Роботи сумського колажиста Олександра Гвоздика – магнетичні, схожі на «стоп-кадри». Здається, візьмеш дистанційний пульт, натиснеш кнопку «play» і картинка оживе. У доробку художника – всього дві персональні виставки у Сумах, «Гра в бісер» і «Міфоконструктор», та участь в експозиції «Запрошення до Лаури» на Днях Набокова у Києві… Втім, за два десятки років ним створено близько 120-ти робіт.
Ці колажі вперше я побачила на сторінці Facebook. Згодом відбулось і знайомство з автором робіт.
– Для людини, далекої від світу мистецтва, слово «колаж» в одному ряді зі словами «трельяж», «грильяж», «муляж», – і нічого не говорить. А що таке колаж?
– По-перше, це технічний прийом, якому не менше тисячі років: створення нового цілісного зображення з фрагментів інших зображень шляхом наклеювання їх на якусь основу. Наприклад, у древній Японії таким чином створювали пейзажі з маленьких шматочків підфарбованого паперу. Як самостійний вид образотворчого мистецтва колаж сформувався на початку ХХ століття у творчості дадаїстів і сюрреалістів, які брали фрагменти книжкових або журнальних ілюстрацій і створювали з них нову картину реальності, точніше «над реальності».
– А як і коли Ви захопилися колажем?
– Десь із початку 90-х років. Тоді у Сумах був колажний бум. Та й узагалі у той час уся країна, в якій співіснували різні ідеології, була «колажна»…
Можливо, інтерес до колажу був пов’язаний і з тим, що ми тоді заново відкрили для себе раніше забороненого Параджанова, якого знали тільки за його фільмом «Тіні забутих предків», ще й як майстра колажів… Для мене колаж спочатку був захопленням, згодом поступово став необхідністю. Це найпростіший і найдешевший вид мистецтва. Збираєш те, що люди викидають на макулатуру, береш ножиці, клей і створюєш свій образ.
– Як народжується колаж?
– Провокує якесь зображення. Чомусь воно зупиняє твій погляд, і далі починає працювати фантазія. Ти думаєш: а якщо цього персонажа помістити у це середовище і додати ще ось це… Це поступовий процес, в якому остаточне рішення проявляється, як зображення на фотографії. Я ніколи не знаю, що вийде в кінцевому підсумку.
Перший день Адама
– А як не перейти межу, точно знати, що образ завершено?
– Це підказує внутрішнє відчуття, наступає момент, коли ти розумієш, що додати ще щось – уже зайве, образ «проявився» до кінця. У цьому відношенні я сповідую таке: художник – це ретранслятор художніх образів, які вже існують в інформаційному полі Всесвіту. І коли ми кажемо «талановитий» чи «геніальний» художник, то це означає тільки те, наскільки чутливо налаштований оцей його «апарат», яким можна сприймати ті образи.
Дзеркало
– У своїх роботах Ви найчастіше звертаєтеся до мистецтва Середньовіччя або Відродження. Здається, що перед нами репродукція раніше невідомої картини цих епох. Це Ваш стиль?
– Так. І в цьому моя відмінність від усіх інших колажистів. Я це можу сказати впевнено, бо серед моїх друзів – колажисти з усього світу, і я тримаю руку на пульсі колажного мистецтва. Вони поєднують, як раніше сюрреалісти, непоєднувані речі. Я ж намагаюся підібрати фрагменти, схожі за кольором, тональністю, фактурою, які б складалися у цілком реалістичну картину. Щоб, як Ви кажете, складалося враження, що це репродукція раніше не відомої картини з минулого. У традиційному колажі всі фрагменти роз’єднані і ніколи не возз’єднаються. Їх тримає разом тільки те, що вони зібрані на одній площині в одній рамці. Це породжує інколи сильний художній ефект, але мені це не цікаво. Коли у мене виходить щось подібне, я кажу «це – сюрреалізм», і робота відправляється у кошик для сміття.
– Ваші колажі містичні, як застиглі сновидіння…
– Наші сни самі по собі, як правило, дуже колажні. Хоча я не можу сказати, що мої колажі – реалізація моїх сновидінь. Щодо того, що вони сприймаються, як містичні, то це не дивно, адже я сам – містик (посміхається), бо вважаю, що наш світ – це проекція іншого невидимого нам світу. Тому у більшості моїх робіт, думаю, глядач, відчуває, що він – на порозі розкриття якоїсь важливої таїни буття, і саме це називає містикою.
