Вона народилася на Харківщині, але реалізувалася на Сумщині: Лебединське педагогічне училище, по закінченнню – великописарівська районна газета «Красное знамя», обласна студія телебачення, обласна газета…
Тривалий час 1991-2007 років була відповідальним секретарем, головою обласної організації СЖУ-НСЖУ.
Вісім років у Сумській облдержадміністрації завідувала сектором інформаційно-аналітичної роботи. Була власним кореспондентом «Укрінформу». 2007 року переїхала до Києва, працювала спецкором газети «Урядовий кур’єр».
Ця жінка незмінно молода, тож і сьогодні працює: очолює громадський пресцентр «Сумського земляцтва в місті Києві».
Про неї можна говорити багато. Для когось – прискіплива, в’їдлива, а для когось – поверхова; для когось професійно-ділова, а для когось – романтично-поетична, по-дружньому уважна. Це все – Лідія Рижкова, спілкування з якою в нашому проєкті просто неминуче.
Я приготувала та надіслала Ліді цілий список запитань. Але натоміть отримала не відповіді на них, а текст-спогад, спогад-роздум. І в цьому – вся Рижкова, яка любить усе робити по-своєму. Отже, слово – Лідії Рижковій.
«Журналістика тримається тільки на правді»
– Дякую тобі, Алло, найперше за довіру. Не знаю, наскільки мені вдасться відповісти на всі запитання, але є речі, про які все ж варто розповісти. Час усе ставить на свої місця. І найцікавіше: саме час змінює твої власні погляди на ту чи іншу ситуацію, на людей, яких доля послала тобі, як ти потім розумієш, зовсім неспроста…
На жаль, я не читала спогадів сумських журналістів, де б хтось розповів про тих, хто власне заклав «фундамент», зокрема, для сучасного розвитку телерадіопростору Сумщини.
Нещодавно був у вашому проєкті цікавий матеріал про одного з корифеїв Сумської студії телебачення Женю Махонька. Це справді був Майстер, «магніт», який своєю закоханістю в кіно-фотомистецтво, одержимістю, гуртував довкола себе однодумців і учнів. Ми були, дякуючи Жені, в курсі всіх подій світового кіномистецтва! Чарлі Чаплін, завдяки Жені, був майже позаштатним членом нашого тоді зовсім невеликого студійного колективу, – стільки разів ми переглядали німі чорно-білі кінострічки за його участю з архіву Жені. Клас роботи він щоразу демонстрував власними кінорепортажами й телесюжетами… Високої планки й самовіддачі вимагав і від себе, і від кожного з нас у повсякденній роботі. Мені здається, головною рисою його невгамовного характеру було вміння розпізнавати талант у своїх учнях і прихильниках. Женя Курило, Володя Ситниченко, Женя Заболотний… – становлення цих професіоналів свого часу відбувалося безпосередньо під впливом кумира й наставника…
Моє знайомство з Женею почалося на третій день після того, як мене (з випробувальним строком!) прийняли на посаду редактора телебачення. Це був неприємний казус. Справа в тому, що нерідко успішні виходи в нічний прямий ефір (так тоді працювала студія) закінчувалися …«корпоративчиками». Зазвичай, замість напоїв, точніше, відсутності таких через тотальний дефіцит, розводився спирт, яким оператори промивали під час проявки кіноплівку. Віртуозно і вишукано цим дійством займався і наш гуру та ще й гурман Женя Махонько… І ось саме такої спокусливої миті в студії пролунав телефонний дзвінок. В абсолютній тиші, мені, як новенькій, було жестами наказано підняти слухавку. Телефонував голова телерадіокомітету Костянтин Григорович Калітаєв. Він попросив передати слухавку Жені Махоньку. «Скажи: «Його немає. Він – у баці!», – порадила присутня на «дійстві» наша улюблена телешахиня Ірина Олексіївна Горькава.
Щось я сказала. Але на ранок наступного дня один на один опинилася в кабінеті голови телерадіокомітету.
