У суспільстві вирують різні погляди щодо журналістики та ставлення до неї. Хтось вбачає тут лише спосіб отримання інформації, для когось це – просто робота, ще хтось вважає медійників продажними… Володимир Чернов присвятив цій професії половину свого життя, тому як мало хто знає, якою вона повинна бути. Про це та про інше – яким має завжди залишатись медійник, що таке журналістика, що з’являється першим: матеріал чи заголовок, йдеться у нашому інтерв’ю.
– Будь ласка, кілька слів про Ваш життєвий і професійний шлях.
– У професійну журналістику прийшов у 1983 році – мені тоді було аж 27. Більшість моїх колег на той час уже давно співпрацювали з якимись газетами, а я істотно спізнився, бо спочатку закінчив технікум та отримав спеціальність електрика. Потім пішов до армії, але перед цим зрозумів, що з вибором фаху помилився. Тому, коли відслужив, вступив до Київського держуніверситету та отримав диплом журналіста. Кожні канікули працював у різних куточках Радянського Союзу, заробляв гроші, щоб жити та навчатись. Бо місячна стипендія, яку виплачували в альма-матер, становила лише 50 карбованців – м’яко кажучи, цього було малувато. Тому їхав на заробітки кудись у Тюмень чи навіть на Сахалін і зароблене там «розтягував» до наступних канікул. Коли закінчив університет, почав працювати у сумській обласній молодіжній газеті «Червоний промінь».
З дитинства я мріяв бути письменником, тому у журналістиці бачив перші сходинки до цієї вершини. У «Червоному промені» працював, як мені здається, досить завзято. Спочатку не цікавився навіть грошима – це правда. Було незручно запитувати у начальства, за що нам платять. У кінці місяця в редакції підбивали підсумки. Головним мірилом були «рядки». В еталонному рядку – приблизно 27 знаків. Рядки класифікували як «власні», «журналістські» й «авторські». Як правило, у мене було найбільше рядків, але заробіток – найменший. Лише через півроку я наважився та вник у цю бухгалтерію. З’ясувалося, що гонорар платять за «власні» рядки. А «журналістські» чи «авторські» – це опрацьовані тобою чужі матеріали чи написані від чийогось імені статті. Хто читав радянські газети, той пам’ятає: там часто виступали робітники, механізатори чи доярки. Трудящі мали висловлювати у пресі свою позицію щодо тієї чи іншої події. Замість них це робили журналісти, причому, навіть не завжди встигали зателефонувати та повідомити авторові, що у післязавтрашньому номері з’явиться його матеріал. Та трудящі, як правило, не ображалися. За «організований» журналістом виступ їм «розписували» у кінці місяця гонорар, а справжньому авторові зараховували рядки. Тож я у перші місяці роботи у «молодіжці» нерідко ставав чемпіоном з «рядків», бо організовував виступи трудящих та опрацьовував листи, які приходили до редакції поштою. Останніх, до речі, бувало чимало, і вони зараховувались здебільшого як «журналістські» рядки. Дописувачам також редакція виплачувала гонорар.
– Ви зазначили, що хотіли бути письменником. Маєте щось із художнього?
– Писати таки пробував, але не надрукував практично нічого. Бо письменник – це колись була така людина, яка брала творчу відпустку й писала, писала, писала… З літфонду письменнику виплачували непоганий аванс, і він мав можливість творити. Поки я до цього підійшов, система розвалилась. Відбулася перебудова, потім щезнув Радянський Союз, і письменницьке ремесло перестало гарантовано годувати. Треба було якийсь час працювати безплатно, а потім за власні гроші видавати написане у надії, що твої книги купуватимуть вдячні читачі. А якщо ні? Тоді твоя сім’я (а вона вже була) залишиться без шматка хліба.
