Кожен робочий день у редакції закінчується майже однаково – розподіл журналістів і операторів на зйомки. «Я піду зранку…», «На зйомці потрібен фотоапарат, а не камера», «Я хочу піти туди…», «А хто зі мною буде?» Вже звичні моменти, на які майже не звертаєш увагу. Проте вже з вечора ти готуєшся, розмовляєш із колегою та вибудовуєш план. Куди підійти, о котрій зустрітись, яка тема, що з собою взяти… Так і виходить, що знімальна група – це окремий живий механізм, який повинен працювати, як годинник, задля бажаного результату.
Сьогодні на нашу уявну зйомку ми запросили двох аксакалів журналістики на Сумщині, двох цікавих і колоритних людей із абсолютно різною історією.
Тетяна ПОЛОЗОВА – заслужена журналістка України, людина, яка працювала на кожному телеканалі Сум; професіоналка слова, яка розпочинала зі схем і плат, змінивши їх на перо та мікрофон. «Заговори, щоб я тебе побачив», – інколи здається, що Тетяна Василівна є втіленням цих слів Сократа.
Віктор ЛАПЧЕНКО – людина, яка майже 28 років працювала на обласному телебаченні, оператор із великої букви, який об’їздив майже всю Сумщину та один із небагатьох, хто побачив обличчя росії ще у 2008 році – у Грузії. «…Я не буду обіцяти, якщо не впевнений, що можу зробити», – Віктор Миколайович розмовляє небагато, але почерк майстра бачиш у кожній його дії.
ТЕТЯНА ПОЛОЗОВА
– Ви зазначали: «я людина міста». Чому саме так себе характеризуєте?
– «Я людина міста»? А, ну так, я ніколи в дитинстві не була в селі. Дитинство пройшло на Добровольній, тепер – вулиці Слов’янській. Мій будинок досі там є, і я його дуже любила. Ми жили: бабуся, я, мама. Пам’ятаю особливо літо, це такі приємні спогади. Ми йдемо з бабусею до колонки, набираємо воду, бабуся набирає великий таз, у дворі ставить на траву, нагріває, і я там купаюся. Досі дуже люблю цей спогад. Також дуже любила бути на городі, коли мої копають картоплю, а я там щось бігаю, теж копаю, на дерева лажу… Це було моє дитинство. Друзі також були, але я була дуже противна в дитинстві, я всіх підставляла (посміхається). Щось зроблю, на мене починають ображатися, лізти з кулаками і я тоді кричу: «МААААМААА!!!» Так, це було противно, я знаю, я така (сміється). Проте я не думаю, що була такою кожного дня, це були якісь там моменти.
– А які ще моменти з Вашого дитинства запам’яталися найбільше?
– Напевно, ця ситуація була влітку… Взагалі я дитинство добре пам’ятаю, ніби воно було вчора. Пам’ятаю до дрібниць, навіть можу пригадати, якого кольору було плаття в якийсь день… І от іду, зупиняюся серед вулиці, бо мені спало на думку: як же багато слів, яких я не знаю. А хтось розмовляв, і я якесь слово не зрозуміла. Стояла і думала…
Страшенно любила, коли мені читали книжки. Мама приходила з роботи стомлена і казала: «Та відчепись ти зі своєю книжкою, давай вчися читать сама». Я не знаю, як я навчилася читать, але знаю точно, що ще до школи ходила у бібліотеку, записала мене бабуся, я пішла, взяла кілька книжок, йду додому і вже по дорозі читаю. На другий день я здаю книги та беру нові. Мене постійно екзаменували, чи читаю я всі книжки: що в цій книжці, а що в цій, я розповідала і люди були з такими круглими очима: «Як таке може бути?» Читати любила страшенно, читала, де могла, – і з ліхтариком під ковдрою, у поїзді, за сніданком… Ця звичка в мене залишилась і досі.
Тетяна Полозова у 10 класі
– Ваше навчання Ви розпочинали не з факультету журналістики, чи не так?
