Починаючи з 2014-го року, відколи російська федерація окупувала Крим та почала бойові дії на Донбасі, Сумщина надає притулок біженцям з охоплених полум’ям війни територій. Відтоді, станом на початок грудня 2023 року, статус внутрішньо переміщеної особи тут отримали понад 90,2 тисячі громадян причому близько 60 тисяч – це люди, які, рятуючи свої життя після повномасштабного вторгнення і змінивши місце проживання, залишилися в межах області. Умовно їх можна поділити на переселенців першої та другої хвиль, хоча ця градація не позначається на їхніх проблемах, які і для тих, і для інших – однакові.
Про те, чи вдається і як ці проблеми вирішувати, про інтеграцію ВПО в місцеві громади та готовність останніх надавати переселенцям підтримку, говоримо з виконавчою директоркою ГО «Північна правозахисна група», яка також є координаторкою правопросвітнього напряму роботи громадської приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) в Сумах, Наталією Єсіною. В 2014-му році вона сама переїхала на Сумщину з Луганської області, тож не з чуток знає, як воно – бути переселенцем.
– Розпочате у 2014-му році вторгнення росіян на територію суверенної держави, а згодом і повномасштабна війна розділили життя кожного з нас на «до» і «після», причому оте «після» за цей час вмістило у себе для пересічного громадянина стільки горя і втрат, що їх навряд чи можна чимось компенсувати. Що вже говорити про людей, які змушені були змінити місце свого проживання і, крім усього, повинні тепер вистояти перед новими викликами у своєму житті, почасти позбавленого елементарного…
– Так, іноді люди тікали від війни у невідомість з рюкзаком за плечима. І кожному з них доводиться вирішувати питання, де жити і, головне, за що жити.
Оскільки з роботою, яка б давала засоби на існування, в тому числі і на оренду житла, в нашому регіоні дуже сутужно, то для більшості переселенців уся надія у фінансовому плані покладається на передбачені державою цій категорії виплати.
Здавалося б, нічого складного тут немає: є нормативні документи, які регламентують процедуру отримання людьми належних їм коштів. Та не все так просто. А все через те, що ці норми постійно змінюються, заплутуючи не тільки отримувачів допомоги, а й тих, хто має її надавати.
Свого часу переселенці першої хвилі мали один порядок виплат, почалося переселення другої хвилі – з’явився інший порядок, інші суми, інші умови отримання.
Було десь півтора року, коли всі переселенці другої хвилі, а також певна частинка першої хвилі, отримували безумовні виплати без майнового цензу. Потім, мабуть, у державі пішов курс на скорочення цих виплат, і з літа 2023-го почалися верифікації майнового стану переселенців, наявності їх на зазначеному місці проживання, тобто фактичні перевірки, і почалися припинення виплат.
При всьому цьому порядок настільки складний, що аби розібратися в ньому, треба присвятити не одну добу для вичитування документу. Так не повинно бути. Порядок і документ будь-який має бути зрозумілим всім: і звичайним людям, і працівникам соцзахисту.
Та, видно, цим питанням у Києві не переймаються. Більше того, у відповідності до Постанови Кабміну №709 від 11.07.2023 передбачається припинення виплат великій кількості ВПО.
Ще з серпня я радила людям готуватися до такого нововведення, але вони не вірили. Зараз, коли пішло масове поширення цієї інформації, людей морально готують до того, що вони залишаться без виплат, і в них починається паніка.
– Під дію цієї постанови потрапляє велика кількість переселенців?
– Дуже багато. Наприклад, людина приїхала з окупованої території Луганської області, де в неї зруйноване житло. Отримавши від держави грошову допомогу, вона могла, скажімо, у Лебединській громаді знімати більш-менш нормальне помешкання за тисячу гривень. Тепер же люди залишаться без виплат, їм треба думати, де взяти цю тисячу, а це для них вагомі гроші, якщо говоримо, для прикладу, про маму-одиначку з дитиною.
– З якою метою це робиться?
– Це політика уряду, про яку йшлося на першому Всеукраїнському форумі рад ВПО, де я була делегатом. Курс іде на заміну виплат послугами. Тобто якщо у нас є родина, яка чогось потребує, уряд думає: ми дамо їм послугу, дамо їм роботу, дамо їм няню, якщо там є дитина, і люди далі будуть йти інтегруватися в громаду.
Але по факту, мені здається, відповідальні за прийняття важливих рішень люди дуже відірвані від того, що відбувається на місцях. У нас є громади, де відсутні соціальні працівники і нікому займатися цією роботою. І хто, питається, буде надавати ці соціальні послуги? Це по-перше. По-друге, в громадах досі не проведена оцінка потреб людей. Відтак ми не знаємо, що в нас за люди живуть і які послуги вони потребують. А без виплат вони залишаться вже зараз! І це є таким моментом, який зараз тримає всіх переселенців у паніці.
