Понеділок, 23 січня 2023 11:03

Сумська журналістика в особах. Олександр Вертіль: «Все треба робити з любов’ю»

Талановитий поет, перекладач, заслужений журналіст України, лауреат восьми всеукраїнських та міжнародних літературних премій, член Національної спілки письменників України, власний кореспондент газети «Урядовий кур’єр», людина, яка присвятила своє життя журналістиці — саме так можна описати Олександра Вертіля.

Народився в селищі Жовтневе Білопільського району, дитинство провів на хуторі Гринівка. Ще в шкільні роки почав друкуватися в газетах «Радянська правда» та «Червоний промінь».

Нині в його творчому доробку поетичні збірки, журналістські праці, книга перекладів українською мовою віршів братів Давида і Миколи Бурлюків, тексти пісень.

Про творчість, професійний шлях та те, як змінилася журналістика — наша розмова.

–  Коли згадуєте дитинство, що передусім спадає Вам на думку?

–  Дитинство — це величезна країна в минулому часі, до якої ніхто ніколи не може повернутися, так само як і я. Пригадую, як в шкільні роки мене захопила журналістика. Хоча спочатку я хотів стати агрономом, десь у класі 4-5, бо дуже любив рослини, збирав гербарії. Мені світила агрономічна дорога. Потім захотів стати археологом: надивився сюжетів по телевізору, начитався, як ведуться розкопки, як працюють історики. Мене це так захопило, думав навіть іти на історичний факультет, аби пов’язати життя з історією та археологією.

Але у 7-8 класі різко змінилася думка. Тоді вже вирішив стати журналістом з багатьох причин. По-перше, мені тоді здавалося, що журналіст — це людина, яка знає буквально все, для неї немає нічого невідомого, незнаного, таємничого. Батьки передплачували дуже багато газет і журналів, я їх ретельно перечитував, мене дуже захоплювали знання журналістів і те, що вони бувають в багатьох містах, країнах. Тоді я вирішив, що й сам хотів би розповідати людям про події, їздити у відрядження.

У 9 класі підготував першу інформацію «Подорож до братньої республіки». Це розповідь про те, як мої однокласники їздили на зимових канікулах на екскурсію до Мінська. Я, на жаль, не їздив, бо у батьків не було фінансової змоги, але приїхав мій товариш Володимир Торба, і так захоплено розповідав про подорож, що я узяв на учнівському аркуші від руки написав замітку і відправив до Білопілля. Білопільська районна газета «Радянська правда» надрукувала її, і наступного дня я прийшов до школи героєм. Я так загорівся, коли побачив своє прізвище в газеті. Магія друкованого прізвища додала мені сил, духу і впевненості.

Пригадую, коли навчався в 9 класі, обласна молодіжна газета «Червоний промінь» оголосила набір до школи юних кореспондентів. Я дуже захотів їхати на навчання, але батьки боялись мене відпускати самого. Тоді на допомогу прийшов вчитель історії Галицький Михайло Григорович, який їздив зі мною на заняття до міста Суми. Ми, до речі, були єдиними з усіх слухачів цієї школи, хто не пропустив жодного заняття.

Так от цікавий був епізод, коли ми ночували в готелі «Україна». Тоді редакція бронювала нам місця, ми платили за номер, ночували, а на ранок поверталися додому, в село Жовтневе. Але одного разу бронь не спрацювала, ми прийшли ввечері до готелю, а там немає місць.  Довелося повертатися в редакцію. На щастя, там був ще журналіст Яковенко Георгій Степанович, який залишив нам ключ від свого кабінету. Того вечора залишилися там ночувати, зачинили зсередини двері, спали на підшивках газет. Вранці прийшла прибиральниця, почала відкривати двері у кабінет, почула нас, перелякалася, вже збиралася викликати поліцію. Та, на щастя, порозумілися, все пояснили. Закінчили школу, отримали посвідчення, але які приємні спогади лишилися.

–  Після школи Ви вступили до Сумського педагогічного інституту, згодом перевелися до  Київського університету імені Т. Шевченка на журналістику. Чим все ж таки Вас привабила професія журналіста?

–  Остаточний вибір зробив, навчаючись в Сумському педагогічному інституті. Знав, що згодом піду на журналістику. На час закінчення школи в мене було вже близько 30 публікацій в білопільській районній газеті «Радянська правда» та обласній молодіжній газеті «Червоний промінь». З таким доробком мене могли запросто забрати на факультет журналістики. Це вже пізніше сказав мені декан факультету Київського університету імені Т. Шевченка Прилюк Дмитро Михайлович.

