Репортер завжди опиняється там, де подія. Його робота – швидко, точно та в повній мірі повідомити про важливе людям. Для таких, як вони, час ніколи не буває на їх боці. Вони живуть у стані вічної гонитви. Гонитви за інформацією, за оперативністю та значущістю.
Про одну з таких репортерських гонитв тривалістю в 35 років, обід у батьківській хаті третього президента України та ризики монополізації в українському медіапросторі, ми говоримо з одним із засновників Сумського прес-клубу, в минулому власним кореспондентом Укрінформу та репортером таких сумських медіа, як «Добрий день» та «Сумщина», – Сергієм Ханіним.
– Коли Ви зрозуміли, що хочете стати журналістом і з чого почали свій шлях до журналістики?
– Коли вже закінчував школу. Це був 1982 рік. Я сам не сумчанин. Родом із села Миколаївка, яке до декомунізації називалося Жовтневе. Там і жив у батьківській хаті і мені, можливо, пощастило в тому, що поруч з нею розташовувався Будинок культури.
Я там, можна сказати, був своїм хлопцем. Кожного дня, вважай, туди ходив, мені довіряли багато речей, зокрема, допускали демонструвати фільми. Кіномеханіки навчили цієї справи. А ще тодішній завідуючий клубом Олександр Дмитрович Кузьменко поклав на мене обов’язки фактично щодня оновлювати на стенді поруч із закладом газети, які вивішувалися для, так би мовити, підвищення просвітницького рівня мешканців селища. Мені це заняття подобалося. Адже перед тим, як почепити їх на стенд, я приносив пресу додому і нашвидкуруч читав.
Пам’ятаю, подобалася «Комсомольськая правда», вивчав «Известия», та найбільше чекав приходу «Советского спорта», бо дуже подобалося грати в футбол і читати про цю гру. Отак поступово формувався потяг до друкованого слова, шукав авторів, які мені імпонували своїми думками, їх викладом, наприклад, Василь Пєсков у «комсомолці», який гарно писав. І на якомусь етапі вирішив, що спробую і себе у журналістиці.
Як зараз пам’ятаю, коли восени в 10-му класі, я написав першу замітку про якусь подію нашого шкільного життя у районну газету «Радянська правда». Вийшла ця невеличка інформація і моє прізвище під нею. Це не пройшло повз увагу однокласників і вчителів. Було дуже приємно звичайно. З тих пір я зрозумів, що мабуть все-таки піду на журналіста. Хоча загалом школу я на відмінно закінчив і можна було спробувати себе десь в інших професіях. Але більшим був потяг до гуманітарних наук, добре знав мову, тож так і відбулося самовизначення.
Звичайно, лячно було сільському хлопцю їхати до Києва вступати на факультет журналістики, але тоді гору взяв юнацький максималізм. Невже, думав, не підкориться ця висота? Тим більше, що мав за приклад мого земляка, односельчанина Олександра Вертіля, який на той час вже був відомий своїми як журналістськими, так і поетичними творами. Згодом ми з ним познайомилися, потоваришували і навіть працювали разом у газеті «Сумщина».
Вступив до університету з першої спроби в 1982-му році. До речі, моєю однокурсницею стала Алла Мазур. Потім після першого курсу на два роки пішов до армії. Відслужив, повернувся і довчився.
1982 рік. Друга група першого курсу факультету журналістики Київського державного університету в парку Шевченка. Сергій Ханін – другий справа.
– І з того моменту Ви в професії не розчарувалися?
– Не розчарувався. Деякі, скажімо, акценти у поглядах на цю професію змінилися. А так – ні. Я задоволений, що потрапив саме у журналістику. Ніколи не був прихильником монотонної роботи, щоб, так би мовити, «сидіти днями на одному місці». А журналістика – це ти сьогодні тут, завтра там. Ти не прив’язаний, ти постійно десь у роз’їздах, у пошуках нового.
– Після випуску з університету Ви в яких медіа працювали і чим вони були особливі?
