Субота, 09 липня 2022 14:13

#Війна як вона є. Немає нічого, крім мене…

Модернізована гасова лампа. Тепер я вмію акуратно відрізати дно пляшки склорізом! Модернізована гасова лампа. Тепер я вмію акуратно відрізати дно пляшки склорізом!

15-річна Ганна Рубан ділиться особистими враженнями від війни та окупантів, які загарбали їх село. Ця публікація у журналі «Кебета» отримала друге місце в номінації «Кращий автор шкільного видання» конкурсу шкільних видань Сумщини.

Ще крізь сон, втомлена постійними недосипаннями, я відчула страх. До кімнати забігла однокласниця Діана, почала щось волати, про речі та дім, але я лише повернулася на інший бік.

– Аню, вставай, збирай речі, швидко! – здавалось, що вона ось-ось заплаче. –  Аню, війна, війна почалась.

Я підхопилася й почала швидко збирати речі, попутно дивлячись в екран телефону та перевіряючи повідомлення. Одразу ж зателефонувала мамі, щоб перевірити, чи зможе вона взагалі по мене приїхати. У відповідь – плач, крик про те, що почалася війна, мама не знає, що робити… Я стояла вже повністю одягнена, з двома величезними дорожніми сумками, рюкзаком, ущент забитим залишками їжі та одягом, ноутбуком, пакетами, шкрябала заяву на виїзд, поспіхом закинувши канцелярський ніж у кишеню, ніби він міг мене від чогось захистити. Коли ти мрієш вижити, то навіть така дрібниця дарує тобі надію, ніби якийсь таємничий оберіг.

Спустившись із сумками  на вщерть заповнений перший поверх, я усвідомила, що все це не сон. Намагаючись зв’язатися з мамою, телефонувала, писала повідомлення, але розуміла, що, як працівник залізниці, вона у цей час надто заклопотана, та ще й зв’язку не було. Хтось зміг загрузити повідомлення президента, від якого, як не дивно, стало спокійніше.

Хвили очікування здавалися нескінченними. Вчителі обговорювали, хто візьме до себе учнів, які не зможуть виїхати, учні ж розмовляли про своє: хтось плакав, хтось намагався підбадьорити інших та жартував, сам ледь стримуючи сльози. Тривожні думки розсіялися, коли  мене покликала Тетяна Віталіївна, моя класна керівниця. Виявилося, що вона хоче повернути решту з  тих коштів, які я ще вчора здавала на охорону та інші потреби. Ця ситуація здалась мені смішною, навіть не знаю чому. Я дивилась на 15 гривень у моїй руці, як на щось неприродне й неймовірне посеред суцільної паніки...

Згодом нас покликали їсти, але практично всі відмовилися. Я ж одразу пішла в їдальню, бо знала, що мене чекає складний та довгий шлях, і коли знову зможу перекусити, важко сказати. Нарешті мої речі уже в багажнику, а я на задньому сидінні, знявши кофтину, не випускаючи телефон з рук обмінювалася повідомленнями зі знайомим, спостерігала за безкінечними чергами на заправки та в магазини, які були схожі на збіговисько мурах, котрі жадали забрати свій шматочок цукру. Навіть у такий стресовий момент моя втома взяла наді мною гору, і, перелякана, я заснула, а прокинулася вже недалеко від свого села.

Я нарешті вдома, ніколи не думала, що буду радіти знайомому багну під ногами, чи крикам хриплих півнів. Я чекала на маму поблизу машини, здригаючись від вибухів…

Я – ідеальна ціль

Вгрузаючи в знайоме весняне багно, ми з мамою потягнули сумки та пакети додому, раз по раз пригинаючись від звуків, доки прямо над моєю головою, у поле не прилетіло щось, що розкидало землю прямо мені під ноги. Іншу частину шляху ми вже бігли, аби лише швидше дістатися дому. В такі миті бажання зупинитись та віддихатися кудись зникало, після кожного нового «приходу».