Не вступив до Київського університету одразу виключно з фінансових причин. На той час, у 1975 році мій старший брат Володимир навчався в інституті у Воронежі. Наші батьки не могли утримувати одночасно двох студентів, тому я спершу вступив на філологічний факультет Сумського педагогічного інституту. Лише через 2 роки, коли брат закінчив навчання, я взявся за перехід до Києва.

Історія переходу — то окрема, майже пригодницька сторінка, яка тривала із квітня до серпня. Я їздив автобусом із Сум до Києва, літав літаком, аби подати усі документи. Лише 30 серпня о 16 годині 50 хвилин, як зараз пам’ятаю, всі папери для переведення вже були підписані, і я став студентом Київського університету імені Т. Шевченка.

Спочатку було важко, довелося складати майже 40 предметів через різні обсяги навчальних програм, але за перший рік навчання я вже догнав своїх співкурсників, увійшов в колію і згодом навіть заробив підвищену стипендію за гарне навчання. Мені тоді допомагав мій студентський друг, друг дитинства, Шевчун Василь Сергійович, який зараз працює в обласному центрі зайнятості. Він тоді жив у гуртожитку, я в нього зупинявся. І ми, до речі, у шкільні роки друкувалися разом в газетах: він — в недригайлівській районній газеті, я — в білопільській. Мої батьки родом із його рідного села, тому коли я на літо приїздив на канікули в Гринівку, ми зустрічалися і писали разом матеріали, вже тоді були колегами.

вертіль і сєріков 1

Під час лекції в КДУ ім. Т. Шевченка. На передньому плані праворуч — Олександр Вертіль, ліворуч — однокурсник Анатолій Сєріков. На задньому плані — Василь Бирзул та Павло Жук. 1978 рік.

вертіль київ універ

Студенти факультету журналістики КДУ ім. Т.Шевченка, друзі дитинства Олександр Вертіль (ліворуч) і Василь Шевчун (праворуч). Київ, 7 грудня 1977 року.

–  Коли вперше відчули потяг до поезії?

  Поезія завжди йшла у мене паралельно з журналістикою. Мені навіть здавалося, що поезія і журналістика — це ледь не одне й те ж саме. Тільки з часом я зрозумів, що це абсолютно дві різні речі, єдине, що в них спільне — мова. Починав я з гуморесок, деякі з них друкувались в білопільській районній газеті. У старших класах, коли прийшло кохання, мене потягнуло на лірику, тому в 10 класі з’явились перші ліричні поезії.

У педінституті я відвідував літературну студію М. П. Мінакова. Коли навчався в Києві, ходив на заняття студії ім. М. Рильського, студійцями якої були Оксана Забужко, Василь Герасим’юк, Василь Осадчий, Василь Бондар, Тамара Герасименко, Василь Клічак.

Перша публікація була у листопаді 1979 року в газеті «Київський університет».  Потім журнал «Ранок» надрукував мою добірку, згодом щоквартальник «Поезія», журнал «Дніпро».

На початку 80-х підготував до друку першу книжку, але з’явилася вона лише в 1990-му році — «Троянди на пероні» (Київ, «Молодь»), а в 1991-му вийшла й друга — «Ювілей літа» (Харків, «Прапор»). Йшов я до них цілих 10 років через те, що рецензії були в основному негативні з політичної точки зору. Усі робили зауваження через відсутність патріотичної лірики, ідейних творів про Комуністичну партію, Леніна, комсомол, звинувачували мене в повній аполітичності. Мені пропонували написати кілька патріотичних віршів-паротягів, аби посприяти виходу збірки, але я не погодився. І лише в 1990-му та 1991-му роках, коли вже стало легше видаватися і друкуватися, вийшли у світ обидві книжки з новими, вже не студентськими віршами.

Так я дебютував, а через рік мене прийняли до Спілки письменників України.

–  У Вашому творчому доробку велика кількість збірок поезій, твори на спортивну тематику, переклади, численні журналістські праці, тексти пісень. Що Вас надихає на таку різнопланову творчу діяльність?

  Один мудрий чоловік сказав, що відпочинок — зміна виду трудової діяльності. Мені затісно в одному жанрі, я не можу бути лише в поезії чи лише в журналістиці. Для поезії потрібен відповідний настрій, натхнення, самодисципліна і звичайно поклик душі й серця. Я не можу байдуже проходити повз якісь події, факти, зустрічі, спілкування — воно все наштовхує мене або на поезію, або на газетний матеріал.