Я і досі переконаний, що справжня, високопробна журналістика – це та ж література, тільки побудована на конкретних прізвищах, цифрах і фактах. Це мікропубліцистика, навіть якщо йдеться про невеличку інформаційну замітку. Почитайте мого улюбленого Анатолія Аграновського. Якби не він, не відбувся б Святослав Федоров – згодом відомий на весь світ мікрохірург-офтальмолог. Лікаря-новатора знищила б радянська система, якби не шедевральна медійна підтримка Аграновського. Написано було так, що і зачитаєшся, і до жодного слова не підкопаєшся. Але це менше стосується репортерства. Зараз набирає обертів саме такий жанр: журналістові-репортерові необхідно навчитися проникати крізь найменшу шпаринку та підглядати, що відбувається за зачиненими дверима. Бажано мати агентів (їх називають інсайдерами) у поліції, прокуратурі, державній адміністрації і так далі. Але навіть маючи такі джерела та можливості, ви не напишете цікавого матеріалу, якщо не володієте мовою та не відчуваєте її відтінків. Тобто, ми знову повертаємося до стилістики та, в цілому, до художньої літератури. Коли написано філігранно – афористично, цікаво, дотепно, навіть велика аналітична стаття прочитається на одному диханні. У нашому «Червоному промені», а потім у газеті «Добрий день», куди ми перейшли всім колективом, було чимало таких матеріалів.
На початку великої війни господарі покинули цю собаку, виїжджаючи на захід. Тож із 2022-го німецька вівчарка Торі живе з Черновими.
– Розкажіть детальніше про «Червоний промінь».
– Це була газета Сумського обкому комсомолу, і наприкінці 1980-х вона обійшла за популярністю «Ленінську правду» – газету обкому партії. Золоті часи для всієї радянської журналістики тривали десь із 1985 по 1992 рік. Я прийшов у 83-му і встиг відчути компартійний гніт, але навіть тоді можна було писати. Ще тривала війна в Афганістані, не можна було згадувати у статті, що там хтось став калікою, а тим паче, загинув. Дозволялось писати про бойові дії у масштабах не більше роти. Але мені якось захотілось розповісти про хлопця, тяжко пораненого на війні в Афганістані. Що робити?! І я придумав. Моєму героєві начебто наснився сон, схожий на давньогрецький міф про Ясона. Він засіяв землю зубами дракона, схожого на душмана, ті зуби проросли та перетворилися на нових душманів… Воїн їх знищив, але й сам постраждав. У результаті, я і про хлопця розповів так, що всі зрозуміли, і цензуру обійшов, бо розповів нібито не про реальні факти, а про те, що наснилось.
Цензура – це був так званий «облліт», працівник якого сидів у друкарні, щоб прочитати відтиски готових шпальт і поставити на розвороті свій штампик. Без такої печатки типографія газету не друкувала.
Якось (здається, це було у 1986 році) колектив сумського кінотеатру «Дружба» поскаржився у редакцію на свого керівника. Бо директорка, говорили люди, –узурпатор і «редиска». Не платить як належить зарплату, зловживає становищем, виписує своїм людям незаслужені премії тощо. Юрій Фадєєв, наш головний редактор, доручив мені розібратися у ситуації та написати матеріал. Я поїхав туди, поговорив із людьми – виявилося, що та директорка була близькою подругою секретаря обкому партії, а кінотеатр «Дружба» вважався чи не найкращим в Україні. Сумський обком підготував довідку ЦК Компартії України для розповсюдження досвіду кінотеатру по всій республіці. І тут я пишу матеріал під назвою «Ширма»: у ньому йдеться про те, що насправді передовий досвід сумського кінотеатру «Дружба» – це фікція. Ольга Бабич, директорка кінотеатру, подзвонила в обком своїй подрузі та повідомила про загрозу у вигляді майбутньої публікації. Що було робити? «Поперти» проти обкому – це практично вчинити самогубство.
Ми усією редакцією думаємо, що робити, і тут Фадєєв пропонує: а давайте під підписом «Володимир Чернов» допишемо, що разом із автором під цим матеріалом підписалось ще 27 чоловік – практично всі члени трудового колективу кінотеатру. Так і зробили. Газету повезли у друкарню, а колег проінструктували: якщо телефонуватимуть із обкому партії до редакції та запитуватимуть керівництво, треба відповідати, що головний редактор і відповідальний секретар поїхали у друкарню, а якщо дзвонитимуть туди – вони поїхали до редакції. Ми з Фадєєвим слухавок не брали. Мобілок, на щастя, тоді не було, тому стаття вийшла та наробила чимало шереху. Потім мені передавали: якби припустився у статті хоч найменшої помилки, вигнали б з роботи. А позаяк все підтвердилось, чіпати не стали, бо вже почалася перебудова та з’явилося таке поняття, як перешкоджання роботі журналістів.