Цей перший день лише уривками зостався в моїй пам’яті, Знаю лише, що коли дісталась додому, мама заснула, а я пішла прибирати льох, витягаючи мішки з морквою, картоплею, капустою, переглядаючи, скільки зіпсованого, та перебираючи все. До вечора я вже все перенесла вниз, майже не відчуваючи рук та ніг, але знала, що звільнила місце для майбутнього сховку. Я впала  на ліжко й одразу ж заснула, зрідка сіпаючись від вибухів та пострілів.

Туман – так би я відобразила спогади про перші три дні війни. Я дивилася на стіл з їжею, і намагалася прорахувати, коли вона закінчиться. Голод, як же мене лякало це слово, адже ми були відірвані і від залізниці, і від доріг, а про інші шляхи я й не думала.

Наступного ранку світла вже не було взагалі. Мабуть, уночі, коли я прокинулася від  гучного та глухого удару об землю снаряда, через який ледь вікна не випали, було пошкоджено лінії передачі енергії. Я перевірила заряд на мобільному, аж ось нам зателефонувала бабуся, яка жила в сусідньому селі, та повідомила, що у неї ще є світло. Так ми раз у декілька днів мали змогу підзарядити телефони, а головне – ліхтарі.  

Приблизно в той же час мама вже зібрала тривожну валізку, з усіма документами, речами, серветками та невеликим запасом коштів. Я ж поклала туди ноутбук, сподіваючись, що якщо в нас закінчаться гроші, то зможу його продати, і вилучити бодай щось. Саме цю сумку ми поставили у підвалі, і кожного разу, коли туди спускалися, я дивилася на неї, й думала про те, скільки всього мало пережити людство, аби виникло загальнозрозуміле для всіх поняття такої речі.

Наше спасіння тривало недовго. Спочатку зник зв'язок, а разом і з ним остання можливість хоч якось підтримувати контакт з іншим світом. Одразу після цього зникло і світло в іншому селі, і тепер навіть пройшовши туди три-чотири кілометри, й повернувшись додому, мій телефон залишався вимкненим. Одного разу в бабусиному будинку світло все ж з’явилося, і я бігцем принесла телефони, але через дві години електрика знову зникла. Вже на шляху додому дорогу мені  та ще трьом людям перегородила колона.

Два чоловіки з пакунками в руках спустилися на головну дорогу, і раптом здалеку закричали: падайте, заривайтеся в сніг! Вони забігли на гору і залягли прямісінько перед парканом. Я ж де стояла, там і лягла, трохи нагорнувши на себе сніг, в надії, що це зробить мене непомітною.

Перший, другий, десятий танк проїжджав, а я все не могла зрозуміти, скільки їх лишилося. Величезна змія з БТР, танків, звичайних грузових автомобілів та градів, постійно зупиняючись та гальмуючи, просувалася вперед. Здавалося ось вже вони проїхали, але ні, прямісінько за стихаючим гулом, з’являвся наростаючий.

Одяг на мені, через розталий сніг, вже весь змок і штани почали примерзати до ніг. Я лежала й трусилася, боючись навіть повернути голову в бік, адже ризикувала отримати кулю в лоб, чи принаймні в потилицю.

Ось так, переглядаючись з чоловіками, що так само принишкли під парканом попереду мене, я пролежала хвилин двадцять, доки не усвідомила, що мою яскраво червону куртку, посеред білого снігу в полі, видно за кілометр. Я – ідеальна мішень.

Колона їхала повз, іноді зупиняючись. Дехто із російських військових, очевидно, дивився на мене, як на дурепу, вони сміялися, хтось навіть наводив рукою, складаючи пальці у формі пістолета й «бахкаючи», робив уявний постріл. Добре, що уявний, бо справжній було незручно робити: вони, як саранча, обліпили танки й БТРи, ледве тримаючись за все, що можна.