– Але ж, мабуть, цьому рішенню передувало його обговорення з дотичними до цього питання організаціями, правозахисниками?
– У тому то й справа, що ні. Принаймні, ніхто не радився з такими авторитетними у нас організаціями, як УГСПЛ, благодійним фондом «Право на захист», Данською радою у справах біженців тощо. У всіх них, м’яко кажучи, легкий шок. Хочеться сподіватися, що до нашої думки прислухаються і цей порядок у його нинішньому вигляді не буде прийнятий. Якщо ж коригування не відбудеться, в лютому ми прогнозуємо соціальний бум.
– Виплати припиняються, роботи немає…
– Мінреінтеграції на згаданому вище форумі рад ВПО, де було 400 учасників, заявило, що 80 відсотків переселенців інтегрувалися в місцеві громади. Було сказано, що їм ступінь інтегрованості допомагала визначити одна з організацій, робили з цього приводу опитування. Я була в шоці, коли це почула. Звідки ці цифри? Я мала виступати на цьому заході і хотіла говорити, що є переселенці, які справді не потребують гуманітарки, є успішні, є інтегровані. Але ж не 80 відсотків! Тому я поміняла тему виступу.
Інтеграція – це взагалі ефемерне поняття. Як її пощупати, перевірити? Я себе може і вважаю інтегрованою людиною, але все одно є якісь такі моменти, які відрізняють тебе. При цьому у мене ніхто не загинув з рідні, у мене немає зруйнованої нерухомості на окупованій території, у мене не травматичний досвід переселення. Якщо ж ми беремо другу хвилю, то про їхню інтеграцію взагалі не доводиться говорити, і не один рік має пройти, доки люди перестануть чекати. Оцей стан очікування – я тут залишуся, чи я поїду додому – він ключовий під час інтеграції.
Ось приклад Сумщини. Ми навіть по першій хвилі не можемо говорити, що люди інтегрувалися, бо вони плачуть зараз через те, що досі на зйомних квартирах і по факту роботи немає. З усієї кількості переселенців офіційно через центри зайнятості працевлаштовано лише 228 осіб.
Що могло би бути виходом? Місцеві програми з працевлаштування. По- перше, треба визначити, скільки людей потребують роботи. Коли людина стає на облік як ВПО, вона заповнює заяву, де вказує свої потреби. От я свої потреби вказувала у 2014 році. Після того мене ніхто не перепитував, чи вони змінилися, чого я потребую зараз. І це по всій Україні, не тільки на Сумщині.
По-друге, центри зайнятості мають «заворушитися», треба обмінюватися інформацією і комунікувати з громадськими організаціями по тих же грантових моментах, з тією ж новоствореною при Сумській облдержадміністрації радою з питань ВПО. Бо остання може звертати увагу на ті речі, що випадали з поля зору і служби зайнятості, і органів місцевого самоврядування.
По-третє, потрібно розробити місцеві програми хоча б для ФОПів, для підприємств, які беруть на роботу ВПО, зробити для них якісь додаткові пільги по оренді, по місцевим податкам. Це б якоюсь мірою трішки б покращило ситуацію.
Такої програми немає в жодній громаді Сумщини. Я спілкуюся з органами місцевого самоврядування в громадах, вони кажуть, що людей немає, медиків немає. Я питала, чи шукали серед переселенців. Відповідали, що не шукали. Говорю: «Дивіться: у вас є село, у ньому є житло та немає медика. Так запропонуйте ВПО порожню хату, може хто переїде і буде там жити, працювати і лікувати». «Так це ж треба програму робити!», – чула у відповідь. Саме для цього і їжджу по громадах.
Дуже сподіваюся, що ради з питань ВПО будуть ці моменти «підсвічувати», а не перетворяться в рупор міністерства, коли владі треба буде заявити про інтеграцію, або такі ради будуть використані для того, щоб скоротити виплати.
– В контексті інтеграційного питання цікаво, чи самі переселенці мають бажання соціалізуватися, чи готові вони руйнувати бар’єри на шляху до повноцінного членства у громаді?
– Візьмемо те ж працевлаштування. Особисто я за свою багаторічну діяльність не зустрічала жодного переселенця, який би казав: «Я не буду, я не хочу працювати, дайте мені щось». Людина приїжджає і перше для неї – це безпекові умови. Друге – це щоб твоя родина мала що поїсти. І якщо це питання не закривається отриманням роботи, то включаються споживацькі настрої, починаються пошуки, де знайти гуманітарку. Я це можу пояснити психологією: якщо людина голодна, то вона буде шукати, де той пакет гуманітарки взяти.
