Вівторок, 31 березня 2020 08:19

Уроки Естонії. Щоб протидіяти чужій пропаганді, журналісту потрібно просто якісно робити свою роботу

Томас зустрічає нас на порозі Естонської громадської телерадіомовної компанії (ЕRR) і запитує, а що хочуть бачити українські колеги. Колеги, які приїхали до Естонії завдяки спільному проекту Українського кризового медіа-центру та Естонського центру східного партнерства, «скромно» кажуть: усе. І нам показують і ньюзруми телебачення, радіо та онлайн-редакції, і кабінети, і куточки для приготування кави, і, звичайно (зі стриманою гордістю), телестудію. Простору, оснащену, багатофункціональну – сучасну.

Тут робиться суспільне мовлення Естонії. Політичний редактор Томас Сільдам розповідає: всього у них працює близько 700 осіб. Власкори є у трьох великих містах країни, а ще у Брюсселі, Вашингтоні, Москві… Реклами суспільне не дає взагалі, за винятком соціальної та анонсів  цікавих культурних подій.

Справжня журналістика – це чесні правила гри

 «Звичайно, відмовляючись від реклами, ми втрачаємо в бюджеті, – говорить заступник головного редактора «Radio 4» Артур Аукон, – зате маємо повну прозорість».

Отже, фінансується  суспільне винятково з державного бюджету. На цей рік має кошторис 35 мільйонів євро. Середня зарплата журналіста – 1700 євро, що трішки більше середньої в Таллінні – 1611.

30.03 ньюзрум онлайн

Тут роблять онлайн-випуски суспільного

При ЕRR діє громадська рада. Це, пояснює Томас, типу комісії з етики, яка відстежує та регулює суперечливі питання роботи. «Так, у нас є і спілка журналістів, та, що ще з радянських часів. І люди, які там працюють, хороші. Але, – підбирає порівняння Томас, – вона мені нагадує Брежнєва, який під час отих радянських парадів стояв на трибуні і махав рукою. Це вже, швидше, рудимент. І загалом, я вважаю, найважливіше – це дух, який є в редакціях».  

На суспільному такий дух, напевне, є.

Традиційно особливо ретельними журналістам потрібно бути під час виборів. Напередодні перегонів на рівні правління затверджується план їх висвітлення. Кожен відділ робить свою «сітку» і ніде, ні в якій програмі, окрім запланованих, кандидатів не дають.

«Виняток існує лише один, – розповідає Артур, – для топ-міністрів. І лише в тій частині, що стосується їх відповідальності. Тобто якщо сталася надзвичайна подія, ми дамо міністра надзвичайних ситуацій, але – тільки щодо надзвичайної ситуації… І, знаєте, я тут працюю 20 років і не пригадаю жодного порушення цих правил».  

30.03артур 1

Артур Аукон

«Radio 4», яке очолює Артур і на якому веде питання політики, – одна з пʹяти  радіопрограм, що існують на суспільному, і єдина – російськомовна. Відповідно, розповідає він, коли перед виборами проводять дебати партій, радіо запрошує на них перші номери списків. Якщо перший номер не говорить російською, – беруть другий. Теж не говорить, – беруть третій. Ці правила чіткі й порушувати їх не можна. Тим більше, що в маленькій країні ті, хто цікавиться політикою, добре знають, хто що вміє і якою мовою говорить.

«Ми не робимо поступок нікому, – каже Артур. – Якось було, що одна партія, де №1 говорив російською, схотіла виставити на дебати іншого політика. Радіо на таке не погодилося і повідомило про це партію. Адже жодних підстав робити виняток не було. Втім, партія вирішила, що ми не підемо на конфлікт і буде по-їхньому. У визначений час ми викликали спецохорону і спустилися зустрічати представника. Приїхав все ж не №1. Але зі своїм кишеньковим телебаченням, – мовляв, у такому супроводі ми його не зможемо не пустити. Та ми і під камерами його таки не пустили… Може, колись цей приклад увійде у підручники журналістики», – усміхається Артур.

Треба бути чесним, і тоді матимеш результат. «З початку року, – розповідає Томас, – топ-десять телерадіопередач Естонії, за дослідженнями, були нашими».

