Журналістська робота часто означає не лише збір фактів, а й постійний контакт із людським болем. Як працювати з травматичним контентом, не втрачаючи професійної чутливості та не виснажуючи себе, обговорили під час шостого тренінгу проєкту з підтримки психічного здоров’я медійників.
Журналістська робота давно перестала бути лише про факти. Щодня репортери вислуховують історії втрат, працюють на місцях обстрілів, переглядають десятки фото й відео із наслідками війни, монтують важкі кадри, спілкуються з людьми, які пережили найстрашніші моменти свого життя.
Здається, з часом до цього можна звикнути. Насправді ж саме відчуття «я вже нічого не відчуваю» нерідко стає одним із сигналів професійного виснаження.
Саме про це йшлося під час шостого тренінгу проєкту «Розширення стратегій, мереж та інструментів щодо психічного здоров’я та профілактики вигорання для громадянського суспільства в Україні», який проводить Національна спілка журналістів України спільно з Araminta gUG та Офісом Дій. Заняття на тему «Робота з травматичним контентом і вторинна травматизація» провела кризова психологиня, травматерапевтка, керівниця ГО «Кризовий центр психічного здоров’я» Оксана Іванцова.
Що таке вторинна травматизація?
Це – зміни психоемоційного стану, які виникають через контакт із травматичним досвідом інших людей.
Вона може проявлятися після:
- інтерв’ю;
- роботи зі свідченнями;
- перегляду фото чи відео;
- монтажу матеріалів;
- виїздів на місце події;
- багаторазового повернення до однієї теми.
Це не означає, що журналіст недостатньо професійний, це – один із ризиків саме професійної роботи.
Чим це відрізняється від вигорання?
Психологиня наголосила: вигорання і вторинна травматизація – різні стани.
Вигорання виникає через хронічне перевантаження, дедлайни, постійний стрес і організаційні проблеми. Людина відчуває втому, втрату мотивації, цинізм.
Вторинна травматизація пов’язана саме з людським болем. Після роботи можуть довго не виходити з голови окремі кадри, голоси чи історії. З’являються тривога, нав’язливі спогади, відчуття небезпеки навіть у звичних умовах.
Як зрозуміти, що психіка перевантажена: ознаки, які не варто ігнорувати
Психологиня радить звертати увагу на сигнали організму.
Серед можливих проявів:
- нав’язливі спогади про матеріал;
- порушення сну;
- головний біль;
- постійна напруга;
- тривога;
- швидке емоційне виснаження;
- дратівливість;
- неможливість «відпустити» історію після роботи;
- бажання уникати певних тем;
- відчуття, що світ став значно небезпечнішим.
Окремі реакції після складного матеріалу можуть бути нормальними. Насторожити повинні їхня тривалість, інтенсивність та вплив на повсякденне життя.
Чому фото і відео виснажують більше?
Під час тренінгу окремо говорили про силу візуального контенту.
Найбільше психологічне навантаження створюють:
- крупні плани;
- обличчя людей;
- діти;
- крики;
- плач;
- вибухи;
- повторний перегляд одного відео;
- нічний монтаж без перерв.
Монтаж важких кадрів – це не лише технічний процес, а й психологічний контакт із травматичним матеріалом.
Як говорити з людьми після травми
Окрему увагу на тренінгу приділили роботі з героями матеріалів.
Людина після пережитої трагедії може говорити уривками, повторювати одну фразу, завмирати, не пам’ятати послідовність подій, плакати або, навпаки, виглядати надто спокійною, різко реагувати на звуки.
Журналістові важливо пам’ятати: описувати можна лише те, що він бачить, але не ставити психологічні діагнози. Наприклад, замість фрази «людина була в істериці» коректніше написати, що вона «кілька разів повторила одну й ту саму фразу та різко реагувала на гучні звуки». Такий підхід допомагає зберігати гідність героя і не навішувати ярлики.
Шпаргалка для журналіста: як зменшити ризик вторинної травматизації
Перед роботою:
- визначте конкретне завдання;
- встановіть часове обмеження (наприклад, 25 хвилин роботи);
- приберіть зайві вкладки;
- поставте поруч воду;
- зробіть кілька повільних видихів;
- скажіть собі: «Я працюю з цим матеріалом як професіонал. Я не маю прожити цю історію замість людини».
Під час роботи:
- робіть короткі перерви;
- встаньте з робочого місця;
- випийте води;
- пройдіться 3–5 хвилин;
- назвіть п’ять предметів навколо себе, щоб повернути увагу до реальності;
- не переглядайте важкі кадри більше, ніж необхідно;
- якщо можливо, не працюйте з таким контентом пізно ввечері;
- коротко поговоріть із колегою про свій стан, не переказуючи травматичних деталей;
- після відрядження чи роботи на місці трагедії залиште собі час на декомпресію перед поверненням до домашніх справ.
Професіоналізм – це не байдужість
Підсумовуючи зустріч, Оксана Іванцова наголосила: професійна витримка не означає повну відсутність емоцій.
«Витримка – це не відсутність реакції. Витримка – це здатність помічати свій стан і мати інструменти для повернення до себе».
Для журналістів, які щодня працюють із війною, трагедіями та людським болем, турбота про власне психічне здоров’я це не привілей, а необхідна складова професії. Вона допомагає не лише зберегти власний ресурс, а й якісніше виконувати свою роботу, залишаючись уважними до фактів і водночас чутливими до людей.
Анастасія БАШТОВА,
студентка кафедри журналістики та філології Сумського державного університету
Фото Юрія САМСОНЕНКА