– Так, не з журналістики, я навчалась у педагогічному. І туди вступила вже в дорослому віці, ну, вважала – чого йти в університет, навіщо? Постійно думала: для чого займати чиєсь місце? Але чоловік мене змусив поступити, на вивчення української мови. Хоча на той момент я працювала на «Селмі» (Сумський завод електронних мікроскопів). Дуже любила свою роботу, ці всі мікросхеми, плати, діоди, ну страшенно любила. Приходиш, береш плату, вона повністю гола і тобі дають цю монтажну схему, – набираєш її, паяєш, йдеш на юстіровку і потім дивишся, як це все працює. Це було круто! Я досі жалкую, що в нас нема цього заводу. Пам’ятаю, як пишались: оцей прилад працюватиме в космосі! Після таких слів ідеш додому щасливий. І взагалі колектив там був дуже класний. Заводський колектив, саме великий колектив, формує людину. Потім, коли вже закінчувала університет, почалася перебудова, вхід у незалежність України, всі шляхи постачання заводу припинились. Було багато військової продукції, на яку не було замовлень, тому завод поступово помирав, і тоді вже вийшло, що освіта дала мені можливість прийти на телебачення. Я ніколи ним не марила, але ще в дитинстві – о 9 годині вечора я біля телевізора, дивлюсь новини, мені це подобалось.
– Початок телевізійної кар’єри, – як це було?
– Люда Говійна – ми вчилися в одній групі в університеті – каже: «На Відікон потрібні журналісти». Пішла, але на той момент мені відмовили. Ну, не треба, так не треба… Після цього захворіла, довго лежала в лікарні, якось чоловік приходить і каже: «Там тобі з Відікона телефонували». Виписалася з лікарні, пішла знов, і мене запросили навчатись. Перша зйомка 26 квітня – день памʼяті про Чорнобильську катастрофу. Ми пішли на цю зйомку, Вова Гордус, вже покійний оператор, Оксана Кириленко – втрьох. Написала сюжет, і Данильченко, наш продюсер на Відіконі, подивився і каже: «Рівень восьмого класу». Я, мабуть, разів три переписувала той сюжет, поки він не сказав: «Ну оцей більш-менш». Отак я два місяці ходила кожен день – це були ніби змагання, ніби через хащі пробираєшся. Як же зрозуміти, усвідомити, як же його написати?!. І кожен день я поверталася додому і казала собі: завтра не піду. Прокидаюсь і знову йду. Ну а потім вже з’являвся досвід, стало трохи легше.
– Ви одна з небагатьох, хто працював на всіх телеканалах міста, як так сталося?
– Довелося піти з Відікона, бо там вся команда розпалась, і ти ходиш, розуміючи, що якось пусто, нікого немає. Я дуже цінувала той колектив, і всі ті, хто тоді працював, відчували себе справжньою командою. Ми потім навіть збирались на якісь свята, щоб посидіти, один-одного обійняти, бо дійсно були як родина.
Коли не стало команди, мене запросили на Суспільне, тоді воно ще було просто обласне. Там я пропрацювала найменше, а потім у 2015 році, 2 лютого, прийшла на ATV. І там – до 2022 року. Почалася війна, велика кількість колективу виїхала. Ми працювали: директор, бухгалтер, я, режисер, оператор Руслан Павлов – він взагалі аксакал, і досі працює. Ми ходили на роботу, знімали: черги під аптеками, черги в магазинах; ходили і робили опитування, запитували, як себе почувають люди. Місто в оточенні, чути звуки вибухів на околицях, і ти думаєш – а якщо вони зайдуть?.. Знімали першу колону, яка була на виїзд після вибуху 7 березня. Нас віз директор і ми заїжджали з боку мосту біля центральної міської лікарні. Їдемо, увесь міст заставлений автомобілями; якось пробралися на Роменську, і там величезна черга авто. Біля блокпоста – жах, люди панікують… Стоїть хлопчик у кросівках, хоча був морозний день, у руках автомат… Всюди люди з переляканими очима. Я підішла до жінки, запитала, куди вони прямують, вона злякано відповідає: «Ми не знаємо, нам страшно, ми хочемо врятувати наших дітей». У неї на обличчі сльози, я її обійняла… Той момент був дійсно страшний. І от коли ми нещодавно вже знімали програму про добровольчі формування територіальних громад, добровольці розповідали: «Люди дивилися на тих, хто залишається, і думали – ми їх ніколи не побачимо…» Це було складно. Складно працювати, але все-одно намагались якось підтримувати людей, щось дізнаватися, щоб заспокоїти. Звісно, у місця бойових дій не пускали, але ми намагались інформувати сумчан про все.