Велика Синя Риба
– Скільки часу займає робота над колажем? Від якогось побаченого образу до його втілення?
– Не буває так, щоб сів – і за годину зробив. Іноді ти знаєш, як воно має бути, але тобі просто не вистачає додаткових матеріалів, адже це хендмейд. Може минути і рік, і два, поки щось з’явиться з того, чого не вистачає, щоб остаточно завершити колаж. У мене дуже багато робіт лежать, чекаючи свого часу в ескізах.
– Кому першому Ви демонструєте завершену роботу?
– Дружині. Але вона бачить не лише готову роботу, а й сам процес створення колажу. У неї від природи є відчуття кольору, композиції, тому я завжди звертаюся до неї за допомогою, коли щось, у буквальному сенсі слова, не клеїться.
– Хто цінителі Ваших робіт?
– Чесно кажучи, їх мало. Є професійні художники, які мене підтримують, але більшість із них не вважає колаж за мистецтво. Серед колажистів я теж «біла ворона», бо мій стиль кардинально відрізняється від загальнопоширеного у цьому середовищі. Хоча.. Був момент певного визнання, коли я виклав на всесвітньому сайті колажистів свою роботу «Народження Венери». Комп’ютер «пікав», реєструючи «лайки», що приходили кожні п’ять хвилин протягом двох діб із усіх куточків планети.
Народження Венери
А справжній вдячний шанувальник моїх колажів – діти. Колись на виставку моїх робіт привели на екскурсію першокласників. Діти по дві-три хвилини стояли біля кожної роботи. Дорослі стільки не стоять. Я зрозумів, що їм це цікаво, що їх це притягує. Це – найчистіший погляд, світосприйняття, ще не зіпсоване тим, «що мистецтво, а що не мистецтво».
– Сучасний світ Ви теж сприймаєте як колаж?
– Мабуть, що так. Хоча своїх персонажів я відчуваю не просто як якісь абстрактні зображення. Це для мене живі люди. Які існують, яким я ніби даю інше життя. Ну, наприклад, у Вас немає сумнівів, що це – жінка зі Сходу? (Олександр показує на один із колажів). А насправді, це – італійка, коханка художника Рафаеля. І у моєму колажі у неї з’являється нове життя.
– У неї нова «роль»?
– Так. Я її «вдягаю» у відповідний костюм, роблю отакий тюрбан їй, і вона вже перетворюється на Шахерезаду з казок «Тисяча і однієї ночі».
Арабскі ночі: Шахзода
– Ваші колажі іноді нагадують стоп-кадри з фільму…
– Це не випадково. Процес створення колажу для мене як створення фільму. У мене навіть теки з фрагментами для майбутніх колажів мають кіношні назви: «Актори», «Вибір натури», «Костюми», «Декорації», «Реквізит». Це – кіно, але не в часі, – в одному кадрі. До речі, Параджанов називав свої колажі незнятими фільмами.
– Колажі можна назвати одним із видів, методів арт-терапії?
– Мабуть, так. Ти спокійно сидиш, щось вирізуєш, наклеюєш… І це заспокоює. До певного моменту. Але коли у тебе щось не виходить (посміхається), то вся терапія перетворюється на свою протилежність.
– Які у Вас плани? Можливо, ще одна виставка?
– Ні, ні і ні! Я і раніше їх не любив. Вони висмоктують гроші, творчу енергію і нічого не дають взамін. Ну, похвалять, можливо, але мені це байдуже.
Щодо планів… Якось у соцмережі я побачив фото двох бабусь із підписом: «Рецепт довголіття: «Чому ми не вмираємо? Тому, що немає грошей на похорони». І я собі кажу, що не можу померти, доки не завершу ті роботи, що у чернетках. Тобто усі плани – завершити те, що не реалізовано, але хотілось би реалізувати, можливо, відійти від звичної творчої манери і спробувати щось нове.
Лілія ГАФУРОВА,
медіа-студія «Контент»
Детальніше з роботами колажиста можна познайомитися за посиланням: https://www.facebook.com/agvozdik/media_set?set=a.1018564881567709.1073741829.100002426192397&type=3