Пролежавши ще хвилин двадцять, я впевнилася, що загроза зникла, а мої односельці допомогли піднятися й струсити сніг. Провели у тепле приміщення станції, запропонували чай, але я, трохи відігрівшись, вирішила якнайскоріше йти додому.  Хтось з чоловіків зауважив, що в сумі, лише бойової техніки, без автомобілів, що везли цистерни з пальним, він нарахував більш, ніж двісті одиниць. Я дійшла додому, розповіла мамі про моє переховування в сніжних заметах. Відтоді я часто бачила людей, які їхали вбивати, та дивилися на мене через паркан, проносячись на БТРі  по вулиці. Це була ще не окупація, ще тільки її зародки.

рубан сусідова хата

Усе, що лишилося від сусідської хати.

Голод не зі сторінок підручників

Тато знайшов стару керосинову лампу, ще з тавром СРСР, замінив у ній декілька деталей, і вона слугувала нам оплотом світла. Вечорами ми намагалися про щось говорити, аж поки одна зі скляних деталей лампи не розбилася, і тоді ми на заміну навчилися рівно відрізати дно від пляшки. Я весь цей час намагалася відволікти себе фізичними вправами, а ще –  судоку, і я олівчиком записувала цифри, аби не зійти з глузду. Вибухи вже не викликали такого страху, навіть коли вони лунали прямісінько у мене за садибою. Я рубала дрова, які закінчувалися так же швидко, як і борошно, з якого ми намагалися спекти хліб. Продукти ніхто не завозив, і ми почали їсти стару консервацію.  Наче на зло, минулого літа ми практично нічого не закривали, і запаси були мізерними. Основою мого раціону стали вода й варення, яке вже років шість простояло під іншими банками. Я вперше спробувала вишневе, і це не жарт. Навіть на цьому дні я знаходила камінці, які давали мені відчуття, що я  вже трохи вище, ніж учора.

Через відсутність світла, а, отже, й води у крані, ми з батьком набирали її у колодязі, який, на щастя, був прямісінько на моєму подвір’ї, цілими днями заповнювали водою усі відра, бідони, навіть ванну. Аби банально помити голову, що я робила дуже рідко, треба було спочатку підняти близько восьми відер води з глибини 20 метрів, потім перелити їх у великий чан, і робити все це зранку, адже така кількість води грілася цілий день. Лише після завершення цього алгоритму я могла з чашки злити собі теплу воду на голову.

Ось так ми жили кілька днів, аж поки не помітили, що наші запаси їжі стрімко спустошуються. Я брала кувалду та товкла нею кукурудзу, аби зварити кашу, батько ж намагався знайти альтернативний варіант, але про це згодом.

Мабуть, одним з найстрашніших ранків, став той, коли мама в сльозах забігла  до мене в кімнату й сказала, що чоловіків збирають, аби розстріляти. Пов’язано це було з недавнім інцидентом спалення ворожої техніки на території нашого села. Окупанти так розізлилися, що почали вдиратися в будинки, виловлювати чоловіків, розпитувати, що вони знають про підрив їхнього БТРа на переїзді, що розташований на окраїні села.

Саме в цей день було поранено родича мого знайомого. Це був чоловік похилого віку, який сказав щось, що рашистам не сподобалося. Вони вистрілили йому в ногу, а потім самі ж і відвезли до найближчої працюючої лікарні. Ще перед цим вони вбили однокласника мого батька. Той просто йшов вулицею, а побачивши ворога, злякався. Страх діє на кожного по різному: когось він паралізує, когось змушує боротися, а когось, як цього чоловіка, тікати. Інстинктивно, ніби дикі звірі, загарбники вистрелили, швидше за все з великокаліберної зброї, адже, навіть не потрапивши в чоловіка, паркан який розлетівся на друзки, поранив його одним із осколків, практично поділивши  навпіл, упершись в хребет. Його вдалося доставити у лікарню, але через несумісні з життям пошкодженнями внутрішніх органів, він помер на операційному столі. Тоді я ще не знала, як воно, дізнатися про смерть людини, яку ще вчора бачив живою.

Родичі вблагали рашистів дати дозвіл на відвезення тіла  в церкву в іншому селі, аби померлого похоронили як людину. В нашому ж  селі жодна церква не працювала. Труп простояв у тій самій церкві чотири дні. Вивезти тіло дозволили, а от забрати на поховання у рідному селі – ні. Померлого так і закопали, в іншому селі, доки кладовище  ще не було заміноване. У нього залишилася дружина, яка страждає на хворобу, через яку втрачає пам'ять, її руки та ноги вже майже не функціонують, а чоловік був останньою її близькою людиною у цьому світі. Як жити далі, після таких втрат, хіба можна пробачити ці знущання, цей гніт?

Але поки була можливість, люди всіляко намагалися виїздити за продуктами, а хтось і взагалі назавжди. Ось так, стоячи у черзі за хлібом, та тримаючи чергу для себе та чоловіка, у якого була затримка розвитку, аби його не викинули з черги, я слухала розповіді маленької дівчинки, яка відчайдушно намагалася запевнити мене, що в неї ціла шафа цукерок, власний завод з виготовлення розмальовок, що в неї всі кімнати заставлені наїдками, і чесне слово, мені справді хотілося вірити про шафу з цукерками і наїдками, про те що в неї є їжа, і вона не голодна, але ж реалії розтоптали ці думки.

Часом траплялося, що доки хліб привозили, то в чергу набігали навіть люди з сусіднього села, які починали сваритися і практично бігли по головах, аби вхопити хоча би один буханець. Страшно не тоді, коли ворог перед тобою, а коли перед тобою людина, яку ти знаєш все життя, палицею розганяє інших, нарікаючи, що через них для неї не вистачить хліба.

рубан хата

Навіть у розстріляних з танка будинках треба якось жити…

 «Совісні» гвалтівники

Та все ж повернемось до страшного ранку, коли ті, до кого ще не встигли зайти, тікали в ліс, хапаючи останні шматки хліба, бо не знали коли зможуть повернутися, і чи повернуться взагалі. Ви колись бачили свою маму в сльозах, яка питає, що казати, коли по нас прийдуть, що брехати про чоловіка?

– Аню, давай скажемо, що він у матері, на тій стороні, в іншому селі.

– А як до неї прийдуть, то вона що їм скаже?  

Мама плакала й чистила качани з кукурудзою, аби потім зварити з неї кашу собакам, а може й нам. Я не знала, що казати людям, які наведуть на мене автомат і спитають, де батько. Залишався лише два варіанти – або ж казати правду, що він в лісі, але це було повним безглуздям, бо  підставила б не лише його, а й інших чоловіків, що ховалися, як і він, від безмежного свавілля й смерті, або ж сказати, що той десь знайшов спирт,  напився і  лежить п’яний попід хатами, що я сама не знаю, де він. Аж ось мої думки перервав гуркіт – це, скоріше за все, обстрілювали ліси, в яких ховались люди. На щастя, ніхто не постраждав, і потім усі чоловіки з мого села повернулись додому. Виявилося, рашисти просто хотіли нас залякати, і попередили, що якщо хтось підіб’є їх техніку, то село зітруть з лиця землі.  Вони й справді думали, що це наші селяни змогли професійно знищити та спалити їх залізяччя, коли ж насправді, як ми всі дізналися вже після звільнення, то була тероборона, що вистежила маршрут рашистів, та підпалила вже зламаний БТР. Але в той момент варвари шукали, на кому  б вимостити злобу.

У будівлі пасічників росіяни зупинились і створили власний «вулик». От тоді й почалося все те, що я б воліла ніколи не згадувати, та ніколи не переживати знову.

Перші дні вони взагалі ніяк не контактували з населенням, а потім за наказом вирішили перевіряти документи, прописки, а тих хто живе не по прописці або ж брали в полон, або ж грозилися вбити, як засланника ЗСУ. Двері магазинів виривали, прив’язуючи їх до бронетехніки, або ж дулом завалюючи всередину. Десь на околиці збили декілька стовпів, а люди, в чиї городи прилетіли снаряди, залишилися без вікон, дверей, а в декількох будинків тріснуті стіни кожного дня все більше відходили від фундаменту.