радіо4

Гумор у роботі журналіста - незамінний помічник. Плакат до 26-річчя радіо

 Коли поруч – не друг…

Зараз, коли з боку Росії ведеться постійна інформаційна війна, чи займаєтеся ви протидією пропаганді, чи дотримуєтеся політики «краща контрпропаганда – не реагувати на пропаганду»? – запитуємо у Томаса.

«От це правильні слова, – підхоплює він. – Журналіст повинен просто робити свою роботу і не надто багато уваги звертати на те, що говорить госпожа Захарова».  (Марія Захарова – офіційний представник МЗС РФ – авт.)  

«Після подій у Криму, на початку війни на Донбасі у нас пропонували скористатися рубильником і вимкнути російські канали. Але ж чи можливо прибрати Інтернет-телебачення? – каже Томас Сільдам. – Потрібно зміцнювати  наші внутрішні ресурси російською мовою. Так, 40 відсотків жителів Естонії вдома говорять російською. І нас має турбувати, в якому ж інформаційному полі вони живуть.

Думаю, ми надто пізно створили програму російською мовою «Radio 4». Так і у вас для Донбасу можна зробити програму й естонською мовою. Але хто буде її слухати? Якщо там переважно говорять російською, то з ними треба говорити мовою, яка для них комфортніша. Важливо – про що говорити. Для нас головне – привабити аудиторію, відтягнути її з російського інформаційного поля».

30.03 томас

Томас Сільдам

Естонці мають власний досвід  російських інформаційних атак. Вони, по суті, чи не першими відчули підступність методів гібридного впливу, – ще 2007-го, під час знаменитої «бронзової ночі».

Якщо сьогодні навіть дуже коротко переповідати ті події, пов’язані з демонтажем

Бронзового солдата, українці знайдуть немало аналогій із нашими подіями 2014 року та пізнішими.

Спочатку пам’ятник, що  стояв у на пагорбі Тинісмяе, називали «Монументом воїнам Радянської Армії, які загинули при звільненні Таллінна». Після повернення незалежності у 1991 році його перейменували на «Монумент Полеглим у Другій світовій війні». Якщо після війни він ще ніс відповідне символічне навантаження, то пізніше це місце у самому центрі Таллінна, як згадують сучасники, стало місцем побачень і «розпивань». Так було, власне, у багатьох містах Радянського Союзу. Врешті для значної частки естонців його смислом залишилося нагадування про роки окупації Росії.

Коли було визначено час демонтажу Бронзового солдата, до Таллінна наїхали начебто туристи, а насправді – активісти підкремлівського руху «Наші». Приведені в готовність прикордонники, на щастя, не впустили до країни членів промосковського «Латвійського антифашистського комітету»… Але «зацікавлених» зібралося досить, аби ситуація стала гарячою. Почалися сутички, погроми, події затягнулися на кілька днів і охопили інші міста Естонії, де були великі російські громади.

Болісним ударом стали для країни, яка вже створювала систему електронного врядування, масовані хакерські атаки на веб-сайти естонських державних установ. Тоді визначили: вони були здійснені з російських IP-адрес. Але ж це було вперше і не всі повірили у можливість такого.

Тим часом у Москві розвішувалися листівки з портретом посла Естонії та підписом «Посол фашистської країни». Посольство заблокували, вимагаючи, щоб Естонія повернула «Бронзового солдата» на місце. І, звісно ж, кричали про розгул фашизму, геноцид росіян в Естонії. Ще російські ЗМІ стверджували, що монумент (насправді перенесений на Військовий цвинтар) розпиляли на шматки, кістки похованих солдатів викинули на смітник, а протестувальників піддавали тортурам. Розповідали і про громадянина Росії, «побитого поліцією, прикутого до стовпа і померлого від втрати крові». Так, так, ви правильно асоціюєте, – це був, так би мовити, старший брат «розіп'ятого хлопчика» зі Слов'янська. І все це – за сім років до нападу на Україну. Методи ті ж, може, тепер дещо вдосконалені…

І до сьогодні російські ЗМІ по-своєму трактують ті події, як по-своєму розглядають події в Україні. І жителі країни сприймають це теж кожен по-своєму. Особливо пострадянські, адже їм у голови намішали багато різної каші, – як усім нам – колишнім есесерівцям…