«Де був Женя Махонько?» – повторив учорашнє запитання Костянтин Григорович. Безперечно, він уже все знав. Знав, що я сказала йому неправду і тепер вимагав навіть не відповіді – вибачення, як це і мало б бути. Але я думала, що, вибачаючись, я таким чином видам, «здам» нашу дружну телекоманду, в першу чергу шахиню, яку обожнювала. І я мовчала.
«Запитую востаннє: де був Махонько?! – уже гнівно спитав Костянтин Григорович і додав, – твій випробувальний термін на телебаченні може закінчитися вже сьогодні, вперте дівчисько! Геть із кабінету!»
Мені й досі соромно, коли згадую той епізод… Але то був урок. І з висоти прожитих літ можу сказати одне – журналістика тримається тільки на правді. Хочеш бути журналістом? Ніколи не бреши. Шукай правдивий берег життя. Тільки там знайдеш істину.
«Ніколи не зникне на планеті професія журналіста»
– …«Я пишу 20 років, щоб змінити свою країну для сина! – сказав у одному з інтерв’ю наш колега і краянин, мужній і безкомпромісний Юрій Ніколов (програма «Наші гроші»), який починав свій творчий шлях у сумському виданні «Данкор».
Приємно, що серед найцікавіших особистостей української журналістики сьогодні багато сум’ян. Сергій Руденко, Інна Левенець, Ігор Бондаренко, Маргарита Ситник, Інна Битюк… Окремої уваги заслуговує Інна Золотухіна – журналіст-воїн часів гібридного тероризму…
Ніколи не зникне на планеті професія журналіста. ВОНА БУДЕ ІНШОЮ, але ще цікавішою, бо цікавішим є вільне, незаангажоване покоління. Влада, яка не шанує журналістів – антинародна. Таке моє тверде переконання. Вона або розкрадає, або здає, або продає і державу , і народ.
Однак, чим довше я живу, тим частіше згадую тих, непримітних, скромних героїв журналістики, які чесно й професійно робили свою справу. Не знаю, чи сказав хто слово подяки тим корифеям, хто далекоглядно подбав про належну базу, в першу чергу – для нової тоді телевізійної галузі Сумщини. Вона розвивалася в мене буквально на очах.
…Морський офіцер-фронтовик, військовий кореспондент Костянтин Григорович Калітаєв багато пережив на своєму віку. Телебачення, на відміну від радіо, яким він також опікувався, мало не щодня додавало йому тільки клопоту. Приміщення телестудії примітивне й зовсім не пристосоване для трансляції передач, обладнання застаріле… Реконструювати чи будувати телестудію!? А де брати кошти? Рішення було компромісним і мудрим: на базі старої телестудії та її підсобного, захаращеного приміщення («баку») створити новий телерадіоцентр регіону. Чомусь наступники, на жаль, мало згадують імена своїх далекоглядних попередників. Костянтин Григорович Калітаєв, Іван Леонтійович Юрко, Микола Федорович Гірко, Микола Маркович Чугай – люди, які зробили все, щоб у сумських Липках з’явилася сучасна студія телебачення і радіомовлення… І цей факт – незаперечний.
