…Як сьогодні пам’ятаю далекий 1997 рік. Похнюпивши голову, йшла однією з центральних вулиць Білопілля. Настрій, м’яко кажучи, був нікудишній. Та й чому радіти вчорашній вчительці однієї з місцевих шкіл, яка залишилася без роботи?
«Зайди до редакції: там, здається, коректор потрібен», – порадила колишня колега. «А чому б не спробувати?», – промайнула думка.
«Філолог, говорите? – уважно роздивлявся мої документи невисокий русявий чоловік. – Ну що ж, давайте писати диктант», – сказав, як відрубав, редактор.
Могла б я раніше подумати, що вчительці, як учениці, доведеться під чиюсь «диктовку» старанно виводити слова?
Поправивши окуляри і озброївшись авторучкою, редактор уважно перевірив написане. «Годиться», – сказав схвально і водночас стримано. А потім витягнув із шухляди стос списаних аркушів. «Ви не думайте, що так просто можна коректором влаштуватися. Ось бачите, скільки охочих було на це місце. Та грамотність у них помітно кульгає…»
Потім раптом усміхнувся і додав: «Та ви ж пʼятого травня народилися! Вам сам Бог велів у редакції працювати!» А в ті радянські часи день журналіста відзначали саме пʼятого травня…
Відтоді минуло двадцять п’ять років. Багато що змінилося протягом чверті століття. Та не змінилося ставлення газетярів нашої «районки» до колишнього редактора і наставника, а нинішнього ветерана вітчизняної журналістики Миколи Михайловича Завгороднього.
ШКОЛА ЖИТТЯ
Коли твердо вирішила написати про Миколу Михайловича, зловила себе на думці, що малувато я знаю про його життєвий шлях, про перші кроки в журналістиці. Відтак і засипала його купою запитань.
– Миколо Михайловичу, дитинство Ваше було нелегким. Про що передусім згадуєте, коли поринаєте в спомини?
– Насамперед, згадую добрим словом вчительку математики моєї рідної Гуринівської восьмирічки Марію Миронівну Кисіль. Скільки зусиль довелося докласти цій мудрій жінці, аби з її учнів «вийшли люди»! В школі старався не пасти задніх, відтак восьмирічку закінчив успішно. Зізнаюся відверто: журналістом із дитинства не мріяв стати. Спочатку бачив себе в майбутньому інженером, а згодом мене стала вабити професія геолога. Літературу з геології я, так би мовити, просто «ковтав». Тільки дочитаю – і знову: гайда в бібліотеку через дорогу!
Звичайно, після восьмирічки хотілося навчатися в дев’ятому класі. Та не так сталося, як гадалося. Дідусь – інвалід першої групи, у мами – хворе серце. Самі розумієте, які там статки. Отож, на сімейній раді вирішили, що надалі я здобуватиму робітничу спеціальність у Білопільському професійно-технічному училищі, до того ж, ще й стипендію отримуватиму. Й дотепер пам’ятаю, як я їхав на велосипеді з Гуринівки до Білопілля й плакав: так хотілося в школу…
Та, як мовиться, все, що стається, – на краще. Спеціальність у мене була престижна: «слюсар механо-складальних робіт». Пощастило і з майстром виробничого навчання училища Афанасієм Акимовичем Скибою. Слюсарна справа мені подобалася, тож невдовзі я увійшов до трійки найуспішніших учнів групи. А після навчання деякий час працював у експериментальному цеху Білопільського машзаводу. Повернувся на завод і після служби в армії, а пізніше навіть фізкультуру та працю в рідній школі викладав…
ДОЛЯ – СТАТИ ЖУРНАЛІСТОМ
– А як все-таки пов’язали свою долю з журналістикою? Хто підставив своє надійне плече?
– Чітко пам’ятаю: підходить до мене голова Гуринівської сільської ради Володимир Дурманенко і говорить: «В редакції районки місце кореспондента з’явилося. Спробуй, Колю». – «Ладно, сходжу». А сам думаю: «Який із мене кореспондент? І освіти відповідної не маю, і замітки жодної до газети не подавав». Та сільський голова не відступав: «Не святі горшки ліплять. Сходи». Врешті-решт, я наважився: «А може, варто? Дурманенко поганого не порадить».