«…Населення країни специфічне, так, але це – просто аудиторія, з якою потрібно працювати, – каже Артур Аукон. – У нас є слухачі, які ввечері дивляться російські канали, слухають Соловйова. (Володимир Соловйов – російський телеведучий, член російської політичної партії «Єдина Росія», відомий своїми антиукраїнськими висловами та пропагандою – авт.) А вдень – нас. Як тут не виникнути роздвоєнню особистості! – посміхається журналіст. – Іноді отримуємо дзвінки: ви все брешете! Але ж не вся аудиторія ватна…»

Найважливіше тут, напевне, аби журналісти мали можливість розповідати про хороше, а воно виникало з позитивної ситуації в країні. …Часто пригадую атовця, який сказав на засіданні Сумського прес-клубу: «Ми пішли туди, щоб дати можливість вам тут навести порядок». А ми досі не змогли…

Аби щось змінити, треба про це говорити

«Те, що кажуть російські канали про Україну, наскільки грубо, наскільки злісно, що ми, як друзі України, не можемо це сприймати», говорила нам на зустрічі в Українському кризовому медіа-центрі Мар’ю Лаурістін.

85% естонців, каже вона, дивляться російські канали, але переважно – фільми. Війна зараз іде переважно у соцмережах. У світі онлайн плавають не лише новини, плавають і цінності. І журналісту треба знати цей ландшафт аудиторію, її сегментацію, інтереси, проблематику.

30.03 марю

Мар’ю Лаурістін – легенда Естонії. Чи, як нам представляли її в Києві, – прапор. Її підпис стояв ще 1980 року під «Листом сорока» – відозвою сорока естонських інтелектуалів проти політики русифікації в Естонській РСР. Через вісім років вона стала одним із організаторів і керівників Народного фронту Естонії, який зіграв провідну роль у досягненні незалежності. Пʹять років очолювала соціал-демократичну партію країни, працювала міністром, була депутатом Рийгікогу – естонського парламенту та у 2014–2017 роках – депутатом Європейського парламенту. Підписала відому «Хартію 12».

Лідер, революціонер, прапор... Фоном до цього Мар’ю закінчила факультет журналістики і соціології Тартуського університету, а тепер є професором цього університету.

Кілька років тому у Естонії теж велася дискусія, схожа до сьогоднішньої української, для чого потрібна журналістика, – говорить Мар’ю. Для початку суспільство повинне зрозуміти роль журналіста. І він сам повинен зрозуміти, що він – не продавець інформації, а творець, може, виробник.

Існує багато медіа, де є нуль журналістики. А журналіст потрібен, щоб осмислювати зміст явищ і навіть життя. І, слід зауважити тим, хто покладається винятково на технології, – машина цього ніколи не зробить. Журналіст, як магніт, притягує різні шматочки реальності і складає їх у зрозумілий візерунок.

Без журналістики не можуть відбуватися зміни у суспільстві. Адже змінити ситуацію можна тоді, коли ми починаємо про неї говорити, – і не на кухні; і так, щоб комусь стало соромно, а комусь цікаво. У медіа має відбуватися діалог з усіма.

Здається, як вести таку розмову, якщо суспільство вже застигло у старих формах?  Так, у суспільстві не можна щось стерти, але не можна робити й прибудови до старого. Потрібні нові проєкти. Подивіться, говорила Марʹю, скільки часу Макрон боровся з жовтими жилетами. А потрібно було запропонувати цілком новий проєкт і так вирішити цю проблему.

У таких змінах медіа йдуть попереду. Це їх місія. Вони відповідальні за долю країни, культури, людей. Вони мають здійснювати нагляд, як держава виконує правила,  – громадський нагляд завжди ефективніший, ніж нагляд поліцейський. І медіа – це простір, де кожен може сказати, добре чи погано нами управляють.

«Журналіст повинен робити свою роботу, і без цього не може бути держави, – каже  Мар’ю Лаурістін, яка цього року відзначає своє 80-ліття. – Але сам журналіст повинен стояти трішки вище обставин, аби безпристрасно оцінювати все, що відбувається».

30.03 дах

Останнім "куточком" екскурсії суспільним став дах приміщення, де Артур показав нам чудовий краєвид Таллінна

Алла Федорина

Київ-Таллінн-Суми

https://idpo.org.ua/articles/3345-shhob-protidiyati-chuzhij-propagandi-zhurnalistu-potribno-prosto-yakisno-robiti-svoyu-robotu.html?fbclid=IwAR1yPikqQa5_irt9cIT8YFQox4cymYAV5TSriv5neYvYe_h-cueldaM_slU