База – базою, але все зрештою вирішують кадри. Я думаю, справжнє життя телебачення Сумщини розпочалося з цілої когорти молодих випускників факультету журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, які дістали сюди направлення на роботу…
«Нас ждуть нові серйозні випробовування»
– …Мені нецікаво розповідати, чому і за яких обставин я залишила роботу на студії. Тут за майже дванадцять років роботи здобула такий професійний гарт, що вже нікого й нічого не боялася, відстоюючи свою правду і свою життєву позицію. Тут, власне, позбулася багатьох комплексів, навчилася працювати по 24 години на добу, без вихідних, без лікарняних, без відпусток…
Із фронтовиків моя тележурналістика розпочиналася. Тоді військкомати проводили велику роботу з розшуку героїв, яким під час Другої світової війни з якихось причин бойові нагороди не були вручені. Мені, як редактору, доручили вести цикл телепередач «Нагороди знаходять героїв». Одного разу після трактової репетиції до мене підійшов один із фронтовиків, якого років через 30 також розшукав бойовий орден Слави. «Я не маю права отримувати нагороду, – засмучено сказав він, – бо умовно засуджений». Виявилося, що за доносом анонімника фронтовика засудили за мішок силосу, яким він рятував корівку-годувальницю. «Так орден же бойовий!», – заперечила я. І все ж попросила фронтовика не афішувати цей факт своєї біографії. І ось людині, пошматованій війною, з «ярликом» колгоспного крадія, вручають на очах багатотисячної телевізійної аудиторії орден Слави!.. Це треба було бачити: повна моральна реабілітація воїна – захисника, героя…
Чому я розповідаю про це? Нас ждуть нові серйозні випробовування. Воїни ЗСУ повертаються з передової. Адаптація не буде легкою . І тут потрібен не інститут воєнкорів – потрібна увага небайдужого пера до всіх можливих і неможливих проблем фронтовиків та їх вирішення. А складних проблем, на жаль, буде немало. Герої воюють. Бариги очікують. Дехто вже встиг начепити собі медалі, буцімто й не було ганьби «Черкаського котла», куди в перші дні війни ховалися окремі місцеві можновладці. Так що попереду в журналістів дуже багато роботи саме в плані відродження зраненого нав’язаною нам війною суспільства.
Я пригадую, як багато в цьому плані зробив свого часу ветеран-фронтовик, власкор РАТАУ і ТАРС у Сумській області Михайло Галушка. Нариси про воїнів-афганців. Клопотання про іменні поля, названі на честь полеглих. Він, до речі, автор відомих книг про завод електронних мікроскопів. Без перебільшення – його літописець. Написав на основі реальних подій п’єсу «Птахи летять на грозу», яка з успіхом ішла на сцені театру імені Щепкіна, розповідаючи про всепереможність любові Героя, скаліченого війною. Кажуть, що його прообразом був один із вірних друзів Михайла Омеляновича славетний лікар-інфекціоніст Зиновій Красовицький. …Чим були корисні діалоги з старшим колегою? Позитивним впливом на тебе енергії його ерудиції. Спілкуючись, хотілося і собі більше знати! Про той же полюсний наконечник, який виготовляли умілі руки сумських електронників, без якого не підніметься в космос жодна ракета. Про аметист – єдиний самоцвіт, що ним багаті надра Сумщини… Він умів не критикувати – підказувати. Доброзичливим і об’єктивним аналізом підготовлених тобою матеріалів, як для місцевого телебачення, так і на «Актуальну камеру» УТ, програми Центрального телебачення.
«Із Сум – із сумом»? Зовсім ні!
– …Крім мовлення на область, студія телебачення мала щомісяця готувати планові кіносюжети на УТ і ЦТ. На мою біду, звукорежисери цих студій, із технічних причин, як значилося в рецензіях, бракували начитку сюжетів моїми старшими колегами, тоді як до мого голосу претензій не було. Таким чином, мої телерепортажі й новинні сюжети (не кращі, але й не гірші за відхилені) потрапляли у випуски програми «Час». Тоді це вважалося вершиною професіоналізму. Відповідно такі сюжети, крім гонорару, ще й преміювалися. Однак, чим частіше телесюжети потрапляли у випуски програми ЦТ і УТ, тим важче морально ставало працювати в редакції телебачення…
Я ще не знала тоді, яка карколомна доля чекає мене попереду. Як я стану «чужою серед своїх і своєю – серед чужих». Як із 12 претендентів на посаду голови ОО НСЖ України на пропозицію редактора з Білопілля Миколи Івановича Теницького обрали мене, бо я на той час уже працювала відповідальним секретарем, як мені було страшно і важко, бо зі столичним начальством контактів не мала. Більше того, перед обранням мене головою ОО НСЖУ я умудрилася виступити на з’їзді журналістів проти кандидата, який переміг, і він пообіцяв перше відрядження зробити на Сумщину. «Із Сум – з сумом», – так , Рижкова, я назву свій матеріал», – пообіцяв мені столичний шеф. І він таки це зробив: перше відрядження було до нас у Суми…
Чому Євген Федорович Вербило, відомий у Луганську і за його межами журналіст, який, на жаль, не зміг бути сильним лідером НСЖУ, не «розгромив» тоді наш спілчанський осередок?! По-перше, це, як виявилося, доброзичлива, порядна людина. Зі своїми залежностями, плюсами й мінусами. По-друге, патріот. І по-третє: свій, як кажуть, «у дошку», журналіст. Коли він зустрівся з активом ОО НСЖУ, то до столиці повертався окрилений і… озброєний «Концепцією ССІІ – Сумської стратегічної інформаційної ініціативи» Це був авторський доробок головного редактора незалежного тижневика «Панорама Сумщини» Миколи Марковича Чугая та членів правління, активістів Спілки, серед яких уже були представники часописів нових форм власності: Юрій Фадєєв, Вікторія Хуторецька, Володимир Петренко, Лілія Миленко та інші. Концепція – готова програма-план розвитку преси незалежної держави: «Хто володіє інформацією, той володіє світом» – така її скорочена формула.
