Чому виснаження не варто вважати нормою, як журналісту розпізнати вигорання і вчасно зупинитися та які прості кроки допомагають відновлюватися після роботи з важкими темами?
Журналісти звикли працювати там, де інші відвертаються: на місцях трагедій, після обстрілів, поруч із людьми, які щойно пережили втрату. Але професія має свою приховану ціну. Саме про неї говорили учасники п’ятого тренінгу проєкту «Розширення стратегій, мереж та інструментів щодо психічного здоров’я та профілактики вигорання для громадянського суспільства в Україні». Зустріч була присвячена темі професійного вигорання – стану, який часто маскується під звичайну втому, хоча насправді потребує зовсім іншого підходу.
За словами тренерки проєкту Оксани Іванцової, вигорання не починається через слабкість. До нього призводять тривала робота без відновлення, постійне емоційне напруження, звичка приховувати власні переживання та небажання звертатися за підтримкою.
Вигорання – це не просто втома
Щоб зрозуміти природу вигорання, учасники звернулися до визначення Всесвітньої організації охорони здоров’я, наведеного в Міжнародній класифікації хвороб (МКХ-11, ICD-11). У ній вигорання визначене не як хвороба, а як професійний феномен, що виникає внаслідок хронічного стресу на роботі, з яким людина не змогла успішно впоратися.
Також розглядали модель дослідниці Крістіни Маслач, яка описує три основні прояви професійного вигорання:
- виснаження – «я прокидаюся вже втомленим»;
- цинізм або емоційна дистанція – «мені вже все одно»;
- зниження професійної ефективності – «мої матеріали нічого не змінюють».
За словами тренерки, саме ці три сигнали найчастіше залишаються непоміченими, адже журналісти звикають сприймати їх як норму.
Редакційні міфи, які поступово виснажують
Однією з практичних вправ стало обговорення професійних переконань, які здаються правильними, але можуть вести до вигорання.
Серед них:
- «Хороший журналіст завжди на зв’язку».
- «Після важкого матеріалу треба просто перейти до наступного».
- «Якщо тема важлива, мої почуття не мають значення».
- «Сильні люди не просять підтримки».
- «Якщо не зроблю я, – не зробить ніхто».
- «Цинізм – це ознака професійного досвіду».
Учасники не відповідали «так» чи «ні», а чесно визначали, наскільки ці установки присутні у власній роботі. Саме така рефлексія допомагає побачити, де закінчується професійна відповідальність і починається саморуйнування.
Що в журналістиці давно вважають нормою, хоча це виснажує
Під час обговорення учасники назвали речі, що стали звичними для професії, хоча саме вони часто призводять до вигорання:
- постійне прагнення бути в центрі трагедії;
- самопожертва замість здорової професійної відданості;
- робота без пауз і відновлення;
- доступність 24/7;
- постійне спілкування з людьми у кризі;
- накопичення важких історій без можливості їх проговорити;
- мовчання про власні переживання.
Саме тому, Оксана Іванцова зазначила: проблема полягає не лише в навантаженні, а й у професійній культурі, яка часто заохочує працювати «на межі».
Шпаргалка журналісту після важкого матеріалу
Окремий блок тренінгу був присвячений простим діям, які допомагають не накопичувати психічне виснаження після роботи зі складними темами.
Після важкого інтерв’ю чи репортажу варто:
- зробити 10-15 хвилин паузи;
- випити води або поїсти;
- ненадовго вийти на прогулянку;
- визнати власні емоції, а не ігнорувати їх;
- знайти людину, яка готова вислухати;
- за потреби звернутися за професійною підтримкою;
- не читати коментарі перед сном;
- за можливості не брати одразу наступне травматичне завдання.
Ці рекомендації можуть здатися простими, однак саме вони допомагають перервати цикл постійного накопичення стресу.
Редакція може або підтримувати, або виснажувати
Наприкінці учасники сформулювали своєрідний «антивигоральний маніфест» редакції.
Його основні принципи прості:
- не героїзувати перепрацювання;
- не плутати відповідальність із постійною доступністю;
- давати час на відновлення після важких тем;
- визнавати складність роботи журналістів;
- не залишати автора наодинці з хвилею хейту.
Такі правила не зменшують якість журналістики. Навпаки – допомагають зберегти людей, які її створюють.
Турбота про себе – теж професійний обов’язок
Під час війни українські журналісти дедалі частіше працюють у тих самих умовах, що й рятувальники, медики чи поліцейські. Проте на відміну від багатьох інших служб, вони далеко не завжди мають системну психологічну підтримку після роботи з травматичними подіями.
Саме тому турбота про власний психологічний стан перестає бути особистою справою. Це така ж професійна навичка, як уміння перевіряти факти чи дотримуватися журналістських стандартів.
Бо іноді найважливіше після складного матеріалу – не швидше почати наступний, а дати собі можливість відновитися.
Анастасія БАШТОВА, студентка кафедри журналістики та філології Сумського державно