А коли до Телекомпанії СТС мене Любов Карпенко запросила, то я вагалася, йти чи не йти. Та зрештою розумієш: або йти працювати, або знаходити щось абсолютно нове, адже сидіти без роботи – не дуже… І тепер я вже на СТС.
– Різні редакції, різні колективи. Команда робота – це необхідність чи приємна складова?
– Телевізійна журналістика це командна робота, і тільки так. Ти можеш запланувати щось неймовірне, але якщо оператор тобі цього не зніме, якщо у вас немає взаємодії і він не розуміє, як і що ти хочеш… Тоді приходиш, – написав геніальний текст, а в тебе відео немає, або режисер змонтував це задньою, ще й лівою, ногою, то якісного продукту очікувати не варто. Якщо ж ви щось плануєте, є спільне бачення, ти формуєш це собі в голові, потім оператор це творчо зафільмував, режисер свою креативну жилку напряг, знайшов щось в архіві, додав своєї творчості, і потім це виходить на екран і ти чуєш: «Вау! Як же класно!», – тоді вже приємно, і це – командна робота. Якщо індивідуально, то потрібно йти і створювати свій блог, свій канал і тоді твоя особиста геніальність видна. Тому я і не роблю власного каналу (сміється).
– Ви комунікували чи працювали з багатьма медійниками Сумщини, що пригадується з цієї співпраці?
– Коли читала газети, в мене ідеалами були два журналісти, я завжди читала їх публікації та вважала їх найкрутішими журналістами нашого міста. Це Алла Федорина та Сергій Ханін. Я навіть пам’ятаю Аллочкину публікацію «Чи зручно душі на дереві?», я це прочитала та здивувалась, наскільки чудово це подано. «Здається люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла»… Це була чергова публікація про вандалізм, але Алла її так красиво написала… Я їх (Аллу та Сергія) дуже поважала. А коли я з ними познайомилася, – Боже, це ж корифеї сумської журналістики! – була дуже горда, що тепер працюю поряд. Хоча в нас багато талановитих журналістів. Дуже багато класних і з районів. Наташа Калініченко з Білопілля, вона настільки невтомна, поїздила в дуже багато різних місць. І в неї проєкт був з військовими, який вони робили ще до великої війни. Одного разу вони їхали з Білопілля на Рівненській полігон і взяли нас з Максом Ткачовим. І тоді було дуже багато всього, і на танку покатались, і постріляли, – в мене рука зламана, я не можу натиснути курок, але це було дуже пам’ятно. І поспілкувалися з Олександром Павлюком, який зараз Герой України. Інтерв’ю в нього взяла, зробила, переслала – йому сподобалось, і це дуже цікавий досвід був.
Журналістика – це коли ти не думаєш ні про вік, ні про час, ні про вихідний. Якщо є щось цікаве, то ти сідаєш і їдеш.
Інтерв’ю з Олександром Павлюком. Рівненський полігон
– Нещодавно дивився телевізор і побачив Ваш сюжет із Занзібару. Чи багато програм і проєктів Ви реалізували?
На «ATV» наш директор Сергій Клочко взагалі був не телевізійною людиною, але він дуже прискіпливо підходив до телебачення. Він казав про центральні канали: вбив, украв – один негатив, а ми повинні робити так, щоб люди дивились із задоволенням. І ми робили проєкти про музеї, які в нас видатні люди жили… Взагалі шукали щось цікаве. А на 10-річчя каналу поїхали в Туреччину. Але що ж їхати просто так? Потрібно розповісти про це! І ми ходили з Володимиром Спасьоновим із камерою, з мікрофоном, брали інтерв’ю у турків. Вони нам казали: «ATV – це круто» (посміхається). Передачу зробити не вдалось, але рекламний ролик вийшов гарний.
Занзібар, 2021 рік.
Потім поїхала я на Занзібар, і до мене підійшли з таким самим питанням: «Чого це ти їдеш без нічого? Там мало хто був, тому береш камеру і знімаєш».