Якось я сиділа в кімнаті, й почула досить незвичний шум. Виглянувши в вікно, при цьому ховаючись за диван, я побачила, як старенька «буханка», на якій вже красувалася червона літера Z, набираючи швидкість, таранила чорний автомобіль, аж доки той кудись не поїхав. Виявилося, росіяни забрали у когось цей транспортний засіб, та ще не встигли намалювати Z, а таранили вони одне одного з нудьги, бо їм просто було більше нічого робити. Потім виявилося, що вони практично у всіх забирали будь-які транспортні засоби, навіть трактори та причепи.

З кожним наступним днем напруга зростала, як і кількість їхньої техніки, яку вони ставили між домами людей, аби при спробі їх підбити постраждали й мирні жителі, селилися в пустих домівках, або ж виганяли власників, витягуючи все майно, аж до виделок і чашок, які вони грузили на крадені велосипеди й кудись звозили. Потім намагалися продати комусь вкрадені речі, просили обміняти на алкоголь чи гроші. Ніхто нічого в них не перекуповував, тому все, що змогли, вони вивезли, а те, що не змогли – прострілили, переїхали технікою на дорозі, аби зіпсувати речі, які не змогли дістатися їм. До цього я навіть уявити собі не могла, на що підштовхує людей заздрість, що у таких, як вони, відсутнє поняття моралі чи жалю, а про бажання нажитися на омитому кров'ю майні я б ніколи навіть не подумала.

Наволоч хотіла встановити «Град» між моїм та сусідським будинком. Ошивалися вони поряд близько двох днів, але щось їм у цьому місці не сподобалось, то «Гради» поїхали кудись далі. Я полегшено видихнула, але наступного дня мені вже ледь вистачало повітря…

Я снідала на кухні залишками супу, як раптом забігла мама і заказала, що мене шукають. Усередині все похололо, ніби щось тріснуло. Я швидко натягла куртку та вийшла за нею, знаючи, хто, але не усвідомлюючи, навіщо мене шукає. На подвір’ї вже стояли, або ж намагалися встояти, хитаючись, як стеблини на вітрі, люди в військовій формі. В одного чимось червоним була перев’язана нога, в іншого рука, щоб свої впізнали. Я запитала, нащо мене кликали, ледь не давлячись словами. Той же замахав руками, почав щось мичати, поширюючи гидотний запах перегару й тютюну. Другий теж був на підпитку, але міг хоч якось стулити слова.

П’янючі орки з автоматами в руках витріщались на мене, а я відводила погляд, бо боялася заплакати, проявити слабину я точно не могла собі дозволити, та ще й перед цими…

–  Сколько ей лет? – запитав один із них, вимахуючи перед моєю мамою автоматом.

–  Мені 15, – відповіла я.

Він перевів погляд на мене, та я вже дивилася йому прямо у вічі. Такого контакту він довго не витримав, почав сміятися, мовляв, я ще зовсім дитина.

– Что же вы мне ребёнка привели, я думал дочке лет хотя бы 17, а это ребенок.

Мій вік врятував мене від зґвалтування. Це ж треба трапитись такому орку: бути такою совісною людиною, аби бути ґвалтівником, при цьому не педофілом.

Потім цей же «великий совісник» наказав принести паспорт тата. Дивлячись на пластикову картку, тримаючи її догори ногами, стороною без фото, простягнув його назад, сказавши, що у нас ніяких проблем. Тоді я сказала собі, що якщо пережила зустріч з п’яною  свинотою, яка викручувала автомат в руках, ніби це якась іграшка, то переживу все. Через 4 дні, після зникнення «великого совісника», до нас ще раз заходили перевіряти документи, але вже тверезі, разом з дитиною. Так, саме з дитиною. Разом з кремезним чолов’ягою, бігав якийсь пуцьвірінок, років 17 від сили, тягаючи за собою важкий автомат, який змушував його горбатитися. Ось це і вся сила російської армії – алкоголіки, наркомани та підлітки? Наступною новиною стало примусове вилучення мобільних засобів. Батько віддав старі та зламані телефони, так зробили практично всі.