Після таких матеріалів, як «Ширма», днів зо три ходиш у піднесеному настрої, а потім… Потім доводиться все починати спочатку, щоб знову відчути себе повноцінним журналістом і професіоналом. Переживав таку мить тріумфу десь разів 15-20 – не більше, бо журналістів, як і решту людей, також «заїдає текучка».
Років 40 тому переночував у будинку, що знаходиться у Степанівці неподалік Сум. Там нібито мешкала нечиста сила, тому він весь час стояв порожнім. За результатами того нічного вояжу у «Червоному промені» з’явилася публікація «Будинок, у якому ніхто не живе», написана у стилі гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Вона зайняла у газеті цілий розворот.
Якось написав про педагога-новатора, якого гнобив консервативний директор школи. Вирушаючи у відрядження до віддаленого села у Ямпільському районі (зараз це Шосткинський район), я знав, що доведеться 15-кілометровий шлях від залізничної станції подолати пішки. Можна було б попросити у райкомі машину з водієм, але для мене було важливим з’явитися в сільській школі інкогніто. До речі, через кілька років той педагог-новатор, про якого я написав, переїхав до Сум і став досить відомим в області…
– В який момент редакція «Червоного променя» стала редакцією газети «Добрий день»?
– Так сказати не можна. Редакція «Червоного променя» залишилась, але цю газету робили вже інші люди. А ми з «молодіжки» звільнились практично всім колективом. Сталося так, що в Сумах утворилася демократична міська рада, і цей орган влади потребував трибуни. Міськрада хотіла увійти до складу засновників «Червоного променя». Обком комсомолу спочатку на це погодився, але обком партії не дозволив. І тоді ми створили газету «Добрий день», засновниками якої стали трудовий колектив газети і Сумська міська рада. Написавши заяви на звільнення з «Червоного променя», пережили тоді величезний тиск. До мене додому приїхали двоє секретарів обкому комсомолу і запропонували не переходити у «Добрий день», а залишитись у «Червоному промені» та його очолити. Я тоді жив із сім’єю у невеличкій хрущовці з частковими зручностями, а вони запропонували комфортабельну 3-кімнатну квартиру та запевнили, що отримаю її вже через 3 місяці. Подякував та відмовився, а секретарям обкому чесно сказав: якби це відбувалось не в Сумах, а десь у великому місті, може, й погодився б. Однак Суми – місто маленьке: щодня бачитиму колег та соратників, з якими пропрацював вже кілька років, відчуватиму себе перед ними зрадником і не зможу дивитися в очі.
А вже через кілька місяців відбувся путч «гекачепістів», і невдовзі я отримав від міськради омріяну 3-кімнатну квартиру. І стало зрозуміло: якби тоді наважився на зраду, не пішов разом із друзями та ідейними однодумцями, а залишився у «Червоному промені», – квартири, можливо, не було б і досі. Стався один із тих рідкісних випадків, коли журналіст не продався – і був за це винагороджений матеріально. На жаль, так щастить далеко не завжди і не всім. Особливо сьогодні…
Перший номер «Доброго дня» вийшов 1 січня 1991 року, і наступні вісім місяців, аж до поразки ГеКаЧеПе, ми працювали в умовах шаленого тиску. Але нам пощастило з головним редактором, котрим залишився Юрій Вікторович Фадєєв, та з демократичним «кістяком» у міськраді. Я багато кого знаю, з багатьма медійними діячами працював і товаришував, але нікого не можу порівняти із Юрієм Фадєєвим. У цій людині переплелося чимало хороших якостей – від професійних до людських. Він був чудовим організатором та запалював нас своїми енергією і оптимізмом. Одночасно був бездоганним літературним редактором, умів вправно поправити будь-який матеріал. У «Доброму дні» точності фактажу, чіткості висновків та художньому стилю публікацій приділялось багато уваги, тому «на виході» читач отримував високоякісний медійний продукт. Але навіть сьогодні я не впевнений, що «Добрий день», який вважається однією з перших незалежних газет в Україні, відбувся б, якби не людський фактор Фадєєва.