– Коли ми навчалися, в нас була літня практика. Після першого курсу я пішов у районну газету «Радянська правда». Писав на сільськогосподарську тематику здебільшого. І хоч робота на землі була знайомою, якось далі у цьому напрямку не склалося.
Вже після другого курсу спробував свої сили в обласній партійній газеті «Ленінська правда». Чесно, дуже важко там було. Коли мої однокурсники приїжджали з практики з районних газет, де я вже практикувався, вони привозили цілу кипу творчого доробку, а в мене там було буквально дві чи три публікації. Надрукуватися в такій газеті не так просто було.
Зате й резонанс публікації робили ще той. Пам’ятаю, написав матеріал під заголовком «З пляшкою через прохідну» про вади з дисципліною на Білопільському машзаводі. Так через цю публікацію навіть скликали бюро райкому партії, а це тоді дуже багато значило. І, мабуть, уже на той момент зрозумів, наскільки відповідальним повинен бути журналіст у своїй роботі, адже він може як піднести людину, так і поламати її долю.
А вже після третього курсу пішов на практику в обласну молодіжну газету «Червоний промінь». Там був достатньо молодий колектив. Очолював видання Юрій Вікторович Фадєєв, якого я називаю своїм хрещеним батьком у журналістиці. Мабуть, я йому підійшов, бо по закінченні навчання мене взяли до цієї газети на роботу кореспондентом.
Це був 1989-й рік. Якраз тоді Радянський Союз вже почав хитатися. Ми, молоді журналісти, хотіли більшої свободи і запропонували нашим засновникам, обласному комітету комсомолу, змінити статус газети і поділитися власністю на неї. Тобто зробити так, щоб співвласниками «Червоного променя», окрім обкому, стали колектив редакції і Сумська міська рада. Обком не погодився. І тоді ми сказали, що йдемо від них і будемо створювати нову газету. Тоді разом із редактором Юрієм Фадєєвим заяву на звільнення з «Червоного променю» написав весь колектив, від кур’єра до заступника редактора.
Подібних прецедентів тоді ще не було, і ми розуміли, що стали учасниками свого роду експерименту, що можемо стати прикладом, хорошим, чи, може, й навпаки, для інших видань. Відтак старалися довести, що можемо працювати без опіки комсомольських кураторів, спонукати людей передплачувати газету не по рознарядці, а через те, що вони бачать у ній свого порадника, цікавого співрозмовника. Для цього почали торкатися тем, що до того були забороненими: чорнобильська катастрофа, дідівщина в армії та дезертирство, репресії, голодомор. Зверталися до всього, що могло бути цікавим для читача. Газета «Добрий день» була трибуною для кожного, хто хотів висловитися. Як наслідок дотримання цього курсу, ми мали дуже потужні наклади у кілька десятків тисяч примірників.
Ми були однією командою, можна сказати – сім’єю. Усі – талановиті журналісти. Алла Федорина представлення, гадаю, не потребує. Володимир Чернов заступником редактора був у нас, теж дуже добре писав і мав неабияке аналітичне мислення. Антоніна Кохан, моя однокурсниця, добре володіла словом; Наташа Даниленко, Олена Вовченко… Фотокор у нас прекрасний був Володя Коваленко, він доповнював своїми знімками наші матеріали, причому нерідко й сам підказував теми. У всіх у нас була жага створювати щось нове. І найкращим визнанням ставало обговорення наших публікацій серед сумчан, реакція на них міської влади.
1997 рік. Колектив редакції газети «Добрий день»: перший зліва у верхньому ряду Сергій Ханін, далі – журналістки Олена Вовченко, Наталія Даниленко, операторка комп’ютерного набору Зоя Гребченко, бухгалтерка Зінаїда Рахматуліна, коректорка Галина Черкасенко, журналіст Микола Синельник. Внизу, зліва направо – журналістка Антоніна Кохан, редактор Юрій Фадєєв, операторка компютерного набору Ірина Самотой, заступник редактора Володимир Чернов, фотокор Володимир Коваленко.
