Понеділок, 05 червня 2017 16:05

Євген Шульга, редактор газети «Життя Лебединщини»: «Головне – писати правду»

Роздержавлення комунальної преси – питання, що активно обговорювалося і давно, і рік тому, і досі не втрачає своє актуальності. Лише лінивий колега, мабуть, не «посмакував» усіма можливими дрібницями на цю тему, порівнюючи кількість «плюсів» та «мінусів» подібної реформи. Втім, більшість журналістів, які працювали у комунальних ЗМІ, одноголосно погодилися: роздержавленню бути!

Одним із видань, що взяло участь у першій хвилі роздержавлення, є Лебединська міськрайонна газета «Життя Лебединщини». Безперечно, важливим фактором того, що газета почала боротися за справжню свободу слова й незалежність, є робота редактора, молодого і впевненого у своєму колективі. Саме з ним, Євгеном ШУЛЬГОЮ, ми вирішили поговорити, аби дізнатися, як живеться роздержавленому виданню.
– Євгене Володимировичу, почнемо із найбільш логічного запитання, що підходить до теми нашого інтерв’ю. Розкажіть, як воно – бути редактором НЕЗАЛЕЖНОГО видання?
– Якщо відповідати на це запитання конкретно, то, що ж, бути редактором незалежного видання вельми цікаво, мені подобається (сміється). А коли говорити серйозно, то, порівнюючи газету трирічної давнини із тим, що маємо зараз, бачимо велику різницю. На той момент «Життя Лебединщини» було суто комунальним виданням із усіма тими аспектами, що викликані самим поняттям «комунальна преса». Тобто газетою, що утворена органами місцевого самоврядування для свого обслуговування. Владні представники могли писати на сторінках такої преси все, що вважали за потрібне, подавали той матеріал, що був потрібен їм… Те й не було неправдою, але завжди залишало владу «білою і пухнастою». Звісно, це було не дуже добре, але, звинувачуючи такі видання у заангажованості чи штампуванні «од» на чиюсь підтримку, люди просто забували, що для того комунальна преса і була створена, для того й існувала.
Якщо порівнювати з тим, що було рік тому, різниця із сьогоденням уже буде невеликою. Ще до прийняття закону про реформування ми почали відступати у своїх матеріалах від старих «ідеалів», більше дослухатися до громади, і врешті-решт вона зі всіма її громадськими інституціями, організаціями стала для нас більш вагомим партнером, ніж влада. Ми намагалися потихеньку вкласти нашим співзасновникам у голову думку: «Давайте разом говорити правду, бо вас чує не тільки редактор, не тільки журналіст, вас чує передусім громада». А людей, особливо на місцях, досить важко обвести навкруги пальця: якщо ти напишеш в газеті щось, що не відповідає дійсності, то одразу отримаєш відповідну реакцію читачів.
Цей підхід і перевернув нашу роботу, адже на перший план вийшли не представники влади з їхніми побажаннями і звітами, а громада з її потребами. Врешті-решт, задоволення цих потреб якраз і є нашим завданням. Тому, якщо порівнювати сьогодення із трирічною давниною, то це велика різниця. І нині працювати набагато легше і, звісно, цікавіше.
– А пам’ятаєте свою реакцію, коли дізналися, що влада все ж зібралася позбавити пресу свого засновництва? Чи підтримували Ви це, чи схвалювали, можливо, були якісь побоювання?
– Про реформування я чув ще задовго до прийняття закону, від тих старших колег, які працюють у редакції. У чомусь їхня позиція «це обов’язково має відбутися» видавалася мені логічною, але в чомусь і ні. Мабуть, тому, що тоді я ще не міг собі чітко уявити, що ми отримаємо у результаті роздержавлення. Розумів, що є комунальна газета; розумів, що є приватна газета; розумів, яка між ними різниця. Але до прийняття закону було незрозуміло, чи зможемо ми після роздержавлення отримати газету такою, якою вона має бути. Адже в цьому законі могли прописати якісь певні обмеження чи певні зобов’язання, що зробили б цю нову приватну газету «приватною» в лапках, все ще не повністю незалежною.