У редакції мене зустріли два Миколи: Теницький і Кандиба. Редактор Борис Гнатович Худенко, довго не роздумуючи, запропонував написати матеріал про концерт для жниварів у Гуринівському будинку культури. Я начебто й уважно слухав розповідь організаторів заходу, й детально занотовував почуте. А коли перечитав свою «писанину», зрозумів, що вийшло якось кострубато. Мій матеріал підготував до друку на той час завідувач відділу листів Микола Теницький. А я аж затремтів увесь: так сильно захотілося навчитися писати, як Микола Іванович!
Ось так і розпочався мій творчий шлях у журналістику. Чимало гуль довелося набити кореспонденту-початківцю відділу сільського господарства. Ну ніяк не виходило писати на сільськогосподарську тематику. Ніде правди діти: деякі колеги відверто питали: «Чому ти сюди прийшов?» І тоді дійсно опускалися руки. І лише Теницький не давав падати духом: «Чому нюні розпускаєш? Пиши – і випишешся!»
Набравшись сміливості, я все-таки вирішив відверто поговорити з редактором. «Борисе Гнатовичу, хоч і виріс я в селі, за освітою – робітник. Не виходить у мене про сільське господарство писати». І керівництво мене зрозуміло. Невдовзі отримав редакційне завдання підготувати матеріал «Культура виробництва на підприємстві». Ось тоді й знадобилися мені знання, здобуті в училищі та на машинобудівному заводі.
Відповідальний секретар Олег Гончаров у моєму матеріалі викреслив лише перший рядок і відправив статтю до друку! Так і відбулося моє, так би мовити, бойове хрещення…
– Вам удалося з першого разу вступити на факультет журналістики престижного київського вишу. Поділіться секретом, – як?
– Та який там секрет! Хоча, якщо відверто, вважаю, що мені все-таки дещо пощастило. Та про все – по черзі. З «Радянської правди» я звільнився, «озброївшись» довідкою про роботу в редакції й добіркою публікацій. А попереду – чотири екзамени.
З твором на вступному іспиті впорався успішно, на четвірку. А ось усного екзамену з української мови та літератури побоювався. Витягнув білета, стою і щось там невпевнено бурмочу. Аж ось заходить статний чоловік і запитує: «З якої області? З Сумської? А про Олександра Олеся чули?» «Звичайно, чув. Це ж наш поет-земляк із Білопілля», – відповідаю. А у самого перед очима – збірка поезій, яку я придбав у місцевій книгарні й перечитав не один раз. «Я цікавлюся його творчістю, – каже чоловік. – Якщо завітаю до Білопілля, – допоможете?» – «Так. Вся редакція вам допоможе». – «Ну ось і добре. Ми теж вам допоможемо».
Ще одна жадана четвірка! З історії – теж четвірка. Щоправда, знання з німецької підвели. Ну нічого: з трійкою на заочне відділення за кількістю балів я все ж пройшов.
…Так сталося, що незабаром доля закинула мене до Великої Писарівки (тоді – районний центр Сумської області – В. Д.): випадково дізнався про вакансію коректора у місцевій «районці», яку на той час очолював Василь Петрович Сорокопуд. Тут познайомився зі своєю майбутньою дружиною Олею. Пам’ятаю, як одного разу вона забігла до кабінету й радісно вигукнула: «Танцюй: ось тобі виклик на настановчу сесію!»…
Шість років я заочно навчався на факультеті журналістики й працював у «районці», пройшовши шлях від коректора до завідувача відділу листів.
– А за рідною Білопільщиною сумували?
– Звичайно. У 1977 році зателефонував мені Микола Іванович Теницький і повідомив: «У редакції місце радіокореспондента є». Не вагаючись, зібралися ми з дружиною – і в дорогу.
По-своєму цікавою була робота на місцевому радіо. Я старався, аби мої матеріали були змістовними й актуальними. І здається, мені це вдавалося. Принаймні, коли колеги вичитували мої нариси чи замальовки, то зізнавалися, що шкода їх коротити.
Та ніде правди діти: душу тягнуло до друкованого рядка. Я постійно відчував, що моє покликання – саме газета. Відтак за першої-ліпшої нагоди знову став писати для «районки».