«Доброму дню» віддав десяток років, після чого перейшов у обласну газету «Сумщина». Вона прийшла у 1991 році на зміну «Ленінської правди». І знову зміна місця роботи відбулася за згодою того самого Юрія Фадєєва, який незадовго перед цим очолив часопис. Якось ми з ним по творчому життю дуже багато шляхів пройшли разом. Він у трьох газетах, де я працював, був моїм редактором, чим я дуже пишаюся.
А з 2005 року місцем докладання моїх творчих зусиль стало інформаційне агентство Укрінформ, куди мене взяли на посаду власного кореспондента. Зараз же я приміряю на себе роботу фрілансера.
Принагідно зазначу, що, працюючи у згаданих друкованих виданнях, не обмежував себе публікаціями виключно в них. З дозволу редактора друкувався також у всеукраїнській газеті «День», де був позаштатним кореспондентом. Дописував у «Сільські вісті». У Сумах майже не було таких газет, куди б я не писав: «Панорама», «Ваш шанс», «Данкор» «Суми і сумчани», «Самооборона». Цим підвищував свій рівень, адже кожне видання мало свого читача, у якого треба було завоювати довіру.
– Чи були випадки у вашій кар’єрі, які найбільше запам’яталися?
– Як і у кожного журналіста. Особливо врізалася в пам’ять моя поїздка на малу батьківщину третього президента України Віктора Ющенка. Це був 1999 рік, коли його збиралися призначати головою уряду. Я тоді з газетою «День» співпрацював. І мене в Києві напередодні цього призначення попросили відвідати Хоружівку у тодішньому Недригайлівському районі, де жила мати Віктора Андрійовича, Варвара Тимофіївна. Я мав зробити репортаж із його малої батьківщини.
Як зараз пам’ятаю, це було 19 грудня, якраз за старим стилем Святого Миколая відзначали, а Ющенко всі релігійні свята шанував, був набожним. Автобус, який заїжджав у Хоружівку, проходив через мою Миколаївку, отож із логістикою, як зараз кажуть, проблем не було. Цим же автобусом ввечері планував повернутися і назад. Доїхав я до села Ющенка, зайшов у його хату, привітався з Варварою Тимофіївною, розказав про мету візиту, як вона каже: «Так, а чого ви до мене? Зараз Вітя приїде, поговорите». Я такий: «Як приїде?». «Ну, – каже, – їдуть». Я, чесно, трішки розгубився.
Буквально 5 хвилин минає – заходять гості. Син прибув до матері не сам. Провідати Варвару Тимофіївну нагодилися також її невістка Катерина, однорічна внучка Софійка та зять Віктора Андрійовича Михайло. От так мені тоді випало познайомитися та поговорити з Віктором Андрійовичем.
Присутність журналіста зі столичної газети його не збентежила. Тримався невимушено й розкуто, хоча, відчувалося, події останніх днів – а тоді на нього вже починав чинитися тиск із боку президентської гілки влади – суттєво вплинули на духовну рівновагу цієї людини. І до батьківського дому Віктор Андрійович приїхав, мабуть, не так для того, щоб заспокоїти й розрадити свою матір, як за її підтримкою та благословенням.
Я розпитав, як настрій перед голосуванням. Він тоді сказав, що треба, аби відповідальність за події в Україні брав і парламент. Каже: «Не я повинен бігати у парламент – мені повинні парламентарі план дій принести. І вже потім уряд буде працювати над ним. Інакше, – каже, – діла не буде».
Поки ми говорили, до хати заходили сусіди, знайомі Ющенків. Для них голова Нацбанку був і залишався просто Віктором. За цими розмовами непомітно сплив час і гості почали збиратися в дорогу: за кілька годин у Віктора Ющенка був ефір на українському телебаченні.