У 2017 році ми дуже зблизились із Польщею, в якій проходив міжнародний економічний форум, і мене також відправили туди. Як оператор зі мною поїхав Максим Ткачов. Ми там і Ющенка записували, і політиків польських, й іноземців із різних країн. І так вийшло що крім програми про міжнародний форум ми зняли програму про Люблін, потім програму про Жешув. Зрештою, розповіли й історію Речі Посполитої, і шлях становлення Польщі як незалежної держави. Ну люблю я таке, бо зараз цей формат коротких матеріалів не для мене. Я люблю розповісти багато й ґрунтовно. Щоб інформація не забулася через три секунди, щоб людина розвивалась.
Бо одного разу на нашому радіо я запитала: чому завжди ставлять один і той же колектив? Мені відповіли: ну це ж подобається слухачам. Я іншої думки, ми повинні формувати культуру, щоб люди слухали кращу музику. Так само і на телебаченні, – потрібно формувати в аудиторії певний світогляд, щоб не було стада, яке пережувало інформашку й все, не думаючи про її достовірність. Потрібно підтягувати глядача до вищого рівня. Як кажуть, вести до високих чисел, а не зводити до нуля.
– Чи є щось, чим Ви ще можете здивувати глядача?
– Щось мені придумати дуже важко. Іноді, звісно, є натхнення, але я не генератор ідей, я більше виконавець. Час від часу з’являється щось, і тоді я сама дивуюсь, але здебільшого я вже і так багато чого зняла, потрібно поступатися місцем молоді.
– З ким із операторів робота запам’яталася найбільше?
– Завжди було цікаво і навіть прикольно працювати з Сергієм Метенком, це був взагалі неймовірний оператор. Він міг прийти на роботу з якимось смаколиком: «Дівчата, я тут сьогодні не спав і вирішив зробити олів’є зранку». А одного разу в мене був кашель і я під час зйомок зайшла на хвилинку в аптеку придбати ліки. Виходжу, а він уже висить на якомусь стовпі, тримається однією рукою, знімає, синхрон записує. Сергій був відданий роботі, все було виконано до найменших деталей.
Вова Гордус завжди неймовірно знімав виробництво, от коли в цех ідеш, Вовка завжди класно зніме.
Валера Коваленко так само, він завжди так ставився до роботи щоб не було нічого зайвого, було все монтажно. Та у нас усі оператори: Олександр Сорбат, Олександр Сокол, Олександр Гайдар, Анатолій Пилипенко… – всі працювали добре. І наші еСТееСівці… Євген Сердюк, скільки ми з ним знімали цих великих проєктів ще на «ATV»! Бігають, стараються все встигнути. Та взагалі, регіональне телебачення – це універсальні солдати, вони знімають і пишуть про все. Іноді дивлюсь столичні медіа, Соня Кошкіна з інтернет-видання «Лівий берег» пише: «Нам потрібні люди, які пишуть на тему економіки». А у нас пишуть про все. Зброя, смаколики, економіка, медицина… Регіональні журналісти – трудяги.
– «Заслужений журналіст України». Чи пам’ятаєте момент присвоєння цього звання?
– Чесно кажучи, я ніколи не думала ні про які звання, мені було паралельно, я ніколи не зациклювалася на грамотах чи нагородах. Для мене це значення абсолютно ніякого не має. Ходиш на роботу і працюєш. Звання мені присвоїли коли я вже працювала на ATV. Це було у 2017 році. Пам’ятаю, що було 16 листопада, я лежу, трошки захворіла, і мені телефонує Наталія Калініченко, головний редактор газети «Білопільщина» і запитує: «А чим ти займаєшся?» Відповіла, що хворію. «Ні, вона лежить!.. Вітаю з присвоєнням тобі звання!» Я в шоці, але не можна сказати, що стрибала по кімнаті, – відреагувала на новину спокійно. Прийшла на роботу, зустрічає Оля Гордус. Ми саме йшли зі зйомки, а вона зустрічає мене на порозі і бере інтерв’ю. Про мене зробили сюжет. Мені він дуже сподобався.
Зліва від Тетяни – Наталія Калініченко.
ВІКТОР ЛАПЧЕНКО
– Вікторе, Ви не уродженець Сум. А де проходило Ваше дитинство й що з нього пригадуєте?