Спогади: на відпочинку з дружиною Любою.
– Як впливав на газету співзасновник – Сумська міська рада?
– У міськраді тоді були представлені чи не всі політичні сили – від націонал-демократів до «зелених» і комуністів, тому, що б ми не надрукували, воно обов’язково комусь не подобалось. У результаті, у кожному номері мав місце плюралізм думок, ідей і суджень, і газета внаслідок цього залишалася в цілому незалежною. Але якщо говорити на цю тему… Колись ми вважали незалежними «Нью-Йорк Таймс», «Вашингтон Пост» та схожі на них надто відомі видання, а сьогодні одне з них категорично підтримує демократів, а інше республіканців. В Україні хтось із журналістів більше любить Зеленського, а хтось Порошенка. І так у всьому. Уявіть, що ви заснували газету, але з якихось причин сидите у боргах. А треба виходити у світ та платити персоналу зарплату. І ось у цю мить до вас приходить бізнесмен із 20 тисячами доларів і проханням опублікувати неоднозначний матеріал. І ти опиняєшся перед важким моральним вибором: залишитися з боргами й через два місяці закрити газету, чи опублікувати запропонований матеріал та продовжити життя видання. Тому найчастіше незалежність та непідкупність журналіста – це тонка моральна грань. Це внутрішні «червоні лінії»: якісь ти можеш перетнути, а якісь – у жодному разі. Я вважаю, що наша газета була дуже демократичною й дуже незалежною, але до абсолюту це не дійшло.
– Як закінчилась історія «Доброго Дня»?
– Спочатку з «Доброго дня» пішов Юрій Фадєєв – не міг же він там сидіти все життя? Як і будь-яка нормальна людина, він прагнув зробити кар’єру, а йому запропонували цікаву посаду у владі. Згодом Юрій Вікторович очолив найбільшу обласну газету – «Сумщину». Інші люди також йшли. Загалом, почались об’єктивні процеси: ми старішали, міськрада втратила до своєї газети інтерес. Взяли третього співзасновника – відоме сумське приватне підприємство «Демпург».
Незважаючи на те, що до складу співзасновників газети «Добрий день» увійшов приватний бізнес, його власники – Геннадій Дорошенко та Володимир Гордієнко, абсолютно не «влазили» у редакційну політику. Абсолютно. Ми фінансово «виїжджали» на «Демпурзі», але газета продовжила бути чесною.
Майже чотири роки я працював у «Доброму дні» головним редактором, а потім таки відгукнувся на запрошення Фадєєва та пішов до нього у «Сумщину» заступником. Заморився боротися за виживання газети, бо ментально я більше не керівник, а звичайний журналіст – не менеджер, а творча особа. У 2002 році через економічні чинники «Добрий день» перестав виходити. Але, по-моєму, де-юре газета і досі не закрита, свідоцтво про її випуск не анульоване.
– Останнім часом ви працювали власкором у «Голосі України»…
– Я прийшов у «Голос України» пізно – було вже 59. Перед цим попрацював ще у п’ятьох республіканських виданнях, у трьох з яких був зарахований до штату. Найдовше, сім років, трудився під керівництвом відомого українського журналіста, письменника і політика Івана Бокого. Був у його «Селянській правді» власним кореспондентом по трьох областях, у тому числі й на Сумщині, та удостоївся там республіканської премії. Вже пізніше прийшов у «Голос України». Але коли хтось скаже, що він у 59 років працює так само наполегливо, сміливо й самовіддано, як у 30-40 років, я не повірю. У 59 я вже заморився, вже написався. Зник ентузіазм. Коли ми працювали по-справжньому у «Червоному промені» і «Доброму дні», існувало таке поняття, як дієвість преси. Розкритикований газетою персонаж зазнавав ганьби, нерідко втрачав посаду. Зараз хоч що напиши, нічого не змінюється. Журналісти просто інформують про щось свою аудиторію, але й цього як слід робити не вміють. Почитаєш – і нічого не зрозумієш. Можна написане розтлумачити і так, і так.
