Студент, який врятував сім’ю від голоду
Після школи Яків закінчив технікум, а потім поїхав підкорювати велике місто. Його шлях проліг до Сум.
«...Вони з товаришем вирішили зайти в міськком, щоб їм дали рекомендацію для вступу. І залишилися – і тут їхня доля. У Сумах батько знайшов свою дорогу та вступив у педінститут”, – розказує Ратнер-молодший.
Яків був дуже активним, писав вірші, у студентські роки вже підробляв. Його помітили та запросили на суконну фабрику редагувати газету.
«Це були дуже важкі роки, всі голодували. Його батьки також постраждали, від голоду вони були опухші. А він заробив гроші та привіз їм мішок борошна. Так і врятував свою родину», – переповідає спогади батька Володимир Якович.
Сільська душа
Журналіст завжди тягнувся до сільського життя. У Токарях Сумського району його призначили вчителем української мови та літератури. Згодом викладав і німецьку, і російську. Пізніше став директором школи.
«Оскільки батько з єврейської сім'ї, його материнська рідна мова – ідиш. Також він дуже добре знав німецьку. Здібний був до філології. Він не хотів заглиблюватися в лінгвістику, але мав гарну розмовну мову, легко спілкувався з іноземцями».
Яків любив природу, захоплювався риболовлею та бджільництвом.
«Дуже любив бджілок. Брав горщик, пробивав його і туди поселяв бджолу. Така в нього була пасіка. А коли вже став педагогом, у нього було три-чотири вулики. Він досяг такого успіху, що його медозбір був кращий, ніж у професійних пасічників», – розказує Ратнер-молодший.
Дружба з Сосюрою та молодіжна газета
Яків Ратнер був творчою особистістю, писав вірші своїм дітям, дружині, деякі були пов’язані з тодішнім соціальним рухом, зі стахановцями, а також із винахідниками, які тоді підняли економіку.
«Коли були свята, батько завжди на сцені виступав, кожного разу писав якісь чотиривірші. Він писав щиро, не підлаштовуючись».
Син Якова пам'ятає, що батько підтримував стосунки, зокрема творчі, з Володимиром Сосюрою. Письменник приїздив у гості до Ратнерів. Володимир Якович навіть пригадує, як той тримав його, ще малого, на руках. Це був улюблений поет батька. І на титульній сторінці збірки поезій Якова Ратнера «Відімкнені брами», що вийшла у видавництві «Плуг і молот» 1933 року, було зазначено: «Пролетарському поетові Володимиру Сосюрі. Ратнер».
Сосюра давав творчі поради Ратнеру, ба більше: за його участю у 1939 році вийшов перший номер обласної молодіжної газети «Більшовицька молодь», де Яків був відповідальним редактором. Саме того року була утворена Сумська область і з цієї нагоди створили друковане видання.
Яків Ратнер, за відгуками сучасників, був хорошим керівником, тепло ставився до всіх працівників і намагався бути на одному рівні з ними, не тримаючи дистанції. У колективі його поважали. Та й окрім роботи мав широке коло друзів.
«...Але творчий шлях закінчився сумно, бо почалися репресії, і він відійшов від творчості».
Журналістика VS війна
З посади редактора Яків пішов на війну, з першого її дня. Він був перекладачем, але передусім редагував газету «Вперед на Захід». У цьому військовому виданні, ймовірно, служив фотокореспондентом український радянський фотограф-документаліст Андрій Левченко. На його світлинах Замостя, Відень, Прага, Берлін. Після демобілізації зробив багато повоєнних фото, де показав, як відбудовувався Київ.
Під час Другої світової війни батька, матір і сестру Якова жорсткого стратили німецькі окупанти. «Це була величезна втрата для батька», – згадує син Ратнера.
Яків був у найгарячіших точках. Брав участь у Сталінградській битві, боях під Варшавою. Мав багато нагород. Тричі був поранений. Одного разу від осколка його врятувала фотографія. У кишені він тримав документи та світлину дружини.
«...У них була дуже романтична історія. Він писав романтичні вірші мамі. А тоді, на війні, осколок летів у серце й застряг у фотографії. Це і врятувало його життя», – розповідає син. А фото, справді, були тоді не тоненькі, а на цупкому картоні.
Яків Ратнер пройшов усю війну: від початку до того, як над Берліном замайорів радянський прапор. Був військовим і по її закінченню – до 1953 року. Йому підвищили звання до полковника.
«Нас він врятував після війни, у 1945-1947 роках. Ми голодували. Він привіз подарунки, продукти, іграшки… У мене в дитинстві було багато іграшок, балували мене... І забрав нас до Німеччини. Потрапили із сільської хати під солом'яною стріхою в німецький особняк з люстрами, з піаніно», – розповідає про дитинство за кордоном Ратнер-молодший.
Оскільки Яків був журналістом і перекладачем, то спілкувався з місцевими людьми та мав добрі стосунки з цивільним населенням Німеччини. Його поважали й там, – згадує син.
Втілення дитячої мрії
Через військову службу батька сім’я постійно переїжджала: Німеччина, західна Україна, Одеса, Далекий Схід… І тільки у 1953 році, після смерті Йосипа Сталіна, родина з Далекого Сходу переїхала на Сумщину.
«Батька вже відпустили на цивільне життя. І ми поселилися в Чернеччині Сумського району», – розказує Володимир Якович.
Яків Борисович завжди хотів дати дітям усе: щасливе дитинство з розвагами, знаннями та освіту. У будинку навіть був маленький домашній кінотеатр. Батько завжди підтримував Володимира в його захопленні малюванням і наполягав на отриманні гуманітарної освіти.
Завдяки підтримці батька Володимир втілив свою дитячу мрію, але не одразу. Після закінчення школи він наслідує сімейну традицію та вступає до Сумського педагогічного інституту на історичний факультет. Завершивши навчання, молодий спеціаліст починає працювати вчителем історії та малювання. І протягом педагогічної діяльності не покидає свого захоплення, зокрема й завдяки батьку.
Неодноразово брав участь у різних експедиціях і фестивалях. Свої роботи представляв на власних виставках. І зараз, з виходом на пенсію, продовжує творчу діяльність – створює нову серію графіки.
Володимир із теплом і усмішкою згадує своє дитинство, батька, з любов’ю розповідає про нечасті моменти, проведені з ним. Яків був сильною людиною, пережив голод, репресії, війну, розлуку із сім’єю, але, попри це, продовжував писати та висвітлювати своє бачення сучасності: у газеті на суконній фабриці, в обласному ЗМІ «Більшовицька молодь», у воєнному виданні «Вперед на Захід» і навіть у власних віршах.
Владислава КРІЦЬКА,
магістрантка кафедри журналістики та філології Сумського державного університету
Сім’я Ратнера. Яків - зліва в першому ряду.
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.