– Розкажіть трішки про Ваше дитинство і юнацькі роки. Де вони пройшли? Якими були? І якщо брати Вас сьогоднішню, то що у Вас – від тих років?

– Дитинство у мене було звичайне, радянське. Мій батько Віталій Юхимович Шевчук, який працював експедитором у торговельній організації, був комуністом. За тодішніми мірками, це було єдино правильно. Мама Олександра Іванівна за освітою була вчителькою математики, але працювала бухгалтером на електростанції. В нашій родині зросло троє дівчат, мої сестри Валя і Люся старші за мене на 12 і 10 років. Я була останньою надією батьків народити хлопчика, але надія не справдилася. Ім'я мені дали сестри, які вже вивчали з історії про войовничу француженку. Жанна я на всю школу була одна, тому ніякого прізвиська однокласники мені не дали. Любила книжки, багато читала (навіть на нецікавих для мене уроках). Писала твори на уроках і вдома – якісь оповідання в шухляду, не для обнародування. Вони не збереглися ні в паперовому вигляді, ні в моїй пам'яті. Пішли на розпал у нашій грубці. То й добре…

Ще фото чорно-біле, Жанна ще дитина.

Школа мені подарувала  щиру подругу на все життя – унікально добру й розумну Світлану Стеців, з десятком різноманітних талантів і надзвичайно широким колом інтересів. Саме Світлана підсадила мене на в'язання, напевно, вколола зачарованою спицею. Це захоплення ніколи не полишає мене. А моя шкільна подружка – тепер  співробітниця Сумського  державного університету Світлана Євстахіївна Бобрун – у свій час стала хрещеною моєї доньки Лілії, майже родичкою. Тож дякую своєму дитинству за цю дуже цінну людину в моєму житті.

Жанна з подругою дитинства Світланою.

– Як почався шлях у журналістику? Були варіанти ще на яку спеціальність вступати?

– Після закінчення восьмого класу я вступила до медичного училища. Тому, що воно було в нашому місті Лебедині. Та хоч потрапила я в медицину, можна сказати, випадково, ці роки мені багато дали: і добрих подруг, і життєвого досвіду, і цінних знань, і корисного спілкування.

Компанія – фото з медучилища. Жанна в лівому нижньому кутку.

За три роки я отримала диплом медичної сестри дитячих дошкільних лікувально-профілактичних закладів. Але працювати стала в стоматологічному кабінеті – де було місце. Переїхала на Недригайлівщину, вийшла заміж, народила доньку. Саме під час декретної відпустки стала дописувати до  Недригайлівської районної газети. Через деякий час до мене приїхав тодішній редактор Іван Тимофійович Бойченко, унікальний керівник, високий професіонал і чуйна людина,  і запропонував перейти на роботу в редакцію газети. Відпрацювавши шість років у медицині, я перейшла в журналістику – і ось цьогоріч уже буде 35 років. До речі, в газету я прийшла 6 червня, а через кілька років цей день став офіційним Днем журналіста України. Мої однокурсники жартували, що це саме через мене був обраний цей день...

– Як вийшло вступити у київський виш?

– У 1990 році я стала студенткою факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Незабутні, сповнені напруженим здобуттям знань шість років, навчання у світочів української журналістики, мови й літератури, історії та культури – це така висока школа! Я була щаслива вчитися там, спрагло всотувала інформацію, отримала  диплом із відзнакою.

– Після навчання ви повернулися на Сумщину. Як у душі прокинулося патріотичне почуття?

– Моє навчання в університеті припало на початок 90-х років, на сходження зорі Незалежності України. Тож із кожної сесії я поверталася з Києва до Недригайлова все більшою українкою. В душі жовтеняцько-піонерсько-комсомольсько-партійної орієнтації проростали паростки спротиву: та ні, щось таки не так із цим «старшим братом», щось таки забрехалися москалі з українською історією, а ще ця сотня указів про заборону української  мови...

Вирішальну роль у моєму формуванні як Українки відіграв Президент України, наш земляк Віктор Ющенко. А точку неповернення – ні, не поставив, вистрілив! – московський недолюдок, коли в 2014 році окупував наш Крим.

З того часу я всіма доступними  шляхами й методами намагаюся утверджувати Незалежність України, пробуджувати у своїх читачів національну самосвідомість, боротися з поширеним, на жаль, комплексом меншовартості українців. Будучи людиною віруючою, завжди намагаюся слідувати за правдою. Працювати по совісті нелегко, і часом бувають непрості виклики і в житті, і в професії. Та я пам'ятаю про вищу відповідальність і намагаюся «не розмінюватися на мідяки». Тримаюся подалі від політичних партій і їхніх чвар, поближче до простого народу і «совісливих» людей. Не нажила великих статків,  але свою скромну десятину  віддаю на добрі справи – для захисту України, підтримки людей, які потребують, і бездомних тваринок.