Відтворюючи у пам’яті роки моєї роботи в «Радянській правді», а згодом – у «Білопільщині» від рядового кореспондента до редактора, дійшов висновку: хочеш досягти успіхів – наполегливо працюй. Особисто я полюбив журналістику, коли повністю занурився в роботу. І якби повернути назад роки, я знову обрав би цей фах.
Коли повністю віддаєш себе улюбленій справі, результат не забариться. Наша районна газета протягом тривалого часу лідирувала серед «районок» області за кількістю передплатників. А це означає, що довіра до нашого видання була високою. Приємно, що в цьому є й моя заслуга як редактора, й заслуга моїх колег по цеху.
Раніше редактори "районок" області постійно збиралися на наради, і, звичайно, фотографувалися на згадку.
На верхньому знімку Микола Завгородній - п"ятий зліва у верхньому ряду. На нижньому знімку - крайній справа.
– Миколо Михайловичу, власним прикладом Ви надихали й нас не тупцяти на місці, а творчо зростати.
– А інакше й бути не може. Керівник не може вимагати від підлеглих робити те, чого не вміє або не хоче робити сам. Інакше він не заслуговує на повагу.
– І насамкінець: що б хотіли побажати журналістам-початківцям?
– Передусім хотів би звернути їхню увагу на те, що в журналістиці постійно треба працювати над собою. Прискіпливо перевіряйте факти, аби інформація була правдивою. У наші часи, коли в газеті траплявся так званий «ляп», це було надзвичайною подією. Не забувайте й про грамотність. Зараз, в гонитві за оперативною інформацією, кореспонденти частенько «забувають» перечитати написане. А даремно. В журналістиці дрібниць не буває.
І – в будь-якій ситуації будьте порядними людьми. Особисто для мене це є найвищою похвалою.
* * *
…Залишилися й у мене теплі спомини про керівника й наставника Миколу Михайловича Завгороднього. Пам’ятаю, як він настійно радив мені починати писати журналістські матеріали: «Не все ж життя на коректурі сидіти. Спробуй». Пригадую й першу публікацію під назвою «Великі проблеми маленької школи». Коли несміливо протягувала аркуші з «писаниною», редактор уважно перечитував і підбадьорював: «Молодець!». Ніколи не дозволяв собі принизливого кепкування на кшталт «яка маячня», а натомість делікатно радив: «Ось тут, на мою думку, треба доповнити, а ось це – навпаки: зайве».
Відповідальний секретар Ольга Василівна Завгородня теж вселяла впевненість у власних здібностях, зауважуючи, що в мене низька самооцінка. «Легко їм так розмірковувати: у них – журналістська освіта та й досвід – неабиякий», – бурчала я собі під ніс і продовжувала навчатися азам фаху. Як, власне, й інші мої колеги. На жаль, Ольга Василівна відійшла вже в інший світ, залишивши по собі добру пам’ять.
Микола Михайлович усе частіше жаліється, що підводить здоров’ячко. Та все ж духом не падає: тішиться успіхами онучок. Пишається донькою Владиславою. Ось і нещодавно радісно повідомив у слухавку, що донька зайняла перше місце у номінації «Найкращий викладач» Сумського державного університету серед дев’ятисот претендентів.
Нам приємно розділяти з Вами радощі, Миколо Михайловичу. З роси і води Вам. Бажаємо зустріти черговий ювілей у колі найрідніших людей.
P.S. Микола Завгородній є членом Національної спілки журналістів України з 1973 року, протягом десятиліть активно підтримував і виховав багатьох журналістів. Важливо, що з початку повномасштабного вторгнення окупантів на Україну 24 лютого 2022 року, НСЖУ не забуває про заслужених ветеранів спілки. Микола Завгородній повідомив нещодавно, що завдяки ініціативі голови НСЖУ Сергія Томіленка, голови Сумської обласної організації НСЖУ Володимира Садівничого він отримав матеріальну допомогу на лікування. Віримо в єдність та незламність журналістської спільноти. Журналісти важливі!
Валентина ДЕГТЯРЬОВА,
журналістка, членкиня НСЖУ
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу