– Чи змінилася молодь за останні пів року? – запитала наприкінці нашої розмови.
– Змінилася, дуже змінилася, – каже Артур. – Молодь почала ідентифікувати себе. Якщо раніше прапор, вишиванка, мова – це було ніби другорядне, то тепер багато хто зрозумів цінність своїх коренів і своєї країни. І це добре, адже саме їм, молодим, будувати Україну далі. Не нам – наша роль у тому, щоб вичистити країну від всякої нечисті, від гнилі. Ще – дати наступникам правильний приклад і показати правильний напрямок. А будувати їм, молодим.
Артуру – 32 роки. Я стримуюся від зауваження, що він теж іще молодий. Розумію, який досвід відділяє його від вісімнадцятилітніх, справді – іншого покоління. Залишається лише сподіватися, що такого досвіду, як сумський тероборонівець, вони не встигнуть здобути.
Темний день
– Є день, який ти б хотів викреслити зі свого життя?
– Хотів би, щоб зовсім не було сьомого березня…
… Вони виготовляли коктейлі молотова, чи, як їх назвали в Україні, бандера-смузі. Навіть була своєрідна експериментальна лабораторія – старі негодящі машини, на яких випробовували суміші. Артур «навішував» завдання: зробити, наприклад, терміт. Тобто, щоб і прилипало, і пропалювало метал. Із усього міста їм везли ацетон, пінопласт, ганчірки… Коли спалили першу техніку, придумалася назва «гарячі бармени». Бо ж один із друзів, Гоша, справді був барменом.
А потім якось БТР вдалося захопити, спільно, навіть мешканці села допомагали. Відремонтував майстер, який сільгосптехніку ремонтує, – за свій рахунок і за рахунок волонтерів. Пофарбували в піксель, тризуб приварили і відправили до війська…
На початку березня вони вже займалися розвідкою. Артур, який має цивільний досвід пілотування, дістав свій квадрокоптер – треба використовувати, дивитися, хто де знаходиться, хто куди пересувається. До речі, той же Гоша Цедік також був певний час пілотом дрона на агрофірмі.
Хлопці-«бармени» саме вирішили, що хочуть більшого, ніж просто розливати коктейлі, – будуть виконувати бойові завдання.
Перший виїзд, на який вони зголосилися, сьомого березня, мав дві адреси. На одній справилися добре, потім поїхали до Бобрика, на свій квадрат. Відлітали його, вже поверталися до Сум, трьома машинами, з інтервалом десь пів кілометра. І перша машина, в якій був Артур, в лоб вийшла на колону російської бронетехніки. Автівки у хлопців були цивільні, без жодних позначок, прапорців чи стрічок, але їх відразу шалено обстріляли. Він встиг скомандувати: «Колоні стоп, усі в укриття». З двома бійцями почали відстрілюватися; що там з іншими машинами – вже не бачили. Їх врятувало те, що колона не спинилася: обстріляли і пішли далі, не добиваючи. Почав перекличку і зрозумів: є «двохсоті». Побіг до них. Одна машина була мало, що розстріляна, її ще й протаранили. Росіяни не шукали приводу, – просто стріляли. Пізніше з Бобрика подзвонили, сказали, що та колона проїхала селом і гатила по всьому, що бачила.
…Женя з Азова був ще живий. Добіг до Саші – все його тіло прошили кулі. Рома лежав повіддалік і дуже важко дихав… Хлопців повантажили в машину, довезли у лікарню, але хвилин за 10 вийшов лікар і сказав: немає. Так втратили чотирьох…
Дружині розповів. Бо Гоша був і її другом, – на сноубордах разом їздили. І Гоші більше немає… Вдячний їй, що підтримала тоді, бо, здавалося, емоції зашкалять…
Кілька років тому…
– … Ми два дні вдвох із командиром вибиралися до своїх. Звʹязатися ні з ким не могли. Бо коли був той останній штурм і ми відходили, залишили свої телефони, щоб у випадку чого нас ні до кого не могли привʹязати. А тоді нарешті я потелефонував батькові. І він розповів, що нас начебто вбили. Таку офіційну інформацію запустили в YouTube окупанти, ролик ще досі десь мережею блукає. І мій батько той сюжет побачив. Він не хотів вірити. І, на щастя, мамі нічого не сказав. І ще не вірив, коли я встиг йому подзвонити. …Я нікому не побажаю навіть кількох відсотків того, що довелося побачити тоді.
Ще на тій, неповномасштабній, «малій» війні, у аеропорту, в Пісках, він бачив, як убивали чи брали в полон друзів… Він повернувся. Іншим, але повернувся.
Батько після того випадку теж став іншим. Він, мабуть, якось відчуває сина. Після Майдану, коли Артур уже місяць був у АТО, зрідка телефонуючи і виправдовуючись тим, що поїхав на зйомки фільму, далеко, звʹязку немає, батько його викрив. Сказав: у мене чуйка, ти не на зйомках.
Після повернення було важко. Давалася взнаки контузія.
– …Це річ не досліджена, у кожного виходить своїм боком. Я вдячний батькам, друзям, що вони підтримували мене, радили мені лікарів. І усвідомлюю, як добре, що не закрився, що розумів: мені це потрібно. Навіть із України на певний час виїздив не реабілітацію. Бо ж знаєте, багато хто не розкривається, не хоче визнати своїх проблем, типу: «До психолога? Я що – псих?!» Це неправильно. Були у мене побратими, які так закрилися і врешті скінчили самогубством. Ні, допомога потрібна всім, хто був на війні…
Артур стриманий, але відчуваються емоції, сховані в ньому. Каже, друзі часом ображалися, що він не співчутливий. А він ніби взяв себе у броню, бо має пройти свій шлях і відповідати не тільки за себе.
Дорога до Майдану
А були ж море, така хороша робота, платня, яка в кілька разів перевищувала ту, що з попереднього місця праці!.. Попереднє магістр інженерної справи Артур Назаров мав після університету на великому підприємстві. Але там молодих спеціалістів не поважали; те, що їм вкладали в голови в Сумському держуніверситеті, ніяк не співпадало з реальністю, в якій «мальчик, ти сиди мовчки». У конфлікті зі старим кадром він ніби виграв, але зрозумів, що розвитку тут не дочекатися. Тож поїхав у Крим, став офіціантом ресторану на березі моря, в силу комунікабельності почувався на роботі чудово. А потім…
– …А потім почався Янукович, – каже Артур. Почався майдан, і те, що говорили з телевізора, геть не відповідало тому, що розповідали хлопці, які вже були в Києві. – Я взяв камеру, зібрав речі і поїхав розбиратися сам.
…Ми говоримо про той час і молодіжне патріотичне коло Сум і розуміємо, що говоримо про одних і тих самих людей. Згадую Андрія, він зараз воює на Донбасі, Артур зразу відгукується: «Так з Букіна все у мене і почалося!»
Тоді громадські молодіжки організовували сплав по Сейму. Ще студент Артур, не затьмарений ідеями, але «хворий» багатьма видами спорту, схотів спробувати. І дружнє середовище затягнуло його: від експерименту довести під час сплаву, що вогонь можна здобути тертям («І таки розпалили вогнище, правда дньовка сильно затягнулася і руки хлопці в мозолі понатирали»), до серйозних розмов про історію країни; від походів просто «на природу» чи трішки «на виживання» до розуміння співзвучності з людьми, в чиє коло потрапив. Так формувалася особистість. «Знаєте, по зернятку, по зернятку збиралося щось корисне, важливе, правильне, а там глянь – уже зерносховище…»
Пізніше він сам працював із молоддю у патріотичних таборах. Спочатку запрошували як фотографа. Бо спробуй ще знайти такого, який не чекатиме кадру, стоячи збоку, а скрізь ітиме за дітьми, лізтиме у всі заруби і зніматиме!
У таборі учнівського самоврядування «ТУСА» Артур став фізруком. Організатор «ТУСИ», громадський активіст Владислав Діброва згадує: «Ззовні робота в дитячих наметових таборах здається легкою прогулянкою на природі. Насправді, 14/28 днів у лісі з дітьми вимотують. Артур (Артур Олегович по-табірному) виявив дивовижне вміння заносити на високий щабель і утримувти емоційний стан підлітків. Я понад десять років займаюся таборами, але саме з Артуром вперше спостерігав, щоб діти летіли на зарядку всі до одного, а не відпрошувались у медпрацівника, мовляв, щось болить. Були курйози, коли медпрацівник не дозволяв іти на зарядку, а дитина рвалась і тупала ногами, що хоче!.. Ну і, повірте, – фотографій із фізруком Артуром Олеговичем у дітей було більше, ніж із будь-ким із табору».
…Щоб розібратися, що відбувається на Майдані, йому вистачило одного дня. Але залишився там на чотири місяці. Коли ж побачили, як росіяни захопили Крим, хлопці зрозуміли: доведеться йти на війну.
– …Але – не в армію. В армію я не хотів, бо принципово вважав, що вона служить для відмивання грошей. Тоді – наголошую! – тоді. Бо за ці роки армія зросла, зміцнилася, і стала реально однією з кращих армій світу. Вона – воююча армія. А жодні навчання, жодні ігри на папері не дадуть такого загартування, як дає реальна війна. Коли вже не переграєш, коли – аби ти, або – тебе.
Бути з першими
21 лютого Артур виступав у ефірі сумського суспільного. Його як учасника Майдану запросили на передачу, присвячену Небесній сотні. Пригадувати було що. Як – для «розібратися» – пішов на антимайдан і просто пофартило, що вийшов звідти неушкодженим. Як його підстрелив беркутівець, із яким спілкувався напередодні цілком адекватно; «А тут ніби клац – наказ – і він стає іншим». Якою була згуртованість тієї маленької держави в державі, що будувалася за принципом «ти це вмієш – роби; а я вмію це і робитиму»… А ще Артур сказав: «У моєму оточенні всі чітко розуміють: Росія – ворог, і вже девʹятий рік іде війна». А на запитання, що, якщо Росія все ж прийде сюди, відповів: буде земля палати під їхніми ногами.
За кілька днів, пригадуючи те інтервʹю, хтось із знайомих сказав: «А ти не сплигнув. Як пообіцяв, так і робиш».
У нього не було рожевих окулярів. Після дзвінка вранці 24-го склав два спальника, взяв дві пʹятилітрівки води. Поки дружина збирала речі, обійшов сусідів і порадив за можливості переїхати в приватний сектор, принаймні з їхніх високих поверхів. Поїхали до брата дружини, в передмістя. Про якусь евакуацію Таня й чути не хотіла: перше – вагітна, друге – не покине, буде чекати, коли б він не приходив. Уже пізніше він дякуватиме їй, що була з ним. А вона скаже: якби він сховався, не пішов захищати місто, країну, власне, її, може, їм би виявилося і не по дорозі.
Вже наступного дня було перше завдання – забрати з місця А пальне і довезти в місце Б хлопцям, які його потребують. Де було взяти бочки чи каністри? Збирали по всій окрузі пʹятилітрові бутильки. І коли вперше заїхали до вояків і довели, що вони свої, шокували хлопців, відкривши багажник. Купа якихось невеликих ємкостей, наповнених жовтуватою рідиною. Це що? Це – вам, дизельне, 500 літрів.
А потім – ходки і ходки з різними завданнями по всьому місту, яке рішуче підтримувало своїх захисників…
«Був радий бачити Артура у ті найперші дні захисту міста, – каже один із молодіжних лідерів області Дмитро Лантушенко, тепер – військовослужбовець 117-ї бригади. – Він добровільно взяв до рук зброю, виконував усі доручення керівництва, особливо – щодо розвідування дій окупантів. Знаю його завдяки громадському життю вже не перший рік. Завжди позитивний, усміхнений, із ним легко мати справу. Бо – надійний».
Світлий день
Був травень, 17-е, поїхав на базу, як завжди. Коли дзвінок дружини: почалося. Повернувся, приїхали до пологового, оформилися. У лікарні Артуру сказали: це надовго, їдьте собі. Він знов поїхав на базу, але знову наздогнав дзвінок: таки почалося.
– Ну, кажу, хлопці, не чекайте мене… Швидко до лікарні, здав тест на ковід, перевдягнувся і до палати. Таня вже ходить туди-сюди. Бачу, важко, намагався підтримати, як міг, ну, так, щоб і під руку не потрапити… І за годину я став батьком. У мене зарані, навіть до досліджень, чуйка була, що у мене буде принцеса… Лікарка, яка приймала пологи, сказала: «Ну, у вас, як у військових. Прийшов, народили за годину, «відстрілялися» і поїхав». Найщасливіший день у моєму житті. Бо ж суть саме в дітях…
Вона народилася Іванкою. Були й інші імена, але це Артуру подобалося найбільше, і хоча дружина дещо критично до нього ставилася, але коли народилася доця, дискусій уже не було.
– …На кого вона схожа? На саму себе. Так і має бути… Що я хочу для неї? Хочу, щоб вона навчилася всього найкращого, того, чому, наприклад, не навчали мене. Я ж, знаєте, довго російською говорив, аж соромно тепер… Хочу навчити її, щоб вона сама могла обирати, сама розуміла, чим потрібно займатися, а чого не торкатися.
Коли закінчиться війна…
Артур хоче розвивати бізнес – прокат сапбордів, дощок, на яких плавають з веслом. Три роки тому вони з дружиною почали розвивати в Сумах цю культуру. Треба це робити й далі, тим паче, відпочинок на воді – чудове психологіне розвантаження. Але є сумніви: можливо, варто більш професійно розвиватися у війську? Адже країні не обійтися без армії. Якщо вже сьогодні так сталося, хто гарантує, що не буде нападів завтра?
Втім, як каже сам Артур, не варто занурюватися в спогади чи прогнозувати далеке майбутнє, – коли будуєш ілюзорний світ, неминуче матимеш розчарування. «Треба жити зараз. Коли ми щодня потроху, потроху, потроху збираємо цеглинки – ба, а у нас уже будинок є!»
Алла Федорина
Суми
Далі на фото – війна через обєктив Артура Назарова. З архіву автора.
Матеріал підготовлений у рамках проєкту Local Media Support Initiative, що реалізовується Українським кризовим медіацентром (УКМЦ) за підтримки International Media Support IMS.