«Сумська стратегічна інформаційна ініціатива» була підтримана на секретаріаті НСЖ України, а її автора – Миколу Чугая обрано секретарем та членом правління вищої Спілки. Чому я згадую про цей факт? У мене виник на телебаченні конфлікт саме з тодішнім керівником – Миколою Марковичем. За «власним» бажанням я пішла з телебачення. Бумеранг не забарився. Через кілька років його з посади головного редактора телебачення «пішли». Він деякий час працював власкором (Роменський район) обласної газети, де я вже завідувала відділом культури й науки. А після обрання мене відповідальним секретарем ОО НСЖ України, я сама запропонувала йому під егідою нашої організації створити незалежний тижневик і стати його редактором. Тут, як на мене, найкраще розкрився талант журналіста-аналітика найвищої проби пера, але людини з дуже складним характером. Редагований ним тижневик і зараз може бути взірцем і навчальним посібником для майбутніх працівників ЗМІ. Зазначу, повний виклад Концепції ССІІ зберігається й до сьогодні в одному з номерів тижневика «Панорама Сумщини». Є там і оцінка цього документу тодішнім міністром інформації Зиновієм Куликом, який сказав дослівно: «Не в столиці, не в містах-мільйонниках Одесі, Дніпрі, чи Львові – у Сумах народився документ, розробка якого, переконаний, ляже в основу створення новітньої незалежної журналістики». Отож, шановні, шукайте, читайте, пишіть ….правду!
Єдина в Україні журналістка що «розкопала» тему правди на сторінках всеукраїнських часописів – це наша Світлана Петренко. Докопалася до таких глибин, що написала докторську дисертацію, з успіхом захистила її й поповнила лави наших авторитетних професорів журналістики.
Алла Кобинець – роменчанка. У Запоріжжі редагувала єдину україномовну газету. Зараз доцент Алла – кандидатка філологічних наук, доцентка ННІ журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Світлана Петренко – доктор філософії з журналістики, працює на посаді доцента кафедри журналістики та нових медій Київського університету імені Бориса Грінченка.
Шукайте контакти, творіть разом.
…Я молюся за наших колег-воїнів. За прекрасну родину нашого героя Олексія Захарченка – благовірну Лесю, за донечку – чарівну Полінку. Плачу, коли читаю його скупі повідомлення з передової…
«Медійні проєкти – новаторство нашої організації»
– …Ще кілька слів про новації нашої обласної організації журналістів. Ми першими в Україні не побоялися брати участь у грантових міжнародних програмах. Партнерами нашими стали студенти вишів, правозахисники, громадська організація «Жіночі ініціативи». Не все одразу виходило. Та ми не здавалися.