Ще є таке спостереження. Раніше у нас були місцеві жителі та переселенці. Тепер у нас є три категорії: місцеві, переселенці першої хвилі і переселенці другої хвилі. І якось так складається, що міжнародні організації звертають більше уваги на представників другої хвилі. Приїжджає, наприклад, якась організація, видає гуманітарну допомогу другій хвилі переселення, а місцеві, які так само перебували під обстрілами, обурюються: «А чому нам не дають?». Переселенці першої хвилі те саме питання озвучують: «Ми тут були, нікуди не виїжджали, чому нам не дають?». Якщо раніше ми інтегрували дві категорії людей, то наразі треба інтегрувати три. І необхідно це робити так, щоб у них не було конкуренції між собою.
Що я раджу? І в Шостці, і в Лебедині, і в Охтирці, відповідаючи на нарікання переселенців першої хвилі, що їм приділяється менше уваги, ніж тим, хто приїхав сюди пізніше, казала і буду повторювати: об’єднуйтесь у ради ВПО! Таким чином у вас вже буде свій голос у громаді, у вас буде представник у складі органів місцевого самоврядування. Ініціюйте оцінку потреб родин, наскільки потребують допомоги родини другої хвилі, наскільки – першої хвилі, аналізуйте, чи змінилася ситуація, звертайтеся офіційно до донорів підтримки ВПО. У нас є ситуація, коли в другій хвилі переселенців ситуація більш-менш нормальна, а в першій хвилі – катастрофа.
– Наскільки реально переселенцю без роботи знайти для себе на Сумщині житло?
– Житло подорожчало і фактично його порожнього немає. Я весь час в чаті переселенському бачу, як постійно люди шукають дах над головою та готові знімати хоча б щось. Вселяються навіть у порожні квартири, потім починають шукати ліжка, посуд, інші речі. Це важко усвідомити, коли раніше не було такого досвіду, коли заїжджає родина, а квартира порожня. А оренда при цьому вартує 3-4 тисячі гривень.
У нас є місця компактного проживання (МКП), але вони залишаються фактично порожніми. Так, за даними департаменту соцзахисту населення Сумської ОДА, на початок літа 2023-го року нараховувалось 12 таких місць у 9-ти територіальних громадах. І тоді там проживало 90 ВПО, а вільних місць при цьому було майже 400.
Чого так? Складно сказати. Чи то люди не готові, чи не вдається провести з ними необхідну роботу.
Хоча, наприклад, на Тростянеччині дуже класні МКП, я бачила їх на власні очі. Там трішки інший підхід для їхнього облаштування. У місцевої влади була позиція така: ми спочатку ставимо ліжка, застилаємо їх, вішаємо штори, кладемо рушничок, а потім родина заходить. При цьому, створюючи ці місця, турбувалися про різні категорії родин.
Там декілька МКП як в селах, так і самому Тростянці. І ще одне вони за міжнародні кошти будують, дуже класні будиночки. А в інших громадах, наскільки мені відомо, поводяться так: ми ставимо в МКП ліжка, заселяємо людей і потім звертаємося до донорів, аби дооблаштувати помешкання. А люди потребують необхідних речей зараз. Тому, можливо, МКП і пустують.
Є дуже немаленький відсоток ВПО, які користуються програмою «Прихисток», коли людина або родина заселяється у квартиру і власник отримує від держави компенсацію. Це працює. Бачу по переселенцях, що їх цікавить такий варіант поселення.
Ще 2022-го року була цікава пілотна програма щодо житла, яка поширювалася на декілька регіонів. Її суть полягала у тому, що Держмолодьжитло закупляло квартири для багатодітних родин, потім їх облаштовували за допомогою різних джерел (громади, Червоний Хрест тощо) та здавали переселенцям за 1 гривню за рік. Це було дуже зручно. Всі гарно тоді спрацювали. Декілька квартир було куплено в Сумах і Ромнах за допомогою цієї програми. І ми розраховували, що вона працюватиме і далі.
Але, видно, не судилося. Адже тепер мешканці цих квартир потрапляють до категорії забезпечених житлом, відтак, згідно з новим порядком виплат, вони з 1 лютого не зможуть претендувати на грошову допомогу від держави. І тепер людям доводиться вибирати: жити у квартирі, сплачуючи за неї 1 грн плюс комуналку, але при цьому залишитися без виплат, чи все ж таки отримувати допомогу, але витрачати певну частину її на оренду житла. І арифметика тут не на користь нерухомості.
