітів про матчі національної першості побачили світ у республіканській пресі. Ця діяльність згодом переросла у знайомство із такими відомими постатями у футбольному світі, як Володимир Саєнко, Михайло Фоменко, Анатолій Біба, Йожеф Сабо та багатьма іншими.

козир газеті 85

На відзначенні 85-річчя газети "Перемога".

ЖУРНАЛІСТИКА НЕ ВІДПУСКАЄ ВІД СЕБЕ

Бувають колишні редактори, але не буває колишніх журналістів. Після виходу на заслужений відпочинок Олександр Васильович узявся торувати нові шляхи, підкорювати, наскільки це можливо у такому поважному віці, нові висоти. Його публікації з’являються у районній і обласній пресі, колеги по журналістському цеху запропонували йому очолити гільдію редакторів-ветеранів, що дало змогу їм частіше зустрічатися, спілкуватись між собою, подорожувати Сумщиною.

 А ще у Олександра Васильовича з’явилося більше часу для  улюбленого заняття – краєзнавства. Він і надалі досліджує зв’язки з нашим краєм відомих творців мистецтва і літератури. Так, до 160-річчя  Івана Франка він підготував ряд публікацій, що зокрема, стосуються його дружини Ольги Хоружинської, яка проживала у Тимофіївці. Дані дослідження друкувалися як у нашій газеті, так і на шпальтах «Літературної України».  Днями вийшов «Науковий вісник» у Львівському літературно-мистецькому музеї ім. Івана Франка, де надрукували його чергову розвідку.  Ці та інші матеріали викликали зацікавленість у дослідників творчості та біографії українського письменника з Києва, Сум, Львова, Харкова. Стосунки ці не завжди прості, тривають дискусії, полеміки, але саме вони наближують дослідників до істини. У доробку Козиря є дослідження з періоду життя  Павла Грабовського, Петра Соколенка, Никанора Онацького, Сергія Глінки, Михайла Щепкіна, пов’язаних із нашим краєм, окремі з них зроблені спільно з вже покійним краєзнавцем Леонідом Дідоренком. У співавторстві видав книгу «Золоте сузір’я нашого краю», яка розповідає про земляків-героїв.

козир і літстудія

Олександр Козир з літстудійцями. 

– Сьогоднішнім журналістам хочу побажати більше звертати уваги на життя рядових людей, сельчан, які потребують нашої щоденної уваги. Що б ми не говорили, змінюються часи, а трудівники села  завжди залишаються на узбіччі, для них завжди у влади не вистачає часу. А ще серце болить за наших воїнів, які стримують російську агресію. Ця війна покалічила тіла і душі багатьох наших земляків, їх життя, проблеми теж варті уваги журналістів «районки», – переконаний Олександр Васильович. – …Журналістика – це стан душі, це справа, яка захоплює, не відпускає від себе. Вона приворожує, хоче, щоб ти дерзав, торував, можливо колись і хвилювався, бентежився, бо коли з’являється цікава тема, треба її вивчати, досліджувати до дрібниці, аби уникнути помилок. Точність і достовірність – це найголовніше у журналістиці.

козир сьогодні

І сьогодні - у вирі подій.

 Його нерідко можна побачити на вулицях селища. Часто зупиняється, щоб побесідувати із знайомими, колишніми героями своїх публікацій,  почути їх думку з того чи іншого питання. Постійно відвідує читальний зал райбібліотеки хоче бути у курсі справ у країні, області, районі. А ще разом з дружиною Зінаїдою Павлівною, теж журналісткою, сповнені турботами про сина Віталія і доньку Оксану, їх дітками. Вони нині для них найголовніше у житті.

Олександр МОЦНИЙ,

редактор краснопільської газети «Перемога»

«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу