Середа, 26 квітня 2023 06:56

Сумська журналістика в особах. Олександр Гвоздик: «Хай це буде якась невеличка перемога – маленька цеглинка, але на таких цеглинках і тримається поки наш світ»

Головний режисер, головний редактор, генеральний директор студії телебачення – для когось подібні кар’єрні сходинки стали б фінішною прямою, але Олександр Гвоздик вирішив взяти їх за відправну точку. Завдяки цьому, відомий на Сумщині  журналіст знаний у багатьох країнах ще й як талановитий художник – автор  чотирьох персональних виставок у Сумах і Києві.  

А починав творчу дорогу як ведучий кіноклубу «Кадр» у кінотеатрі «Космос», – про клуб і сьогодні пам’ятає сумська інтелігенція 90-х.  Згодом проявив себе на телебаченні, в останні роки тієї роботи керував обласною державною телерадіокомпанією. Потім очолив обласну  газету «В двух словах», сайт «XPRESS». Лауреат обласної премії «Золоте перо Сумщини», двічі – премії «Золотий мікрофон», неодноразовий призер Всеукраїнського конкурсу телепрограм «Калинові острови». Здається, у свої 68 років міг би спочивати на лаврах, але продовжує працювати: тепер – редактором сайту «Кобза – українці Росії».

Пане Олександре, розкажіть, як опинились у світі журналістики? Адже Ви починали в медіа як телережисер?

– До телебачення, я працював у обласній конторі кінопрокату, звідки мене і запросили на Сумське обласне телебачення в якості режисера. За кілька років   почав підніматися «сходинками» з режисера до головного режисера, головного редактора телебачення і врешті до генерального директора ОДТРК. Історія, як почав професійно займатись журналістикою дещо незвичайна.

Коли працював на посаді головного режисера, кілька місяців у ОДТРК  не було головного редактора телебачення. Це вносило певний розлад у роботу.  Посада затверджувалась обласною державною адміністрацією, але вони тягнули з призначенням.  Одного разу мені це остаточно набридло, і я пішов до заступника голови ОДА і сказав: «Шановні, ви ж вирішуйте, врешті-решт,  хто буде головним редактором, бо ми не можемо так далі працювати». На це  мені відповіли:  «То може ви займете цю посаду?»  Я сказав, що у мене немає ні журналістської освіти, ні досвіду в цій сфері. На це почув: «Як критикувати нас, то усі  в перших лавах, а як засукати рукави і взятися за справу, то всі у кущі тікають». Врешті-решт він переконав, і я погодився на затвердження мене головним редактором телебачення Сумської ОДТРК.

гвоздик семиноженко

Прямий ефір на ОДТРК з академіком Володимиром Семиноженком.

Перше, що я робив протягом двох-трьох місяців, – дістав підручники з української мови: згадував українську граматику,  вивчав найпоширеніші русизми, що звучать в телеефірі і.т.п. Адже, якщо я головний редактор, то мав бути якщо не на голову вищий, ніж мої підлеглі, то хоча б вільно «плавати» у вимогах до української літературної мови.

Не можу сказати, що я починав «з чистого аркуша», бо публікувався у 80-х роках у молодіжній газеті «Червоний промінь». В основному писав про новинки кіно, видатних режисерів. Спробував себе навіть у такому жанрі як фейлетон. Потім, коли полишив посаду генерального директора ОДТРК, очолив обласну газету на 16 сторінок «В двух словах». Отам  зрозумів, що справжній журналіст, дійсно, гартується спочатку у газеті. Бо телебачення це так: написав коротеньку підводку, сказав кілька речень на камеру, а далі – синхрони.  А от написати матеріал на 10-20 тисяч знаків, – це вже потребує професійності. Тож можу сказати, що справжню  журналістську професійність я здобував саме у газеті.

гвоздик у журі

У журі творчого конкурсу - в роки роботи у газеті "В двух словах".

Чи часто доводилось, так би мовити, «з боєм» вирішувати питання на кшталт призначення головного редактора ОДТРК?

– Ні. Я, взагалі-то, за характером, людина не конфліктна. Але одного разу мене «припекло». Якось нас, журналістів,  вивезли на базу відпочинку в Охтирський район, де була велика зустріч чиновників із України і Росії. Ми відпрацювали своє і нас загнали у якесь приміщення, де ми сиділи кілька годин без їжі, без води, потім нам таки принесли тацю з якимося пиріжками. Це в той час, коли поряд ішов гучний бенкет. Мне обурило не те, що я не попав на бенкет, а те, що до нас, журналістів, поставилися, як до обслуги. Справа була навіть не в тому, що нас принизили, а у приниженні самої професії журналіста.

На той момент я працював головним редактором щотижневої газети «В двух словах» і у мене була власна редакторська колонка. Я написав про цей випадок у саркастичному, як тепер кажуть, блозі. Наступного дня після виходу газети мені подзвонили з ОДА і вибачились за цей «прикрий випадок», а чиновнику, який відповідав за організацію заходу, дали сильної прочуханки. Таким чином вдалося тоді поставити чиновників на місце і дати хоч комусь із них зрозуміти, що журналісти – не  обслуга.

Що було найбільш неприємним у роботі?

– Були неприємні епізоди… У той час, коли я працював генеральним директором ОДТРК. Один із них був пов’язаний із так званою «революцією на траві» у Сумах. Тодішній губернатор вирішив об’єднати два виші – СумДУ і Банківську академію. Думаю, помилка влади була в тому, що вона, відчувши спротив, не пішла до студентської аудиторії спілкуватися,  розказати, навіщо це об’єднання, для чого воно, а обрала силовий варіант.

І от у той час мені подзвонили з обласної державної адміністрації і  сказали: «От у Вас є такий-то  журналіст, щоб завтра його в ОДТРК не було». Причому це було сказано категорично: «Або він піде, або ви». Щоб ця історія була зрозуміла, важливі деталі.

Йдеться про тодішнього журналіста телебачення Костю Єлишевича. Костя потрапив на обласне телебачення, бо за нього попросив його батько, якого я добре знав і поважав, – відомий сумський поет-гуморист Григорій Єлишевич.  «Олександре, у мене є син, він не може влаштуватися на роботу, можеш його взяти до себе? Він хлопець здібний». – «Давайте спробуємо». Костя  дійсно  показав себе як здібний журналіст. Потім почалась «революція на траві», Костя після роботи ходив на мітинги, виголошував опозиційні промови. Я попередив його: «Костю, не можна сидіти на двох стільцях. Ти ходиш на роботу, отримуєш гроші на державному телебаченні, яке підтримує інформаційну політику обласної державної адміністрації. А потім ідеш, кажеш якісь опозиційні речі. То вибирай – або тут, або там». До речі, якраз у той час журналістка з ТРК «Відікон», не пам’ятаю, на жаль, прізвища, просто заявила: «Моя громадянська позиція не співпадає з позицією телеканалу», – і звідти пішла. Це було зрозуміло, їй були аплодисменти від колег.

Костя, звичайно, не залишився б на роботі, зі мною чи без мене… Якби звільнили мене, то прийшов би якийсь виконуючий обов’язки і знайшов можливість його звільнити, так що він був приречений. Важливо, що моя особиста ситуація тоді була дуже складна: у моєї мами стався інсульт, її повністю паралізувало, вона не могла рухатись, говорити. Вранці я йшов на роботу, залишаючи її з жінкою, яку найняв, щоб вона за нею приглядала. Тепер уявіть: я залишаюся без роботи, без грошей, з «вовчим квитком», мене навіть двірником у ЖЕК не взяли б, і з паралізованою мамою на руках… Треба було щось вирішувати і, мені здалося, я знайшов «соломонове» рішення.  Попросив Костю прийти до мене з батьком.  Я їм нічого не розповідав про свою паралізовану маму. Просто сказав: «Отака ситуація, така до мене вимога».  І запропонував: Костя пише заяву за власним бажанням, але я на його посаду нікого не беру. Через два-три місяці все вщухне, він повернеться, і я його знов візьму на роботу, треба просто почекати. Вони пішли радитися, через дві хвилин повернулися і погодилися з тим, що що це єдине правильне рішення. Костя написав заяву.  Але наступного дня його взяли в лещата журналісти «Панорами». Не знаю, що він розповів, чи щось за нього написали, але вийшла стаття з таким посилом: «Вигнали журналіста. На обласному телебаченні Олександр Гвоздик переслідує інакомислячих». Про нашу з Костею домовленість там не було жодного слова.

Виходячи з розказаного, на той час свобода слова в країні мала відчутні «обмеження»?

– Мала тоді і має зараз. Тоді вона була хіба що більш жорсткою. Були так звані «темники» для журналістів, навіть вже готові сюжети з Держтелерадіо, які ми мали ставити в ефір. Хто фінансує, того і «танок». На той час було обласне державне телебачення, яке мало  дотримуватися політики не стільки державної, скільки обласної державної адмінстрації. А чому? Тому, що генерального директора ОДТРК не могли призначити без згоди голови ОДА. Крок вліво – крок вправо і ти вилітаєш, як корок із пляшки з шампанським.

У 2015 році українське суспільство дозріло, нарешті, до створення Національного Суспільного телебачення і радіомовлення. У 2017-му відбувся перехід і колишніх ОДТРК на нові стандарти мовлення. У практику багатьох ТР-компаній і видань увійшли як обов’язкові до дотримання  стандарти професійної журналістської подачі матеріалів. Але  потім, як тільки Суспільне під керівництвом Зураба Асланії почало транслювати антикорупційні розслідування у колі команди Порошенка,  керівника звільнили.

Свобода слова – поняття загальне і абстрактне. Свобода слова – це не те, що ти можеш писати що завгодно, а це коли у суспільстві є різні видання з різною позицією, різною інформаційною політикою, а журналіст обирає те з них, яке співпадає з його життєвою позицією.  

гвоздик за компом

За роботою - обласна телерадіокомпанія.

Перейдемо до більш позитивних моментів. Що вам подобалось у роботі?

– Подобалось весь час долати нездоланне. Коли я прийшов працювати режисером на ОДТРК, то через два місяці місяці головний режисер, який, власне, запросив мене з кінопрокату, сказав: «Слухай, щось у тебе нічого не виходить. Вибачай, будемо тебе звільняти». А потім, як тільки він пішов у відпустку і я позбувся психологічного тиску, зробив одну передачу, другу, третю…Тоді на ОДТРК була система, коли кожного тижня відзначали кращу передачу, і я швидко перейшов у категорію «відмінників» Як сказав мені потім на щорічній атестації тодішній головний редактор Микола Гриценко: «Не той козак, Олександре, що поборов, а той – що виборов».

Мабуть, найбільш приємний спогад залишився про запис концерту української сучасної пісні 1989 року від переможців першого  фестивалю  «Червона рута». Коли вони приїхали з концертом і в Суми, я умовив генерального директора, переконаного комуніста Віктора Кириловича Савченка записати цей концерт. Ми приїхали до театру імені Щепкіна з пересувною телевізійною станцією, я був режисером відеозапису. Потім видали цей концерт в ефір. Звертаю увагу, це був 1989 рік, ще діяв обком Компартії України, звідки потім Віктору Кириловичу і «прилетіло» за ефір цього  концерту. Ще не була проголошена Незалежність України, але концерт доводив, що є  українська естрада, на голову вища російської попси, і вільний дух майбутньої незалежної держави вже відчувався у піснях Тараса Петриненка, Сестрички Віки, Едуарда Драча, Василя Жданкіна, Марічки Бурмаки…

Давайте згадаємо Ваших колег-журналістів. Хто спадає на думку? Чим особливі ці люди?

– В основному пам’ятаю тих, із ким працював на телебаченні. Можливо, тому, що це був найщасливіший період мого життя. Я тоді був молодий, креативний, мене любили усі – і жінки, і технічні працівники, з якими подружився, незважаючи на вічне протистояння «технарів» і «творців», і вирішував із ними питання, які не могла вирішити адміністрація.

Певний час працював з Аллою Федориною, потім вона пішла з ОДТРК, але найкращі свої телефільми зробив із нею і завдяки її журналістському таланту. Згадую Ірину Богданову. Вона прийшла до нас із «Відікону», коли я збирав журналістську команду на ОДТРК. Потім звідти ж переманив Оксану Кириленко. Дійшло до того, що мені подзвонили від «губернатора» Щербаня, який викупив «Відікон», і сказали:  «Перестань зманювати найкращих із цього каналу, бо буде тобі лихо». Але було запізно, найкращі вже працювали у мене.

гвоздик редагує

Робоча «літучка» на ОДТРК: на передньому плані зліва - Оксана Кириленко, за нею - радійниця Наталія Лебедь, стоїть Андрій Тарнаруцький.

Не можу не згадати Олександра Клименка, дуже хорошого режисера і оператора, який працював моїм заступником і якого я готував на посаду генерального директора. Він вимушений був теж піти з ОДТРК. Поїхав у Київ, зараз – один із ведучих операторів відомого телеканалу  і об’їздив пів світу. Назву ще інженера Миколу Олексенка, сестер Народицьких, Олександра  Маханька, Світлану Балим, оператора Стаса Солодовника. Здавалося тоді, що вони мені просто допомагали. Скажімо, якщо була потреба, сиділи до ранку, поки не буде змонтована остаточно програма. Але тепер розумію, що всі вони не просто допомагали, вони, самі того не прагнучи, «ліпили» з мене  творчу особистість, кожний по-своєму, за що я їм щиро вдячний.

Те ж саме можу сказати і про тих, із ким довелося працювати в газеті «В двух словах»: Олександр Приходченко, Олена  Дорошенко, Володимир Пошва, дизайнер Юрчик Мірошник…

Чи складно бути членом творчого колективу, а особливо – його керівником?

– Особливих складнощів не пригадую, можливо, тому, що в усіх колективах, де працював, я користувався авторитетом. Думаю, це мені допомагало. Щоправда, у 2005 році колектив ОДТРК під впливом «вітру перемін» тодішньої революції написав листа голові ОДА і вимагав моєї відставки. Але не одностайно – тільки третина. У когось були завищені амбіції, і вони сподівалися, що новий гендиректор оцінить їхні здібності, які я не оцінив. Декого підпоїли і підсунули на підпис листа про мою відставку (вони потім самі мені в цьому зізнались). Третина колективу  теж написала голові, але вже на мою підтримку. Ну, і третина повела себе нейтрально – ні «за», ні «проти». Через кілька місяців дехто з протестуючих, зустрівши мене на вулиці, ховав очі і говорив: «Вибачте, було тоді якесь затьмарення». Це, мабуть, єдиний приклад, коли я, як керівник, не впорався з проблемою, що виникла в колективі.

Співпраця із сайтом «Кобза» став якимось новим етапом чи просто – продовженням звичної роботи?

– Мабуть, таки новим етапом. Повна його назва «Кобза – українці Росії», заснував сайт Василь Коломацький, який і керує ним із Канади. Це моя нова географія журналістських пошуків – українці, які живуть у Росії: як вони живуть, чим? Сайт переважно  правозахисний і  єдиний, що слідкує за дотриманням національних прав українців, які проживають у Російській Федерації, підтримує з ними зв’язки, пропагує їхню культурну діяльність. Впродовж багатьох років він був також ретранслятором діяльності Комісії людських і громадянських прав Світового Конгресу Українців.

Крім роботи на сайті, я ще веду його сторінку в Telegram. Починаючи з 2004 року, а особливо після 24 лютого 2022 року  працювати стало дуже складно. В Росії фактично ліквідовані усі українські національно-культурні автономії, а за навіть нейтральне листування з Україною тебе візьме на гачок ФСБ.

Як ви вважаєте, зараз українці росії це зрадники чи жертви обставин?

– Я вважаю, що переважно жертви обставин, але серед них є і зрадники. Є ті, хто підтримував окупацію Криму, є й ті, хто  підтримав повномасштабне вторгнення в Україну. Тобто картина неоднозначна. Багато хто з українців із РФ виїхав в Україну чи за кордон, поки була така можливість. Ті, які залишилися, вимушені мовчати. Їх можна зрозуміти, бо крім ФСБ і поліції вони та їхні сім’ї зазнають тиску ще й з боку російських «патріотів».

Журналістика раніше і тепер: які спільні та відмінні риси можете підкреслити?

– Раніше, ще за часів СРСР, професійний рівень журналістів, на мою думку, був вищий. Тому навіть під партійним пресом вони знаходили, як донести до людей правду. На початку 90-х з’явилося багато нових  видань, виріс попит на журналістські кадри, а їх не вистачало. В журналістику прийшли вчорашні вчителі, агрономи, люди різних професій (і я не виняток). Та і вимога у більшості видань була така: напиши, щоб було «з перчиком», а правда це чи ні – неважливо. Знаю одне видання у Сумах, яке практикувало таке: облити якогось підприємця бездоказовим брудом, а потім прийти до нього і сказати: «Ми можемо тепер написати, який ви насправді «білий і пухнастий», але це буде коштувати стільки-то тисяч гривень». Для багатьох мірилом стало не професійне ім’я, а кількість зароблених грошей. Через це повага до професії журналіста у суспільстві впала.

Втім, у цілому картина не така гнітюча, як я її намалював. І, якщо говорити про спільні риси, то і тоді, і тепер були і є справжні журналісти з розумінням своєї ролі в суспільстві і відповідальності перед ним. З’являється талановита журналістська молодь із правильним розумінням цього.

Повертаючись до вашого запитання про свободу слова… Журналістам-початківцям зараз важко формуватися, бо в умовах війни не може бути ніякої незалежної  журналістики. Вона має працювати на перемогу. Проте варто розуміти: ми повинні доносити інформацію об’єктивно і не брехати навіть заради перемоги.  Якщо ти не впевнений, то краще промовчати, але якщо впевнений, то ти маєш про це чесно розповісти. Брехня, чим би вона не виправдовувалася, завжди несе більше шкоди суспільству, ніж користі.

гвоздик від проценко

Олександр Гвоздик. Портрет роботи Ірини Проценко.

Повернемось до Вашої, пронизаної творчістю, біографії. Тут і кіномистецтво, адже Ви вели кіноклуб, так би мовити, елітарного кіно; і телебачення, і газета, і онлайн-видання. Яка з цих сфер була найцікавішою?

– Усе було цікаво. Якщо говорити про те, де я почував себе комфортно, то це  обласна контора кінопрокату. Уявіть: п’ять робочих днів, і з них один – з ранку і до вечора перегляд нових фільмів. На посаді заступника директора я мав можливість  скористатися службовим становищем, виписувати фільми для кіноклубу з Москви. Наприклад, «Дзеркало» Андрія Тарковського: у Харкові – один сеанс на півроку, у тій же Москві, на її окраїні, – один сеанс на півроку, а у Сумах  цей фільм йшов два дні на чотирьох вечірніх сеансах. На перегляд приїздила уся інтелігенція Сумщини.

Але я скажу так: всі ті посади, які я займав, мені були цікаві і допомогли у житті. Допомогли набути певний досвід. Досвід режисера, редактора, адміністративного працівника, газетаря. Кожний етап моєї діяльності був для мене пізнавальним і дуже корисним.

Вже чимало років Ви займаєтеся колажем. Маєте, як адміністратор,  навіть свою сторінку в Facebook , де представлені колажисти багатьох країн, мали виставки. Як віднайшли колаж для себе?

– Коли я працював режисером телебачення, в Суми приїхав на практику молодий лікар-психіатр. Він прийшов на до нас і запропонував цикл програм – «Глибини нашого я» – про вчення Фрейда, Юнга та інших. Йому сказали: «Будь-ласка». А кого призначити режисером? Хто у нас там, саме такий для такої програми, «не від світу цього»? А, ну, звичайно, Гвоздик. Розповідь психіатра-пропагандиста  треба було час від часу чимось ілюструвати. Я почав збирати картинки для цього  і одного разу побачив: якщо дві різні картинки накласти одна на одну то виникає якийсь новий цікавий образ. Один із сумських художників, побачивши мої колажі,   запропонував влаштувати їх виставку. Отак у 90-му році відбулася моя перша персональна виставка.