– З початком вторгнення Ви почали активно писати про людей, які наближають нашу перемогу. Як обираєте героїв для своїх матеріалів?

– Коли почалася війна 2014 року, це було настільки несподівано, що я просто не знала, як писати. Кілька місяців минули в якомусь ступорі. І тут на Недригайлівщину прийшло страшне горе – загинули два наші хлопці.  Похорон першого з них, Олександра Шовтути, став подією, яку не забути, хоч і тисячу років проживи. Його бойового товариша Сергія Грибеника накрило «градами» того ж дня, але процес упізнання, аналіз ДНК та інші формальності  затяглися на місяці. Про це всі говорили, а я відчула, що маю про це писати. Щоб не забували, щоб пам'ятали наступні й наступні покоління.  Щоб жертва хлопчиків була не марною.

Але ж як підійти до їхніх матерів, як схилити до розмови, як тримати себе в руках і бути, попри все, професіоналом? Це ж не про концерт якийсь писати чи про ювілей людини...                                                                          Їх уже кілька пройшли через моє перо, мою душу – хлопчиків, які віддали за Україну життя. Точніше, не віддали. Ці молоді й квітучі життя у них забрав наповнений злом гидкий старець, якому все мало і всього мало. Неначе можна бути щасливішим від того, що володієш усе більшими територіями, що все більше людей тебе клянуть і бажають смерті. Що в нього в тому гнилому нутрі, де мала би бути людська душа? Дуже, дуже боляче писати про загиблих, дуже, дуже гірко дивитися в очі їхніх матерів...

Що стосується живих захисників України, стараюся також увічнити їхній подвиг. Пропоную багатьом писати про них, але мало хто погоджується. Мами їхні в основному бояться, щоб не зурочити. Хлопці часто кажуть, що є більш гідні, мовляв, «та що там я». Подібна ситуація і з волонтерами. Є дійсно самовіддані люди, які напружено працюють на Перемогу, та не хочуть розголосу.  Більшість із моїх матеріалів про захисників України – це про тих, кого вдалося умовити, кого вдалося переконати , що наша газета це не тільки інформатор сьогодення, а й літопис історії на майбутнє, певна гарантія соціального захисту самих воїнів і їхніх дітей. Тому що в усі часи було і є, як сказав поет: «покарали невинуватих, нагородили непричетних»... Загалом наш «Голос Посулля» приділяє багато уваги цим темам, у кожному номері є матеріали і про наших захисників, які воюють, і про тих, хто їх підтримує в тилу.

– Знаю, що дуже любите подорожувати. Поділіться, що із Ваших, можливо, навіть маленьких подорожей запам’яталось найбільше? І куди мрієте поїхати після перемоги?

– Яка тільки велика, красива й не пізнана наша Україна! Дивуюся тим людям, які платять великі гроші, щоб поїхати в якісь єгипетські пустелі дихати пилюкою і сахатися від скорпіонів і різних там мух цеце. У нас в Україні  стільки цікавого, оригінального, краєвидного, мальовничого, неповторного, таємничого, містичного, історичного, героїчного, переможного, екстремального – та на будь-який  смак і на будь-який запит уподобання! Найвибагливішого туриста можна зацікавити і вдовольнити. Я щаслива, коли випадає нагода й можливість побувати в екскурсійний поїздці хоча б куди-небудь. Скрізь я знаходжу щось нове, самобутнє, цікаве для себе: чи то інший край рідної країни, чи інший край свого району. Я так люблю свою Україну, що вона мені завжди найкраща й наймальовничіша. Як казав наш видатний  кіномитець Леонід Биков у своєму фільмі «В бій ідуть тільки "старики"»: «Ми ж сьогодні над моєю Україною воювали, а тут і небо голубіше, і трава зеленіша!»

Біля пам'ятника Шевченка – екскурсія до Прилук, організатори Тетяна Голуб і Юрій П'ятаченко.

Жанна: "Біля похилої хати – поїздка в Чорнухи, місцями Григорія Сковороди. Теж завдяки Тетяні Голуб і Юрію П'ятаченку. Екскурсанти - представники різних професій, але всі патріоти України і краєзнавства!"