На початку 2000-х років я познайомився з нашим сумським композитором, співаком Валерієм Козупицею, який запропонував мені попрацювати саме в пісенних текстах. Це виявилося дуже цікавим і продуктивним заняттям, бо написання пісенного тексту і поезії — зовсім різні речі. Мене це захопило, і ми написали вже близько 20 пісень, які звучать і на радіо, і на телебаченні, і на концертах.

Ідея написати книгу на спортивну тематику теж з’явилися несподівано. В мене до спорту завжди було особливе ставлення. У сім’ї спорт завжди цінувався, батьки любили дивитись футбол, легку атлетику, фігурне катання, хокей. Я змалечку займався спортом, захоплювався бігом, стрибками у висоту. І хоч на спортивну дорогу не пішов, любов до спорту залишилася на все життя.

Коли у 2015 році постало завдання написати книгу про сумських олімпійців, я зупинив свій вибір на дворазовому олімпійському чемпіонові з греблі на байдарках і каное Олександру Шапаренку. Я вже був з ним знайомий, почерпнув від нього стільки матеріалу, що для написання книги мені навіть не довелося збирати додатковий матеріал. Книга викликала такий інтерес, що я вирішив зробити ще одне видання. Згодом вийшли книги про дворазового олімпійського чемпіона зі спортивної ходьби Володимира Голубничого, біатлоністку, срібну призерку Олімпійських ігор Олену Петрову. Зрештою, у нас олімпійський край, тому як продовження серії з’явилася книга «Сумщина олімпійська: «Citius, Altius, Fortius!».

З книгою перекладів нашого земляка, поета, футуриста Давида Бурлюка теж була цікава історія. Вперше про нього я почув від викладача Київського університету ім. Т. Шевченка Бабишкіна Олега Кіндратовича, який дізнавшись, що я з Сумщини, розповів мені про батька російського футуризму.

Згодом життя звело мене з головою фундації Давида Бурлюка Олександром Капітоненко, який попросив мене перекласти декілька віршів українською. Та так мене захопив Давид Бурлюк, що згодом з’явилася збірка «Світило Бурлюка зійшло». Ця книга потрапила до рук письменника та публіциста Михайла Слабошпицького, який запропонував видати книгу перекладів віршів Давида Бурлюка та його брата Миколи Бурлюка у київському видавництві. У 2014 році вийшла збірка «Тонкофінгерпринт», яка є єдиним в Україні перекладом цих поетів.

–  Ви працювали в обласній газеті «Сумщина» та газеті «Урядовий кур’єр». Наскільки різниться підхід до роботи, вимоги до журналіста?

  В моїй трудовій книжці лише два записи: газета «Сумщина» та газета «Урядовий кур’єр». В інших газетах не працював і щасливий, що доля подарувала мені саме ці дві газети.

В газеті «Сумщина» я був завідуючим відділу сільського господарства. Часом було дуже важко: треба було знати основи агрономії, зоотехнії, економіку сільського господарства. Кожного дня потрібно було давати щось у номер, тому працювали, як то кажуть, «без висмички», з ранку до вечора. Тільки заповнили один випуск — вже час готувати наступний. Тоді життя було дуже насичене і напружене, я їздив у відрядження по області і двічі, і тричі на тиждень, об’їздив практично усі села.

«Урядовий кур’єр» — це вже значно вищий рівень, вищі вимоги. Професіоналізм «Сумщини», де міг працювати і початківець, та «Урядового кур’єру», де працюють високопрофесійні журналісти, не йдуть у порівняння. В газеті «Урядовий кур’єр» вимагається аналітика, тут треба глибоко копати в тему, не просто знати предмет, про який пишеш, а розуміти усі нюанси.

–  Якщо згадувати Ваших колег-журналістів та наставників, які Вас надихали, допомагали у професійній сфері, хто одразу спадає на думку?

  Мене дуже надихнув колектив обласної партійної газети «Ленінська правда» (нині газета «Сумщина»), зокрема поет, журналіст Володимир Затуливітер, який багато мені дав і в журналістиці, і в поезії. Поет, письменник і журналіст Микола Данько, який навчив мене вибудовувати роздуми, показав, як треба писати. Юрій Царик — прекрасний прозаїк, тележурналіст, працював на обласному телебаченні. Також згадую Миколу Науменка, Анатолія Тимченка, Єлизавету Василевську, Галину Носенко, Олександра Харченка — усі вони були дуже талановитими, сильними журналістами. Я брав з них приклад відданості газеті, журналістиці, порядного і дисциплінованого ставлення до своїх обов’язків як кореспондента, як журналіста й газетного посадовця. Можливо, когось і не згадав, але усі ці люди в моїй пам’яті, я їм вдячний за те, що вони були на моєму життєвому шляху.