До того ж, говорячи про реформу до опублікування закону, я був не те що не впевнений в її успіху, а, швидше, роздумував, наскільки вона стане позитивною саме для «ЖЛ». Але щойно з’явився офіційний документ і ми з ним ознайомилися, стало зрозумілим: держава дійсно готова позбавити владні структури «власної» преси. У такому варіанті, як закон існує нині, він влаштовує як особисто мене, так і весь наш колектив. На виході ми отримуємо, в першу чергу, незалежну приватну газету, що здатна бути вагомим важелем у розвитку суспільства, тобто виконувати ті функції, які повинна виконувати преса взагалі.
– Але якщо у Вас все ж були побоювання, чому з колегами вирішили брати участь у першій хвилі роздержавлення? Не страшно було помилитись? Адже немало видань вагалися і, можливо, вагаються й досі, чи потрібно їм це взагалі…
– (замислено) Тут, вочевидь, спрацював життєвий принцип «Краще жалкувати про те, що зроблено, ніж про те, що не зроблено». Хоча, якщо подумати: оскільки ті моменти, що закладені в основу реформування, нас влаштовують, то чому маємо боятися того, чого намагалися досягти двадцять, п’ятнадцять років тому? На мою думку, до цього треба було йти, брати закон на озброєння, у користування. До того ж брати саме тут і зараз, а не колись, через рік, у другому етапі. Всі ми знаємо, як часто змінюється наше законодавство, тож, може, зволікати й не варто було. Так, наявний закон може комусь видаватися недосконалим, є у ньому і певні суперечності, але чи буде краще далі? Тому вибір був однозначним: перший етап.
Ми спробували, порахувавши, що у нас вистачить досвіду. Адже коли ти відчуваєш за собою ресурс у вигляді грамотних, досвідчених, кваліфікованих спеціалістів, то чому б не йти шляхом роздержавлення? От коли ти сумніваєшся у собі, у трудовому колективі, тоді вже варто обирати, потрібно тобі це саме зараз чи ні. Особисто я на момент прийняття колективом рішення про участь у першому етапі роздержавлення комунальної преси був впевнений, що нічого в організаційній структурі не зміниться, а сама процедура роздержавлення пройде, можливо, хіба що з невеличкими відхиленнями від того, як ми запланували. Нині, як на мене, ми маємо доволі успішний результат. «ЖЛ» ніби-то і залишилася такою газетою, як була, але ми змінили і продовжуємо змінювати сам підхід до змісту газети, її наповнення.
– А з якими труднощами зіткнулися Ви і Ваш колектив? Чи не було супротиву з боку владних співзасновників?
– Може, на подив, може, ні, але нічого подібного не було. Скажімо так: перед подачею документів із проханням виходу зі співзасновників я мав певні сумніви щодо реакції представників влади. Але вже перші розмови із головами органів місцевого самоврядування показали, що люди готові виконати закон. Чи це їх влаштовує, – то вже інше питання. Але вони дійсно були готові виконати вимоги законодавства і, з моєї точки зору, справилися із цим якщо не на «відмінно», то на «дуже добре»: вчасно провели всі необхідні засідання, колегії, оформили всі необхідні папери. Усіх тих перепон, про які говорять і сьогодні, – зміна редактора, небажання депутатів голосувати за вихід зі співзасновників – не було. Можливо, у цьому є заслуга й того, що ми вже тоді змінювали підхід до підготовки матеріалів, їхнього змістового наповнення, і саме цей поступовий перехід від владної газети до …народної, змусив їх примиритися з тим, що роздержавлення потрібне.