Пізніше секретаріатом НСЖУ було схвалено досвід роботи нашої організації у створенні «Юридичних клінік» для правового захисту журналістів. Ця робота, до слова, проводилася в безпосередньому контакті з викладачами СумДУ та юридичного факультету академії Банківської справи Національного банку України, відомими правозахисниками – це Дмитро Лук’янець, Галина Наконечна, Василь Співак, Лариса Сукач, Жанна Заболотна, Василь Маслов та інші.
Пригадую, як все починалося… До нас завітала очільниця новоствореної «Оранти» Наталя Миколаївна Резник. Виявляється, недобросовісні конкуренти написали на її авторитетну страхову агенцію пасквіль. Журналісти факти не перевірили. І Наталя Миколаївна стала готувати позов до суду. Однак, як людина глибоко порядна й відповідальна, вирішила попередньо поінформувати про наміри і обласну організацію журналістів, і газету. Та в процесі обговорення «очі в очі» виникло зовсім інше, компромісне, рішення: газета на своїх шпальтах попросила в колективу «Оранти» вибачення. Агенція зі свого боку застрахувала від нещасних випадків життя всіх без винятку членів НСЖУ. Так громадський діяч, новаторка в сфері страхового бізнесу Наталя Миколаївна Резник стала на десятки років нашим діловим партнером і була удостоєна титулу «Журналістська берегиня» .
Медійні проєкти – новаторство нашої організації. Тут мені найбільше допоміг син Костянтин Рижков. Він навчався в Києво-Могилянській академії та дружив зі студентами, які вже працювали в грантових правозахисних та творчих програмах. Мало хто знає, але перший грантовий проєкт ми успішно захистили, дякуючи координатору, нині відомому китаєзнавцю Сергію Лесняку. Мені, Дмитру Лук’янцю, бухгалтеру ОО НСЖУ Аллі Кириченко достатньо було його переконаності в тому, що «не святі горщики ліплять – ви зможете»! І ми змогли! А потім уже редакції області без вагань і остраху стали все активніше брати участь у грантових проєктах і програмах. Це дуже правильно! Пробуйте свої сили скрізь, де тільки зможете, вірте в успіх і він не забариться! Крім технічного забезпечення, подібна робота розширює контакти і світогляд, збагачує знання і практичний досвід. Так що Сергій Лесняк, автор перекладу на українську мову з давньо-китайської мови відомого трактату «Мистецтво війни» Сунь дзи, також певною мірою причетний до міжнародної грантової діяльності нашого спілчанського осередку.
«Саме тут має бути Музей журналістики!»
– …«Література – то правда», – сказав, досліджуючи життя і творчість Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича – романіста, нарисовця, репортера-публіциста, критика і перекладача, наш сучасник Володимир Садівничий. Я думаю, що ОО НСЖ України поталанило мати зараз своїм керманичем авторитетного практика, вдумливого колегу та ще й з таким оптимістичним прізвищем!
Забігаючи наперед, скажу: обрання очільника кафедри журналістики СумДУ, професора, доктора наук із соціальних комунікацій головою ОО НСЖУ Володимира Садівничого, дослідника-краєзнавця, публіциста не є випадковістю. Журналістика прикордонної Сумщини, якою, будемо відвертими, не дуже охоче цікавилися випускники столичних вишів, як правило, трималася й тримається на «своїх», безмежно залюблених в неї уродженцях краю. Їх імена варто, вважаю, вшанувати не лише у наших коротких інтерв’ю-споминах . Може навіть видрукувати окремою книгою ці спогади. Оскільки в Україні подібного прецеденту, коли майбутнє журналістики (як от кафедра та її студенти) працюють у тісному зв’язку з місцевим осередком НСЖ України немає. То, як кажуть, сам Бог велить створити саме тут, під дахом СумДУ, Музей журналістики незалежної України.