Пізніше я зрозумів, що моє захоплення колажами – заміщення нездійсненої юнацької мрії стати кінорежисером. Сергій Параджанов говорив, що його колажі – це спресовані фільми. Отак і у мене: я створював на папері образи фільмів, що хотів, але не зміг зняти.

гвоздик колаж

Колаж "Загублений світ".

Мої колажі дуже відрізняються від мейнстріму, який декларує у сучасному колажному мистецтві тотальний розпад культури, людської психіки. Я навпаки збираю найкраще у світовому мистецтві у нових образах. Через це і  вирішив зробити свою окрему закриту сторінку і запросити до неї  лише кількох своїх зарубіжних друзів-колажистів. Сторінка їм сподобалась, і вони почали запрошувати до неї своїх друзів. На сьогодні на сторінці  «Gvozdik-collage» 171 художник із майже усіх країн Європи, Північної, Центральної і Південної Америки, два з Азії (Північна Корея та Індія) і один з Африки (Марокко). Спілкуємося англійською.

гвоздик втеча до єгипту

Колаж "Втеча до Єгипту".

Що порадили б спадкоємцям таких творчих занять, а передусім тим, хто присвячує себе журналістиці?

– Не хочу виступати в ролі юнгівського Мудрого Старця, можу тільки сказати щось, виходячи з власного досвіду. Журналістика – дуже цікава професія, оскільки дає можливості зустрічатися з різними людьми, і з їх розповідей для тебе поступово складається загальна об’єктивна картина світу.

Я брав інтерв’ю у американського мільйонера, ветерана війни у В’єтнамі, нащадка декабриста Муравьйова-Апостола. Він першим у світі налагодив переробку пластикових відходів, створив першу у США  цивільну авіакомпанію, працював радником Рейгана у Сальвадорі. І було інтерв’ю з звичайним сумським електриком, який, як виявилося,  свого часу обслуговував Ейфелеву башту в Парижі, мив золото на копальнях у Південній Америці… Немає нецікавих людей, кожен – індивідуальність, потрібно тільки «копнути». Це – по-перше.

По-друге, слід зрозуміти своє місце у світі, і  місце журналістики у нашому житті, дотримуватися правил об’єктивної  журналістики, що б не нашіптували тобі демони спокуси. По-третє, не варто замикатися тільки на своїй професії. Має бути ще якесь сильне захоплення – писати вірші, оповідання, малювати, займатися волонтерством і т.п.

І, мабуть, головне – розуміти, що твоя робота дуже важлива для інших людей. Якщо ти чесно робиш свою справу, то хай це буде якась і невеличка журналістська перемога – маленька цеглинка, але на  таких цеглинках і тримається поки наш світ.   

Мені приємно, що про мене згадали в проекті «Сумська журналістика в особах». Можливо, це моє останнє прижиттєве інтерв’ю, тому хотів би закінчити віршем, який написав у перші місяці війни, коли у Сумах не було світла, і лежачи в темряві, мимоволі осмислював своє життя.

Йшов день за днем… І, ніби, все складалось,

Як пазли мрій, що втілені в життя,

І ось тепер єдине, що зосталось,

Пройти містком з буття у небуття.

Буяли, як кущі півоній пишні,

Миттєвості щасливі і сумні,

Що роздавав чи янгол, чи Всевишній,

Так щедро і безжалісно мені.

Усе зів’яло, все перегоріло,

Залишалась лиш спогадів зола,

Про тих, кому зі мною не щастило,

Кому я лиха наробив і зла.

Душа згоріла – хай горить і тіло,

Розвійте попіл й пам'ять про мерця…

А поки я – живий, і ще шукаю сили

Пройти свій шлях життєвий до кінця.

 

Спілкувався Вадим ДЗЕКУНОВ,

студент кафедри журналістики і філології Сумського державного університету.

Фото з особистого архіву Олександра Гвоздика.

«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.

Прочитано 1818 разів