До речі, ще до появи закону я неодноразово чув від своїх колег щось на кшталт «як би нам уже нарешті їх (співзасновників – представників органів місцевого самоврядування – авт.) позбутися». Але ж якщо ти хочеш робити газету для громади, то не можеш відштовхувати владу повністю. Для цього є низка причин: по-перше, влада у нас на місцях дуже близька до населення; по-друге, більшість подій, що відбуваються у суспільстві і стосуються всіх громадян, так чи інакше пов’язані з владою. Тож із набуттям незалежності взагалі облишити розмови про владу неможливо, бо ж таку газету, як мені здається, теж ніхто не читатиме. Люди хочуть знати, люди мають знати про те, як розвивається край; що відбувається на сусідній вулиці, в сусідньому населеному пункті. Про якихось зірок чи народних депутатів можна почитати в сотнях інших видань, а ось цей, місцевий, момент – що робить міський голова, що планує голова райдержадміністрації – має бути присутнім на сторінках. І така інформація не обов’язково повинна бути… викривальною, дослідницькою, шерлокхолмсівською, якщо хочете. Вона, насамперед має бути правдивою, чесною, без прикрас, – про те, що відбувається насправді. Можливо, комусь здається, що вона в дечому «прилизана», але якраз це і дає змогу громаді бачити, як до них відносяться представники влади, порівнювати їх слова з реальністю. Завдання газети: доносити новини людям, а потім демонструвати їхню реакцію, щоб зворотній зв’язок не переривався.
– На якому етапі Ваше видання знаходиться зараз? Ми почали говорити про труднощі. З боку співзасновників, як ми вже зрозуміли, їх не було, а от взагалі, чи є ще щось, із чим стикається редакція тієї газети, що стала на шлях роздержавлення?
– Головна проблема, і я її вважаю єдиною, – відсутність достатньої кількості часу. Цей фактор виникає тому, що ми маємо не лише займатися роздержавленням, а й робити власне газету. Так, у кожної редакції різний штат працівників – у нас, по факту, всіх вистачає, а є ж колективи, де працюють чотири-п’ять осіб! І я навіть не знаю, як вони встигають і робочий процес не порушувати, і займатися реформою. Так, процедура реформування збоку видається неважкою: ну що там такого – переговорив із співзасновниками, створив необхідні протоколи, статут, погодив усе з колективом, відніс документи до державного реєстратора… Начебто клопіт одного-двох днів. Але насправді вона потребує чимало сил, енергії і того ж таки часу.
На сьогодні «ЖЛ» ще знаходиться у стадії роздержавлення, але ми зробили головне – перереєстрували підприємство, і на сьогодні маємо статус незалежної приватної газети. Основні зусилля спрямовуємо на те, щоб змінився не тільки статус, а й дійшла до логічного завершення процедура перетворення комунальної газети в незалежну.
– Хто ж тепер, після перереєстрації, несе відповідальність за всі процеси, що відбуваються у редакції видання?
– Якщо говорити про відповідальність, то весь час, незалежно від того, хто був співзасновником, її несе не своїх плечах редакційний колектив. Поняття «співзасновники» чітко окреслює їхні можливі дії – вони брали більш-менш активну участь у житті газети, намагалися так чи інакше впливати на зміст матеріалів. Але всі претензії від читачів завжди приймала редакція. Це залишилось і сьогодні. Але принаймні тепер ми відповідаємо суто за свої помилки, якщо такі допускаються, а не за чужі.
Нині засновники газети – не якесь аморфне словосполучення «трудовий колектив», сьогодні це конкретні люди, які досить довго і плідно працювали на благо газети, чим реалізували своє право на співкерівництво створеним приватним підприємством. Можливо, вони ще не до кінця зрозуміли всю повноту прав і – з іншого боку – обов’язків; весь тягар відповідальності, покладений на них законом; те, що вони тепер не просто працівники редакції, а ще й співзасновники, а, відповідно, мають і майнові зобов’язання… Але розуміння цього обов’язково прийде.
– Якщо ми вже заговорили про колектив… Ваші колеги характеризують Вас як доволі амбітного, справедливого, але водночас і достатньо лояльного керівника. Звісно, погляд збоку завжди значить чимало, але… Таке дещо каверзне питання: як би Ви охарактеризували самого себе в п’ятьох словах?