– У Буринському районі, на березі річки Сейм. Дитинство всякої сільської дитини: школа, літо, корова, гуси, мальовнича природа. Згадується, як старші хлопці, 6-8 клас, вчили нас плавати. Батьки не контролювали, зранку на роботу, а ти – сам по собі, й усе дитинство проходило на Сеймі. Старші доглядали за молодшими, вчили плавати. Кинули за борт, якщо сам не винирнув, – дістають. І хочу вам сказати, два-три такі сеанси, і якщо й не плаваєш, то на воді точно тримаєшся (посміхається). Ну, а ввечері футбол і гуси, щоправда, приходиш додому, а гуси вже дві години, як дома, і ніхто їх не контролює… Пригадую зелені яблука, це зараз їх не можна їсти, а тоді про це ніхто і не думав. Як тільки відцвів білий налив, відразу його поїдали.
– Ви фанат спорту. Це – з самого дитинства?
– У селі спорт номер один – це футбол, але загалом я будь-який вид спостерігаю. Шахи люблю, хоч зараз і ні з ким грати, але люблю. А футбол завжди в пріоритеті: у дитинстві, в шкільні роки, в часи після армії, коли всі збирались біля клубу. Чотири сосни, в школі сітку вкрали, зробили все, і граємо (сміється). Футбол для мене – все. Це зараз ледве ходиш, а тоді він був постійно. Завжди приходили люди грати. Я завжди з усіма намагався по-доброму, і люди так само ставились і до мене.
Із колегою Андрієм Геращенком, «у вільний від роботи час».
– Де і чому Ви навчалися?
– Після 10 класу я вступав у педагогічний університет. На жаль, не той факультет обрав, можна було пройти на іноземну. В той час, коли вступав, на іноземну проходили один до одного. І мені це давалось, але в школі кожні два-три місяці змінювалися вчителі. Тож засумнівався, обрав географію, я її ніколи не вчив, вона сама мені давалась. Проте там серед іспитів ще була біологія, і вона мене потягнула назад. Мак від коноплі я, звісно, відрізняю (сміється)… Але через біологію не вступив. Тому пішов у першу бурсу, вона тоді була хімпромівська. Не довчився сім місяців, і мене забрали в армію достроково. Служив у Казахстані, а після повернення додому навчання в бурсі вже не продовжив. Хоча диплом отримав. Пішов в училище культури. Тоді був факультет, де не потрібно було ні грати, ні співати. Це була режисура театралізованих заходів і масових видовищ. Довчився в училищі культури і повернувся у село. Після п’яти років роботи у клубі остаточно переїхав у Суми – влаштувався на обласне телебачення.
– З чого починався Ваш шлях оператора?
– Скажу чесно, після села було дуже складно. Я абсолютно не уявляв, що таке телебачення. Особливо мене здивував один момент. Я завжди вважав, що усе, показане на телебаченні, є правдою. А виявилося, телебачення – це суцільний обман (посміхається).
Ніколи не забуду, як приїхали в Охтирку знімати рекламу карети. І от запрягають у цю карету двох коней, перетинка між ними, і по команді «можна» розпочинають рух. За п’ять секунд зйомки ця перетинка ламається. Все, – 40 хвилин очікування. Знову починаємо знімати, три-чотири секунди, і знову зламали перетинку. Нам кажуть: перетинок більше немає. І не повірите: четверо чоловіків тягнуть цю карету, а я, обрізаючи їх, з різних боків знімаю карету, яку нібито тягнуть коні.
З досвідом я розділив теорію та практику, раніше ж був більше теоретично спрямований. А тоді, побачивши цей сюжет – три секунди їдуть коні, розкадрований віз, – зрозумів, що в житті так не буває (посміхається). І та зйомка, одна з моїх перших, дуже вразила, бо трошки різні речі – як показують, і як є насправді.
З Іриною Кас’яненко та Христиною Бондаренко
– Людина з майже чистою трудовою книжкою, стільки часу на одному місці, що запам’яталося найбільше?