Вже потім я з Варварою Тимофіївною залишився, порозпитував її про життя, про дітей. І за цією розмовою спохватився, що на автобус уже не встигаю. А він був єдиним, яким міг доїхати додому. Хтось із тамтешніх родичів Варвари Тимофіївни взявся підвезти мене до Тернів. А звідти пішки йшов 30 км до своєї Миколаївки, куди дістався ледь не опівночі. Отака була пригода.
Зате у понеділок написав матеріал, і у вівторок його поставила газета «День», і в той день якраз Ющенка призначили прем’єр-міністром. Мені було дуже приємно, що під цю подію і матеріал такий вийшов. Ексклюзив.
– Вас можна вважати одним із тих журналістів, хто стояв біля витоків створення Сумського прес-клубу. Що можете розказати про цю сторінку у своєму житті?
– Він як громадська організація почав працювати у 2001-му, а офіційно зареєструвався у 2003 році. Відразу перетворився на потужний медійний майданчик. За 20 років його існування тут із журналістами зустрічалися і нардепи, і урядовці, і представники місцевої влади, були зустрічі з цікавими людьми, реалізовувалися різноманітні проекти. Для того, щоб прес-клуб був знаний, дуже багато зробила його керівник Алла Федорина.
Це окрема сторінка сумської журналістики, про неї можна говорити багато. Мені ж в цьому контексті згадується ще один випадок. Тоді, в рамках роботи всеукраїнського проєкту прес-клубів, практикувалися поїздки журналістів до інших регіонів.
І от, пам’ятаю, у 2009 році нас запросив до себе Кримський прес-клуб. Спочатку ми побували на заходах у Сімферополі, а потім відвідали віслюкову ферму. Це Бахчисарайський район, село Залісне, якщо не зраджує пам’ять. На цій фермі розводили віслюків, які потім у якості транспортних засобів використовувалися на тамтешніх туристичних маршрутах. Випало і сумським журналістам покататися на цих тваринах. Я у своєму житті на конях їздив, на віслюках – ні. Доволі незвична практика, скажу вам, але з тваринами спільну мову ми знайшли, хоча довго чистили одяг від їх шерсті. До речі, отримали спеціальні «водійські посвідчення», створені для зацікавлення туристів, на право керувати цим «видом транспорту». Потім показували колегам: «А у вас таке є?»
– Що для Вас було найважчим у роботі над матеріалами і чи маєте якийсь рецепт, як ці труднощі долати?
– Мабуть, для журналіста найважче в роботі – це зібрати потрібний фактаж. Це як будівельнику: перш, ніж звести якусь споруду, треба переконатися у присутності під рукою необхідних матеріалів. Немає хоча б одного з них – і будівництво не почнеться, або якщо неякісні матеріали – зруйнується. Так і при написанні матеріалів необхідно мати у своєму блокноті чи на диктофоні факти, на які журналіст спирається, доводячи до аудиторії свою думку. Факти надійні, перевірені, з якими потім, раптом що, не страшно йти й до суду.
Ну і звичайно, для аналітичних матеріалів, потрібен аналіз цих фактів, вибудова логічних ланцюжків. Бо скільки зараз у журналістиці бачиш маніпуляцій, підміни фактів, що вводить в оману споживача інформаційного продукту.
Конгрес-центр СумДУ. Черговий захід для журналістів. Перший ряд – зліва направо: Олексій Захарченко, Сергій Ханін, Віталій Кохан.
2017 рік. На виставці фоторобіт Укрінформу в Сумській муніципальній галереї.
– Поговоримо про те, як приваблювати аудиторію. На Вашу думку, що потрібно для медіа, аби зацікавити своїх читачів?
– Це елементарно. Треба щоб те, що ти пишеш, було цікавим. Цікавим, по‑перше, для самого себе, щоб було бажання над цим працювати. І якщо тобі цікаво, я гадаю,буде цікаво і тій людині, яка це читає, бачить чи слухає. Воно повинно зачіпати. І тут журналісту варто виявляти свою спостережливість і допитливість.