вертіль редакція 1

Колектив редакції газети «Сумщина».  Кінець 90-х років.

–  Чи можете порівняти журналістику того часу, коли Ви тільки розпочинали свою діяльність із сучасною?

  Перевага сучасної журналістики, перш за все, в технічних засобах: зараз є і електронна пошта, і телефонний зв’язок, і диктофони, і фото, тоді ж — блокнот, ручка, у небагатьох ще фотоапарат.

Тільки подивіться, як зараз оперативно передається інформація: тільки щось десь почало відбуватись — і через п’ять хвилин вже є матеріал. Для цього не треба кудись їхати, летіти, робиш усе зі свого робочого місця. Я часто згадую, як один журналіст всеукраїнського видання розповідав мені про те, як швидко з’являлися його матеріали. Вранці він йшов на місце події, після обіду повертався додому, сідав за друкарську машинку, писав матеріал, увечері йшов на залізничний вокзал і передавав машиністу або провіднику поїзда «Суми — Київ» матеріал у конверті, а вже вранці працівник редакції в Києві забирав конверт і ставив матеріал у номер. Так через два дні після події матеріал з’являвся в газеті, і тоді це вважалося неймовірною швидкістю, оперативністю.

Зараз часто журналіст втрачає нагоду і можливість бувати на місці подій, бо все-таки виїжджаючи на місце, можна багато чого побачити, почути, зрозуміти, використати в матеріалі, по телефону та відео цього не вловиш.

Звісно, кожен час має свої плюси та свої мінуси для журналістики. Не беруся судити, що було погано, що було гарно.

–  Яким, на Вашу думку, повинен бути сучасний журналіст?

  Насамперед журналіст повинен бути чесним перед собою і перед читачем, обов’язковим, компетентним — нехай не в усіх галузях, але 2-3 галузі треба дуже добре знати. Зараз в цьому велика проблема, бо люди не хочуть займатися конкретною спеціалізацією, виробництвом.

Також журналіст повинен бути уважним до фактів, цифр, прізвищ, посад. Раніше, коли журналіст припускався помилки в газеті: плутав посаду, ім’я, чи підприємство — був справжній скандал, попередження, догани. Зараз же чого тільки не прочитаєш: плутають райони, прізвища, про посади я навіть не говорю. Важко точно виписувати весь фактаж, але треба це робити. Кожне джерело інформації: чи то сайт, чи то газета — має бути точним, об’єктивним, правдивим. На жаль, цього зараз бракує.

–  Чи можете Ви поділитися секретом свого творчого успіху?

  Скажу затертими, давніми словами прозаїка Григора Тютюнника, які будуть ще дуже довго жити: «Немає загадки таланту, є вічна загадка любові». Все треба робити з любов’ю. Який би матеріал я не писав: чи то поезія, чи книга, чи пісенний матеріал, чи переклад — я завжди робив це з любов’ю і відповідальністю. Не треба вигадувати якусь формулу, просто робіть свою справу з любов’ю, не помиліться з вибором, обирайте, шукайте щось своє, бо коли займаєшся улюбленою справою, робиш її з любов’ю — тоді працюється легко, невимушено, тоді неодмінно буде результат, повага й увага читачів.

Спілкувалася Катерина Кравчук,

студентка кафедри журналістики і філології Сумського державного університету.

Фото з особистого архіву Олександра Вертіля.

вертіль агро 1

Жнивне інтерв'ю, Лебединський район. Липень 1982 року.

вертіль двоє 1

Матеріал про амарант у дослідному господарстві "Надія" Роменського району. Ліворуч- директор господарства Петро Олексійович Черненко. Кінець 90-их років.

вертіль троє 1

Інтерв'ю про розвиток тваринництва у господарстві "Восход" Тростянецького району, село Ницаха. Праворуч — Олександр Вертіль, посередині — керівник товариства Микола Іванович Пурей, ліворуч — його водій.

вертіль о. ф поплавський м.і козупиця в. 1

Олександр Вертіль і сумський композитор і виконавець Валерій Козупиця (ліворуч) із Михайлом Поплавським.

«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.