Аргументи? Будь ласка. Перший незалежний тижневик ОО НСЖУ «Панорама Сумщини» з’явився саме у нас. За досвідом приїздили сусіди – чернігівці й полтавці, житомиряни… Перший парламентський незалежний власкор – Анатолій Таран (батько телеведучої Лідії Таран) теж став літописцем становлення держави саме в цьому виданні. Тут виступав із публікаціями Данило Кулиняк, якому, в тандемі з головою Сумського земляцтва у Києві Іваном Рішняком, вдалося повернути на батьківщину правду про життєвий подвиг останнього Січового Кошового отамана Петра Івановича Калнишевського. Тут друкувалися поезії Миколи Данька, Алли Ліпницької…
На сторінках щотижневика в повну силу розкрилився талант патріота-краєзнавця Геннадія Терешковича Петрова – його публікації й зараз варті окремої музейної експозиції. А знайдена Петровим у Білопільському районі сорочечка-льоля, у якій хрестили Олександра Олеся?!. Цікаві розвідки Володимира Голубченка, Вазгена Балаяна, Георгія Яковенка…
Окрема тема – творчість поета-публіциста Володимира Івановича Затуливітра. Це – золотий корінь завжди вічної і завжди необхідної людям УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ. Його метафорична мова – космос. Взірець для багатьох. І жодного фальшивого чи бодай неточного слова – в нарисах про сучасників…
А вулиця Журналістів у селі Попівка Конотопського району? Названа так із ініціативи братів Маленків, теж наших колег. Де ще є вулиця з такою назвою? Хто знає братів Маленків?..
Окрасою музейної експозиції, переконана, стануть унікальні за розмаїттям і цінністю краєзнавчої інформації всі випуски альманаху «Земляки», який народився з легкої на добрий почин руки талановитого публіциста, поета, відомого громадського діяча Миколи Семеновича Гриценка: «…Ми маємо під одною обкладинкою цілий енергетичний пласт, створений тисячами наших земляків у науці, творчості, економіці, громадському житті, в державотворенні. Звідси – наша гордість за рідну землю, її людей, неповторність природну, географічну, історичну. Альманах «Земляки» розвіює усталену думку про те, що немає пророків у своїй вітчизні. Вони – потужні , сильні духом, міцні й незборимі. Тож давайте сміливо говорити про це, гордитися нашим краєм і людьми. Бо саме з такої гордості, взаємоповаги, і постає істинна велич народу».
До цих слів головного редактора альманаху «Земляки» Миколи Гриценка можу додати хіба що побажання: хай вони стануть лейтмотивом майбутнього музею журналістики в Сумах! А що при бажанні його створити легше, аніж раку клешню відірвати, як мовиться, свідчать ще не названі тут мною сотні, а може й тисячі інших фактів. Дивіться: зараз на рідну Сумщину повернувся з рф жива легенда вільної журналістики планетарного масштабу Анатолій Іванович Стреляний. Зустрічайтеся. Пишіть. Учіться. Творіть.
Розворушіть минуле генетичного Редактора нового часу Юрія Вікторовича Фадєєва, і ви почуєте не одну цікаву розповідь…
А мемуари Івана Івановича Соколовського?! Завдяки книзі радіожурналістки Тетяни Литвяк довідуємося, що в перші роки після Другої Світової війни нашу обласну газету редагував вищезгаданий герой-підпільник. Він же стояв біля витоків створення обласної організації журналістів. Але був занадто скромною людиною. Гордою. І принциповою. Таких не люблять. Чим і скористалися «наступники». Мені дуже прикро про це писати. Але в Сумах за життя мало хто, в тому числі і я, знав про життєвий подвиг Соколовського. Родину героя-підпільника – дружину та маленького сина гестапівці спалили. Друга родина, зокрема, дочка Вікторія Соколовська – диктор обласного радіо, ведуча програм телебачення та його онука Еліна відновили справедливість. Удвох вони впорядкували та вже підготували до друку книгу спогадів Івана Соколовського. Ви скажете: діла давно минулих днів?! Та ж ні. Сьогодні Еліна Соколовська пише спомини діда-героя в контексті реалій теперішнього часу. І найбільше, про що мріє провідний економіст-фінансист європейського рівня – це свої фахові знання долучити до виведення з прориву економіки України, повернутися з родиною на батьківщину, якій, як волонтер, нині всіляко сприяє в боротьбі з рашистами.
