Про те, що офіційно цензура в Україні під забороною, знає кожен журналіст. Стаття 15 Конституції України містить речення, яке тішить своєю лаконічністю: «Цензура заборонена». Утім, так само кожен журналіст знає, що цензура в Україні існує. Й існувала завжди – більшою чи меншою мірою, змінюючи форми та масштаби, але існувала.
Мабуть, піком цензури в нашій державі були часи пізнього Кучми, коли темники Медведчука заполонили усі центральні ЗМІ. Аналогічною була ситуація і на Сумщині – за губернатора Володимира Щербаня навіть відносно незалежні ЗМІ не могли публікувати усе те, що бажали. Що там вже казати про комунальні медіа.
Під час студентської «революції на траві», коли сумським студентам вдалося відмінити насильницьке об’єднання трьох вузів, сюжети на сумських телеканалах просто вражали своєю кричущою заангажованістю. Саме тоді, у 2004 році, стався злам у свідомості людей, які на власні очі бачили одну картинку, а на екрані телевізора – іншу.
Після першого майдану про цензуру на Сумщині практично забули. Це, звісно, не стосувалося деяких комунальних районок, які традиційно продовжували погоджувати свої випуски з райдержадміністраціями, але то були скоріше наслідки інерційності мислення редакторів, ніж результатом тиску з боку влади.
У 2010-13 роках в Україні стався певний «відкат» у ситуації з дотриманням свободи слова. Експерти говорили про «замовчування суспільно важливої інформації та вибіркове надання позитивів про владу» і про зростання рівня цензури та перешкоджання журналістській діяльності.
«Цензура зросла з початку року на 30%… Кількість побиття журналістів в цьому році зросла у два з половиною рази… А протягом 3-х місяців передвиборчої кампанії було зафіксовано більше 150 перешкоджань роботі журналістів», – розповідала у 2012 році представник міжнародної правозахисної організації «Репортери без кордонів» Оксана Романюк.
Але навіть тоді сумські медіа здебільшого не відчували тиску чи цензури з боку органів влади. Скоріше, відчували фінансове стимулювання висвітлювати її «здобутки».
Ну, а після «Революції гідності» навряд чи кому у владних органах Сумщини могла б прийти ідея щось «диктувати» журналістам чи редакторам. Щоправда, деякі з можновладців натомість просто обзавелися власними ЗМІ…
Цікаво, що корені свободолюбності сумських медіа, за бажання, взагалі можна віднайти у далекому минулому. Сторіччя тому газета «Сумской вєстнік» сміливо розмірковувала про цензуру щодо українських ЗМІ.
Жиленко, І.Р. Свобода преси і цензура на сторінках регіональної періодики початку ХХ ст.
Так що спротив цензурі і відстоювання свободи слова є для сумських медіа цілком традиційним.
Утім, нічого ідеального в цьому світі не буває, і ситуацію зі свободою медіа після 2014 року такою теж назвати не можна. Журналісти та медіа-експерти відзначають ряд негативних тенденцій щодо цензури у ЗМІ, які мають як об’єктивні причини (наприклад, військові дії на Донбасі), так і суб’єктивні.
Зокрема, у березні міжнародне співтовариство відзначило посилення регулювання діяльності засобів масової інформації в Україні. Окремі ЗМІ Німеччини, Австрії та Швейцарії повідомили, що цензура в країні почала виникати у зв’язку з посиленням протистояння і боротьби з країною агресором – Росією. В основному ці заяви були викликані фактом закриття радіоканалу «Радіо Вєсті».
На думку деяких міжнародних ЗМІ, український уряд серйозно взявся за цензуру і «карає» опозиційних представників. Міжнародні видавництва Neue Zürcher Zeitung, Deutschlandfunk і Der Standard відзначили, що в Україні стає складніше захищати свободу слова. Уряд починає серйозно контролювати всі мас-медіа з тим, щоб встановлювати над ними нагляд і фільтрувати ту інформацію, яка виходить друком або ефір.
Проте більшість експертів відзначає, що основною проблемою українських медіа наразі стала не жорстка державна цензура, а самоцензура.
«Журналісти, ЗМІ дуже прислуховуються до бізнес-інтересів своїх власників. Вони не наважуються критикувати чи якимось чином дратувати великих рекламодавців, за рахунок яких існують ЗМІ. І такий тип цензури – самоцензура – посилюється», – заявив віце-президент IREX Александер Дарделі.
Погоджуються з ним і представники вітчизняних медіа-організацій. Експерт Інституту масової інформації Роман Кабачій вважає, що українським ЗМІ не так загрожує владна цензура, як «війни» олігархів: «Переважно українські ЗМІ залежать від думки власника та від «воєн» між олігархами, які використовують ЗМІ як власні мечі. Як приклад, ЗМІ, що належать Ігореві Коломойському, ополчилися проти Саакашвілі і відверто його критикували. І такого досить багато».
«Зараз в Україні немає «темників», які влада передає в ЗМІ, проте є цензура медіавласників. Це чітко простежується на телеканалах», – відзначає і виконавчий директор ІМІ, представник «Репортерів без кордонів» Оксана Романюк.
При цьому не треба забувати, що в певних ситуаціях цензура дійсно є необхідною. Зокрема, це стосується військових дій. «Коли безвідповідальне патякання (переважно в Інтернеті) подекуди спричинило реальні трагедійні колізії, ми почали розуміти, що цензура за своєю суттю – не завжди негативне явище. Це – встановлення правил, порушення яких може зашкодити людям. Наголошу: людям. Бо щодо чиновників правила інші», – говорить голова Сумського прес-клубу (2002-17), викладач кафедри журналістики Сумського держуніверситету Алла Федорина.
«Варто розрізняти цензуру, що йде на користь суспільству, і цензуру, яку намагаються нав’язати заради користі окремих індивідів, їх жінок/дітей/коханок-коханців/незаконних будинків-машин-яхт тощо… Тобто треба чітко розуміти, що таке цензура та псевдоцензура. Перша має бути виважена й чітко відповідати реаліям. Друга є елементом корупції і її слід викорінювати», – наголошує Алла Федорина.
Олексій Захарченко, регіональний представник ІМІ в Сумській області.
Матеріал підготовлено в рамках проекту «Мережа медіа-спостерігачів», який виконує ІМІ за підтримки Посольства США.