Пізніше ці нелюди пропонували татові… купити барана. Спочатку мені здалося, що це галюцинації обкуреного орка, але виявилося, що в нього справді був живий баран. На пасіці, де вони оселилися, хтось тримав породистих овець, які одразу ж пішли на шашлики для орди. Власник просив хоча б не різати овечку, що ось-ось мала народити, але варвари, зарізавши її, просто викинули на дорогу нутрощі разом з маленькими баранчиками. Усе це довелося прибирати сусідам.

Зрозумівши, що люд починає лютувати, та не приймати пайки та подачки росіян, обираючи їсти землю замість вкраденої в них же картоплі, вони трохи притихли. Та й до цього моменту вже вкрали все, що змогли.

Декілька днів тиші, змінювалися на палаючі ночі. Я сиділа в підвалі, одягнувши всі теплі светри, штани, дві пари шкарпеток, бо на стінах старого льоху навіть коли тепліло надворі, залишався сніг та лід. Через декілька хвилин такого сидіння все тіло починало свербіти, скрізь мені все тисло, набридало, змушуючи під обстрілами спати на підлозі в домі, бо більш ніде я взагалі заснути не могла, звідусіль мені хотілося втекти.

Якось так ми сиділи, перечікуючи черговий обстріл, і мама помітила, що залишки картоплі вже геть вимерзли, і садити ми вже її не зможемо. Голод. Знову це слово засіло в мене в голові, бо тепер навіть односельці не їздили по хліб… Та ми таки змогли вирватися з цього пекла. Батько примайстрував якусь залізяку до мотоблоку й зміг перебити нею кукурудзу,  а згодом і пшеницю, яку я просіювала і з тої дерті ми й далі пекли хліб. З залишків крупи варили кашу. Ми дуже боялися, що відберуть мотоблок, як і машини та тракторці у людей, але обійшлося.

рубан дошка

Окупанти не тільки розграбували школу, а й намагалися знищити все українське. Це – дошка Пам´яті, з якої зірвали портрети героїв АТО.

 Звільнення

Одного разу, ще світлого та сонячного дня, ЗСУ підбили техніку ворога, і той потроху покидав наше село. Я добре пам’ятаю той день. Було ще прохолодно, але сонце вже пригрівало, я сиділа на тому самому диванчику, за який ховалася, коли стріляли, а часу на збирання в підвал не було. На телефоні залишалось 16% заряду, і я вирішила витратити їх на щось справді особливе. Я увімкнула музику, і, спостерігаючи як заряд повільно падає, відчувала, як мені ставало краще. Здавалось, ніби ніякої війни нема, а я просто відпочиваю, без думок, що завтра я можу зникнути назавжди, і весь мій світ разом зі мною. Певно, то були найкращі години мого життя: ніби перед самою смертю, я згадувала всі найщасливіші моменти, які встигли зі мною трапитися. Раптом мама забігла в кімнату.

– Аню, їх вже нема, вони втекли, розумієш?

Я добре розуміла, але не сприймала ці слова, не могла сприймати. Я навіть не могла повірити, що тепер можу вийти на вулицю, не боючись, що мене знайдуть мертвою в полі через декілька днів. Так тепло, ніби серце ожило, наповнюючи тіло новими силами, ніби я лежу десь серед трав, овіяна пахощами квітучої вишні під сонцем, і немає нічого крім мене, зовсім нічого…

 Ганна РУБАН,

учениця Сумської обласної гімназії для талановитих та творчо обдарованих дітей,

с. Залізничне, Боромлянська громада

 Конкурс шкільних видань та юних авторів є складовою частиною фестивалю «Медіасвіт веде у всесвіт», організованого кафедрою журналістики та філології Сумського державного університету в партнерстві з громадською організацією «Сумський прес-клуб» за підтримки Департаменту освіти і науки Сумської обласної державної адміністрації та Сумської обласної організації Національної спілки журналістів України.

 

Прочитано 3401 разів