Робота на прифронтових територіях, постійні дедлайни, емоційно важкий контент – усе це перетворює журналістику на одну з найстресовіших професій. У час повномасштабного вторгнення та нескінченного інформаційного потоку, питання професійного вигорання стає ще гострішим. І якщо спочатку може здаватися, що все окей, то справжнє усвідомлення того, що ви «вигораєте» може прийти не відразу.
У повсякденній роботі журналіста немає місця для байдужості, але й немає права на емоційний зрив. Кожна історія, кожна новина – це людський біль, смерть, втрати, надія чи порятунок. І, попри все це, журналіст щодня стає посередником між подією і суспільством. Як залишатися в професії, коли все всередині стискається від болю? Як боротися з власним стресом, коли щодня – нова трагедія?
ГОВОРИТИ ПРО БІЛЬ БОЛЯЧЕ…
Головна редакторка «Суспільне Суми» Катерина Гладченко каже: «Це найважче – говорити про біль, коли він зовсім поруч. Особливо на Сумщині, де майже щодня обстріли й втрати. Але я намагаюсь розділяти момент роботи та момент проживання. У кадрі – максимально зібрана, щоб не зірватися й не передати глядачеві власну паніку чи сльози. А вже після ефіру буває по-різному. А також завжди пам’ятаю: наша робота – бути точними й говорити замість тих, хто вже не може».
Емоційне вигорання – ще один невидимий ворог журналіста. На відміну від вибуху, воно приходить тихо, Катерина зауважує: «Вигорання не завжди проявляється як «крах» – частіше це тиха втома, коли навіть хороші новини не викликають радості. Важливо вчасно це помітити: коли прокидаєшся з думкою «я не можу це знову робити» – то вже сигнал. У мене воно було. І неодноразово. Але кожного разу знаходиться привід зібратися: чиїсь очі в кадрі, чийсь порятунок, просте “дякую” після сюжету…»
Справлятися зі стресом – ось що найважче. Та кожен журналіст шукає свої способи відновлення. Для когось це спорт, для когось – тиша. Для головної редакторки – це тиша та вишивка: «Година без звуків, без екранів, із хрестиками по полотну. Декому допомагає прогулянка, музика, фізична активність. Дуже важливі розмови в колі «своїх»: не тільки про роботу, а й про життя. Іноді просто поділишся – вже легшає».
Особливо постає питання ментального здоров’я, коли людина розуміє, що це – не розкіш, а професійна необхідність. Тому у багатьох редакціях уже почали впроваджувати мінімальні практики турботи про психологічний стан співробітників. Редакція Суспільного не виключення, тут уже активно працюють над цілою низкою питань: «Так, намагаємось організовувати різні заходи. Ми не завжди маємо час та ресурси на регулярну допомогу, але охочим у колективі пропонували звернутися за допомогою. Також організовували тренінги, наприклад, про роботу з травматичним контентом, про психологічну самодопомогу. Базові знання справді допомагають триматися. Хочемо розвивати цей напрямок: ментальне здоров’я сьогодні має бути таким же пріоритетом, як і правдивість новини», – додає Катерина.
НАЙГІРШЕ – НЕВИЗНАЧЕНІСТЬ
Попри гучні заголовки та напружені ефіри, вигорання не завжди приходить одномоментно. Іноді його провокує не сам факт роботи, а зовнішні обставини – зміна середовища, тривожне очікування чи новий ритм життя. Ми звернулися до редактора газети «Ворскла» Олексія Пасюги, який поділився спостереженнями зі свого колективу: «Я поки що не вигорів. Бо немає такого навантаження, пишу зараз мало. У колективі вигорання було після релокації – у двох колег-журналісток. Бо невідомість, невизначеність. З 1 червня ось пішли одночасно у відпустку. Кажуть, нічого не пишеться… Зі стресом боремося по-різному. Хто книгу читає, хто з друзями на рибалку (це я про себе), а хто на город, це теж заспокоює. Але є колежанки, які зверталися до психолога. Ці послуги надавав один із проєктів».
ЖУРНАЛІСТИ – НЕ РЯТУВАЛЬНИКИ, АЛЕ…
Для журналістів, які працюють у прикордонних містах, вигорання – це не теоретична загроза, а, по суті, щоденне буття. Вони пишуть про руйнування, живуть під обстрілами, бачать смерть і втрати. Це постійний контакт із реальністю, у якій нерідко переважають стрес, трагедії та кризи. Щоденна робота з травматичним контентом, висвітлення подій із місць катастроф, війни, втрат – це формує хронічне напруження, яке поступово виснажує внутрішній ресурс. Психологиня Оксана Іванцова зауважує: «Журналісти не є рятувальниками чи медиками й формально не належать до першої лінії реагування, але менше з тим, їхня професійна діяльність часто передбачає присутність у зонах травматичних подій, безпосередній контакт із постраждалими, свідчення наслідків катастроф чи воєнних дій. Це створює таке психологічне навантаження, де журналісти часто стають свідками гострого людського горя, що підвищує ризики емоційного вигорання, вторинної травматизації та розвитку ПТСР. Ваш ресурс може бути на межі».
Такий стан не можна ігнорувати й потрібно прислуховуватися до свого тіла й «зчитувати» його сигнали: «Увага до ментального здоров’я журналістів – це відповідальність як самих них журналістів (вчасно піклуватися про себе, відстежувати власний стан, застосовувати практики самодопомоги), так і керівництва редакцій, яке повинно впроваджувати системні заходи профілактики професійного вигорання, забезпечувати доступ до психологічної підтримки, організовувати навчання з управління стресом. З власної практики знаю, що ігнорування психоемоційних симптомів (“такі зараз часи, всім важко”, “не на часі”, “нічого особливого, це просто робота”), або спроби «впоратися самотужки» часто призводять до хронічних розладів і втрати професійної мотивації. Не відкладайте звернення до фахівця, якщо відчуваєте, що власних ресурсів вже недостатньо», – говорить психологиня.
5 ПРАВИЛ ДЛЯ ЗДОРОВ’Я
Наша професія – це професія з високим ризиком вигорання, особливо в умовах війни. Але відкритість до себе і культура піклування про власний стан можуть зробити цю роботу не лише витривалішою, а й довготривалою. Бережіть себе. Бо новини можуть почекати, а здоров’я – ні!
- Наостанок виокремили з психологинею Оксаною Іванцовою топ-5 правил, які допоможуть втримати своє ментальне здоров’я:
- Не несіть роботу додому у приватне життя. Відмежовуйте ці сфери і пам’ятайте, що робота – це не все життя, а тільки його частина.
- Дозволяйте собі відпочивати без почуття провини.
- Відновлюйте та підтримуйте соціальні зв’язки: колеги, однодумці, групи підтримки, творчі заходи т.і.
- Не нехтуйте тілом: силові тренування, достатній сон, здорова їжа.
- Редакції мають створювати умови для підтримки співробітників. Це питання виживання в професії.
Аліна ШЕВЧЕНКО,
магістрантка кафедри журналістики і філології Сумського державного університету
