Андрій Крамченков навчався на кафедрі експериментальної та прикладної фізики, а зараз керує командою Суспільного в Сумах та займається редакторською роботою.
1 лютого 2022 року він прийшов на посаду шеф-редактора Суспільного в Сумах, а вже 24-го почалася війна. Проте, за словами Андрія, йому подобається виконувати менеджерську роботу в кризових ситуаціях.
Свій шлях у журналістиці він починав із написання текстів на сайт про бокс, а зараз керує створенням новин на чолі команди.
Про особистий досвід Андрія Крамченкова та роботу Суспільне Суми в умовах війни – у нашій розмові.
– Де ви народилися, провели дитинство та навчалися?
– Народився в тому самому місці, де, як казав автор Гімну України Павло Чубинський, «Богдан віддав Вкраїну москалям поганим» – у Переяславі-Хмельницькому. Але я там тільки народився. До семи років жив у селищі Даурія, це Забайкалля, Росія. А потім розвалився Радянський Союз, розвелися мої батьки і ми поїхали з мамою та братом у Суми. Тобто тут я вчився вже з другого класу.
Учився – за колишньою назвою – в Сумській класичній гімназії. Потім – у Сумському державному педагогічному університеті імені Антона Макаренка на кафедрі експериментальної і теоретичної фізики. Маю науковий ступінь із фізики.
– Як і коли ви почали займатися журналістською діяльністю? Розкажіть хронологію.
– Коли я був аспірантом, то мав хобі – писати новини на сайт про бокс. Потім почав читати англомовні джерела, що писали на цю ж тему. Спочатку перекладав ці тексти для колег, а потім мене взяли в редакцію цього сайту про бокс. Але моїй дружині не подобалося, що я витрачаю на це час (сміється).
А паралельно розвивалася моя кар’єра у фізиці та в громадських організаціях. Почав працювати в ГО «Бюро аналізу політики». Писав аналітичні статті, займався підготовкою текстів на сайт. Також під час співпраці з БАП брав участь у антикорупційних розслідуваннях, тоді ще текстових.
Десь у 2018-у я потрапив у команду до відомої в Сумах журналістки Олени Адаменко, і в команді ми працювали над проектом «Під прицілом». Це був мій перший досвід у відео розслідуваннях. У проєкті я працював до 2022 року. Ще ми створювали, наприклад, програму «Еко-люди», та найбільше подобалося робити розслідування, бо це глибока робота, хоч не завжди безпечна.
Фото Євгена Охріменка: «Згоріти на сонці, а потім промокнути під зливою – типовий день сумських розслідувачів». Зліва – направо: Євген Охріменко, Олена Адаменко, Андрій Крамченков. Червень 2021 року.
Уже в 2022 році на Суспільне Суми звільнилася шеф-редакторка новин і тоді мені запропонували цю посаду. Туди я прийшов за місяць до повномасштабної війни, першого лютого.
– Чи погрожували вам під час роботи над антикорупційними проектами?
– Нам з Оленою Адаменко погрожували колись автоматом. Майже кожен антигерой наших розслідувань вважав, що наша команда на когось працює, що нам їх спеціально замовили, бо не могли повірити, що ми просто чесно робимо свою справу… Іноді намагалися нас підкупити, іноді погрожували.
– Чим ви ще цікавитеся, окрім роботи?
– Мені подобається знімати війну, хоча, зрозуміло, сама війна не подобається. Я б хотів знімати її більше, фіксувати всі ті злочини, що коїть росія в Україні… Подобається їздити в поле. Я міг би цього не робити, але мені кайфово «літати» – керувати квадрокоптером. Як пишу стендап, коли гримить канонада, відчуваю себе більш живим.
Зараз слідкую за картами війни, зокрема, DeepStateMap, читаю новини про розробку зброї та цікавлюся міжнародною політикою. І це не через те, що повинен як журналіст, – мені це реально цікаво.
– Якщо згадувати Ваших колег, хто одразу спадає на думку ?
– Згадую Володимира Чепіка, який зараз на фронті; Віктора Бобиренка, який зараз знімає блоги. Спілкуюся з Олександром Бугаєм – колегою з Інституту прикладної фізики НАН України. Кого забув – хай не ображаються (сміється). Щодо колег із Суспільного, одразу згадую Славу Мавричева з Харкова, Аллу Скорик із Чернігова, Ольгу Крупник зі Львова. Мені кайфово працювати у поряд із ними.
– Що входить у ваші обов’язки шеф-редактора на Суспільному у Сумах? Чим ця робота відрізняється від вашого попереднього досвіду?
– Це взагалі інший світ. По-перше, я керую командами трьох напрямів: відео-новини, оператори, діджитал – новинами на цифрових платформах. У «діджиталі» та «новинах» по 9 людей. Отож, я роблю і менеджерську частину роботи, і редакторську.
Мені ця робота здається легкою. Мене захоплює кризовий менеджмент, коли все довкола «горить», команда розбігається абощо. Іншими словами, подобається наводити порядок у ситуації тривоги.
– Як змінилася робота команди «Суспільного» в умовах повномасштабної війни? Чи були готові?
– Генерал Клаузевіц свого часу казав: «На війні все завжди іде не за планом, але якщо у вас немає плану – ви програєте війну». Отож, ми були готові. Розробили механізм дій і він спрацював. Я не питав у людей, де вони ночують, щоб не проговоритися, якщо мене візьмуть у полон. Ми завчасно вивезли особові справи. Але в нашому плані все ж таки були нюанси…
Найбільш готовим був відділ діджиталу, бо вони були «заточені» на віддалену роботу. Тоді як відео-новини завмерли: камери залишилися на каналі, з режисерами монтажу теж проблеми, бо монтажні комп’ютери залишилися на філії. Ми тоді перевели всіх журналістів на роботу на цифрові платформи. Знімали, що могли, телефоном. Наші водії не розбіглися, вони продовжували нас возити. Згодом ми отримали бронежилети від «Інституту масової інформації» та акредитації від ЗСУ.
У перший день після звільнення Тростянця я там був. Поїхав із оператором і водієм приватною машиною. Після того, як росіяни почали відходити з Сумщини, ми постійно їздили на деокуповані території. Якщо взяти перелік усіх обстрілюваних громад нашої області, то я був буквально в кожній.
– Чи страшно знімати сюжети під канонадами?
– Поки їздимо, «арта» гупає весь час. Був випадок, коли журналістка їхала знімати на кордон, і я їм сказав: «Ви ж бронежилети не тільки візьміть покатати в машині, а й одягніть». Але вони цього не зробили. Посоромилися, бо з ними була місцева людина, яка була без броніка. Потім стало гупати, і вони тоді вже просто падали на землю. Після цієї ситуації тепер усі одягають бронежилети.
Якщо про мене, то страху я не мав і не маю. І про те, щоб виїхати з нашого регіону, навіть думки не було! Ну, перш за все, як можна, очоливши редакцію новин, поїхати із центру світових подій? У перші тижні вторгнення мої емоції можна було б описати словом «закоханість». Мені комфортно працювати в умовах стресу. Психіка працює навіть краще, аніж без стресу (сміється).
– Які зараз проблеми/виклики трапляються на шляху Суспільного у Сумах?
– Як і чимало інших редакцій, ми зіштовхнулися з кадровою проблемою. Зараз потребуємо молодих і кваліфікованих людей. Поки з цим складно.
Наступний чинник, який можу назвати, – це збільшення конкуренції. Якщо до початку повномасштабного вторгнення ми, умовно, конкурували з місцевими телеканалами, то зараз у нас в Україні працюють тисячі західних журналістів із топових світових медіа.
Були проблеми сполученням із віддаленими частинами області. Тут виручає, що Суспільне у Сумах ще 2021 року почало створювати гіперлокальну мережу власних кореспондентів.
Головним викликом для нас завжди було і залишається – не втратити довіри наших глядачів, яку ми завойовували роками.
– Як змінилася роль журналістики у порівнянні до та після початку великої війни?
– Я думаю, роль та ж сама. Ці події показали для чого потрібне Суспільне. У такій кризовій ситуації повинні бути новини, яким можна довіряти. Перевагою стало те, що філії Суспільного мовлення є в кожному обласному центрі. Ми довели, що ми потрібні. Люди оцінили, що ми залишилися і продовжуємо роботу.
Я гордий зараз належати до українського народу. І як би дико не звучало, – я щасливий, попри все. Вважаю, що повномасштабне вторгнення – це машина часу. Воно прискорило всі процеси: переозброєння нашої армії, реформи, повоєнну відбудову України та, головне, – остаточне зруйнування Росії. Вона сама себе руйнує, хай і нашими руками.
Спілкувалася Анна ШПУРІК,
студентка кафедри журналістики та філології Сумського державного університету
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
