Кожен день викладає свій вірш на сторінці у фейсбук – так Ніна Павлівна показує аудиторії свою багаторічну працю й перечитує відгуки на поезію. Вона почала писати з юних років, тому зараз підписники можуть щодня читати ліричні твори, що увійшли до її десяти збірок. Пропонує й мені стати її інтернет-другом.
Для Ніни Марущенко шлях у журналістику ще в 1968 році відкрив Володимир Коновалов, колишній редактор Охтирської газети «Прапор Перемоги». Без жодних сумнівів героїня звільнилася з нафтогазовидобувного управління й почала працювати в газеті. І так – 35 років, понад 10 із яких працювала редакторкою видання.
Із 2003 року Ніна Павлівна більше не є частинкою медіа, проте любов до слова не зникла. Вона пише вірші і відвідує культурні заходи в Охтирці, на яких читає поезію. Поетеса зізнається, що війна вбиває натхнення, а без нього часто писати не виходить.
Отож, як єдина жінка в команді медійників газети «Прапор Перемоги» в часи Радянського Союзу стала редакторкою та як змінилося життя пані Ніни після роботи в редакції, читайте в цьому матеріалі.
– Ніно Павлівно, Ви пам’ятаєте як потрапили в медіа? З чого все почалося?
– Я працювала бухгалтеркою в Охтирському нафтогазовидобувному управлінні. Й от до колеги приїхала племінниця в гості. Жінка почала хвалитися, як гарно її родичка пише вірші. Ну, я подумала, що це взагалі не складно, й вирішила спробувати написати щось сама. Думаю, що любов до римування ще з дитинства прив’язав мені тато. Він часто читав мені вірші.
Тож наступного дня принесла свій вірш «Журавлі» на роботу, але ніхто не повірив, що це мій доробок. Колеги сказали, що треба надіслати вірш у місцеву газету «Прапор Перемоги». Мовляв, якщо писала й справді я, то вірш надрукують. Так і сталося: вірш надрукували, а десь через тиждень прийшло запрошення від редактора. Пішла я до нього, ноги й руки трусилися, але розмова пройшла добре. Володимир Коновалов дав завдання: написати вірш про курган бойової слави. Ця пам’ятка про Другу світову війну тоді тільки з’явилася. Написала, це був 1966 рік. І після того протягом двох наступних років давала вірш у кожен суботній номер.
У 1968 році редактор запропонував приєднатися до їхньої команди, я погодилася без вагань. У газеті «Прапор Перемоги» була своєрідна дошка пошани, де відзначали тих, хто написав хороший матеріал. Спочатку я не могла туди потрапити, але вже через кілька місяців мої матеріали теж ставали найкращими за тиждень. До речі, в газеті працювали переважно чоловіки, тому спочатку я ловила на собі недовірливі погляди. Напевно, вони думали: як економістка може працювати на творчій посаді?
– Як проходив Ваш редакційний робочий день?
– У газеті я працювала кореспонденткою, завідувачкою відділу листів, заступницею редактора й редакторкою. Робочий день був різним на кожній із посад. Зазвичай усі збиралися на восьму, та коли я була редакторкою, то приходила на сьому ранку. За годину встигала підготуватися до планірки.
Коли почали з’являтися комп’ютери, вчилася набирати текст. Особливу увагу приділяла вичитці матеріалів, бо це моя відповідальність. Кожній букві приділяла увагу перед публікацією! А вже після випуску ще раз перечитувала газету вдома. Працювали ми зазвичай до п’ятої вечора, але часто залишалися й довше.
– Як у редакції вирішували складні ситуації?
– Загалом колектив був дружній, ми завжди допомагали один одному, вирішували складні ситуації на початку.
Пригадую, в останні роки роботи редакторкою змінився друк, а спеціального обладнання в Охтирці не було. Ми знайшли вихід – відправляли тексти в Суми чи Тростянець, але навіть через це не було затримок із випуском газети. У нас був великий тираж, близько 20 тисяч примірників виготовляли, але все доставляли вчасно.
– Ніно Павлівно, з якими темами Ви любили працювати, а яких уникали в роботі?
– Насправді я просто любила писати, працювала з будь-якою темою. Найбільше мені подобалися нариси. У газеті була рубрика «Гордість трудового колективу», де раз на тиждень писали про людей, фото яких були на дошці пошани в центрі Охтирки.
Теми й самі знаходили, і читачі часто приносили інформацію, з якою ми працювали далі.
– Яким матеріалом пишаєтеся найбільше?
– Я не була байдужа до роботи, переживала, щоб виходило гарно. Не пам’ятаю точно, в якому році це було, але одного разу захотіла написати матеріал про розстріл євреїв під час Другої світової війни. В Охтирці теж тоді їх загинуло багато. Я шукала в лісі місце поховання, знаходила людей, які ще пам’ятали ті страшні моменти. Без інтернету було складно збирати інформацію, проте мені вдалося написати гарний матеріал. Він має назву «Важкий пісок», зараз один екземпляр газети з цим текстом зберігається в Охтирському краєзнавчому музеї. Він допоміг розкрити тему геноциду тих часів, як мені сказали працівники закладу.
– До речі, «Прапор Перемоги» єдина газета, в якій Ви працювали. Чому так?
– Я в цю газету вклала всю свою душу й енергію. Не було пропозицій від інших видань, та й бажання змінювати колектив не було. У Охтирці вже була сім’я, житло, а для того, щоб працювати деінде, треба переїжджати.