– 28 років майже, чотири місяці не дотягнув до 28… Я за натурою консерватор. Будь-яка реформа це стрес. Хоча в роботі зміни мені подобаються, але точно не зміна місця роботи та колективу. Тому я і не шукав іншої роботи, мені подобалось, до душі було. Одні й ті ж двері, тільки в трудовій книжці змінюються назви реформованого підприємства. Зйомки були абсолютно різні – від простих брифінгів до цікавих рекламних сюжетів. Луганську область об’їздив усю. Від Ровеньків до півночі – до самої Марковки. Зйомки були по чотири доби з ночівлею. Тому зараз, коли йдуть бойові дії, – мені цього не вистачає.
Дуже запам’яталась поїздка 2008 року в Грузію. Тоді я не переймався про можливі наслідки. Коли вже повернувся, мені дійшло, що могло бути. Тим паче, росія не давала нам повітряного коридору, довелось летіти через Батумі. Приїхали в Кутаїсі, зараз, коли вже чуємо обстріли свого прикордоння, це якось тривожно, а тоді ми не дуже звертали увагу. Тоді все було інакше… Коли прилетіли звідти і Тетяна Бабинець із газети «Сумщина» запитувала про враження, я відразу сказав: «Уряд собі щось думає, а страждають прості люди». Я бачив тих біженців… Це зараз нам боляче на них дивитись, а тоді сприймалось, як кіно.
Але були і приємні поїздки. Коли директором була Лариса Якубенко, було дві поїздки в Туреччину – по тижню. І от травень місяць, ніхто не купається і тільки українців не зупинити!
– Ви говорите про виїзди по Україні та за кордон, а наскільки досліджена рідна Сумщина?
– В операторській у нас висіла карта, і мені було з нею простіше. Як це так, – їхати і не знати, куди? Якщо велике село, то це зрозуміло, а якщо Нововасилівка Середино-Будського району, як же не знати, де це? Подивився – це найпівнічніша точка Сумської області. Тепер я уявляю, як туди їхати. Думав ставити прапорці, де я був, потім зрозумів, що простіше ставити прапорець там, де я ще не був (сміється).
– За стільки років, певно, встигли попрацювати з багатьма журналістами?
– З гарними людьми працював. Я дуже вдячний коротким, але повчальним прикладам. Як от із Федориною. От ніколи не забуду ту подорож у Хоружівку. Я по своїй наївності думав, що потрібно знімати все і відразу, а от Алла Олексіївна підказала, що саме потрібно зняти. І я для себе це запам’ятав на все життя, – не потрібно брати кількістю, потрібно брати якістю. Та зйомка у мами Ющенка мені дуже запам’яталася. Там всього було знято 9-10 хвилин, і це з інтерв’ю. Проте були плани, з яких можна обирати.
Також гарний досвід був із Якубенко. Коли вона працювала, то найчастіше їздила саме зі мною. Якщо вона директор – вона директор, а от на зйомках вона і помічник, і вчитель, і все розуміє. Тому з нею було дуже просто.
Зйомка у Штепівці
– Ви якось говорили, що краще працювати з одним журналістом. Чому?
– Я раніше думав що добре сьогодні – з одним, а завтра з іншим. Начебто «не приїдається» один журналіст. З одного боку так. Проте в мене є два приклади.
Пам’ятаю Людмилу Костянтинівну Чугай, у неї була передача «Ходить гарбуз по городу». Мені спочатку не дуже подобалось, а потім ми почали разом їздити на зйомки. Першочергово вона вказувала, що саме потрібно знімати, але вже на третій передачі ми з нею з погляду почали розуміли, що слід робити. І тоді я зрозумів: коли їздиш із одним журналістом – випрацьовується така взаємодія, що не потрібно слів. З роками доходить до того, що ти вже думаєш як той журналіст.
Потім була Раїса Сергіївна Стоян. Я з нею два з половиною роки виїздив день у день. І от два місяці у нас не йшла робота. Вона на мене: «Важко працювати з непрофесіоналами», – це її улюблена фраза. Я теж зі свого боку бурчав,. А потім ми знайшли спільний знаменник і все, ніяких претензій. У неї була передача «Провінція». Ми виїжджали в райони та шукали родзинку, чим даний регіон цікавий. І вже на 3-5 передачі ти розумієш стержень, знімаєш так, щоб кадри лягали на текст, щоб кожне слово відповідало картинці. Бо якщо ми будемо розповідати про весну і показувати жовте листя, це буде неправильно. Тому я завжди казав, в ідеалі – один оператор і один журналіст. На жаль, в житті так не виходило.