– Ваші колеги відзначають, що ви хороший аналітик. Навчилися цього чи маєте природний дар?
– У журналіста-аналітика мають бути специфічний розум, системний підхід до життя.
Журналіст, наприклад, йде вулицею, і в цю мить хтось попереду кидає на тротуар сміття. Якщо ти звичайна, нормальна людина, ти обуришся, підійдеш до нехлюя, можливо, зробиш йому зауваження. Якщо дуже принциповий, навіть змусиш його прибрати. Але якщо ти аналітик, то задумаєшся, чому він так зробив: подивишся, може, поряд немає урни і нікуди викинути папірець? А потім підійдеш до проблеми системно: дізнаєшся, скільки у місті урн, де вони стоять, хто їх прибирає і так далі.
Якось для журналістів організували семінар у Черкасах, вирішив поїхати і я. На одному з тренінгів нам роздали матеріали: у невеличкому місті ось така економіка, ось такі населення та його демографічний склад – зробіть журналістський аналіз ситуації. Що чекає на це місто у найближчі роки? Я підготував аналітично-публіцистичну довідку, з якою ознайомився присутній на семінарі чиновник із Комсомольська-на-Дніпрі (зараз це Горішні Плавні). Він підійшов до мене і сказав, що міг би запропонувати роботу у «комсомольській» міськраді. Але переїжджати кудись із Сум я не планував ні тоді, ні зараз.
– Чого, на Вашу думку, не вистачає сучасним журналістам у порівнянні з попередниками Вашого покоління?
– Одна моя колега, з якою ми навчалися на одному курсі, а крайні вісім років разом працювали у «Голосі України», вступила на факультет журналістики КДУ із п’ятої спроби. Зараз вона – дуже відома українська журналістка, номінувалася на Шевченківську премію. А зараз часто у журналістику йдуть через те, що не вдалося вступити на іншу спеціальність. У наші часи це була престижна професія, яка зобов’язувала багато знати та мати специфічні риси характеру. Сьогодні стати журналістом чи якимсь «блогером» набагато легше. Дивна річ: у часи, коли українська мова утискалась і навіть заборонялась, чимало хто володів нею досконало. Зараз таких людей – одиниці, тож можна зрозуміти, чому ця тема так боліла Ірині Фаріон. Зараз багато медіаресурсів використовують машинний переклад тексту. Дуже часто виходить смішно і безглуздо, і така практика, на моє переконання, завдає мові непоправної шкоди.
– Що має бути первинним: матеріал чи заголовок?
– Це не догма, але я вважаю: краще виходить, коли спочатку у голові журналіста з’являється заголовок. Тоді текст виходить цілісніший, він, як клубок муліне, намотується навколо заголовку. У результаті, виходить тверда кулька чіткої форми.
Але у будь-якому випадку, хороший заголовок має для газетного матеріалу важливе значення. Бувало, у «Червоному промені» чи «Доброму дні» ми сідали утрьох-учотирьох та думали над заголовком вже готового матеріалу. Якось просиділи так дві години…
– Розкажіть про своїх колег: кого, окрім Фадєєва, могли б ще відзначити?
– Серед медійників-професіоналів на сумському рівні можна виділити Євгена Положія. Йому довелося бути одночасно і засновником видань, і редактором, і журналістом. В усьому він був успішний, вдало поєднуючи хист підприємця і газетяра.
Кілька років ми попрацювали разом із Аллою Федориною. Між нами іноді виникала здорова конкуренція, але ми завжди по-доброму вітали одне одного з успіхами, бо хороша і популярна газета – це колективна праця. Сучасних сумських журналістів я читаю рідко – мабуть, облінився.
– Чого б Ви побажали землякам – майбутнім журналістам?
– Треба або йти у цю професію із метою стати справжнім професіоналом, або не йти туди зовсім. Втім, це стосується будь-якої професії… Я завжди казав і казатиму: краще бути хорошим перукарем і мати чергу з клієнтів, аніж поганим журналістом. Якщо ти поганий журналіст, тебе не лише не поважатимуть – ти можеш поламати чиюсь долю.
Спілкувався Анатолій СЕРДЮК,
магістрант кафедри журналістики й філології СумДУ
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