— (задумався, усміхаючись) М’якотілий равлик з… (сміється) Ні, в п’ять не вкладусь. Отож, м’якотілий равлик із загостреним відчуттям презумпції невинуватості. Якось так. Відверто скажу, знаю роботу керівників, під началом яких я працював раніше. Я бачив, як люди приймали певні рішення. Не готовий стверджувати, що в деяких ситуаціях, які мали безпосереднє відношення до мене, я б зміг вчинити такі ж керівні дії, як вони. Для цього, напевно, потрібен досвід чи ще щось, не знаю… Але часто буває, що це загострене відчуття презумпції невинуватості більше заважає, аніж допомагає. Так виходить, що для мене ВСІ люди (неважливо – колеги чи хтось, із ким доводиться співпрацювати під час журналістського процесу) завжди видаються гарними, добрими, і це часом навіть заважає об’єктивному погляду на ту чи іншу тему. Мені здається, що кожна людина така от… жовтенька, пухнастенька…
– Як кульбабка?
– (сміється) Так, як кульбабка.
– Що ж, подібне ставлення до людей є похвальним, особливо для того, чия сфера роботи стосується так званого «для людей і про людей». Але от Ви згадали про досвід… На посаді редактора «Життя Лебединщини» Ви вже майже три роки, але поза цим маєте й інший досвід у сфері журналістики, окрім керівного. Чи допомагають Вам ці знання?
– Якщо рахувати за кількістю видань, у яких я працював, то їх набереться чотири. Якщо рахувати за їхнім статусом, то… Якоїсь певної схожості не знайдемо, вони, в принципі, досить відрізняються. Але з кожного щось винесено, дещо взято. Це хороший досвід. Але якесь одне із них виокремити не можу, бо ж навіть досвід, здобутий в одній із доволі успішних приватних газет, неможливо взяти і прямо перенести на «ЖЛ», щоб усі ті знання запрацювали і дали той же відсоток успіху, як там. Це різні міста, різні люди, які працюють в газеті, різна аудиторія. Попри те, що ми і там, і там українці, менталітет, мені здається, трішки різний.
Але все те й справді досвід, і він стає в нагоді. Найголовніше, що мені дала робота до рідного вже тепер «Життя Лебединщини», – змогу спробувати себе і в журналістиці, і в технічній сфері. Саме завдяки цьому в мене є хоча б поверхневе, та все ж розуміння всіх тих процесів, що відбуваються під час творення газети – від написання матеріалу до отримання готової продукції у друкарні.
– Ну і досить передбачуване, мабуть, запитання, яким найчастіше завершують інтерв’ю. Які поради можете дати своїм колегам – і не тільки молодшим, а й старшим, бо ж Ваше видання сьогодні й справді може похвалитися добрим досвідом?
– Звертаючись до колег, особливо старших, я б не радив у моменті роздержавлення спиратися на знайоме багатьом твердження: «Я маю двадцяти-двадцятип’ятирічний досвід, і мені цього вистачить, щоб завершити цей процес». Адже бути незалежним не означає бути успішним. Ні, це не дається автоматично. Автоматично залишається назва, бренд, який у когось існує десятки років чи, як у нас, – уже майже століття. Тепер усі редактори мають взяти на себе відповідальність і створити щось нове. Так, у кожного є аудиторія, що певною мірою звикла до тієї газети, якою вона була. Але якщо людям не дати того, що включає в себе поняття «незалежна преса», то нічого доброго не вийде.
Для мене журналістика ще й одна із найбільш динамічних сфер. Лише на перший погляд здається, що вона не розвивається. Ні, змінюється – й досить швидко, особливо у друкованій сфері. Якщо раніше із розвитком Інтернету говорили, що преса зникне, то нині всі розуміють, що у друкованого часопису є всі шанси на процвітання, за умови, якщо воно буде цікавим, гідним свого читача, потрібним громаді. А для цього головне що? Писати правду.
— Що ж, Євгене Володимировичу, Ваша позиція досить чітка і зрозуміла. Бажаю дотримуватися її й надалі.
Спілкувалася Олена ВЄЧКАНОВА

Публікація здійснена за тематикою проекту «Комплексна підтримка друкованих ЗМІ різних регіонів України в процесі роздержавлення та налагодження їх самостійної діяльності» при підтримці “Українського медійного проекту» (У-Медіа), що реалізується громадською організацією Інтерньюз в Україні та фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).