– Почалося повномасштабне вторгнення, але Ви продовжили працювати?
– Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, журналістів було не так і багато. Це зараз вони себе б’ють в груди та кричать щось. Але де ви були тоді? Хтось у Чехії, хтось у Польщі, а тут залишались Гладенко, Назаренко, Ніколаєва… Із цими трьома я найчастіше виїжджав, і з ними дійсно не треба було зайвих слів. В ідеалі добре працювати з одним журналістом, але, коли невелике коло, – ти звикаєш до всіх. Зазвичай доходить до автоматизму. І от я пригадую переломний, в гарному сенсі цього слова, момент, коли з Ігорем Назаренком ми третього квітня поїхали в Чумаково. Підірвали росіяни міст, і ми поїхали знімати. Йдемо, людей опитуємо про їх враження. Люди тоді були перелякані, як і ми, власне кажучи, адже тоді це була перша поїздка за межі міста. І тут виїжджає два БТР. Я запитую Ігоря: «Це наші?», він також не знає. Ми стоїмо, і оці 20 хвилин, поки військові їхали на нас, – це була ціла вічність. На щастя, все обійшлося. Після того ми з Ігорем розуміли один-одного з пів слова. Я йому казав: «В розвідку я б із тобою пішов, а на зйомки – ні» (сміється).
Виїзд у село Степне.
Також була ситуація з Катею Гладенко. У Попівці, яку й зараз обстрілюють, ми потрапили під вогонь мінометів і «градів». Після обстрілу запитали у голови сільської ради, як виїхати. А єдина дорога звідти повністю обстрілюється, – я тепер знаю… Це ж село, що майже на кордоні, 200 метрів – і росія. Тому, якщо повертатися до карти, про яку розповідав, я від Середино-Буди і до Великої Писарівки 90% прикордонних сіл об’їздив. Після повномасштабного я з операторів їздив найбільше. Не знаю, чому, але для мене це адреналін. Одного разу ми були на півночі області, тільки виїхали і телефонує голова сільської ради. «Ви виїхали і нас накрили». Інколи це не найкращі емоції, але їх не порівняти ні з чим.
На виїзді у Журавку.
– Журналістика майже 30 років тому і зараз, – наскільки вагомі зміни?
– На жаль, змінились навіть теми. Я починав працювати у 1995 році, а з квітня 1996-го почав їздити на виїзди. Тоді говорили про що? Висвітлення роботи колгоспів, підприємств. Зараз уже сільськогосподарських підприємств і немає. Переважає тема війни та соціального захисту. Навіть у театрі зйомки змінилися. Вистави змінилися, раніше була «Наталка Полтавка», а зараз – «10 кілометр», про те, як хлопчик виходить із Маріуполя. Тому, мені здається, журналістика змінилася. Зараз багато журналістів, які по-своєму все бачать. Це добре, тому що журналістика не повинна стояти на місці. Журналістика стоїть тільки там, за поребриком. Я відслідковую, – мені не те, що цікаво, просто ворога потрібно знати.
ТЕТЯНА ТА ВІКТОР
– Якщо не журналістика, чим би займалися?
Тетяна: У мене вже немає часу щось змінювати, враховуючи вік, але я дуже люблю подорожувати по світу. Це найбільше, чого я хочу. І єдине, що мене стримує, що для подорожей необхідно мати велику суму коштів. Якби я мала спадок, я б точно поїхала в навколосвітню подорож!
– Якщо не операторський цех, тоді – що?
Віктор: Я мріяв і хотів бути коментатором, але потрібно розуміти, в мене голосу немає і я не зумів би. Теоретично я зумів би, адже я в темі, але практично – навряд. Якщо вже так пішло, то в мене брат працював вчителем фізкультури, і коли потрібно було щось організувати, він звертався до мене. І я організовував футбольні змагання. Інколи і сам був арбітром. Тому хай і не активно, але я був би поруч зі спортом.
В Тростянці
– Журналіст – оператор, наскільки важлива така зв’язка?