Як приклад, під кінець 80-х років, коли Союз розпадався, і все було в дефіциті, я проходив містом і звернув увагу на розклеєні повсюдно оголошення типу «куплю-продам». Думаю, щось їх останнім часом стало дуже багато, дай-но почитаю, що люди хочуть продати, купити, що на що обміняти. І так у мене виникла ідея написати матеріал про дефіцит товарів шляхом аналізу цих оголошень. Просто дати фото порожніх полиць магазинів і супровідний текст, погодьтеся, було б банально. А так наш фотокор поробив знімки і я їх прокоментував. Все просто…
– Ви маєте досвід роботи в інформаційному агентстві. Можете поділитися ключовими аспектами праці у новинній журналістиці і наскільки сильно вона відрізняється від роботи в звичайних медіа?
– В інформаційних агентствах акцент у першу чергу робиться на те, щоб ти оперативно реагував на події, які відбуваються, наприклад, у Сумській області. Якщо десь щось трапилось і біля тебе комп’ютер, ти повинен негайно дати інформацію. Якщо комп’ютера немає, то передати в телефонному режимі. Від репортера вимагається бути першим у висвітленні події. Це впливає на рейтинг медіа, на кількість прочитань, використань і так далі.
Бувало таке, що часто заходи, події відбувалися за межами Сум. Зрозуміло, що ти в цей час відірваний від комп’ютера. Тому доводилося фактично на ходу писати інформації і надиктовувати їх стенографісткам. Такий режим роботи притаманний саме інформагентствам. Хоча журналісти в них працюють і в інших, менш швидких, так би мовити жанрах, коли є час для написання більш розлогого матеріалу.
Коли я працював і у «Доброму дні», і у газеті «Сумщина», то відповідав там саме за репортерську службу, тож логічно, що наступним етапом моєї кар’єри стала робота в інформагентстві.
Під час наради регіональних кореспондентів Укрінформу, орієнтовно – 2017-ий рік.
2017 рік. Акція власкорів Укрінформу на підтримку незаконно ув’язненого в Росії власного кореспондента агентства у Франції Романа Сущенка.
– Ми з Вами розпочинали розмову про періодичні друковані медіа. Як думаєте, у них є другий шанс знову здобути популярність, чи це вже відмираючий формат?
– При нинішніх підходах, здається, шансів вижити немає. Перш за все, потрібні фінанси. У друкованих медіа це передплата в основному. Комусь дають кошти на висвітлення діяльності органів влади, комусь не дають. Реклама теж зараз така собі. Її розміщують у соцмережах і телеграм-каналах, де аудиторія більша. Не знаю, наскільки журналісти готові в оцих фінансових умовах віддавати себе професії, шукати якісь теми, аби приваблювати цим читача…
Зараз журналістика – це насамперед інформаційні технології. Пару кліків на телефоні – і ви вже знаєте про те, що відбулося п’ять хвилин тому. У цьому плані друкованим медіа боротися за читача – справа безперспективна. Можна його зацікавити іншими матеріалами, якимись місцевими ексклюзивами, але я сумніваюся, що це допоможе їм утриматися на плаву. Покоління, яке виросло на газетах, відходить, а молодь воліє користуватися іншими засобами інформації.
Зміни, що відбуваються у цій сфері, – річ, думаю, природня. І журналістам, хочеш цього чи ні, треба на них реагувати.
Знов таки вдамся до порівняння. Дуже простого. От ходить людина на ринок за молоком. У одного продавця взяла – ні, не таке б хотілося. В іншого – теж не підійшло. І так вона може тривалий час приходити до молочного павільйону, аж поки не купить те, що їй сподобається. І вже потім ні в кого іншого цей продукт купувати не буде, братиме тільки в цього продавця.
Так і в роботі журналістів. Людина має вибір у споживанні інформації. Але дуже часто її автори є безіменні, їх прізвища, якщо такі супроводжують текст, можуть нічого не казати людям. Але якщо ти натрапив на цікаву статтю, яка тобі сподобалася, будеш надалі шукати роботи цього журналіста. Він стане для тебе таким же своїм, як перукар, молочник, візажист тощо. Висновок – робіть собі ім’я. І воно потім обов’язково працюватиме на свого власника. Бо інакше існує ризик опинитися непоміченим в інформаційному полі, одним із, а то й прирівняним до тих, хто вважає себе журналістом, виставляючи пости на Фейсбуці.
2015 рік. Під час відзначення Дня журналіста в Сумській ОДА.
З донькою Мариною Терещенко, працівницею департаменту комунікацій та інформаційної політики Сумської міськради, під час відзначення Дня журналіста 6 червня 2017 року.
– Хотілося б почути Ваше ставлення до об’єднаного марафону «Єдині новини». Чи не вважаєте Ви, що це своєрідна медіаекспансія з боку влади, яка певним чином приглушує саме опозиційні медіа?
– Напевно, вважаю. На перших порах, можливо, це і потрібно було, але зараз іде просто зловживання увагою аудиторії, це є претензією на монополію. Вже багато людей кажуть, що не дивляться цей продукт.
Як на мене, то, з огляду на спікерів марафону, він більше завдає шкоди, ніж приносить користі. Спочатку нам Арестович обіцяв перемогу за кілька тижнів, згодом інші допущені до екрану пророкували успіх контрнаступу. А в цей час у нас відбувалися зовсім інші події, які чомусь не висвітлювалися в повній мірі, або показувалися так, щоб глядач не занурювався у погане. Як наслідок, планка очікувань виявилася завищеною і тепер ідуть пошуки тих, хто має взяти на себе відповідальність за «проколи».
Мабуть, пора вже відмовлятися від цього формату, дати можливість журналістам доносити до аудиторії альтернативну точку зору, хай, можливо, для влади вона буде і не зовсім приємною.
Ринок, інформаційний теж, все розставляє на свої місця і конкуренція нікому ще лиха не робила.
Вересень 2019 року. Олімпійські чемпіонки з біатлону сестри Валя і Віта Семеренко приймали вітання в Сумській ОДА після завоювання медалей на чемпіонаті світу з літнього біатлону в Раубичах (Білорусь).
Літературна вітальня СумДУ. Сергій Ханін разом із журналісткою Суспільного Юлією Ярошенко розповідають студентам відділення журналістики про свою роботу.
– Влітку Ви підготували для Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва матеріал про стан регіонального теле- та радіомовлення в нашій області, в якому наголосили на проблемі впливу російського телебачення на мешканців прикордонних громад. І зазначили, що готується певний план для того, аби вирішити це питання. На Вашу думку, в новий 2024 рік ми вступаємо більш підготовленими? Чи виконала влада свої обіцянки?
– Бачимо, що поступово ситуація змінюється на краще. Після візиту на Сумщину голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Ольги Герасим’юк та детального обговорення проблематики регіону з керівником ОВА Володимиром Артюхом за дорученням Офісу Президента України була розроблена Дорожня карта розбудови інформаційного простору області. Представник Нацради у Сумській області Лариса Якубенко регулярно звітує про роботу в цьому напрямку. В рамках програми збільшується потужність передавачів місцевих радіостанцій і розширюється загальнонаціональна цифрова багатоканальна телемережа мультиплекс МХ-7.
Не може такого бути, щоб люди, які проживають у прикордонних громадах, могли чути радіо ворога, ловити їхні сигнали, і не знати, що відбувається у нас. Це нонсенс.
Інформаційна безпека не менш важлива, ніж укриття від ворожих снарядів і бомб. Дотримання її, хай і опосередковано, теж рятує людські життя.
– Ну і тоді останнє питання у вигляді поради початківцям. Які навички Ви вважаєте ключовими для успішного журналіста?
– В тобі повинна бути чесність перед собою та перед тим, до кого ти звертаєшся. Бо фальш видно відразу. Мають бути небайдужість, відповідальність і компетентність. Ну, і, звичайно, Божий дар. Без нього у нашій професії робити нічого.
Спілкувався Захар ЮВКО,
студент кафедри журналістики та філології СумДУ
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