Колектив газети “Прапор Перемоги” разом із позаштатними авторами. Ніна Марущенко – в центрі. Ліворуч від неї – директор Охтирського музею Олександр Галкін; учитель української мови Михайло Попільнюх; учителька школи-інтернату, імені не пригадали; заступник редактора Василь Заїкін; учитель української мови Микола Глива. Праворуч – вчителька російської мови Ніна Кравченко, імен двох наступних не пригадали, поетеса Катерина Квітчаста й працівниця музичної школи.
– Чи були журналісти, яких Ви брали собі за приклад? Розкажіть про них.
– Я дуже любила настанови Івана Колодяжного. Він працював зі мною в газеті, обіймав посаду заступника редактора. Іван дуже гарно використовував образи. Якраз цій майстерності я трошки навчалася в нього. Прислухалася до Володимира Коновалова, він став моєю підтримкою на початку роботи в газеті. Важливу роль у житті також відігравав поет і письменник Платон Воронько. Він був уродженцем Охтирського району, народився й жив певний час у селі Чернеччина. Тому, коли приїжджав у гості, обов’язково заходив у редакцію. І от коли я писала тільки вірші в газету й паралельно працювала в нафтогазовидобувному управлінні, Платон приїхав до Охтирки й завітав у редакцію. Там ми й познайомилися. Я ніколи не забуду його слів «дитино, пиши українською мовою!». З того часу тільки так і роблю, бо спочатку приносила вірші, написані російською. Окрім цього, підтримую зв’язок із журналістом Миколою Гриценком та поетами Сергієм П’ятаченком і Петром Товстухою. Ну й, звісно ж, завжди відповідаю тим, хто телефонує.
Ніна Багата з дописувачами газети. Ліворуч від неї – учитель української мови Микола Ковалевський, поетеса Катерина Квітчаста; праворуч – працівниця музичної школи, імені якої Ніна Павлявна, на жаль, не пам’ятає.
– Ви прийшли в медіасферу завдяки поезії, потім працювали в редакції газети й паралельно писали вірші. Чи не заважали одна одній поезія та журналістика?
– Правда, поезія привела мене в журналістику. Проте я поезію не забувала, з 1998 року стала членкинею Національної спілки письменників України. Ці напрямки схожі тим, що обидва творчі, тому мені нічого не заважало, вдавалося поєднувати.
– Збірки ваших віршів виходять із підписом Ніна Багата. Звідки з’явився цей псевдонім?
– Насправді все дуже просто: я народжена Багатою, Ніною Багатою, це моє дівоче прізвище. Просто вирішила залишити його для поезії навіть після одруження. Раніше на дошках оголошень вішали газети, тому в суботніх номерах люди шукали вірша від Багатої. Я не хотіла порушувати цю традицію, змінивши прізвище. До речі, я ще друкувалася під псевдонімом Павлова, це через те, що я Ніна Павлівна.
– Ніно Павлівно, Ви сказали про те, що після повномасштабного вторгнення продовжуєте писати поезію, проте не так часто. Про що зараз Ваші вірші?
– Так, зараз пишу набагато менше, ніж до війни. До речі, за час повномасштабного вторгнення я написала близько 20 віршів, а також у 2023 році вийшла моя десята збірка поезії «Живі нитки». Там є цілий розділ про військових, волонтерів і місто-герой Охтирку. Щоб творити, треба поштовх: емоції чи якась зачіпка. Негативні емоції не завжди надихають на текст.
– Ви продовжуєте писати попри складну ситуацію в країні. Скажіть, як налаштовуєте себе на творчість?
– Я пишу про те, що хвилює. Через текст передаю свої відчуття та емоції, іноді це заспокоює й покращує самопочуття.
А ще мене надихають прогулянки в лісі, бо дуже люблю природу. Зокрема там можна побачити те, на що інші не звернули б увагу. Деталі – те, за що ви як поет чи журналіст можете гарно зачепитися й розкрутити текст.
Навесні й улітку мені надає сил та енергії город. Полюбляю там проводити свій вільний час. Оскільки живу у квартирі, то власного клаптика землі не маю. Та у мене син живе в селі Чернеччина неподалік Охтирки, тому на сезон забирає мене до себе. У нас навіть власний невеличкий бізнес: вирощували торік полуницю на продаж. Я запис веду від першого дня посадки до збору врожаю. Навіть вірш про себе написала:
Мій город – моє зелене царство.
Я цариця, тільки цим не хвастаю,
Бо нема ні жезла, ані трону,
Навіть поганенької корони.
Є граблі, сапачка і лопата.
Ними й правлю, підданих багато.
Як іду по стежці – перехоплюють,
Особливо армія картоплі,
Їй завжди чогось від мене треба:
То жуків потурити зі стебел,
То щирицю вимагає стратить,
То волає, що пора копати.
Соняхи завжди стрічають струнко,
Прикордонники вони. Стосунки
Особливі з морквою, горохом.
В полуниці ж просто я закохана
В першу чергу їм несу напиться,
Хоч таке й не личило б цариці
Не вона, а їй служить повинні.
Що ж, у нас закони половинні:
Спершу я, цариця, спину мучу, потім піддані.
Бо хто ж научить люд зелений грамотно трудиться?
Правда, люд не зна, що я цариця.
*Час від часу ми перериваємо розмову на вірші, які пані Ніна для мене читає напам’ять.
Спілкувалася Юлія ЛАГУТА,
студентка 3 курсу кафедри журналістики та філології СумДУ
Фото з архіву Ніни Марущенко.
«Сумська журналістика в особах» – спільний проєкт Сумського прес-клубу і кафедри журналістики та філології Сумського державного університету, розпочатий із нагоди 20-річчя Сумського прес-клубу.
