Про роботу журналістів в зоні АТО, якість українського мовлення на Донбасі у порівнянні з пропагандою бойовиків та настрої місцевого населення говоримо з журналістом-фронтовиком Олексієм Захарченко.
Лариса Денисенко: Вітаю вас, пане Олексію. Сьогодні важливий для всієї журналістської спільноти день – Міжнародний день припинення безкарності за злочини проти журналістів. Як, на вашу думку, під час збройного конфлікту власне журналісти, які є цивільними або навіть військовими, наскільки вони перебувають у безпеці порівняно із військовими?
Олексій Захарченко: Журналісти на війні – це взагалі окрема тема. І про безпеку тут говорити не можна. Людина, яка їде на війну, розуміє, чому вона туди їде, розуміє всі свої ризики. І якщо журналіст розуміє, що занадто ризикує, їдучі туди висвітлювати, він просто відмовляється і не їде. Я ніколи не чув, щоб хтось когось змушував туди їхати виконувати свою роботу.
Ставлення там до журналістів досить неоднозначне. Я маю на увазі як місцевих жителів, так і військових.
Сергій Стуканов: А в чому це виявляється?
Олексій Захарченко: Наприклад, я дуже часто чув від військових, що журналісти неправильно висвітлюють події, говорять не те, що треба було б говорити, і так далі.
Лариса Денисенко: Стосовно того, що треба чи не треба говорити. Частина журналістів вважає, що треба показувати глянцеву картинку того, що відбувається – говорити про щось хороше і зосереджуватися на цьому. Я згадую інтерв’ю мого колеги письменника Артема Чапая з бійцями, ще тоді добровольцями, коли відверто говорили про випадки мародерства, про наявність складнощів у спілкуванні із місцевими. Тоді деякі колеги його фактично анафемували, бо це було неприйнятно. На ваш погляд, про що можна говорити, про що не можна говорити і коли?
Олексій Захарченко: Однозначно, не про все можна говорити. Тут навіть питань немає. Це війна, і далеко не все можна говорити. Якщо ми як професіонали це розуміємо, то звичайні солдати які бачать реальну картину, а потім – те, що журналіст висвітлює, не розуміють, чому сказане не все, або чому щось сказано в іншому форматі, ніж він очікував.
Про якісь моменти не можна говорити просто з огляду на безпеку військових. Також про щось таке, що може негативно вплинути на ставлення до української армії.
Сергій Стуканов: Де саме ви були в зоні АТО і які настрої людей ви там зауважили?
Олексій Захарченко: Я був у кількох місцях. Ми постійно пересувалися, але це був район Горлівки: Майорськ, Дзержинськ, Новгородське. Настрої дуже різні. Будемо говорити чесно, далеко не всі там позитивно налаштовані до України і до Збройних сил України. Це регіон, який раніше був «ДНР», тобто ці населені пункти, які звільнили ЗСУ. Дуже в багатьох місцевих сімей хтось із їх членів – батьки, сини, брати – воювали за «ДНР», і вони відступили разом із армією «ДНР», коли ЗСУ звільнили населені пункти. Яке в них може бути ставлення до Збройних сил України? Вони чекають, поки «ДНР», на їх думку, «звільнить» їх назад, і їхній брат, чи хтось із сім’ї повернеться додому.
Таких людей там досить багато. В той самий час, там багато людей, які підтримують Україну. Також, багато людей, які підтримують Україну, з того боку. Коли ми стояли в Майорську на нульовому блокпосту і через нас постійно проїздили мешканці Горлівки-Донецька, вони іноді з нами спілкувалися. Вони пошепки казали: «Хлопці, коли ви нас вже звільните? Ми замучились вас чекати» і так далі.
Сергій Стуканов: Пане Олексій, можливо, журналіст не має право все оприлюднювати в час війни, але те, що не можна відразу сказати, можна занотувати. Ви якраз, перебуваючи там, робили нотатки, котрі назвали «Буддист в армії». Буддизм – це ваше віровизнання?
Олексій Захарченко: Це, скоріше, філософія, ніж віра в європейському розумінні цього слова.
Сергій Стуканов: Чому саме буддист? Для вас було важливо висловити точку зору саме носія цих філософських настанов?
Олексій Захарченко: Я там очно не виступав як гуру чи вчитель, нікому нічого не нав’язував. Ця ідея виникла ще в перші дні перебування в учебці, бо я зрозумів, що дивитись на армію мені значно легше через призму буддизму. Типу, нічого страшного, і це також пройде. Це допомагало пережити якісь важкі моменти. Я казав собі: «Спокійно, я ж буддист. Все це пройде».
Лариса Денисенко: Звичайно, дуже важливо триматися за щось. Ви віднайшли для себе буддизм. В які моменти ви розуміли, що маєте за це триматися? Що це було?
Олексій Захарченко: Очікувана відповідь, мабуть, така: «коли там були обстріли» чи ще щось. Але насправді конкретно нам дуже щастило. Постійно стріляли поряд з нами, а так, щоб накривало конкретно нас, не було. Найбільше, чесно кажучи, це допомагало в моменти, коли я зустрічався із армійським безчинством, тупістю якоюсь. Коли щось робиться просто тому, що це армія. Питання логіки виключалося відразу. Найбільше це проявлялося не в зоні АТО, а до того в учебці, і після виведення із зони АТО. Це було досить важко, коли тобі чи твоїм сослуживцям говорять щось робити, і ти розумієш, що це, грубо кажучі, тупо і не потрібно, а зробити треба інакше. Але ти не можеш нічого змінити, бо ти є солдат, а тобі сказав офіцер. Треба просто забути про логіку, згадати: «Я ж в армії».
Сергій Стуканов: Хочу торкнутися питання етики. Настає запитання стосовно обов’язку військового. Це, зрештою, є обов’язок, який соціум нав’язує громадянину. Ти, як громадянин, за цю державу майже маєш покласти голову. Що, на ваш погляд, буддизм з цього погляду мусить говорити людині? Піти й положити голову чи досягнути якогось індивідуального просвітлення?
Лариса Денисенко: А от чи можна взагалі знайти індивідуальне просвітлення, перебуваючи в збройному конфлікті?
Олексій Захарченко: Я думаю, можна. Будь-які межові моменти допомагають в цьому. І це стосується не лише війни. Часто особисто для мене буддизм проявлявся в тому, щоб робити, що потрібно, і будь, що буде. Тобто я розумів, що на якісь моменти я вплинути не можу. Я можу переживати, але змінити щось не можу.
Мене мобілізували до армії при тому, що я є професійний журналіст з достатньо великим досвідом роботи. І я не розумів, чому б мене не використати за призначенням, не застосувати в інформаційній війні, яку Україна і зараз програє, а на момент, коли мене призвали, програвала «в одні ворота». Тому я звернувся у відповідні органи, запропонував свої послуги, але воно все затихло. Я подумав «окей», пішов і відслужив зенітником. І думаю, що якусь користь я збройним силам України приніс. Хоча, якби мене використали як професіонала своєї сфери, я приніс би більше користі.
Лариса Денисенко: Ви сказали про інформаційну війну – що Україна в ній програє. Які, на вашу думку, припускаються помилки? І в чому вигравала Російська Федерація? Десь ми недотягнули або промовчали, або просто не те говорили?
Олексій Захарченко: Помилки, які були, такі і залишаються. Практично в усіх місцях, де я там був, в ефірі приймалося близько 10-ти російських каналів і близько п’яти каналів «ДНР». І жодного українського телеканалу.
Лариса Денисенко: А в «ДНР» є близько п’яти каналів?
Олексій Захарченко: В них є більше. І це на нашій території, яку ми контролюємо вже щонайменше півтори роки.
Лариса Денисенко: А от мені цікаво: у каналів «ДНР» є якась концепція, чи то просто дешева калька з російських телеканалів?
Олексій Захарченко: Насправді новини цих телеканалів є досить професійними. І це я вам кажу як медіаексперт, як людина, що аналізує новини регіону. По-перше, каналів там вже більше, ніж було при Україні. По-друге, з якості цих новин видно, що цим займаються інструктори з РФ. Організовані вони професійно, виглядають якісно і начебто показують навіть якийсь баланс думок.
Сергій Стуканов: А які там зараз є канали? Я пам’ятаю «Донбасс».
Олексій Захарченко: У нас приймалися канали «Новороссия», «Оплот», «Оплот-2», «Первый республиканский» і ще якийсь, вже не пам’ятаю.
В них новини виглядають не як обласні, а як новини центральних каналів. Хоча більшість журналістів звідти поїхали, коли почався конфлікт, і вони самі про це говорили. Я дивився на якомусь і їхніх каналів інтерв’ю типу виконуючого обов’язки міністра з інформаційної політики, яка розповідала, як вони організовували роботу телеканалів. Вона там нарікає, що журналісти були заздалегідь проплачені американцями і тільки-но все почалося, вони поїхали. Далі вона каже, що їм довелося відновляти телебачення з нуля.
Сергій Стуканов: Там, де є і українські телеканали, яким населення віддає увагу?
Олексій Захарченко: У кожний дім не зазирнеш. Думаю, дивляться і те, і те. Але проблема в тому, що медіаграмотність людей на дуже низькому рівні. Вони не розрізняють, де пропаганда, а де інформування. Якщо канал «Новороссия» без ліцензії бере й транслює голлівудські фільми, то люди й дивляться їх, а між фільмами – новини. Це, насправді, проблема.
Сергій Стуканов: Безпосередньо поспілкувавшись з населенням там, побачивши, що вони живуть в розмитому полі ідентичності, що би ви порадили українським медіа, зокрема нам. Якою мовою до людей говорити, щоб знаходити відгук в їхньому розумі чи серці?
Олексій Захарченко: По-перше, треба до них говорити, бо багато хто там взагалі не бачить наших телеканалів і не має можливості почути. По-друге, треба об’єктивно розповідати про те, що робиться в «ДНР», бо ДНРівські канали хвалять «успехи молодой республики», а ми практично нічого про них не говоримо. Ясно, що успіхів там немає, але про це треба говорити. Розповідати про всі проблеми, які там є. В першу чергу, це треба розповідати жителям Донбасу, які живуть на підконтрольній Україні території. Там є, що розповідати, але ми якщо щось кажемо, то це про Мінські домовленості – виконання чи невиконання, про жертв АТО. А про те, що відбувається на захоплених територіях, ми не розповідаємо. І я не думаю, що є брак інформації.
Повірте, якщо не знати реальну ситуацію і дивитися лише новини «ДНР», то реально можна повірити, що там все чудово. Бо це дуже професійно зроблено. Люди, які дивляться не критично, вірять в це.
Лариса Денисенко: Людям, які живуть там, треба розповісти, що їхні паспорти, дипломи не будуть визнаватися.
Олексій Захарченко: Взагалі для всіх людей, які живуть на окупованих територіях, зараз перспективи в усіх напрямках закриті. Для спортсменів, студентів, бізнесменів. Одним днем чи місяцем там жити можна, але планувати щось на перспективу – неможливо.