Кого б іще я б хотіла бачити в музейній експозиції? Михайла Поборончука. Сум’янин. Репортер-мандрівник зі світовим ім’ям. Кажуть, живе нині в США, в Лос-Анджелесі. От якби наша Ольга Кошеленко, сумчанка, нині власкор ТСН у Вашингтоні та знайшла Михайла!.. Якими цікавими були троє вірних друзів-газетярів: Мишко Поборончук, Жора Яковенко, художник Олег Солдатенко! Як добре, що в архівах ще збереглися їхні унікальні розвідки, замальовки про скарби рідного краю. Не можна дозволити, щоб вони канули в Лету.
З Ізраїлю нас всіляко намагається розрадити представниця творчої династії Єлишевичів – Ірина. Перо її батька Григорія теж самобутнє, ваговите, в нього також є чому повчитися.
Свою родинну, журналістську фотосагу, знаю, створила фотохудожниця, лауреатка міжнародних конкурсів Наталя Говорухіна. Її провідна тема – ветерани війни… І як боляче мені було чути з вуст відомого педагога, музикознавця Ірини Володимирівни П’янкової одкровення: «Ніколи не думала, що під «декомунізацію» потрапить фотостенд однієї із бібліотек про героїв-фронтовиків Другої Світової. Чим завинив мій батько – журналіст, бойовий льотчик Володимир Олександрович П’янков перед потомками?»
Знаєш… Я відчуваю якусь велику особисту провину перед сином і його ровесниками, перед представниками молодшого покоління, які кинуті в горнило війни підступним і брехливим «старшим братом». А я ж іще разом з курськими колегами свого часу організовувала міжнародний творчий конкурс «З добром у серці». Вірила, що наша прикордонна Сумська область стане регіоном ділового взаємовигідного співробітництва й партнерства… А зараз на прикордонні лютують рашистські ДРГ, розстрілюють ні в чому не винних людей, убивають дітей… Як ми могли стільки років вірити, не докопуватися до правди? Ми підставили сліпою вірою цілі покоління українців. Як же не хочеться, щоб це повторилося знову. Щоб це була остання із воєн на землі рідної України.
Десь я прочитала визначення, що в українцях живе ген війни. Мене найбільше вражає в Києві …будівництво. Іде війна. Ворог лютує. А біля мого житлового масиву ростуть щодня поверхи майбутніх нових кварталів столиці. Так і з журналістикою. Сьогодні вона переживає не кращі часи. Тому, хто розкрадає і нищить державу, журналісти не потрібні. Але це не означає, що їх немає. Що «телемарафон», монополізувавши, по суті, «свободу слова», – єдине, на що спроможне телебачення. Що пресконференція з головною особою зводиться, вибачте, до нагрівання феном сидіння стільчика під його дупою. Що туди не пускають зубастих і знаючих ситуацію воєнкорів, що радниками біля ключових фігур стали бідові хлопці зі структур грошовитих і… Ви не помітили того дивного факту, що в Україні зовсім відсутній інститут речників Першої особи?! Про яку довіру може йти мова?!
А ми знаємо іншу постать. Гордимося, що президентську пресслужбу України багато років поспіль (до приходу Януковича) очолював наш земляк, уродженець Білопільського району Андрій Андрійович Чирва. Що була дієвість. Були відверті діалоги. Ви пам’ятаєте гостру й нищівну дискусію з конкурентом Кравчука – Кучмою?! Тижневик «Панорама Сумщини» зафіксував той момент. Як і той факт, що на роботу в свою команду мене тоді запросив привселюдно Леонід Данилович, за якого я ніколи ні до того, ні після того не голосувала. Але, за іронією долі, це запрошення почули інші. Керівництво області запросило мене на роботу в облдержадміністрацію – створювати перший на теренах державотворення сектор інформаційно-аналітичної роботи. Це вже зовсім інша тема розмови. Коротко скажу так: робота неупередженого журналіста-практика, професіонала в держструктурах – ідеальний варіант для тісного взаємозв’язку і взаємодії в роботі на користь соціуму. Якщо чиновник працює тільки задля власного гаманця, йому не потрібна публічність. І не потрібні речники, пресслужби, правдиві й совісні журналісти. Та й журналістам не потрібні такі «господарі». Все зміниться в Україні після її перемоги над ворогом. Все! Нині пишеться абсолютно нова сторінка в її історії. Не баріться зі створенням музею – Суми завжди були і є , вірю, що і будуть завжди першопрохідцями.