До речі, багато моїх поїздок Україною були по лінії прес-турів від Сумського прес-клубу – і саме організаторка тих поїздок Федорина Алла «показала» мені пів України. У цих поїздках я познайомилася з багатьма талановитими колегами Сумщини – й не тільки, спілкування з якими дає мені багато наснаги на творчість і взагалі в житті.

З редакторками Шосткинського і Липоводолинського медій – Вікторією Горшковою і  Наталією Шутько на черговому тренінгу від прес-клубу.

Жанна: "У березах. Прес-тур до Охтирщини, ми там малювали... нафтою! Теж заслуга прес-клубу".

Жанна: «Одна з найдорожчих фоточок – із  важливою в житті людиною».  Жанна Абаровська і Алла Федорина. 

Я ніколи не була за кордоном, навіть у москальщину, дякувати Богу, моя нога не ступала. Хочу подорожувати тільки Україною, милуватися її просторами, вивчати її історію, географію, культуру – і прославляти у своїх дописах. Зустрічатися з українцями в різних місцях, вивчати етнологічне розмаїття, вслухатися в діалекти й говірки – і бачити в усіх цих людях любов до України й бажання бачити її вільною від москальського іга, від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Нам є чим гордитися – тож гордімося! Бережімо, вивчаймо, захищаймо, примножуймо, милуймося! А головне – любімо! 

– Жанно Віталіївно, як думаєте, чи варто сьогодні молодим журналістам розвиватися не тільки у сфері телевізійній чи онлайновій, а й приділяти увагу друкованим виданням?

– Так, сьогодні сучасні засоби масової інформації складають сильну конкуренцію паперовим виданням. Але наша цільова аудиторія в основному складається з простих людей, які не дуже дружать із гаджетами, не вельми орієнтуються в комп'ютерних технологіях. Коли розпочалася ера кіно, багато хто пророкував кінець театру. Коли з'явилися електронні тексти, багато хто пророкував кінець книг. Але театр і книги живуть і розвиваються, тож чому б не сподіватися на довге життя паперових газет? У соціальних мережах навряд чи ви знайдете розповіді про людей праці, а в нашій газеті – будь ласка! Сторінки з такими матеріалами люди зберігають десятиліттями, бережно переглядаючи та перечитуючи дописи про себе, своїх рідних і близьких.

– Що, на Вашу думку, чекає газети загалом і зокрема газету, в якій Ви працюєте заступником редактора, у майбутньому?                                                                             

– Газета – це велика колективна праця. І від взаємодії усіх ланок, від співдружності усіх,  образно кажучи, гвинтиків і гаєчок, залежить кінцевий позитивний результат. Коли кожен на своєму місці повністю віддається роботі, успіх обов'язково прийде. Недригайлівська газета протягом кількох десятирічь завжди входила в першу трійку серед видань Сумщини за тиражем і насиченістю на кількість населення. От і нинішнього місяця маємо першість. Це результат правильної редакційної політики керівника Ігоря Скрипченка та напруженої праці кожного члена колективу. В нашій газеті склалися багаторічні добрі традиції. Згадується, як один недоброзичливець із влади хотів «наїхати» на редакцію, а ми повстали єдиним фронтом, і він сказав: та я знаю, у вас там моноліт. МОНОЛІТ! Оце саме те слово, яке характеризує наш колектив. І ми цим пишаємося! Кожне покоління недригайлівських газетярів за більш як дев'ять десятиліть виходу газети в світ зробило свій внесок, вклало свої цеглинки в  міцну й потужну конструкцію під нинішньою назвою «Голос Посулля». Досить високий тираж нашої газети дозволяє більш-менш упевнено дивитися в майбутнє. Звичайно, обережно впевнено і не в дуже далеке майбутнє…

Редакція "Голосу Посулля".

– Яке головне правило для журналістки-Абаровської, яке не можна порушувати?

– Мені пощастило в журналістському житті – за 35 років ніколи не доводилося писати замовних хвалебних матеріалів про людей, які були цього не достойні чи мені з якихось причин неприємні. На мій журналістський вік вистачало працелюбів, талановитих, захоплених цікавими справами, зацікавлених життям людей. Писати про них – висока честь і висока відповідальність. Головне – бути чесним із собою і з людьми. Правда – головне правило, правило совісті.  Служити його величності Слову – почесна місія. І я вдячна Богу, що ця місія випала на мою долю, що Журналістика обрала мене.  

Спілкувалася Аліна ШЕВЧЕНКО,

студентка кафедри журналістики та філології Сумського державного університету

Фото – з особистого архіву Жанни Абаровської.

 «Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.