Наприклад, родина з трьома дітьми отримує 3 тис. грн на кожну дитину плюс 2 тис. грн отримує їхня мати. Виходить 11 тис. грн, які держава хоче забрати, по суті, за можливість жити в нормальних умовах. Ми вже бачимо, що родини почали відмовлятися від цього житла, адже його можна орендувати за набагато меншу суму, а залишитися взагалі без виплат люди не готові. Тому змушені відмовлятися від участі у цій житловій програмі. Всі квартири, а таких було 9, вже звільнені. Люди виїхали, а ось тепер з лютого не факт, що вони ці виплати будуть отримувати.
– З чим ще, крім означеного вище, доводиться займатися у вашій роботі? Буває, що у захисті прав переселенців справа доходить до суду?
– В судовому порядку основне, що зараз в роботі, – це встановлення фактів смерті-народження на окупованій території, підтвердження стажу, особливо для кримчан. Там дуже багато проблем для тих, хто не може підтвердити стаж, бо там якихось відміток у трудовій книжці не було або в Пенсйному фонді не збереглися відомості за певний період. По освіті багато в кого втрачені документи. В досудовому порядку по праву власності на майно, яке люди не оформлювали, а зараз воно зруйноване, ВПО хочуть компенсацію, а документи – не в порядку, і необхідно якимось чином вирішувати ці питання, доводити, що це майно належить власнику. По переселенню досі звернення є, по постановці на облік. Якщо людина мала місце реєстрації в Сумській області, а проживала в іншій і зараз перемістилася, вона має довести, що вона є саме ВПО. Тут можуть бути судові процеси. Очікуємо, що по виплатам буде хвиля позовів.
Роботи за останні роки менше не стає. Маємо близько 100 звернень щомісяця. Це при тому, що число юристів, які допомагають ВПО, збільшується, позаходили деякі проєкти нові. У нас і ті клієнти, з якими ми давно працюємо, і нові з’являються, бо ми дуже прискіпливо ставимося до всього, чим доводиться займатися.
Не можу обійти ще один напрямок нашої роботи. Йдеться про фіксацію воєнних злочинів у Сумській та Полтавській областях. Це для нас новий напрямок у діяльності. До повномасштабного вторгнення в УГСПЛ цим займалися прифронтові приймальні, а після – ми. Відомо, що будь-який обстріл, руйнування цивільних об’єктів, поранення чи загибель мирних мешканців – це є воєнні злочини росії по відношенню до України. З весни 2022-го ми стали документаторами цих злочинів. Для координації роботи проводили декілька нарад з СБУ, прокуратурою, поліцією, адвокатурою, суддівством, навіть запрошували експертів, тому що є питання експертиз, безпекові питання.
З боку УГСПЛ є декілька напрямків роботи. Один з них – вже зараз надавати міжнародним інституціям (правозахисникам, правосуддю) інформацію про скоєні злочини, про те, що відбуваються постійні атаки. У нас є своя база – глобальна ініціатива «Трибунал для Путіна», в якій УГСПЛ працює від самого початку повномасштабного вторгнення. По всіх регіонах документатори вносять щодня на сайт інформацію по мапі, по об’єктах, по попередній кваліфікації злочину, все це в інфографіках. Це робиться, в тому числі, і для збереження історичної пам’яті, щоб було складно в майбутньому нашу історію переписати.
І по-друге, щоб аналізувати наживо те, що відбувається, не допускати перекручень. Ми робимо свій звіт і показуємо ситуацію на Сумщині міжнародній спільноті. Що є село Боромля, куди скинули бомбу на садочок, і там ніяких військових не було, або є селище Велика Писарівка, яка в безпосередній близькості від кордону, і туди прилітає щодня. І що відбувається у Краснопіллі, в Білопіллі тощо.
Важка робота, але ми її ведемо. Підкреслю, що почали нею займатися, коли проєкту «Трибунал для Путіна» ще не існувало, але я була в Сумах і розуміла, що треба фіксувати те, що відбувається, бо воно знадобиться.
– Встигаєте з обсягами усієї цієї роботи справлятися?
– Намагаємося. У нас працює згуртована команда: крім мене ще два юристи, один з них адвокат. Є ще документатор по воєнним злочинам, взяли для цієї роботи студента-практиканта. Він допомагає нам на постійній основі, бо таку кількість воєнних злочинів я не встигаю фіксувати. Ми робимо щомісячні узагальнення по Сумській області, а ще ж за нами закріплена Полтавщина, туди стало останнім часом активніше летіти від ворога. До поліції, до прокуратури робимо запити – це відкриті джерела. А ще окремо й людей документуємо. Підкріплюємо цю базу зі згоди людини персональними даними, щоб потім, наприклад, готувалося подання в кримінальний суд на агресорів за аналізом цієї бази.
Спілкувався Сергій ХАНІН