«Якщо ти хочеш навчитися журналістиці, то готуйся цьому вчитися все життя»
– …Не думаю, що комусь цікаві мої поради. Якщо ти хочеш навчитися журналістиці, то готуйся цьому вчитися все життя. Май життєві взірці. Мені свого часу диктор Людмила Чугай дала на ніч почитати дефіцитний у ті часи журнал «Америка». Так я дізналася про Джессіку Бет Савич, тележурналістку, котра працювала по 24 години на добу.
Самій влітку за день доводилося проїхати областю до 500 кілометрів. За ніч підготувати текст і на ранок здати готовий репортаж у випуск, щоб того ж дня їхати в якийсь віддалений район за новим… А ще ж були планові тематичні програми: «Біля зеленої карти Сумщини», «Рідна земля», «Панорама тижня». Було виробництво документальних телефільмів – про материнський подвиг Олександри Оврамівни Деревської, молодіжні мехзагони області; «Поетичний телеальманах» й багато інших телепрограм.
Пізніше була робота в газеті, де я не мала права відставати від її корифеїв – Лізи Василевської, Ніни Насальської, Ганни Колесник. І знову треба було вчитися. Виходити з публікаціями на орбіти всеукраїнські, де я, до речі, стала лауреатом багатьох конкурсів.
«Не дискутуйте, чи потрібна НСЖУ»
– …Я дуже не хотіла іти з редакції обласної газети на громадську роботу. Наполіг редактор Микола Іванович Гриценко, хоча, правду кажучи, таким чином він якоюсь мірою убезпечив себе від «непередбачуваної» репортерки Рижкової. Нею я і залишилася. І вже зовсім нові обрії відкрила мені багаторічна праця (на виборній основі!) в НСЖ України. Нікому не вірте і не дискутуйте, потрібна ця організація, чи ні. Вона потрібна кожному журналісту. Це – наша спільнота. Як у межах України, так і в світових масштабах. Умійте бути потрібними Спілці – тоді й переконаєтеся, як багато може необхідного для творчого зростання дати Спілка і вам особисто, і кожному її члену. І будьте сміливішими: ідіть до очільників НСЖ УКРАЇНИ, пропонуйте ідеї, бачення роботи по-новому. Мене робота в Спілці познайомила найперше з «асами» професії! Михайло Никифорович Полторанін – один із них. Я була його довіреною особою від НСЖУ на останніх виборах депутатів СРСР. І мені до сьогодні приємно, що ця людина в свої 90 років є поборником Правди в зомбованій росії. Дивіться на Ютубі його інтерв’ю і Ви зрозумієте: Журналістом людина залишається до останнього свого подиху…
Пригадується 1986-ий рік. Чорнобиль. Газетярі «Робітничої газети», які висвітлюють події на ЧАЕС, потребують спеціальних чаїв, які розроблені фармацевтами області, і вони були доставлені колегам миттєво. Другом нашої організації до останніх днів життя став ветеран цієї газети Юлій Васильович Сафонов. Світла пам’ять справжньому і небайдужому Журналісту.
До нас із уроками майстерності приїздили Марія Юхимівна Залюбовська, письменниця-біограф Юрія Гагаріна, Тамара Смирнова, астроном з Криму… Втім – це вже зовсім інша історія… А історія пресклубу, яка також ще пишеться сьогодні. І яка теж по праву може зайняти своє місце в майбутнім музеї журналістики. Правда ж, Алло Олексіївно?!.
Спілкувалася багато років –
Алла ФЕДОРИНА
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