Тетяна: Це єдина команда. Якщо в тебе якісь амбіції, тобі щось не подобається, то це твоє власне сприйняття. Якщо ти будеш гиркати чи презирливо вказувати «зніми оце і оце» і якось зневажливо себе вести, тоді людина просто не захоче з тобою працювати. Журналісту потрібно зарядити та заохотити оператора своїм баченням. Я пам’ятаю оператора Максима Ткачова. Коли я починала заряджатись і прохати: «Максим, зніми це і оце, і оце», й я ще не знаю, що саме потрібно, але побачила потрібну картинку – і оператор працює…
Нещодавно ми з Максимом Близнюком знімали підводку до проєкту «Два роки війни». Ми заходимо в клас, записуємо людину і з’являється ідея в цій же аудиторії зробити стендап. Приблизно описала Максу, що потрібно робити, і зрештою все вийшло класно…
Як їздили в Тростянець цей неперевершений, і там літає повітряна куля, вони там людей катають, і в мене з’являється ідея, як записати стендап. Звертаюся до оператора, раджусь із ним, він мені розповідає, як краще, шапку мою повертає задом наперед, і так з’явився у нас стендап на повітряній кулі.
Тобто ідеї виникають під час роботи, але якщо оператор не зацікавлений, – тоді складніше. Що ж зробиш, тоді вже намагаєшся обіграти сюжет текстом, щось вигадуєш, щоб була красива подача. Текст також відіграє важливу роль, адже можна написати сухо, а можна пригадати гарну мову, красиві слова, синонімічні ряди. Можна сказати «натовп», а можна – «велелюддя», і це вже буде інше сприйняття у глядача, адже від «натовпу» віє чимось агресивним, негативним, а «велелюддя» – це вже народ, в якого правда й сила.
Ефір з американським військовим – «Дерев’яна нога»
– Наскільки важлива комунікація в знімальній групі?
Віктор: В одній із передач «День радіо і телебачення» я інколи був не тільки оператором а й гостем. І от це питання, яке ви мені задали, я почув від журналістки. Тоді я відповів: «Оператор і журналіст це як футбольна команда, якщо один погано спрацював – результату не буде». Немає такого, що журналіст спрацював гарно, а оператор погано. Ні, це командна гра. Раніше, коли їздили у Київ, я спостерігав як працюють оператори і журналісти. Там не кажуть, що оператор погано зняв, грошима карають обох. У газеті і на радіо журналіст один, на телебаченні тільки вдвох.
– Що можете порадити починаючим операторам?
Віктор: Коли на попередній роботі, на Суспільному, ми відслідковували свої сюжети, то, навіть не знаючи, хто знімав, визначали це по почерку. Це не значить, що хтось гірше, а хтось краще. Це як із текстом, – можна визначити, хто писав. Так само можна визначити і по зйомці. Коли було 6-9 операторів, за почерком визначали кожного. У кожного свій погляд, але головне, – оператор не повинен топтатися на одному місці. Потрібно постійно дивитись матеріали інших, аналізувати свої помилки, читати літературу… Тільки завдяки постійному розвитку ти будеш покращувати навички. Все життя потрібно навчатись. Це як лікар, якщо він єдине, що вивчив: таблетку активованого вугілля напополам переламав, – це від ноги, а це від голови – і не переплутай (посміхається), то таким лікарем він і буде. У нас так само.
– Що можете порадити юним журналістам?
Тетяна: Журналістика в Сумах не приносить великих грошей, проте вимагає великої кількості зусиль, щоб підтягувати себе. Ти не можеш зробити щось таке, щоб потім про тебе не так подумали. Ти себе контролюєш, читаєш, щоб бути у вирі всіх цих подій. Це робота, яка займає більшу частину твого життя. Потрібно бути ерудованим, щоб не стати «підставкою під мікрофон», як казав мій учитель Олександр Олександрович Данильченко. Якщо ж ти не любиш спілкуватись із людьми, не прагнеш щось зробити для людей, – тоді це неможливо.
Спілкувався Юрій КОТЛЯР,
магістрант кафедри журналістики та філології СумДУ
Фото – з архіву героїв матеріалу.
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології СумДУ, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
